«Вшанування пам’яті дітей, вбитих бандерівцями»: як Росія перетворює дитячі трагедії на зброю пропаганди

На тимчасово окупованих територіях України, зокрема в Криму, російські окупаційні адміністрації використовують пам’ять про загиблих дітей для поширення власної версії російсько-української війни, маніпулюючи темою прав людини та захисту цивільного населення. Права дитини, право на життя, безпеку й захист від насильства використовуються у пропагандистських наративах як інструмент виправдання російської агресії, перекладання відповідальності на Україну та легітимації окупаційного режиму. При цьому мешканців тимчасово окупованих територій фактично позбавляють можливості отримувати повну й достовірну інформацію, перевіряти поширювані твердження та самостійно формувати оцінку подій.

Під виглядом меморіальних заходів суспільству нав’язують твердження про нібито «українську агресію» проти Донбасу, замовчуючи російську окупацію українських територій та злочини підконтрольних Кремлю збройних формувань. Особливо показовою є історія шестирічної Поліни Солодкої зі Слов’янська. Її загибель є реальною трагедією, однак протягом років навколо неї створювалися різні, подекуди взаємовиключні версії, використовувалися чужі фотографії та свідчення людей, пов’язаних із російською окупацією. У результаті особиста трагедія дитини перетворюється на інструмент політичної маніпуляції.

Пам’ятна дата, якої потребує російська пропаганда

Так званий «день пам’яті дітей-жертв війни на Донбасі» був запроваджений у 2022 році указом №375 від 11 липня тогочасного керівника окупаційної адміністрації угруповання «ДНР» Дениса Пушиліна. У російському інформаційному просторі цю дату дедалі частіше називають «днем пам’яті дітей — жертв української військової агресії на Донбасі».

Одним із центральних епізодів, який використовується для обґрунтування цієї конструкції, є обстріл Горлівки у 2014 році. Російські пропагандистські ресурси стверджують, що центральну частину міста нібито обстріляла 93-тя окрема механізована бригада Збройних сил України з реактивних систем «Град». У різних публікаціях кількість загиблих називається від 22 до 27 осіб, серед яких — четверо дітей, а кількість поранених перевищує сто.

Проблема полягає не лише в тому, наскільки обґрунтованими є конкретні твердження щодо кожного епізоду. Пропагандистська конструкція заздалегідь визначає винного і лише після цього добирає історії, фотографії та свідчення, які мають підтвердити потрібний висновок. Так формується спрощена картина, у якій Україна виступає агресором, а Росія — нібито стороною, що «захищає дітей».

Поліна Солодка: реальна трагедія та вигаданий навколо неї сюжет

Поліна Солодка загинула 8 червня 2014 року у Слов’янську. Сам факт загибелі дитини підтверджується документами правозахисників. Однак обставини її смерті в російських інформаційних матеріалах подаються по-різному. В одних публікаціях йдеться про загибель у центральній частині міста, в інших — про приватний сектор та колодязь. Причиною називають обстріл з боку українських військових із гори Карачун.

Особливої ваги цьому сюжету надають через емоційні свідчення людей, які нібито безпосередньо бачили загибель дитини. Один із них — Віктор Аносов, нині так званий депутат Державної ради Республіки Крим, учасник російської окупації Слов’янська у 2014 році, «виконавчий директор асоціації ветеранів СВО Республіки Крим» та керівник кримського регіонального відділення «Союзу добровольців Донбасу».

У 2026 році він заявив, що нібито виніс Поліну з палаючої будівлі, після чого дівчинка померла у нього на руках. Такі особисті історії мають значний пропагандистський ефект: вони замінюють документальну перевірку емоційним свідченням очевидця. Проте саме тут виникає принципове питання: чому різні учасники цієї історії описують обставини загибелі дитини по-різному?

Суперечності та фальшиві фотографії

Окремий рівень проблеми — використання фотографій. Незалежні дослідники та StopFake встановили, що Поліна Солодка справді згадується серед дітей, загиблих у Слов’янську 8 червня 2014 року. Водночас фотографія, яку російські ресурси поширювали як зображення Поліни, належала зовсім іншій дитині — Анастасії Луцишиній з Уссурійська, яка загинула у 2013 році внаслідок нападу таксиста.

Це принципово важливий момент. Наявність реальної трагедії не робить правдивими всі матеріали, які навколо неї поширюються. Навпаки, використання чужої фотографії дозволяє створити емоційний образ жертви, який мільйони людей сприймають як документальне підтвердження події.

