«Боротьба з ОУН» у Криму: 80 років тому та сьогодні в російській пропаганді

Усередині серпня цього року окупаційне «управління ФСБ РФ по республіці Крим і місту Севастополю» в рамках проекту «Без срока давности» («Без терміну давнини») під патронатом російського диктатора Владіміра Путіна оприлюднило розсекречені архівні дані щодо членів Організації Українських Націоналістів (ОУН), заарештованих у Криму співробітниками совєтських каральних органів після ІІ світової війни, – анкети та автобіографії, протоколи допитів, судові вироки тощо.

Слід зазначити, що подібні акції відбуваються вже не перший рік. У 2023 році до 22 червня – дня початку німецько-совєтської війни, яку в Росії називають «Великою Вітчизняною», – кримське «управління ФСБ» так само розсекретило та оприлюднило серію архівних документів про діяльність членів ОУН на півострові та навіть провело в окупованому Сімферополі спеціальну прес-конференцію, присвячену «викриттю злочинів українського націоналізму».

Як би трагікомічно це не лунало – але, напевно, наразі можна подякувати кримським ФСБшникам за публікацію архівних матеріалів (особливо графічних), до яких українські дослідники через російську окупацію Криму не мають доступу вже одинадцятий рік. Таким чином окупанти мимоволі сприяють заповненню прогалин в історії українського національного руху на території півострова.

Що ж стосується російського контексту – то тут виплітається вже звичне словесне павутиння, пофарбоване ідеологічним чорнилом. Відповідно до путінської версії історії, «ультраправа» ОУН у роки ІІ світової війни «співпрацювала з фашистськими загарбниками», діючи шляхом «терактів та інших екстремістських засобів». Однак при цьому свідомо замовчується, що ці засоби застосовувалися саме для опору окупаційній владі – з якого боку б та не приходила.

Ще в червні 2021 року український історик Віталій Нахманович в інтерв’ю російській редакції Радіо Свобода уточнював, що і «поміркована» ОУН(м) («мельниківці»), і «радикальна» ОУН(р) (або ОУН(б), «бандерівці») намагалися співпрацювати з нацистською Німеччиною як з «єдиною силою, яка теоретично могла забезпечити створення незалежної України», але коли до кінця 1941 року «ця ілюзія зникла», ОУН(р) перейшла практично у відкриту опозицію до німців і до середини 1943 року консолідувала партизанські сили в УПА, яка вела війну на три фронти – проти німців, совєтів та польської Армії Крайової, при цьому час від часу ситуативно укладаючи тимчасовий нейтралітет з однією з цих потуг. Утім, «ілюзія зникла» значно раніше. Проголошений у Львові 30 червня 1941 року з ініціативи ОУН(р) Акт відновлення Української Держави був негативно сприйнятий не лише німцями, а й «мельниківцями». Після цього лідер ОУН(р) Степан Бандера був заарештований, як і низка його соратників, та перебував майже три роки в німецькому концтаборі Заксенхаузен. Тим часом німці масово ув’язнювали та страчували членів ОУН(р), масово ув’язнювали та страчували українських самостійників з обох таборів, лідера ОУН(м) Андрія Мельника ув’язнили та відправили до концтабору Заксенгаузен, в якому на той час перебували видатні діячі ОУН: Олег Ольжич, Степан Бандера, Ярослав Стецько, Євген Онацький, Дмитро Андрієвський, Володимир Мартинць, Дениса Квітковський, Олег Штуль, Лапичак Тома, Кость Мельник та багато інших українських політичних в’язнів, серед яких Тарас Бульба-Боровець та інші. Андрій Мельник від Степана Бандери дізнається про присутніх у концтаборі соратників, та про смерть в цьому ж концтаборі члена ОУН(м) відомого українського поета Олега Ольжича.

Незважаючи на ці факти, як совєтська, так і сучасна російська пропаганда наділяє Бандеру та ОУН(р) загалом статусом «нацистських посіпак». Ба більше: в листопаді 2014 року, за кілька місяців після окупації Криму та ОРДЛО, Верховний суд РФ оголосив екстремістською, з забороною діяльності на території Росії, неіснуючу «українську організацію “Організація українських націоналістів – Українська повстанська армія” (ОУН-УПА)». Цю недолуго комбіновану абревіатуру з назвами організацій, створених у різні часи, в обіг впровадили ще совєтські каральні органи – і, як бачимо, її дотепер недоречно використовують їхні спадкоємці.

З історією ж ОУН у Криму «дослідники» від російських «компетентних органів» перевершили самі себе. За їхніми твердженнями, перший підрозділ ОУН (причому не уточнюється, якої конкретно – а цей момент важливий) з’явився у Сімферополі влітку 1942 року, а керували ним «запеклі прибічники Степана Бандери» (отже, все-таки йдеться про ОУН(р)), що прибули з західноукраїнських земель і згодом очолили аналогічні «утворення» в інших містах Криму (в переліку вказуються Джанкой, Бахчисарай, Алушта і Ялта). Заявляється, що ОУНівці в Криму створили «спеціальну структуру» під назвою «Бюро допомоги українському населенню», під прикриттям якої буцімто вербували нових членів – більшість з яких «служили у добровольчих націоналістичних батальйонах та допоміжній поліції “СД”, брали участь у каральних операціях, скоївши безліч злочинів проти військовополонених і мирних мешканців окупованих регіонів, працювали у підконтрольних німцям органах місцевої влади, реалізуючи репресивну політику нацистів на окупованих територіях, прямим чином займалися зрадою, вбивствами та іншими кримінальними злочинами».

