Назавжди вдома, навіть у тіні окупації

“Що відчуваєш після зустрічі з чимось рідним?” – написала людина, яка живе в окупованому Криму.

Вона побачила на вулиці кольори, схожі на український прапор. І в ту мить, зізнається, не просто згадала, а ніби повернулась додому. Туди, де можна говорити все, що думаєш, вголос. Де синій і жовтий не сприймають як загрозу.

Обачність як інстинкт

Одного з наших співрозмовників повномасштабна війна застала у глухому куті, без підготованого сценарію. Людина втратила роботу, змінила місце проживання і не мала можливості виїхати з окупації. 

“Немає можливості ані матеріальної, ані фізичної”, – зазначає вона. Довелося шукати роботу на місці. “Жити якось треба”.

Інший співрозмовник зазначає, що найбільше з початком повномасштабної війни його вразила навіть не кількість російської пропаганди, а її глибина. Він помічає, як вона впливає не на свідомість, а на поведінку людей: 

“Місцеві прихильники так званого “русского міра” визнають, що хотіли б поводитись інакше, але через нав’язані пропагандою правила не чинять так, як хотіли б”.

У місті панує тривожна буденність. Постійні пересування техніки, поранені солдати, плакати із написами про “СВО”, новини про загиблих «героїв». У школах дітей “накачують” негативом щодо України, з’являється дедалі більше російських військових із інвалідністю. А ще відчутна прірва між тим, що насправді думають люди і тим, що вони дозволяють собі сказати. 

“Люди намагаються не обговорювати події, пов’язані з війною”, – пише наш співрозмовник. “Але є й такі, хто вихваляє дії окупантів. І таких тут дуже багато, на жаль”.

На запитання, як відбувається взаємодія з тими, хто має радикальні антиукраїнські погляди, відповідає прямо: 

“Якщо чесно, стараюсь із такими людьми не спілкуватися. Але навіть якщо доводиться, то тему війни з ними не обговорюю. Бо це небезпечно не лише для мене особисто, а й для всієї моєї родини”.

Навіть у побуті кожне слово – на вагу золота.  

“Доводилось висловлюватися обережно або у формі запитання-відповіді, коли було видно, що перед тобою патріот русского мира”, – згадує інша. І додає: “Постійно приховувати свою позицію не доводиться – є знайомі, які цікавляться не лише російським телебаченням, а й реальними подіями на фронті”.

Але все ж більшість часу – тиша. 

“Із чужими людьми я взагалі не обговорюю ці теми”, – пише ще одна людина. “Я намагаюся абстрагуватись і споглядати за всім ніби збоку. Хочу якомога довше зберегти стабільний емоційний стан”.

Опір триває

Іноді спротив починається з маленького жесту. 

Але поруч є ті, хто підтримує. 

У таких умовах навіть колір може бути сигналом. 

“Що ви відчуваєте, коли бачите предмети у кольорах, що нагадують український прапор?” – запитали ми. Одна з респонденток відповіла коротко і щиро: “Сум. І дуже хочеться, щоб скоріше закінчилася ця війна”. Інша людина відповіла у формі запитання: “А що відчуває людина після зустрічі з чимось рідним?”.

Цей спротив не завжди видимий. Але він існує. Один із прикладів – рух “Жовта стрічка”. Після 2022 року активісти з тимчасово окупованих територій почали позначати своє “ні” окупації через графіті, стрічки та листівки. Вони діють анонімно й обережно, знаючи, що за ними стежать. Але не зупиняються. Як каже координатор руху: 

“Страх – це не привід мовчати”.

За словами координатора, який сам родом із окупованого Криму,- рух не лише зберігся, а й розширюється. На півострові фіксують нові випадки появи синьо-жовтих стрічок, графіті з написами “Крим – це Україна”, “Слава ЗСУ”, “Чекаємо на ЗСУ”. 

Жителі Криму, із якими ми говорили, також це підтверджують. Вони бачать жовті стрічки. Читають у соцмережах повідомлення про вибухи. Помічають, що з’являється дедалі більше критики на адресу місцевої окупаційної “влади”. І навіть якщо це ще не організований рух, то це вже середовище, з якого може вирости реальний політичний ресурс.

Мрія говорити вголос

Спогади про життя “при Україні” не зникли. Ба більше – вони збереглися з усіма барвами. “Громадське життя зараз схоже на організм, в якому заморозили кров”, – каже співрозмовниця. “Немає активності, мітингів, відкритості. Навіть місцеві “казаки”, які маячили на всіх заходах, і ті попритихли”. Вона згадує, як колись була присутня публічність. Як не боялися виходити на вулиці. І як тепер – у кожного слова своя ціна.

Інша співрозмовниця говорить про внутрішню еміграцію. 

“Багато кримчан живуть у таких умовах. Просто намагаються переживати все, що відбувається, всередині”. 

Кожен співрозмовник і співрозмовниця мріють про день після. 

“Хочеться, щоб уся ця нечисть зникла, як роса на сонці”, – каже одна. “Перше, що я зроблю – спокійно заговорю українською, не оглядаючись. Хочеться нарешті зустрітися з тими, із ким зараз лише телефонний зв’язок. Згадати загиблих. Допомогти постраждалим. І просто – знову жити”.

У повідомленні до тих, хто живе на вільних територіях України, наша співрозмовниця написала:

“Мужайтесь, тримайтесь. Ми живемо з вами. Ми переживаємо ваш біль і ваші страждання. Коли в українських містах і селах ховають воїнів – ми це бачимо і плачемо з вами. Коли важко на фронті – ми знаємо, за кого молитися. І, будь ласка, пам’ятайте про Крим. Це – наше”.

І хоч цей текст не містить імен, кожне слово тут – чийсь голос. Голос, що досі лунає з півострова, який чекає на повернення додому.

Владислав МІРОШНИЧЕНКО