Все наше мистецтво було для України, - Микола Самокиша
«З-під малих окулярів виглядають лагідні очі. Білий козацький вус і мала біла борідка; така ж біла чуприна, дбайливо причесана. Рудий шерстяний плащ і чоботи. Микола Самокиша сидить на дзиґлику і малює».
У жовтні 1860 року у Ніжині, що на Чернігівщині, народився Микола Самокиша, талановитий художник-баталіст, майстер-анімаліст та графік. Микола Семенович увійшов в історію українського та російського образотворчого мистецтва, дореволюційного та радянського, як видатний живописець-баталіст та прекрасний рисувальник пером.
У всіх своїх творах Самокиша завжди зображував простий народ, розкриваючи його високі моральні якості: глибоку любов до своєї Батьківщини, відвагу, самопожертву, згуртованість та безстрашність перед обличчям смертельної небезпеки.
Народився відомий український художник у родині сільського листоноші та козачки. Від свого діда успадкував оповідання про славетні козацькі часи, надихнувшись якими, виготовляв «зброю» та «отаманував» над однолітками.
Початкову школу та історико-філологічний інститут майбутній митець закінчив у рідному містечку Ніжин. Далі Микола бажав тільки одного – писати картини. Правду кажучи, малювати він почав змалку, ще вуглем на клаптиках паперу. «Я дужо полюбив малювання, так, що забував про латинську та грецьку мови, коли вчився в Ніжинській Гімназії, і за це частенько сидів у карцері, а вдома батько частував мене добрим нагаєм, – писав Самокиша. – Я крадькома, потихенько малював переважно коней та побоїща. Тоді була франко-пруська війна, і я з великою увагою роздивлявся і копіював малюнки в журналі «Всемирная Иллюстрация».
Коли вік молодика зобов’язував вступати до вищого навчального закладу, око Самокиша впало на Петербурзьку академію мистецтв: «І ось я вступив на шлях ілюстрованої роботи, не підозрюючи, як втягнуся в цю справу й віддаватиму їй більшу частину часу, зрідка тільки беручись писати картини для виставок», – писав він пізніше у своєму щоденнику. Але перша спроба вступити до академії провалилася. Згодом йому дозволили стати вільним слухачем у батальній майстерні професора Віллевальде, за рік ще одна спроба вступити до академії і… цього разу він схопив фортуну за хвоста та став на стежку навчання (навіть усупереч волі батька, який хотів бачити сина заможним адвокатом, а не «голодним малярем»).
Навчаючись у Петербурзькій академії мистецтв, Микола належав до проукраїнського гуртка молодих митців, метою якого було відтворення історичних подій і національних особливостей з життя й побуту українського народу. Тоді Микола Самокиша разом з однокурсниками мали шанси стати «відомими російськими художниками», але все ж лишилися українцями. Кожного літа вони їздили в Україну на пленери, обійшли пішки всі козацькі січі. Цей гурток українських митців прагнув відтворити історичні події та національні особливості з життя й побуту українського народу.
Звісно, коли російський люд цікавила людська воля чи українське слово? Та ніколи! Тому проросійська преса окупаційних часів вже по смерті Самокиша назвала його «крупним рускім художніком», в особі якого «рускоє іскуство потєряло талантлівого мастєра». Але точно запевняємо: Самокиша ніколи не був російським патріотом і не кидався в обійми російського ура-патріотизму, принижуючи своє мистецтво «побєдоносною» халтурою (так зазначає поет і драматург Кость Буревій).
За свою дипломну роботу у вигляді полотна «Повернення російської кавалерії після атаки під Аустерліцем» Микола отримав золоту медаль академії мистецтв та закордонне відрядження до Парижу. Тоді ж у Версалі він відвідав велику колекцію батального живопису, і знаєте що сказав? «Ці картини не справили на мене особливого враження, композиція їх театральна. Мені, як прихильникові реалістичної школи, вони не сподобалися».