Загалом російські пропагандисти переконують: наявні в їхніх руках документи свідчать про «цілеспрямовану працю ОУН [у Криму] з поширення ідеології виключності української нації (! – авт.), тісну співпрацю з німецько-фашистськими окупантами та численні факти злочинної діяльності». Згадану «ідеологію» ОУНівці в Криму буцімто поширювали шляхом… створення українських театру та школи, де «вели антисовєтську пропаганду», а також крамниці «тільки для українців», торгівельних яток, гончарних майстерень тощо. Годі й дивуватися, що російські окупанти, увійшовши до Криму понад десятиліття тому, в першу чергу знищили українські освітні та культурні установи й організації – мабуть, щоб не було кому «поширювати ідеологію виключності української нації».

Посилаючись на протокол допиту одного з провідників ОУН у Криму Леоніда Ларжевського, переписувачі історії за путінськими настановами закидають ОУН найтяжче обвинувачення – плани на «створення “незалежної України” (саме так, у лапках – авт.) шляхом збройної боротьби проти Німеччини та Совєтського Союзу». При цьому заявляється, що представники кримського осередку ОУН не лише поширювали «націоналістичну літературу», а й навіть «активно спонсорували бойовиків УПА, зберігали та передавали їм зброю» – і це при тому, що в Криму УПА не діяла, хоч окремі дослідники без посилань на конкретні джерела стверджують про наявність її боївок на півострові.

Так само абсолютно нічим не аргументовані й заяви російського агітпропу – крім хіба що інформації з протоколів допитів, отриманої «чесним і неупередженим слідством». Оприлюднені кримськими «архівістами» ілюстративні матеріали, що додаються до обвинувальних штампів, анітрохи їх не стосуються.

На додачу російські пропагандисти запевняють, що злочини окупантів проти мешканців Криму в роки ІІ світової війни дискредитували в очах останніх не нацистів, а чомусь саме ОУНівців, і додають ритуальний пасаж: «Неприйняття мешканцями російського Криму націоналістичної ідеології та неонацистського режиму на території сусідньої держави зберігається в сучасній історії та підтверджується подіями “Кримської весни” 2014 року, а також масовою підтримкою кримчанами цілей проведення спеціальної військової операції в Україні».

Спробуємо з’ясувати, чи справді настільки зловісною була історія українського визвольного руху в Криму в роки ІІ світової війни.

Почати варто з того, що російські «федеральні служби історичної пам’яті» не роблять різниці між «бандерівцями» та «мельниківцями» – і відтак не надто переймаються вивченням аспектів діяльності осередків ОУН(р) та ОУН(м) в окупованому німцями Криму під час ІІ світової війни. Ми ж маємо звертати на це пильну увагу.

Історія появи та діяльності осередків ОУН у Криму

Восени 1941 року учасники конференції ОУН(р), які перебували на свободі, прийняли рішення про користування всіма нагодами легальної праці в політичних, адміністративних та культурних структурах німецької окупаційної влади та про одночасне переведення основної частини організаційних кадрів на нелегальне становище, готуючись таким чином до тривалої боротьби з нацистською Німеччиною. Наступної весни було створено Крайовий Провід Південно-Східних українських земель з центром у Дніпрі, який очолив Василь Кук: у зону впливу організації потрапив і Крим. Одним зі співорганізаторів Проводу був Зиновій Матла, який також став координатором найбільш успішної Південної похідної групи ОУН(б).

За опублікованими у 1955 році спогадами діяча українського підпілля на сході України Євгена Стахіва, український визвольний рух почав свою діяльність у Криму відразу після того як німецькі військові з’єднання в жовтні 1941 року зайняли північні райони півострова. Перед тим, 1 вересня, німці створили рейхскомісаріат «Україна», включивши до його складу Крим. З Кривого Рогу на півострів прибула група з 9 підпільників під керівництвом Степана Теслі, частина якої почала політичну роботу в Джанкої; решті вдалося дістатися Сімферополя. «Незважаючи на сильний німецький терор у Криму, цій групі досить скоро вдалося встановити контакт із патріотичним населенням і організувати багато молоді для революційної боротьби з новим окупантом», – зазначав  Стахів.

Пізніше, у 1958 році, дослідник Лев Шанковський у тематичній праці «Похідні групи ОУН» згадав «похідну підгрупу “Крим”», що складалася з двох роїв, один з яких, під проводом Миколи Сидора-Чарторийського та Романа Хміля, у Чаплинці на Херсонщині дивом врятувався від розстрілу німцями і повернувся на західноукраїнські землі у деморалізованому стані. Інший же, організований на Тернопільщині, під проводом Степана Теслі та Івана Осадчука в листопаді 1941 року увійшов до Криму, розділившись в Армянську на дві частини: Степан Вонкевич, Михайло Любак і Роман Бардахівський пішли на Джанкой, а Тесля, Осадчук, Григорій Вольчак та Іван Янцишин – на Сімферополь. Незабаром члени останньої четвірки, крім Янцишина, були заарештовані німцями у Євпаторії під час висадки большевицького десанту: Осадчук був вивезений до Львова та розстріляний у сумнозвісній тюрмі на Лонцького, а Теслі та Вольчаку вдалося втекти.

В лютому 1942 року серед 14 українських активістів, розстріляних у Джанкої гестапівцями у протитанковому рові за доносом та під наглядом російських перекладачів – колишніх білогвардійців, разом із місцевими євреями опинилися місцевий провідник, 18-річний син священика з Самбірщини Роман Бардахівський та його помічник, вчитель середньої школи з Галичини Наконечний (ім’я невідоме), а також студент зі Збаражчини, працівник міської управи Джанкоя Степан Вонкевич та зубний технік зі Львова, працівник відділу здоров’я управи Михайло Любак. Шанковський зазначав, що після розстрілу джанкойської групи було видано підпільну листівку, яка «розкривала цей ганебний злочин німців».

