Сінавер Кадиров: «Депортація сприймалась мною через ту біль, яку моя мама вкладала у свої розповіді про ті дні»
Протягом трьох днів, починаючи з 18 травня 1944 року, за межі півострову насильно було вивезено понад 180 тисяч представників кримськотатарського народу. Багато з них загинули. Після кримських татар депортація була поширена і на інші етноси Криму: армяни, греки, німці, караїми, кримчаки…
Сьогодні, у День пам’яті за загиблими під час депортації, ми з нашим співрозмовником – Сінавером Кадировим – кримськотатарським громадським активістом, дисидентом, згадаємо трагічні сторінки історії, проговоримо про національний рух кримських татар та виклики сьогодення.
Депортація
Ви народилися в Узбекистані через десять років після депортації. Які спогади Ваших батьків про цю трагедію найбільше закарбувалися у пам’яті?
Депортація сприймалась мною через ту біль, яку моя мама вкладала у свої розповіді про ті дні. Адже їх вивезли родиною: батько, мати і п’ятеро дітей, серед яких і моя мама. Але, напевно, найбільше у моїй пам’яті закарбувалась історія смерті її братика та сестрички, які мали невелику різницю у віці. Спочатку померла сестричка, а братик дуже сумував за нею, кожного дня ходив на її могилку і приносив свіжі польові квіти. Через деякий час, не витримавши розлуки з сестрою, – помер. Ось так, в перший же рік після депортації, мамина родина на половину стала меншою.
Як не було тяжко і боляче, але пам’ять в кожній родині про трагедію народу зберігалася і передавалася дітям, онукам. Більше того, вже наприкінці 60-их років і дуже сильно в 70-их роках наші батьки, маючи можливість приїжджати до Криму, про дозвіл повертатися ще мова навіть не йшла, один раз на рік обов’язково брали відпустку, і привозили дітей на свою Батьківщину. Показати родинні будинки, в яких вони народилися, де пройшло їх дитинство, юність… Комусь щастило, і нові власники пускали до рідної домівки, а хтось міг подивитися на неї лише здалеку.
Коли Ви вперше приїхали до Криму і якою була ця зустріч?
До Криму я потрапив вже після служби в армії – у 1976 році. Приїхав разом з мамою, вона показала мені батьківську домівку, яка знаходилась у Бахчисарайському районі село Голубінка (до 1945 року – Фоти́-Сала́) та напоїла водою з криниці своєї бабусі.
Національний рух. Повернення
Ви приймали активну участь у національному русі, що стало поштовхом для того, аби увійти до його лав?
Це спогади моєї мами, які вона, можливо, хотіла забути із-за болі, що ятрила її душу, але не мала на це права заради нашого майбутнього. Це несправедливість, яка була скоєна по відношенню до цілого народу. Напевно, саме це і стало для мене поштовхом до активної діяльності.
Яким напрямком роботи Ви опікувалися в національному русі?
Більш активно до національного руху я долучився після повернення з армії. На той момент вже існував Указ, який знімав з кримських татар звинувачення у «зраді», але в той же час у ньому говорилося про неможливість повернення на Батьківщину. Тому стало остаточно зрозуміло, що держава не збирається вирішувати це питання. На той момент вже багато хто знав про національний рух, про методи боротьби. Але ми, молоде покоління, не зовсім погоджувалися з тими методами, які обрали для себе старші за віком, тому перебували у пошуку інших шляхів, які на наш погляд повинні були бути більш дієві.
Ми зосередили свою роботу над організацією молоді, а також формуванням у них громадської думки на користь активних дій щодо повернення. Коли я говорю про активні дії, то маю на увазі не насильницькі, а більш наполегливі, демократичні кроки спротиву, які були відомі у світі. Ми також прекрасно розуміли, що наше повернення буде вирішуватися на геополітичному рівні і тому наша задача, зокрема, полягала і в тому, аби ця проблема було на поверхні, щоб про неї знали у світі.
На певному етапі вашого життя активна участь у національному русі привела вас за грати…
Мене посадили по статті 191-4: виготовлення, розповсюдження документів наклепницького змісту, які направлені на підрив радянської влади. За цією статтею максимально давали три роки, але строк могли збільшити. Я після звільнення познайомився з білорусом, якого так само засудили за цією статтею, так він замість законних трьох років відсидів 12.
Моя справа з’явилась і почала поповнюватися, коли я поступив в педінститут на факультет кримськотатарської філології. На цей момент вже була сформована молодіжна група в національному русі, де ми разом вирішували, хто піде вчитися на татліт. Адже цей факультет був єдиним місцем, де одночасно проходили навчання 125 кримських татар, були вони і на інших факультетах, але – розпорошенні і, навіть, між собою могли бути незнайомі. Власне, можна сказати, що татліт був ідеологічним факультетом.
