Гарантії безпеки для України: міф, реальність і шлях, який залежить від нас

Коли ми говоримо про гарантії безпеки для держави, уява найчастіше малює якусь умовну «парасольку» – простий і зрозумілий образ, який створює ілюзію надійного укриття, здатного захистити країну від будь-яких зовнішніх загроз. У публічній політиці цей образ охоче підтримують, адже він дозволяє звести складні процеси до зручної метафори. Та в реальному світі гарантії безпеки – це зовсім не красива фігура мови. Це складна, багаторівнева система, в основі якої лежать юридичні зобов’язання, домовленості між урядами, політичні рішення, економічні стимули й обмеження, дипломатичні інструменти, а в крайньому випадку – готовність застосувати військову силу. Будь-яка така система завжди передбачає щонайменше дві сторони: гаранта, який бере на себе зобов’язання, і державу, яка очікує захисту. І щоб ці гарантії справді працювали не лише на папері, гарант повинен мати реальний, вагомий мотив ризикувати заради іншого – стратегічний інтерес, політичну необхідність, економічну вигоду або усвідомлення того, що захист партнера є частиною власної безпеки. 

Україна сьогодні – країна, яка відчайдушно потребує реальних і працюючих механізмів безпеки, здатних захистити її від масштабних зовнішніх загроз. Ми перебуваємо у стані війни, у стані постійного тиску та шантажу з боку агресора, тому питання гарантій безпеки для нас не теоретичне, а життєво необхідне. Водночас Україна – це держава, від якої потенційні гаранти очікують значно більше, ніж вона насправді може запропонувати у відповідь у короткостроковій перспективі. Це очікування формується не через недовіру чи небажання допомагати, а через об’єктивну оцінку ризиків, які пов’язані з нашим захистом. І ці ризики справді надзвичайно високі. Мова не лише про фінансові ресурси чи постачання складного озброєння; йдеться, передусім, про потенційну можливість прямого військового зіткнення з ядерною державою, що створює безпрецедентний рівень відповідальності для будь-якого гаранта. Саме тому природно, що навіть найвідданіший союзник перед тим, як взяти на себе жорсткі та однозначні зобов’язання, тричі зважить наслідки, оцінить масштаби ризику та те, наскільки такі гарантії відповідають його власним національним інтересам. 

Українська позиція зрозуміла і визначена вже більше 10 років тому – ми прагнемо  вступу в НАТО, і це прагнення не просто політична декларація, а норма, закріплена в Конституції. Для українського суспільства й політичного класу Альянс довгий час залишався символом передбачуваності, стабільності та тієї моделі безпеки, яка гарантує, що країна не залишиться сам-на-сам із агресором. Ми звикли сприймати НАТО як ефективну, злагоджену систему колективного захисту, де напад на одного учасника автоматично означає напад на всіх. Саме ця ідея – основа статті 5 Вашингтонського договору – багато років була майже сакральною для всіх, хто розглядав НАТО як найнадійніший інструмент безпеки. 

У часи Холодної війни ця модель працювала максимально чітко. Два величезних військово-політичних блоки – НАТО і ОВД – тримали світ у напруженій рівновазі, але саме ця рівновага стримувала від масштабної війни. Гарантії безпеки мали однозначний зміст: країна, що приєднувалася до НАТО, фактично ставала під захист усієї системи колективної оборони. Це включало і стратегічне планування, і спільні операції, і готовність союзників не лише декларативно, а й практично вступити у війну на її боці. Для багатьох держав це означало не просто формальну участь у військовому блоці, а реальну впевненість у тому, що у разі загрози вони не залишаться самі — за ними стоятиме весь Альянс. 

Саме усвідомлення цих ризиків і складнощів змушує Україну шукати відповіді на запитання: які саме механізми гарантування безпеки для нас є реалістичними? Де проходить межа між бажаним та можливим? І чи існує сьогодні міжнародна структура, здатна взяти на себе ті зобов’язання, яких ми очікуємо? Протягом багатьох років таким інструментом ми вважали НАТО перевіреним і безальтернативним форматом колективної безпеки. Тому природно, що у пошуку відповіді на питання власної захищеності Україна знову й знову повертається до ідеї членства в Альянсі, розглядаючи його як найстабільніший і найдосвідченіший безпековий союз сучасності. 

