
Назавжди вдома, навіть у тіні окупації
“Що відчуваєш після зустрічі з чимось рідним?” – написала людина, яка живе в окупованому Криму.
Вона побачила на вулиці кольори, схожі на український прапор. І в ту мить, зізнається, не просто згадала, а ніби повернулась додому. Туди, де можна говорити все, що думаєш, вголос. Де синій і жовтий не сприймають як загрозу.
Обачність як інстинкт
Одного з наших співрозмовників повномасштабна війна застала у глухому куті, без підготованого сценарію. Людина втратила роботу, змінила місце проживання і не мала можливості виїхати з окупації.
“Немає можливості ані матеріальної, ані фізичної”, – зазначає вона. Довелося шукати роботу на місці. “Жити якось треба”.
Інший співрозмовник зазначає, що найбільше з початком повномасштабної війни його вразила навіть не кількість російської пропаганди, а її глибина. Він помічає, як вона впливає не на свідомість, а на поведінку людей:
“Місцеві прихильники так званого “русского міра” визнають, що хотіли б поводитись інакше, але через нав’язані пропагандою правила не чинять так, як хотіли б”.
У місті панує тривожна буденність. Постійні пересування техніки, поранені солдати, плакати із написами про “СВО”, новини про загиблих «героїв». У школах дітей “накачують” негативом щодо України, з’являється дедалі більше російських військових із інвалідністю. А ще відчутна прірва між тим, що насправді думають люди і тим, що вони дозволяють собі сказати.
“Люди намагаються не обговорювати події, пов’язані з війною”, – пише наш співрозмовник. “Але є й такі, хто вихваляє дії окупантів. І таких тут дуже багато, на жаль”.
На запитання, як відбувається взаємодія з тими, хто має радикальні антиукраїнські погляди, відповідає прямо:
“Якщо чесно, стараюсь із такими людьми не спілкуватися. Але навіть якщо доводиться, то тему війни з ними не обговорюю. Бо це небезпечно не лише для мене особисто, а й для всієї моєї родини”.
Навіть у побуті кожне слово – на вагу золота.
“Доводилось висловлюватися обережно або у формі запитання-відповіді, коли було видно, що перед тобою патріот русского мира”, – згадує інша. І додає: “Постійно приховувати свою позицію не доводиться – є знайомі, які цікавляться не лише російським телебаченням, а й реальними подіями на фронті”.
Але все ж більшість часу – тиша.
“Із чужими людьми я взагалі не обговорюю ці теми”, – пише ще одна людина. “Я намагаюся абстрагуватись і споглядати за всім ніби збоку. Хочу якомога довше зберегти стабільний емоційний стан”.
Опір триває
Іноді спротив починається з маленького жесту.
“У розмові кажу, що я - українка. Ті, хто розуміє, – зрозуміють”, – каже мешканка окупованого Криму. Це не гасло. Це спосіб нагадати, хто ти є. Бо прапора не повісиш. Бо книжки довелось заховати. Бо навіть мову доводиться ховати за обережністю. “Мені буде дуже важко, – сказав мені якось родич, – адже доведеться постійно контролювати те, що говориш”.
Але поруч є ті, хто підтримує.
“Допомагає, коли хтось на святі співає українську пісню або відповідає українською”, – згадує одна з респонденток.
“Останнім часом стало більше тих, хто відгукується на українську. Можливо, через людей із Херсонської області, які приїхали з початком повномасштабного вторгнення”.
У таких умовах навіть колір може бути сигналом.
“Що ви відчуваєте, коли бачите предмети у кольорах, що нагадують український прапор?” – запитали ми. Одна з респонденток відповіла коротко і щиро: “Сум. І дуже хочеться, щоб скоріше закінчилася ця війна”. Інша людина відповіла у формі запитання: “А що відчуває людина після зустрічі з чимось рідним?”.
Цей спротив не завжди видимий. Але він існує. Один із прикладів – рух “Жовта стрічка”. Після 2022 року активісти з тимчасово окупованих територій почали позначати своє “ні” окупації через графіті, стрічки та листівки. Вони діють анонімно й обережно, знаючи, що за ними стежать. Але не зупиняються. Як каже координатор руху:
“Страх – це не привід мовчати”.
За словами координатора, який сам родом із окупованого Криму,- рух не лише зберігся, а й розширюється. На півострові фіксують нові випадки появи синьо-жовтих стрічок, графіті з написами “Крим – це Україна”, “Слава ЗСУ”, “Чекаємо на ЗСУ”.
Жителі Криму, із якими ми говорили, також це підтверджують. Вони бачать жовті стрічки. Читають у соцмережах повідомлення про вибухи. Помічають, що з’являється дедалі більше критики на адресу місцевої окупаційної “влади”. І навіть якщо це ще не організований рух, то це вже середовище, з якого може вирости реальний політичний ресурс.
Мрія говорити вголос
Спогади про життя “при Україні” не зникли. Ба більше – вони збереглися з усіма барвами. “Громадське життя зараз схоже на організм, в якому заморозили кров”, – каже співрозмовниця. “Немає активності, мітингів, відкритості. Навіть місцеві “казаки”, які маячили на всіх заходах, і ті попритихли”. Вона згадує, як колись була присутня публічність. Як не боялися виходити на вулиці. І як тепер – у кожного слова своя ціна.
Інша співрозмовниця говорить про внутрішню еміграцію.
“Багато кримчан живуть у таких умовах. Просто намагаються переживати все, що відбувається, всередині”.
Кожен співрозмовник і співрозмовниця мріють про день після.
“Хочеться, щоб уся ця нечисть зникла, як роса на сонці”, – каже одна. “Перше, що я зроблю – спокійно заговорю українською, не оглядаючись. Хочеться нарешті зустрітися з тими, із ким зараз лише телефонний зв’язок. Згадати загиблих. Допомогти постраждалим. І просто – знову жити”.
У повідомленні до тих, хто живе на вільних територіях України, наша співрозмовниця написала:
“Мужайтесь, тримайтесь. Ми живемо з вами. Ми переживаємо ваш біль і ваші страждання. Коли в українських містах і селах ховають воїнів – ми це бачимо і плачемо з вами. Коли важко на фронті – ми знаємо, за кого молитися. І, будь ласка, пам’ятайте про Крим. Це – наше”.
І хоч цей текст не містить імен, кожне слово тут – чийсь голос. Голос, що досі лунає з півострова, який чекає на повернення додому.
Владислав МІРОШНИЧЕНКО
Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Посилення стійкості медіа в Україні», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обовʼязково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.