StopFake: «Фотoфейк: Убита дитина в Слов’янську»

Інша фотографія супроводжується підписом, що на ній лікар Михайло Коваленко нібито несе Поліну до лікарні. Проте й тут виникає суперечність із розповіддю Аносова. В одному випадку дитину нібито передали медикам живою, і вона померла вже на руках у того, хто її виніс. В іншому — лікар розповідав, що дитина була доставлена до медичного закладу вже мертвою, а про це стало зрозуміло під час операційних процедур.

Таким чином, замість однієї підтвердженої реконструкції події існує кілька версій. При цьому всі вони використовуються для просування одного й того самого політичного висновку — перекласти відповідальність за трагедію на Україну.

Михайло Коваленко та ширший пропагандистський контекст

Історія лікаря Михайла Коваленка також не обмежується одним епізодом. У російських медіа його представляли як українського медика, який нібито допомагав людям, «ополченцям» та Національній гвардії під час подій у «Новоросії». Сам Коваленко розповідав, що залишив Слов’янськ разом із представниками окупаційних формувань, побоюючись Правого сектору, а захоплення міста називав «народним повстанням».

У подальші роки в його публічних висловлюваннях з’являлися твердження про нібито застосування українськими військовими фосфорних боєприпасів, розстріли, «фашизм», «бойову фармакологію», знищення медичної документації та інші типові елементи російської пропагандистської картини війни. В окремих випадках поширювалися й історичні міфи, зокрема про нібито причетність українців до спалення Хатині.

Тому свідчення людини, яку російські медіа використовують як очевидця подій, не можуть розглядатися поза загальним контекстом її публічної діяльності та політичних позицій. Для журналістського і правозахисного аналізу важливо перевіряти не лише те, що саме говорить свідок, а й коли, де, за яких обставин і в чиїх інформаційних інтересах ці слова поширюються.

Що залишається за межами російської версії Слов’янська

Не менш важливо те, про що в цій історії майже не говорять. Російська пропагандистська версія подій у Слов’янську значною мірою обходить злочини, скоєні підконтрольними Кремлю незаконними збройними формуваннями під час тимчасової окупації міста з 12 квітня до 5 липня 2014 року.

8 червня озброєні представники так званої «Російської православної армії» після богослужіння увійшли до євангельської церкви «Преображення Господнього». Вони затримали дияконів Володимира Величка та Віктора Брадарського, а також синів старшого пастора Олександра Павленка — Рувима та Альберта. Їх звинуватили у злочинах проти «ДНР» та підтримці українських військових. Наступного дня затриманих було закатовано та вбито.

Після звільнення Слов’янська від окупаційних формувань почалося документування злочинів. 26 вересня 2014 року стало відомо про виявлення трьох масових поховань. У процесі ексгумації було встановлено особи 12 загиблих, які померли на початку та в середині червня.

Саме в цьому полягає принципова різниця між документуванням воєнних злочинів і пропагандою. Документування має встановити факти, обставини, жертв та відповідальних за злочин. Пропаганда діє навпаки: спочатку визначає політично необхідного винного, а потім вибудовує навколо нього емоційну історію.

Пам’ять про дітей і міжнародне гуманітарне право

Маніпуляції із загибеллю дітей набувають особливої небезпеки в умовах збройного конфлікту та окупації. Діти мають спеціальний захист відповідно до міжнародного гуманітарного права. Женевська конвенція IV 1949 року передбачає захист цивільного населення на окупованих територіях, а Додатковий протокол I до Женевських конвенцій містить спеціальні положення щодо захисту дітей під час міжнародних збройних конфліктів.

Для правової оцінки важливо встановити не лише факт загибелі дитини, а й обставини смерті, характер військової атаки, сторони конфлікту, дотримання принципів розрізнення та пропорційності, а також наявність чи відсутність навмисного нападу на цивільних.

Тому твердження про загибель дитини саме по собі не може бути доказом вини конкретної сторони. Воно потребує незалежного розслідування, встановлення фактів та перевірки доказів. Фотографія з неправильним підписом, емоційна промова чиновника окупаційної адміністрації або багаторазово повторене повідомлення в російських медіа не можуть замінити належного розслідування.

Право людини на інформацію в умовах окупації

Інформаційна політика окупаційної влади має розглядатися також через призму прав людини. Стаття 19 Загальної декларації прав людини та стаття 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права гарантують свободу думки та право людини шукати, отримувати й поширювати інформацію.

Це особливо важливо для мешканців тимчасово окупованих територій. Людина, яка живе в умовах фактичного контролю окупаційної адміністрації, не має такого самого доступу до інформації, як людина на підконтрольній Україні території. Незалежні українські медіа блокуються, альтернативні джерела переслідуються, а російська інформаційна система отримує фактичну монополію на формування щоденної картини подій.