«Це одначе не захитало нашої віри і мало між населенням дуже живий відгук. Люди бачать, що ми не є нічиї агенти, тільки жертовно служимо народові і віддаємо для його визволення своє життя. Ідея Самостійної України набрала відразу живого змісту, освячена кров’ю її передових борців», – писав про ці події у своєму звіті підпільник «Яр».

Отже, перший підрозділ ОУН(р) у Криму з’явився не в Сімферополі влітку 1942 року, як стверджують російські пропагандисти, а значно раніше. На початку грудня 1941 року, після п’ятимісячної дороги зі Львова, четвірка підпільників (Тесля, Осадчук, Вольчак, Янцишин) опинилася за 30 кілометрів від Сімферополя, в селі Михайлівці, після чого в повному складі осіла в місті, у напівлегальному становищі, в умовах голоду й терору, змінивши вигляд і документи та не маючи жодних зв’язків із центральним проводом.

Згодом підпільник «Мур» відзначав локальні конфлікти членів ОУН(б) з представниками ОУН(м), що потрапляли на півострів у складі німецького контингенту: «Перешкоду зустріли ми несподівано зі сторони українських дольмечерів (перекладачів – авт.), яких сюди прибуло доволі багато. Вони в більшості звуть себе мельниківцями й пробують вести розкладницьку роботу та валити те, що ми з таким напруженням та жертовним трудом будуємо. Треба одначе визнати, що деякі з них, які не затратили своєї національної й особистої честі, відмовлялись від такої руїнницької роботи й не перешкоджають розбудові українського життя». При цьому кореспондент «Яр» згадував, що «дольмечери»-росіяни в Криму «відбудовували всією силою матушку-Росію».

Разом з тим у звітах підпільників зазначалося, що українці в Криму мешкали переважно по селах: зокрема, вони «опанували життя» в селищі Сейтлер (Нижньогірське). У Джанкої та районі налічувалося понад 50% українського населення, у Севастополі та Керчі – близько 30%, у Сімферополі – від 14 до 18%. За даними Лева Шанковського, большевицьке підпілля в Сімферополі співпрацювало з німцями у винищенні свідомих українців, оголошуючи їх, як і кримських татар, «зрадниками».

На початку 1942 року в Сімферополі було організовано «Український музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка», адміністратор якого Іван Янцишин, учасник похідної групи ОУН(р), свої відрядження по Криму використовував для приєднання нових членів до визвольного підпільного руху та організації добре законспірованої мережі.

В липні того ж року в Сімферополі було сформовано відділ міської управи під назвою «Бюро допомоги українцям» («Бюро допомоги українському населенню», «Стіл допомоги найбіднішому українському населенню»): його завданням було задоволення матеріальних і культурних потреб місцевого українського населення. Також було розбудовано українські початкові та семирічні школи (у планах було заснування гімназій для хлопців і дівчат), і в умовах голоду – крамницю «Український консум».

«Бюро допомоги українцям» очолював Микола Шапар (у спогадах Євгена Стахіва – «український агроном Б.»), який організовував доставку харчів до Сімферополя з сіл. У липні 1943 року (точна дата невідома) він помер на вулиці від розриву серця, ймовірно, після спілкування з гестапівцями, і був пишно похований українською громадою.

В лютому 1943 року гестапо за доносом «українця Скоропадського» заарештувало провідника кримських підпільників Степана Теслю, який після цього зник безвісти, та розстріляло пов’язаного з українським підпіллям перекладача Євгена Шведа. Кримський історик Олег Романько, про якого мова піде далі, стверджує, що Теслю було вбито в сімферопольській в’язниці у квітні 1944 року – під час наступу совєтської армії на Крим, тоді як за даними дослідників Сергія Громенка та Ярослава Антонюка, Тесля перебував у в’язниці в Євпаторії. На його місце стала Катерина Логуш, яка доручила кримським підпільникам перейти на нелегальне становище і почати гостру пропагандистську діяльність проти німців. У травні 1943 року з Криму вибрався Іван Янцишин, «хворий і знесилений від недоїдання». Незабаром на півострові було проведено цілковиту реорганізацію підпільної мережі.

Чи була ОУН у Криму причетною до «масових розстрілів»?

На відміну від російських пропагандистів, приписати кримським осередкам ОУН(р) та розбудованим з їхньої ініціативи організаціям формування «добровольчих націоналістичних батальйонів та каральних загонів, що страчували мирних мешканців» не додумалася навіть совєтська контррозвідка «СМЕРШ», що увійшла на півострів після розгрому німецького військового контингенту. За її висновками, «Бюро допомоги українцям» «офіційно займалося наданням матеріальної допомоги українцям і влаштуванням їх на роботу, а насправді було прикриттям існування і діяльності на території Криму Організації Українських Націоналістів з центром у Сімферополі», що полягало в наступному: «В усіх містах і селах Криму створювалися ланки шляхом індивідуальної обробки та залучення до організації нових учасників, пропаганди ідей ОУН шляхом поширення серед українців націоналістичної літератури, яка отримувалася з західних областей України».

Нинішні окупаційні «історики» навіть не усвідомлюють, що українське підпілля в Криму неможливо обвинуватити у «масових розстрілах» вже хоча б через його критично низьку чисельність. За даними Сергія Громенка та Ярослава Антонюка, восени 1943 року Український комітет у Сімферополі, що проіснував недовго і фактично ні на що не впливав, німці розпустили за невиконання безглуздого наказу – надати для охорони залізниці 400 бійців, яких просто нізвідки було взяти (членів комітету не налічувалося й десятка). Разом з тим дослідники зазначають, що в Криму у складі охоронної поліції та жандармерії служили понад 7 тисяч українців – які, відповідно до директив німецького командування, не були «членами комуністичної партії, кримінальними злочинцями і прихильниками руху Бандери», не кажучи про 3 тисячі українських військових у складі вермахту на території півострова.