Але світ, у якому створили НАТО, давно зник, і разом із ним зникли ті політичні умови, на яких будувалася класична модель колективної оборони. Геополітичний ландшафт змінився настільки радикально, що порівнювати реалії середини ХХ століття з сучасними міжнародними відносинами стає дедалі складніше. Система блокового протистояння, чіткий поділ на дві ідеологічні сфери, прогнозованість поведінки наддержав – усе це залишилося в минулому. Саме тому виникає принципове питання: чи здатний модернізований, розширений і значно більш різноманітний за складом Альянс гарантувати Україні той самий рівень безпеки, який він забезпечував своїм членам у період Холодної війни? Інакше кажучи, чи працює старий механізм у нових умовах, які вже не відповідають логіці, на якій НАТО було побудоване? 

Сьогодні НАТО – це вже зовсім не той монолітний союз, яким він виглядав у другій половині ХХ століття. Альянс об’єднує демократичні держави, але демократії за визначенням не мислять однаково: у них різні політичні пріоритети, різні історичні досвіди та різний рівень готовності до конфронтації з агресорами. Для одних країн головною загрозою є Росія, для інших більш небезпечна нестабільність на Близькому Сході або міграційні потоки з Північної Африки. Навіть усередині Європи питання безпеки сприймають по-різному: східні члени НАТО відчувають екзистенційну загрозу, тоді як частина західних держав схильна бачити конфлікти крізь призму економіки, а не силової політики. Усе це створює складну палітру інтересів, яка неминуче впливає на швидкість і рішучість ухвалення колективних рішень. 

До цього додається ключовий і часто вирішальний фактор: НАТО критично залежить від позиції Сполучених Штатів, які де-факто є центром тяжіння всього Альянсу. Саме США забезпечують не лише технологічну основу спільної оборони, а й більшу частину військової інфраструктури, розвідданих, глобальної логістики та стратегічних можливостей, без яких НАТО втрачає свою оперативну перевагу. Американські оборонні бюджети й промислові потужності формують «кістяк» Альянсу, а ядерний щит США залишається головним стримуючим фактором для будь-якого потенційного агресора. Тому не дивно, що без активного американського лідерства НАТО може поступово перетворюється на значно слабший союз, який здатен більше проголошувати принципи, ніж реалізовувати їх на практиці. 

Саме тому питання про ефективність колективної оборони неминуче зводиться до того чи будуть США готові в конкретний момент не просто висловити підтримку, а реально застосувати силу або виділити ресурси, необхідні для стримування агресії? Рішення Вашингтона про участь у будь-якій потенційній операції фактично визначає, чи матиме Альянс можливість діяти швидко і результативно. І від цієї готовності залежить набагато більше, ніж рівень обороноздатності НАТО: фактично від неї залежить сама легітимність та сенс існування Альянсу як системи колективної оборони, що покликана гарантувати безпеку своїм членам не лише на папері, а й у реальних загрозах сучасного світу. 

Наразі для України важливо уважно стежити за тим, як змінюється американська зовнішня політика. Те, що ми спостерігаємо сьогодні, виходить далеко за межі чергового політичного курсу чи тактичних корекцій. Це фактично заявка на переосмислення ролі Америки у світі та її відповідальності перед союзниками. Нещодавно оприлюднена нова зовнішньополітична доктрина США лише зміцнила це враження: у ній прямо підкреслюється необхідність переорієнтації ресурсів, концентрації на внутрішніх пріоритетах і більш вибіркового підходу до міжнародних зобов’язань. Доктрина закріплює те, що на практиці проявлялося вже кілька років: Вашингтон переходить від концепції лідерства як глобальної місії до моделі, де центральною стає логіка політичного реалізму. 