Так от на зборах ми визначалися, хто з нашого молодіжного крила буде туди поступати, аби потрапити у середовище студентів. Це робилось для того, аби бути одним з них і таким чином мати можливість, не лише словами але й діями, залучати людей, формувати певну думку. Так от на одних з таких зборів вибір пав на мене, хоча я особисто ніколи не бачив себе філологом, а пов’язував свою майбутню професію з будівництвом літаків.
І знову… боротьба
Цього року Вам, як колись вашим дідам та батькам, довелося відчути на собі, що означає бути депортованим і не мати можливості повернутися у рідну домівку…
Спочатку мені довелося пережити окупацію. Одна справа, коли розповідає тобі хтось про неї, а інша – опинитися і жити в тому. Людина задихається і я це відчув не лише на собі, про це я почув від багатьох кримчан. Про можливу депортацію я навіть не думав, більше очікував арешту. Тим більше, що в Криму колишні представники СБУ, а нинішні ФСБ так само як і МВС чудово знали хто я такий, якою діяльністю займався, чим я дихаю і до яких дій схильний.
Ще до своєї депортації, я встиг разом із своїми однодумцями провести конференцію, на якій ми прийняли декілька документів щодо захисту прав людини на півострові. Всі наші звернення були адресовані Президенту України, хоча держава вже не контролювала територію півострову, а також ОБСЄ, ООН та Президенту Туреччини. Ми проігнорували очільника Кремля, напевно – це стало відправною точкою, адже для відповідних органів стало зрозуміло, що ми підкорятися ситуації не будемо.
Досить часто читаєш і чуєш у різних інтерв’ю, коментарях, що держава Україна не достатньо зробила для кримських татар. Що ви думаєте з цього приводу?
Справа не в тому, що не достатньо зробила, а в тому, що не відновила нас в правах, чим себе послабила. Згадаємо, перша спроба відторгнення Криму від України була у 1994 році. Але тоді Росія, після розпаду СРСР, була слабка, в Україні був високий рівень патріотизму, адже вона стала незалежною державою та й наш національний рух в Криму був тоді на піку. Тому і було складно реалізувати цей план.
Також вважаю, що в 1991 році треба було не допустити проведення кримського референдуму щодо створення Автономної Республіки Кримської, адже це був проект Москви, який Київ, нажаль, проковтнув. Тому що після прийняття декларації в 1989 році про визнання депортації злочинним актом, республіки на території, яких були скоєні подібні злочини повинні були прийняти постанови щодо відновлення прав депортованих народів. Як наслідок цих рішень Україна повинна була прийняти такий же документ і відновити Кримську національно-територіальну автономію.
Росія рахує себе правонаступницею СРСР. Чи подавали позови кримські татари до Європейського суду з прав людини щодо відшкодування збитків завданих під час депортації проти Росії?
Для того щоб подати позов до Європейського суду необхідно пройти певну процедуру в середині власної держави. Декілька років тому ми розпочали компанію і звернулися до Верховної Ради АР Крим щодо повернення нам незаконно забраного майна. З таким ж заявами ми звертались і до суду. З кримського парламенту отримували відписки, у якіх говорилось про відсутність закону, який би вирішував питання повернення конфіскованого під час депортації майна, тому можливість цього процесу виключена. Суди також не розгляди позовів з тієї ж причини.
Які кроки повинна зробити сьогодні Україна, аби прискорити процес повернення Криму?
Ми це питання обговорювали з представниками різних громадських організацій, які зараз знаходяться в Криму. Треба розпочати з відновлення державних інститутів АР Крим на материковій частині України. Якщо відновимо державні органи, чия інформація та діяльність буде направлена на захист прав кримчан на міжнародному рівні, тоді свідомість цих людей прив’язуватиметься до цих інститутів. Кримчани так чи інакше своїми діями будуть саботувати окупаційну владу. Тоді, скільки б зброї не мала в Криму Росія, вона зможе тільки контролювати територію, а не людей. Тому вважаю, що цей механізм більш дієвий, ніж бойові операції.
ДОСЬЄ «ГК»:
Сінавер КАДИРОВ – кримський громадський діяч,правозахисник, політв’язень часів СРСР. Народився 27 грудня 1954 року у місті Самарканд. Закінчив Ташкентський державний педагогічний інститут. У 1984-85 рокіа брав активну участь у створенні підпільного кримськотатарського часопису «Къасевет». За свою діяльність був заарештований і відбував свій термін в Якутії.
23 січня 2015 року, під час окупації Криму, був затриманий російськими прикордонниками і за рішенням суду міста Армянська був змушений виїхати з Криму без права повернення.
Розмовляла Людмила Боженко
154 views