Звертає на себе увагу біографія одного з заарештованих «смершівцями» в Криму, обвинуваченого у зв’язках з ОУН: «Комар Михайло Сергійович, 1899 року народження, село Мітченки Батуринського району Чернігівської області, українець, у минулому судимий. Під час окупації Сімферополя попервах працював управляючим будинками і проводив антирадянську зрадницьку діяльність. Працюючи завідувачем торгівельної ятки “Бюро допомоги українському населенню”, поширював серед українців літературу ОУН і проводив антирадянську агітацію. У березні 1942 року склав і передав поліції списки на 150 єврейських родин, після чого німці розстріляли ці родини у протитанковому рові за 10 км від Сімферополя».

Безумовно, останній згаданий вчинок Комара – тяжкий злочин, вартий засудження та покарання. Втім, він був суто індивідуальною ініціативою цієї особи, здійсненою на власний розсуд, тож відповідальність за нього не може бути покладена на цілу організацію або її осередок. За твердженням дослідника Віталія Нахмановича, організація може бути співучасницею злочину лише тоді, коли приймає рішення щодо нього. Участь окремих членів організації у злочині робить злочинцями суто їх – тобто організацію можна визнати злочинною тільки коли вона надає своїм членам пряму санкцію, вказівку або принаймні дозвіл на злочин. У випадку з Комаром дані про будь-які санкції з боку кримського осередку ОУН на його дії відсутні – як і про його безпосереднє членство в осередку чи в ОУН загалом. Зроблені ж на підставі історії Комара твердження російського агітпропу про те, що німці за час окупації Криму розстріляли в Сімферополі 12 тисяч євреїв саме за сприяння ОУНівців (!), м’яко кажучи, не витримують жодної критики.

«Історичні студії» за сприяння ФСБ

Практично всі сьогоднішні наративи російської пропаганди щодо діяльності ОУН у Криму вміщені у «науковій статті», яку для «вчених записок Кримського федерального університету» у 2023 році за документами кримських архівів написала Євгенія Тарняґіна. Влітку 2014 року вона з чоловіком прибула до окупованого Сімферополя, де завдяки «високому попиту на російські кадри» стала викладати історію Росії у новоствореному «Кримському федеральному університеті», втішаючись своєю причетністю до навчання «нових російських громадян». Втім, схоже, що в окупованому Криму Тарняґіна не прижилася: у тому ж 2023 році вона працювала у Санкт-Петербурзькому інституті історії Російської академії наук, а станом на літо 2024 року вже є методистом Музею Перемоги у Москві.

Що спричинило інтерес Тарняґіної до історії ОУН у Криму – невідомо дотепер. Втім, вона переконує: «спроби нав’язати український націоналізм у Криму остаточно провалилися», оскільки діяльність українських підпільників на півострові «цілком залежала від інтересів німецької окупаційної влади» (яка їх переслідувала) і полягала у «спільних злочинах з німецькими катами, масовій і безпринципній співпраці з нацистськими спецслужбами, службі у добровольчих батальйонах та допоміжній поліції, роботі у підконтрольних нацистам органах місцевої влади, реалізації нацистської політики геноциду на окупованих територіях, активному спонсоруванні та постачанні зброєю бойовиків УПА» тощо. Звертаючись до згаданих раніше тез російської пропаганди, можна припустити, що текст цієї статті «від і до» диктували «історики від компетентних органів» – не вважаючи за потрібне навести бодай якісь вагомі докази обвинувачень, як і їхні попередники з НКВС.

Слід відзначити, що ОУН(р) у Криму не виконала «програмного завдання», вказаного Тарняґіною, – створення осередків УПА (яка сформувалася майже за рік після появи членів ОУН(р) на півострові). Іншим завданням «дослідниця» назвала «розгортання націоналістичної агітаційної та пропагандистської роботи серед українського населення та втягування його у бандерівський напрямок». По суті, практично вся «доказова база» Тарняґіної ґрунтується суто на інформації з протоколів допитів ОУНівців, отриманій під психологічним і фізичним тиском.

Дошукуючись доказів безпосередньої причетності учасників українського підпілля в Криму до каральних операцій німецьких окупантів, Тарняґіна витягла з архівів «ФСБ по Криму та Севастополю» справу «громадянина Л.», призначеного управителем 13 будинків у Сімферополі: він нібито склав і передав поліції списки на 150 «совєтських громадян єврейської національності», в тому числі старих, дітей і жінок, яких німці після цього розстріляли за містом у протитанковому рові; за його ж доносом було заарештовано єврейку з дитиною, а військовополоненого єврея доправлено до поліції. Схоже, мова про згадану раніше справу Михайла Комара, якому нині російський агітпроп закидає членство в ОУН(р) та причетність до страти 150 єврейських вже не осіб, а родин. Дивно, але у Тарняґіної Комар фігурує під стороннім ініціалом – як і якийсь службовець при міській управі «мельниківець Ч.», що у вересні 1941 року «написав заяви на двох совєтських громадян, яких після цього нацистські каральні органи заарештували та розстріляли». На цьому причетність кримських ОУНівців до «масових звірств нацистів» в інтерпретації Тарняґіної закінчується, і їй лишається тільки згадувати «злочини» на кшталт виконання «націоналістичного» гімну України, «антисовєтських» промов на публічних заходах, «обговорення контрреволюційних і націоналістичних ідей» та інші кліше з протоколів допитів у катівнях НКВС. Тези з її «розвідок» у своїх виступах нині цитують представники окупаційних спецслужб по Криму – які, скоріше за все, і є істинними авторами текстів Тарняґіної.

