Про сьогодення в окупованому Криму: спостереження очевидця

«Кожен з кримчан показав свою глибинну суть. Не може бути двох поглядів на це: тут або людина, або вже ні”, – очевидець Тарас Кримець про кримське сьогодення…

Щодня у Криму відбувається безліч внутрішніх процесів, котрі диктують нові зміни для корінних жителів України на території Криму. На жаль, про більшу частину цих змін ми можемо тільки здогадуватися, адже робота в кримському напрямку ускладнюється тим, що Крим є територією, тимчасово не підконтрольною Українській державі.

Нам вдалося зв’язатися з місцевим жителем, особу якого, з міркувань безпеки, ми воліємо лишати нерозголошеною і публікуємо як Тарас Кримець. На його очах вже понад 10 років відбуваються різні процеси, зміни настроїв, сприйняття або не сприйняття реальності місцевими жителями та, так званими, «понаїхами». І сьогодні, разом із розповіддю кримчанина, ми маємо можливість подумки пройти через всі ці зміни та перевороти свідомості Криму.

– Історично так склалося, що починати розмову про тимчасово окуповані території легше, зробивши крок назад та пригадавши, з чого і як все починалося. Отож, пане Тарасе, що посеред людей ви помічали на початку анексії частини півдня України?

– Вважаю, що точні відповіді щодо морально-психологічного настрою мешканців Криму можуть давати тільки фахівці, але все ж спробуємо подивитись з середини, очима простої людини. І як проста людина, я б виділив три етапи анексії, що є важливим для того, аби зрозуміти як проходили оцю еволюцію, зміну свідомості та психологічних настроїв громадяни України, котрі опинились у стані «живої здобичі» путінського режиму.

То був непростий час, напевно найскладніший для нашого населення. Не беремо до уваги нічого та нікого з так званих «проросійських сил серед кримчан». Це цілком продукт маргінального виховання, та ще й заздалегідь завезені з РФ суб’єкти, які не складали позитивного прошарку у суспільстві українського Криму, а лише навпаки – були чужими на нашій землі.

Отож, ми бачимо перший етап: роки з 2014 до 2017.  Тоді російські загарбники діяли ще обережно, тортури та незаконні арешти – приховували, не хизувалися вбивствами громадян України, вони просто стрімко почали завозити своїх колоністів з боліт. Між цим, у суспільстві півострова панувала тоді панічна, незрозуміла нікому атмосфера безладу, відчуття чогось катастрофічного. І це все на тлі дуже незрозумілої політики країн Євросоюзу та США. Люди чекали на звільнення, але не дочекавшись стали виїжджати з Криму.

За перший рік анексії Криму, окупанти прибирали “до власних рук” майно: як рухоме, так нерухоме. Кримчан майже не помічали (це якщо казати про простих обивателів), але до проукраїнських активістів в них були тільки злочинні засоби, на кшталт викрадень, тортур та вбивства. Тут прийшли на поміч завезені маргінали й так звані вожаки (ми називаємо їх «кізяками»).

Створене бандитами Аксьоновим та манкуртом Шереметом злочинне угрупування «Самооборона Криму» десь за рік-два стала непотрібна та перетворилась на сміття. Деяка частина пішла до приватних фірм охорони, більшість пиячила та жебракувала без роботи. Так, перший етап анексії для свідомості людей став першим знаковим: усі проявили себе, такими якими вони були зсередини! Порядні люди стали ще більш порядними, гидота та покидьки – відповідно.

Окремо скажу про силові структури півострова – це масова зрада керівного складу СБУ, МВС, МО. Не знаю, дуже соромно було навіть стороннім людям, проте були й порядні офіцери та інші службовці.

А далі, черговий етап, з 2018 року по 2022 рік, я б назвав розчаруванням для тих, хто чекав від окупації змін та якогось там позитиву. Українці та киримли, ясна річ, нічого такого не очікували, тому що ми швидко збагнули хто такі загарбники з боліт!

А ось третім етапом я вважаю саму агресію божевільної істоти, царя кацапії – Путіна (будь він проклятий!). Тут взагалі кожен з кримчан показав усю глибинну суть. Не може бути двох поглядів на це: тут або людина, або вже ні.

– Оцінювати зміни в інфраструктурі Криму або, наприклад, владних системах, ми маємо змогу наочно, оскільки це висвітлюється різними засобами масової інформації тощо. Проте коли ми говоримо про людських фактор, про настрої у народі, про їхні реальні думки – тут отримати інформацію стає важче, і саме тоді у пригоді стають спостереження очевидця. Отож, Тарасе, що саме зараз витає у повітрі на вулицях тимчасово окупованого Криму, які емоції транслюються?