Від 1894 року Самокиша керував батальною майстернею Петербурзької академії, де і викладав до 1918 року. А коли Раднарком РСФСР скасував стару Академію і створив на її базі Державні вільні художні майстерні, Микола Семенович виїхав до Криму. Відтоді на цих землях він створив понад 30 картин, а у 1922 році ще й заснував власну художню студію в Сімферополі, яка стала основним регіональним центром художньої освіти.
З перших років життя в Криму пан Микола вивчав Чорне море в Євпаторії, Алупці, Севастополі та написав багато морських етюдів. З-поміж його робіт вирізняється полотно «Морська битва запорожців з турецьким військовим кораблем». Спроба в морській тематиці стала вдалою, тож після було написано чимало етюдів у цьому жанрі.
«З самого скінчення Академії Художеств все наше мистецтво було для України. Якщо й траплялося робити нам не наше українське, то робилося для грошей, а душа наша була на Україні», – стверджував Микола Самокиша. Серед «не нашого українського», ймовірно, йдеться про той період, коли за совітської влади заставляли нашого митця малювати зовсім не пролетаріат, а малюнки, які б показували єдність Російської імперії та геройство воєн «за родіну».
Радянська критика, так само як і дореволюційна, вельми старанно замовчувала українську творчість митця, а якщо й говорилося на цю «слизьку» тему, то лише в тоні зарозумілих повчань. Так, критикуючи чи не найкращий його твір («В’їзд Богдана Хмельницького до Києва 1648 р.»), заявляли: «Нам здається, Самокиша часто обирає менш значний епізод. Для «Богдана Хмельницького», наприклад, таким більш значним моментом міг би бути епізод приєднання України до Росії. Може, тому твори Самокиша тематично дрібнішають». Про це згадується у матеріалі берлінського «Голосу» 1943 року.
Але мало хто з художників знав історію українського народу, як Самокиша. Коли навіть поняття «незалежна Україна» ще ні в кого в думках не зароджувалося, мистецькі твори писалися з більшою відповідальністю, в них вкладалося набагато більше сенсу.
Микола Семенович разом із Сергієм Васильківським працював над створенням альбому «З української старовини», а також альбомом українського народного орнаменту. Щоб створити цю працю він занурився в дослідження культури й побуту народного мистецтва. Цей альбом – продовження альбому офортів «Живописна Україна» Тараса Шевченка.
Та тяжіла душа митця не тільки суто до подій та постатей України – головними героями його малюнків часто були коні, за що його іноді називали «співцем коней». «Я люблю коней як художник та в минулому кавалерист, – писав Самокиша. – У цьому напрямі я працюю постійно, вважаю коня гарним та благородним створінням і намагаюся зображувати його не тільки з зовнішнього боку, але й передати його психіку, його порив. Мені здавалося, що навіть найнекрасивіша, зморена шкапа під час швидкого бігу стає красивою й інтересною».
У спадщині митця лишилися численні графічні роботи, з яких значна частина на батальні сюжети. Окрім цього, він виконав кілька тисяч книжкових ілюстрацій, зокрема ілюструючи українські книги: оповідання Марка Вовчка, повість «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького, «Тараса Бульбу» М. Гоголя та інші. Ці та інші роботи були розміщені у різних журналах, і навіть можна сказати, що не було жодного українського видавництва та журналу, в якому б він не брав участі.
Загалом за 60 років творчої діяльності Микола Самокиша створив 11 тисяч мальовничих полотен, малюнків, офортів, книжкових ілюстрацій, які зберігаються в музеях України та Росії та в приватних колекціонерів.
І свої останні шість років життя Микола Самокиша прожив у Криму, сповна поглиблюючи свою тематику, та розширюючи творчий діапазон. А коли німці окупували Сімферополь, він співпрацював з українським націоналістичним рухом.
Помер художник у Сімферополі 18 січня 1944 року. По смерті Миколи Самокиша німецьке окупаційне командування Сімферополя прийняло рішення перейменувати на його честь вулицю Кооперативну, де він мешкав. Перейменували вулицю через багато років після Другої світової війни, на 100-річчя майстра.
Анастасія Хоменко
Разом з цим матеріалом рекомендуємо читати:
825 views