Серед трьох джерел, на які у своїй праці посилається окупаційна дослідниця, крім архівів «управління ФСБ по Криму» та праць кримського історика Олега Романька (про нього мова буде далі), згадується книжка «Битва за Крим у документах органів державної безпеки», видана у 2020 році в сімферопольському видавництві «Нижняя Орианда», причетність до якого має «єпископ Ялтинський» від РПЦ Нестор (Микола Доненко).

Її укладачами та відповідальними редакторами вказані Ігор Верешков та Сергій Ткаченко. Перший наразі є «начальником архіву управління ФСБ РФ по республіці Крим і місту Севастополю», останнім часом активно виступає з «історичними викриттями» діяльності українського підпілля в Криму в роки ІІ світової війни: детальні дані про нього у відкритому доступі відсутні. Уродженець Криму Сергій Ткаченко, кандидат історичних наук, перед отриманням доцентських посад у «Таврійській академії Кримського федерального університету» та Тульському державному педагогічному університеті ім. Л. Н. Толстого понад два десятиліття прослужив у військово-повітряних силах СССР та України, а після виходу в запас у званні майора кілька років пропрацював спеціалістом з архівного пошуку в Кримському республіканському військкоматі. Нині він є член-кореспондентом Академії військово-історичних наук РФ, членом кримської «регіональної ГО» під назвою «Науково-дослідний центр “Крим у Великій вітчизняній війні 1941–1945 рр.”» та військовим пенсіонером на утриманні держави-окупанта.

ОУНівці Криму: не нацистські злочинці й не… ОУНівці

Повертаючись до біографій осіб, заарештованих «смершівцями» в Криму в 1940-х рр. за нібито причетність до ОУН, слід зазначити, що серед них, крім вже згаданого Михайла Комара, також були: Єрофій Колісниченко 1890 року народження з Одещини, власник конспіративної квартири; економіст Михайло Чигир 1899 року народження з Київщини, який «пропагував серед українців ідеї необхідності створення самостійної України»; Микола Цишкевич 1895 року народження з Харківщини, голова «Бюро допомоги українському населенню». В Українському комітеті Колісниченко нібито відповідав за торгівельно-виробничий сектор, крамницю та майстерні, а  Цишкевич – за матеріально-побутову частину.

В лютому 1945 року НКВСівці в Криму розстріляли уродженця Києва Володимира Шарафана, який у серпні 1941 року був мобілізований до Червоної армії, незабаром втік з розташування, а потім – з румунського полону. Опинившись у Сімферополі, в лютому 1942 року Шарафан спочатку долучився до ОУН(м), однак у липні через особисті переконання перейшов до ОУН(р). З травня 1943 року працював референтом пропаганди Кримського обласного проводу ОУН, а в листопаді очолив його. Передавав розвіддані про дислокацію німецьких військ та агентів гестапо комуністичній підпільній групі «Сокіл». У квітні 1944 року, попри наказ центрального проводу про перехід на нелегальне положення, був знову мобілізований до Червоної армії, в бою під Малаховим курганом в околицях Севастополя отримав важке поранення та був доправлений до Алуштинського військового госпіталю, де в липні був заарештований.

У «кримській» частині видання «Реабілітовані історією» (2006), присвяченого жертвам совєтських репресій, згадується, що протягом першого кварталу 1946 року НКВСівці заарештували на півострові групу українських активістів, нібито керовану Леонідом Ларжевським, який у середині 1943 року недовго очолював Кримський обласний провід ОУН, а у вересні 1944 року дав згоду працювати на НКВС і займався дезінформацією; за рік його схопили в Києві і вивезли до Сімферополя. Всі члени групи під час ІІ світової війни прибули на півострів з материкової території України. Після арешту вони «мусили підтвердити існування в Сімферополі націоналістичної організації».

Сергій Курдибанський керував торгівельним відділом Сімферопольської міської управи, Іван Тихонович працював кореспондентом проросійської шовіністичної газети «Голос Криму» і з часом став директором української школи, Леонтій Чепелевський був інспектором господарчої організації «Віртшафтскомандо» (ВІКО) та активістом релігійної громади, Михайло Коробань – старшим інженером МТС у ВІКО (згадана раніше Євгенія Тарняґіна «записала» його до «одного з активних представників ОУН(б)»). Крім свідчень Ларжевського, слідство не змогло видобути вагомих доказів колабораціонізму затриманих та їхньої прямої причетності до ОУН – яку відкрито заперечував той же Чепелевський. Тихоновича ж обвинуватили в тому, що він «виховував учнів у дусі фашизму, свідомо спотворюючи зміст підручників з історії та географії», а також «був довіреною особою співробітника німецької спецслужби “СД” в Сімферополі Крачковського, надаючи йому інформацію про поведінку учнів та вчителів»; зокрема, Тихонович нібито охарактеризував одну зі вчительок як «совєтську», після чого німці її розстріляли.

Членам «групи Ларжевського» були винесені порівняно м’які вироки – враховуючи те, що навіть рядові діячі українського національно-визвольного руху після ІІ світової війни нерідко засуджувалися совєтами до 25 років таборів або страти: Курдибанського, Тихоновича та Коробаня було ув’язнено на 10 років, Чепелевського – на 8. Після звільнення Михайло Коробань наприкінці 1958 року добився реабілітації, доводячи, що зізнання підписував під тортурами. Про Чепелевського та Курдибанського досі нічого не відомо; їх було реабілітовано вже посмертно у незалежній Україні.