В основі нового підходу – прагматичне бачення міжнародної системи, в якій США не можуть і не хочуть бути «пожежником світу», готовим реагувати на кожну кризу. Замість цього дедалі виразніше звучить акцент на національних інтересах, раціональному розрахунку сил та економії ресурсів. Вашингтон дедалі рідше апелює до ідей «ліберального порядку», «захисту демократії» чи «глобальної відповідальності» — тих концептів, які ще десять років тому визначали риторику американської дипломатії. Натомість формується реалістичніша модель поведінки: США реагуватимуть на виклики лише там, де бачать прямий вплив на власну безпеку або економічну стабільність. Для України це має фундаментальне значення, адже в такому підході роль союзів і гарантій безпеки набуває зовсім іншої логіки, ніж та, до якої ми звикли. 

Для нас це означає дуже просту річ: не можна автоматично переносити логіку функціонування НАТО зразка «холодно війни» на сучасний Альянс. Ми не можемо виходити з того, що вступ до Альянсу автоматично гарантує нам вступ США у війну проти Росії. На це впливатимуть десятки факторів – від політичних настроїв у Конгресі до готовності американського суспільства підтримувати ще один великий конфлікт. 

Це тверезе, хоч і неприємне усвідомлення. Але саме його ми часто намагаємось ігнорувати. Українська політична дискусія роками трималась на ідеї, що НАТО – це «страховка», яка вирішить усі проблеми. Проте нинішні міжнародні умови ставлять під сумнів не стільки сам Альянс, скільки нашу уяву про нього. 

Ми маємо собі чесно відповісти: чи дійсно вступ до НАТО сьогодні гарантує нам те, що ми хочемо отримати? Чи не ризикуємо ми отримати не гарантії, а додаткові зобов’язання – наприклад, участь у майбутніх військових операціях, зміни у власній зовнішній політиці або необхідність підтримувати рішення, які не завжди збігатимуться з українськими інтересами? 

Ці питання не означають, що Україні не потрібне НАТО. Але вони означають, що сама логіка безпеки змінилася. Світ стає дедалі більш фрагментованим, менш прогнозованим і менш готовим до колективних рішень. У таких умовах гарантії безпеки – це не документ і не договір. Це – насамперед власна сила. 

І тут ми підходимо до головного. Попри всі дипломатичні зусилля, попри пошук союзників, конференції, декларації та партнерські формати, підсумок виглядає досить очевидно: найбільш надійною гарантією безпеки України можуть бути не зовнішні обіцянки, а сильні, спроможні Збройні сили, що спираються на розвинений оборонно-промисловий комплекс та міцну економіку. І це справді виклик. Але водночас це єдиний шлях, де Україна є не об’єктом чужої політики, а суб’єктом, який формує власну безпеку. 

Коли країна має армію, здатну стримувати агресора, союзники її поважають. Коли країна має працюючий ВПК, вона є цінним партнером. Коли в країни сильна економіка, вона може дозволити собі незалежну політику. Жодна західна столиця не буде гарантувати безпеку державі, яка сама не готова інвестувати в оборону. Навпаки, ті країни, які демонструють спроможність, отримують найпотужнішу підтримку. Ми вже побачили це на прикладі Ізраїлю, Південної Кореї, Туреччини. Їхня безпека базується не на паперових угодах, а на власній силі. Саме тому їхні союзи працюють. Саме тому їх поважають. Саме тому їх не намагаються знищити силою. 

Для України шлях до реальних гарантій безпеки лежить через власну спроможність. Через розвиток оборонних технологій. Через системну модернізацію армії. Через економічне зміцнення. Через те, щоб ми стали настільки сильними, що навіть найагресивніший ворог мусив би зважати на ціну нападу. Це не заперечує важливості союзів. Але союзник не може бути сильнішим за вашу власну волю до захисту. Саме це – фундамент будь-яких міжнародних гарантій. 

Україна сьогодні робить кроки у правильному напрямку. Але попереду довгий шлях. І тільки ми самі можемо пройти його до кінця. Бо гарантія безпеки, яка працює насправді,  це не парасолька, а фундамент, вибудований нашими руками.

       Ярослава ШВЕЧИКОВА-ПЛАВСЬКА, кандидат політичних наук,          Навчально-науковий інститут міжнародних відносин                             Київського національного університету ім. Тараса Шевченка

Цей текст є частиною проєкту «Гарантії безпеки для України», що здійснюється за підтримки Міжнародного Фонду Відродження. 

Він представляє погляди автора і не обов’язково відображає позицію Міжнародного Фонду Відродження.