За таких умов нав’язування неправдивої або маніпулятивної інформації не є просто питанням «поганої журналістики». Йдеться про формування інформаційного середовища, в якому людина позбавляється реальної можливості зіставляти різні джерела та самостійно формувати погляд на події.

Водночас важливо юридично не спрощувати проблему: міжнародне право не встановлює загальної заборони на будь-яку неправдиву інформацію як таку. Проте систематичне поширення дезінформації окупаційною владою у поєднанні з цензурою, придушенням незалежних медіа, переслідуванням журналістів та блокуванням доступу до альтернативної інформації може бути частиною ширшої політики контролю над цивільним населенням.

Дезінформація як інструмент контролю над суспільством

На тимчасово окупованих територіях інформаційна політика має ще один вимір — формування політичної та національної лояльності. Росія не просто розповідає мешканцям Криму чи інших окупованих територій власну версію окремих історичних подій. Вона формує цілу систему пам’яті, у якій українська держава зображується джерелом небезпеки, а Росія — захисником населення.

Саме тому історії про загиблих дітей мають таке значення. Дитина стає максимально емоційним символом, який практично не залишає простору для раціонального запитання: хто насправді контролював територію, хто розпочав агресію, звідки надходили зброя та збройні формування, хто здійснював окупацію і хто перешкоджав незалежному розслідуванню?

Цей механізм особливо небезпечний для дітей, які самі стають об’єктом інформаційного впливу. Конвенція ООН про права дитини передбачає право дитини на збереження своєї ідентичності, а також визнає важливість доступу до інформації та захисту від інформаційного впливу, що суперечить її правам і добробуту. В умовах окупації ці положення набувають особливого значення, оскільки пропаганда інтегрується в освіту, дитячі заходи, пам’ятні дати та офіційну публічну комунікацію.

Як цей наратив переносять до Криму

Саме в такому контексті слід розглядати заходи, які проводяться російською окупаційною владою на Кримському півострові. У селі Мирне Сімферопольського району на території меморіального комплексу «Концтабір “Красний”» до пам’ятної кампанії долучилися парафіяни російської православної церкви «Всіх святих у землі Кримській», працівники комплексу та представники окупаційних структур.

Учасники запалили 22 лампадки біля пам’ятника дітям, загиблим від рук нацистів під час Другої світової війни, вшанували хвилиною мовчання нібито жертв «терористичного обстрілу Горлівки» 2014 року, а опівдні за московським часом зачитали імена 398 дітей, яких російська пропаганда називає жертвами війни на Донбасі.

Використання меморіального комплексу «Красний» має важливе символічне значення. Пам’ять про реальні злочини нацистського режиму поєднується з сучасною політичною конструкцією, в якій Росія намагається представити себе продовжувачем боротьби з «фашизмом», а Україну — його нібито сучасним уособленням. Таким чином, історична пам’ять стає частиною легітимації окупації.

Право на пам’ять не означає право на фальсифікацію

Пам’ять про загиблих дітей є суспільною та гуманітарною цінністю. Саме тому вона потребує особливо високого стандарту достовірності. Коли реальна смерть дитини використовується разом із чужими фотографіями, суперечливими свідченнями та політично заангажованими заявами, пам’ять перестає бути способом вшанування жертви і стає інструментом маніпуляції.

Для мешканців тимчасово окупованих територій це має безпосередній правозахисний вимір. Людина має право знати правду про події, які відбувалися на її землі, мати доступ до різних джерел інформації та можливість самостійно оцінювати докази. Нав’язування однієї версії в умовах інформаційної ізоляції підриває цю можливість.

Тому протидія російській дезінформації на окупованих територіях — це не лише питання інформаційної безпеки України. Це також питання захисту прав людини, права на інформацію, збереження української національної та культурної ідентичності й майбутньої реінтеграції громадян, які сьогодні перебувають під окупаційним контролем.

Після деокупації Україна матиме справу не тільки з наслідками фізичної окупації. Потрібно буде відновлювати інформаційне середовище, повертати доступ до українських медіа, документувати нав’язані окупаційною владою наративи та давати суспільству можливість відрізняти історичний факт від пропагандистської конструкції.

Пам’ять про загиблих дітей не може бути зброєю у війні. Вона має бути основою для встановлення правди — хто загинув, за яких обставин, хто несе відповідальність і чому ці злочини стали можливими. Саме такий підхід відповідає не пропаганді, а праву людини на правду, гідність і пам’ять.

______________________

*«СВО» — російський пропагандистський термін, яким Кремль називає повномасштабну війну проти України.

*«Новоросія» — пропагандистський проєкт, який Росія використовувала для обґрунтування захоплення українських територій у 2014 році.

Віталій СОЛОНЧАК

__________________________

Матеріал підготовлено у партнерстві з громадською організацією "Лібереко – Партнерство за права людини