З Леоніда Ларжевського, який після виходу на волю мешкав деякий час із родиною в Магаданській області, судимість було знято у 1960 році. Наприкінці 1960-х рр. Ларжевський виїхав до Умані, де працював на цегельному заводі; незабаром розлучився з дружиною. Через набутий в ув’язненні туберкульоз мав інвалідність. Помер у серпні 1987 року. В 1995 році був посмертно реабілітований, а за рік – разом з рідними удостоєний від держави Ізраїль звання Праведника народів світу за участь у порятунку сестер Раїси та Хаї Дудник від нацистів.

«Проведена на початку 1990-х років перевірка справи виявила явну упередженість під час провадження слідства. Політична активність цих небагатьох національних активістів, вочевидь, свідомо на догоду духові часу була явно перебільшена», – констатували упорядники видання «Реабілітовані історією».

Сьогодні російські медіа поширюють оприлюднені анкети з фотокартками Сергія Курдибанського, Івана Тихоновича та Михайла Коробаня як «найголовніших українських націоналістів у Криму». На жаль, відсутнє зображення Леонтія Чепелевського, постать якого в цій історії становить значний інтерес (далі пояснимо, чому).

На «підтвердження» додається схема зв’язків ОУН по Криму через ВІКО, провідною постаттю в якій нібито був Михайло Коробань – причому явно несподівано для себе самого. Виглядає на те, що російська пропаганда нині намагається зробити з нього мало не лідера українських націоналістів у Криму часів ІІ світової війни – можливо, навіть зі спробою повісити на нього злочини, скоєні на півострові німецькими окупантами та їхніми союзниками. Проте цей діяч навряд чи надасться на таку роль – особливо якщо дослідити спогади його сина, якому теж судилося стати совєтським політв’язнем.

Андрій Коробань, життєвий шлях якого завершився наприкінці 2018 року, народився в лютому 1930 року на півночі Алтайського краю, де його батько, уродженець Уманського району, працював інженером-механіком сільгоспмашин після закінчення Білоцерківського сільгоспінституту. В наступні роки родина Коробанів мешкала у Дніпропетровській та Херсонській областях. У середині 1930-х рр. сім’я розійшлася: Олександра Коробань переїхала з сином до Василькова на Київщині та вдруге вийшла заміж і народила доньку. Михайло Коробань виїхав до Криму з другою дружиною – але не втрачав зв’язків із сином: у 1939 році Андрій за сприяння батька відпочивав у піонерському таборі «Кастель» поблизу Алушти. В 1941 році хлопчак знову поїхав на канікули в Сімферополь до батька – але там їх застала війна. Михайло Коробань, що був на той час кандидатом у члени комуністичної партії, не зміг евакуюватися.

У 1942 році батько й син Коробані спілкувалися з кількома українцями на службі німців, що входили до ОУН(м): вони були «колегами» Михайла Коробаня за ВІКО, а один з них навіть хрестив його доньку від другого шлюбу Аїду. Михайло Коробань, що був пов’язаний із червоними підпільниками та сприяв визволенню совєтських вояків з німецького полону, характеризував погляди «мельниківців» як «непогані, але неперспективні»; Андрій же, на відміну від батька, схилявся до української ідеї.

З кінця осені 1943 року Михайло Коробань був змушений переховуватися після того як гестапівці, що переслідували також і ОУНівців, розстріляли його дружину, яка входила до розгромленої комуністичної підпільної групи. 13-річний Андрій Коробань мусив дбати про осиротілу 7-річну зведену сестру і навіть частково взяти на себе «підпільні» справи батька, згодом вивести його у партизанський загін і стати зв’язківцем. Після того як червоні у 1944 році повторно увійшли до Криму, Андрій Коробань пройшов лікування у Сочі, повернувся зі шпиталю до Сімферополя, де склав шкільні іспити за втрачені роки навчання, а потім виїхав до матері – так і не відшукавши тіла страченої мачухи, до якого його батькові не було справи. В анкеті Михайла Коробаня, долученій до слідчої справи, його дружиною була вказана Галина Дрига 1921 року народження з Запорізької області: мабуть, цей шлюб для нього був черговим.

В січні 1946 року НКВСівці засудили Михайла Коробаня до 10 років таборів за обвинуваченнями у співпраці з німецькими окупантами та з ОУН, через що його синові за два роки заради вступу до інституту довелося стати членом комсомолу, а батьком вказати загиблого в травні 1942 року під Харковом військового льотчика Олександра Вороніна, другого чоловіка його матері. На думку Андрія Коробаня, причиною арешту його рідного батька став здобутий завдяки партизанській діяльності «авторитет, якого йому не хотіли простити». До того ж, він розповів, як Михайло Коробань у совєтському ув’язненні «став ОУНівцем»: «Він підписав і за націоналістів, і те, що й не снилося – бо його так вимучили, що він готовий був і смертний вирок підписати, аби тільки дали поспати».

В 1950 році Андрій Коробань був заарештований після того як НКВСівці вилучили в нього працю антисовєтського спрямування, написану того ж року в Криму, а наступного року був запроторений до таборів, звідки звільнився у 1956 році. Навіть з ув’язнення хлопець матеріально підтримував бабусю та зведену сестру, які мешкали в Криму. Наступний арешт, нетривалий, був наприкінці 1960 року – знов за машинопис, вилучений за доносом: КДБісти влаштували Андрію Коробаню зустріч зі вже реабілітованим батьком, який докоряв синові. Після таборів і заслань у 1970–1978 рр., Андрій Коробань поставив собі мету виїхати з СССР і за деякий час узяв фіктивний шлюб з єврейкою, яка мала виклик з Ізраїлю на репатріацію, проте увійшов через це в конфлікт із батьком, що засудив сина за намір виїхати за кордон і не дав йому на це дозволу, якого тоді вимагали совєтські закони.

«Мій рідний батько, коли я написав, що буду виїжджати, так злякався! Після того, як він ні за що – ні про що відбув 9 років з хвостиком, а потім був повністю реабілітований, його просили в партію, а він сказав: ні, друзі, от у партію я не повернусь. Він здобув велику славу на партизанці і підпіллі, мав нагороди, мало не очолив комітет ветеранів-партизанів – і раптом син ув’язнений удруге! Так він мені писав – “Я тебе готовий проклясти”… Він у Сибіру мусив оженитися на одній дамі, Валентині Смагіній: вона батькові співчувала за партизанщину, допомогла йому дечим, квартиру йому відстояла. Мабуть, вона батька трохи пришпилила, що він мені писав мало не прокльони. Він написав протест у візовий відділ: “Что ему нужно, что он придумал, негодяй! Куда, в какой Израиль? Я знать ничего не знаю – не давать ему разрешения, и всё!”», – згадував Андрій Коробань.

Після відновлення незалежності України, Андрій Коробань восени 1994 року балотувався до Верховної Ради Криму в Київському виборчому окрузі Сімферополя, однак програв вибори упередженому до української ідеї Леву Миримському. Парадоксально, але за понад два десятиліття їх поєднало… Байкове кладовище в Києві. Андрій Коробань пережив свого колишнього опонента, що за віком годився йому в сини, майже на два роки.

На прикладі історії родини Коробанів бачимо, що після повторного заходу до Криму в 1944 році червоні окупанти нерідко обвинувачували у причетності до ОУН осіб, які не мали з нею нічого спільного.

«Гоніння на російське православ’я» та інші «гріхи» ОУН у Криму

Прикметно, що «звірства бандерівців у Криму» сьогодні намагаються відшукати ті російські історики та їхні кримські «колеги», які свого часу навпаки наполягали на практично нульовій ролі осередків ОУН в українському та загальному житті Криму в умовах німецької окупації.

Так, наприклад, свою «хвилину слави» здобув Олег Романько – «професор кафедри історії Росії Кримського федерального університету», який ще до російської окупації Криму писав праці на цю тему (слід визнати, доволі інформативні), спираючись на дані українських дослідників, чиїх імен він нині вже не згадує. На його думку, утворений у 1942 році Український комітет був змушений обмежити свою діяльність виключно Сімферополем і «через відсутність зрозумілої ідеологічної платформи навряд чи мав шанси бути зрозумілим для місцевого населення», яке міг привабити хіба що продажем продуктів зі спеціальної «української крамниці» – через що «в українці записувалися люди, яким за інших обставин і на думку б не спало обернутися на українців»; члени ж комітету «нікого, окрім себе, не презентували». За твердженнями Романька, українським націоналістам в окупованому німцями Криму не вдалося нічого: створити дієве підпілля і поширити політичний вплив вони не змогли, їхня спроба відкрити українську церкву «провалилася через спротив вірян», та й взагалі серед місцевого населення їх практично ніхто не підтримав.

З тез Романька кримський «політичний консультант» Денис Батурін зробив геть несподівані висновки: з доброго дива він порівняв німецьку окупацію півострова в роки ІІ світової війни зі «встановленням української держави в Криму після 1991 року», знайшовши між цими подіями таку «спільну рису», як «гоніння на Російську православну церкву» (РПЦ). Цю заяву, на перший погляд безглузду, також варто проаналізувати детально. Почавши з того, що кримські єпархії Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом після відновлення незалежності України були «гнаними» настільки, що на релігійній мапі Криму посідали домінуюче положення, тоді як місцеві парафії та храми УПЦ Київського патріархату, УАПЦ та УГКЦ можна було порахувати по пальцях – не в останню чергу через саботаж місцевої влади та спротив проросійськи налаштованої «активної громадськості».

Говорячи ж про період ІІ світової війни – у Криму тоді не було кого гнати, оскільки большевики давно всіх «загнали». Зокрема німці, увійшовши на півострів, застали в Сімферополі єдиний на все місто діючий православний храм. Та й РПЦ як така почала своє існування у вересні 1943 року – з «благословення» червоного диктатора Сталіна, і вести свою діяльність на контрольованих німцями територіях не могла, а в Криму її розпочала лише після зачистки півострова Червоною армією.

Питання відносин православних деномінацій з німецькою владою в окупованому Криму спробував дослідити Антон Божук, розшукуючи інформацію про осередок української православної церкви на півострові, який у своїх звітах згадували кримські підпільники. В листопаді 1941 року в міській управі Сімферополя було створено підвідділ з питань релігії, співробітники якого шукали на парафії священиків «патріаршої орієнтації», себто промосковської. На початку 1943 року німецьке командування в Криму дозволило опікуватися православним населенням лише «місцевим російським священикам».

«Гонінням на російську церкву» такі дії не назвеш. Зрештою, на парафіях півострова можна було знайти служителів різних юрисдикцій – «обновленців», Румунської православної церкви (причому це не завжди були румуни), і навіть створеної в серпні 1941 року Української автономної православної церкви, яка була орієнтована на Москву і мала підтримку німецької адміністрації, завдяки чому в 1943 році отримала основну частину кримських православних парафій. Представники перелічених структур нерідко мали конфлікти: доходило навіть до страт після доносів.

У квітні 1943 року до Мелітополя прибув єпископ Мелітопольський і Таврійський від автономної церкви Серафим (Кушнерук), який почав розбудовувати єпархіальне управління. За два місяці він приїхав до Сімферополя, де затримався надовго: тут він освятив новий храм в ім’я святого Володимира та призначив настоятелем парафії її дотеперішнього секретаря, згадуваного раніше Леонтія Чепелевського, висвятивши його на священика. У жовтні того ж року єпископ Серафим, який вже встиг розірвати зв’язки зі своєю церквою, залишив єпархію.

Після повторної окупації Криму червоними навесні 1944 року, РПЦ відрядила до Криму протоієрея Алєксандра Арханґєльского, аби той «возз’єднав через покаяння з Матір’ю-Церквою Російською» місцевих священиків. У березні 1946 року Леонтія Чепелевського, вже де-факто священика РПЦ, заарештувало НКВС, на численних допитах і очних ставках закидаючи йому членство в ОУН, яке він заперечував. Після майже чотирьох місяців «слідства» Чепелевського було засуджено до 8 років виправно-трудових таборів; його подальша доля невідома.

Мотиви інтересу російського агітпропу до історії ОУН у Криму

Виникає питання: з якого дива російська пропаганда вчепилася в людей, репресованих майже вісім десятиліть тому комуністичним режимом за недоведені зв’язки з ОУН, і робить з них «українських націоналістів» та обвинувачує їх у злочинах німецьких нацистів? І чому раптом російським «історикам від спеціальних відомств» кортить шукати сліди українського підпілля саме в Криму, де його здобутки були, м’яко кажучи, вельми скромними?

Відповідь лежить на поверхні: річ у фінансуванні кремлівським режимом тематичних рухів, продовженні політики асиміляції дітей і юнацтва на окупованих територіях та вихованні молоді на вигідних пропагандистських штампах. Зокрема, останнім часом кримські архівісти активно налагоджують «діалог і співпрацю» з освітніми установами окупованого Сімферополя,  ставлячи собі за одне з завдань залучення молоді до вивчення російської історії за путінськими лекалами через документальну спадщину, а також виховання російського патріотизму в дітей та юнацтва на окупованій території – мовляв, це особливо актуально, коли вже понад десятиліття «лженауковці з недружніх країн намагаються спотворити історичні факти». І якщо ці факти сьогодні не спотворять кримські архівісти – завтра їх обов’язково спотворять вояки НАТО.

Ідеологічний бренд «Без срока давности» («Без терміну давнини») було присвоєно також стратегічній сесії, започаткованій заснованим майже рік тому Національним центром історичної пам’яті при президенті РФ. Метою проекту заявлено «збереження історичної пам’яті про трагедію мирного населення СССР – жертв воєнних злочинів нацистів та їхніх поплічників у період Великої вітчизняної війни», а також «сприяння формуванню у суспільній свідомості відчуття неприйняття нацизму та стійкого уявлення про неминучість покарання за злочини проти людяності, який би термін давнини вони не мали». На перший погляд ініціатива видається шляхетною – проте, враховуючи злочини РФ проти мирного населення України від початку війни та окупації територій у 2014 році, виглядає вона досить цинічно.

Наприкінці липня цього року центр історичної пам’яті при російському диктаторі в рамках сесії оголосив конкурс музейних експозицій «Геноцид совєтського народу з боку нацистів і їхніх поплічників у роки Великої вітчизняної війни», що проводиться з 1 серпня по 1 листопада серед музеїв різних форм власності. Матеріали з кримських архівів щодо діяльності місцевих осередків ОУН для проекту «Без срока давности», що діє за підтримки російського Фонду президентських грантів, оприлюднив один з його експертів – вже згаданий Олег Романько, який своєю головною справою вважає розслідування нацистського геноциду «совєтського народу» в Криму.

Слід окремо зазначити, що «регіональними координаторами» проекту на ТОТ АР Крим є співробітниці «палацу дитячої та юнацької творчості» в Сімферополі – «директор» Віра Паутова та «завідувач відділу виховної праці» Олена Волочкова, а в Севастополі – «директор державної бюджетної освітньої установи додаткової освіти» Іван Демидов.

Залучення керівників і працівників установ, що обробляють підростаюче покоління на окупованих територіях, промовисто свідчить про спрямованість вказаних путінських проектів саме на дітей і юнацтво. Так, у середині серпня стало відомо, що участь у тематичній зміні в підконтрольному російським окупантам кримському міжнародному дитячому центрі «Артек» беруть 30 юних переможців проекту «Без срока давности» з РФ і, ймовірно, окупованих нею територій України, а також з Білорусі. Безумовно, цим та іншим дітям, чиї душі перебувають у руках новоявлених «хранителів російської історичної пам’яті» навіюватиметься, серед іншого, й наратив про Україну як подібну до гітлерівської Німеччини «нацистську державу», що мусить бути знищеною таким же чином. І саме до цього їх готуватимуть – довго й наполегливо.

P/S. Як не дивно, але сьогодні в Україні окремі особи і навіть інституції намагаються в унісон російській пропаганді обвинуватити всіх без винятку учасників українського національно-визвольного руху в роки ІІ світової війни у колабораціонізмі з гітлерівською Німеччиною і, як наслідок, перекласти на них відповідальність за її злочини, а на додачу виставити Совєтський Союз у ролі рятівника від нацистів. За спостереженням згаданого раніше Віталія Нахмановича, в цьому питанні «збігаються позиції (про)європейських, (про)єврейських та (про)кремлівських а́кторів», зацікавлених у «розкритті історії української співучасті» в злочинах нацистів: зокрема, як стверджує науковець, (про)європейські а́ктори роблять це для покаяння, (про)єврейські – для запобігання антисемітизму, а (про)кремлівські – для обвинувачення українців та підважування їхньої державності. Нахманович зазначає, що всі ці актори наголошують на винятково позитивній ролі СССР у ІІ світовій війні: (про)європейські та (про)єврейські – через примат антинацизму, а (про)кремлівські – з ностальгії та для піднесення російської імперської ідеї. Зрештою, резюмує дослідник, «результат для України виходить дуже прикрий». Отже, є над чим замислитися.

Джерела:

Сергій Конашевич, оглядач для «Голос Криму»