– Люди, як і раніше, різні, це Ви й самі знаєте. Але, насамперед потрібно розуміти, що зараз у Криму панує страх. Розчарування? Воно вже пройшло, ще роки три тому. Путіна ще люблять старі недолюдки, «совки» тощо.

Можемо розглянути це питання географічно, за районами півострова. Найбільш лояльним до кацапів є південне узбережжя, Севастополь та західні міста, Саки та Євпаторія, та і це тільки тому, що там найбільша щільність понаїхів, які тримаються поблизу своєї армії. Взагалі усі ці тисячі мародерів, які зайшли за кацапами у Крим і в нас оселилися незаконно – не довіряють місцевим мешканцям, мабуть, підозрюючи у нелояльності до рашистів.

Наразі ситуацію з настроями людей неможливо оцінювати одностайно, бо є, наприклад, партизани, а є й зрадників багато. У степовому Криму люди більш прихильні до України, до законної держави, бо тут не так багато понаїхів, та й люди призвичаїлись працювати самі на себе, без курортного сезону. Якось вже так сталося, але в нас українців багато, і завозили у свій час більше, бо кацапи працювати геть не здібні.

– Не хочеться зайвий раз згадувати загарбницький народ, але чи можна детальніше про те, хто вони, ці понаїхи? Як себе сміють вести у тих місцинах?

– На перший погляд, вони є однорідною масою громадян РФ, які інвазійно, як шкідливі комахи, заселили середовище більш придатне для життя, та ще й під охороною власного війська. Але ця формула не зовсім точно відповідає дійсності.

Усіх інвазійних «колоністів» можна поділити на кілька груп. До першої входять так звані представники ворожої адміністрації та керівництва, що зі своїми родинами приїхали «панувати», зайнявши посади при тубільському «правлінні». Вони зайняли відібрані та покинуті будинки у великих містах Криму та на узбережжі. Ось це найбільш зухвала частина стада кацапів.

Другою категорією йдуть представники великого бізнесу (та їх сім’ї, відповідно). Ця навала прийшла заробляти на тому, що є, використовуючи навіть природні ресурси, землі тощо. Вони будують, роблять дороги та торгують, забезпечуючи вигляд легітимності. Ось так дуже швидко, за перші пів року анексії, російські загарбники та колонізатори захопили усі важливі посади та увесь бізнес, певно це й зветься «елітою».

Наступна група – це обивателі: ті самі, хто приїздив ще туристами до нашого, українського Криму. Вони добре знали місцевість та загальну географію півострова, та цілеспрямовано оселилися у місцях, які їм сподобались. Ціни в окупованому Криму добряче падали, багато людей продавали житло та виїжджали, за різними причинами. В основному вони знали, що добра від кацапні не буде.

Є ще одна категорія – це маргінали, яких ввозили за допомогою дотаційних виплат у РФ. Там, на болотах, почала діяти програма з заселення, ось до неї й потрапило багатотисячне стадо Путіна, з самого дна кацапських боліт, серед яких, між іншим, дуже багато увязненних, усілякої наволочі, божевільних та психічно хворих фанатів російського президента. Тоді вони дуже активно приєднались до місцевої громади покидьків та зрадників. Саме вони, понаїхі-маргінали, відправляють до лав окупантської орди своїх нащадків, та й самі охоче йдуть вбивати та грабувати українське населення. Саме ця навала дуже палко підтримує агресію.

Поведінку їхню можна визначити кількома словами – зухвалість, надмірна впевненість, як у переможців та господарів серед тубільців! Але відчуття ними своєї неповноцінності, убогості, дуже низького рівня розвитку, заздрості до нас, які майже європейці, – це все викликає в них ненависть, адже вони добре усвідомлюють, що ми не здались, не скорились, що чекаємо на свої війська. Ця агресія торік в понаїхів викликала радість та надію на захоплення нових земель України (вони так і звуть тимчасово окуповані території). Я сам чув, як такі істоти у розмові мріяли, що будуть роздавати великі шматки землі, та як «хохлів» знищать усіх до одного, а «мутних» кримчан усіх вивезуть на північ, у тундру, адже «немає чого їм в теплі жити».

Є ще таке явище, як москальські нові фермери. Приблизно з п’ятнадцятого року з’явились так звані «агрофірми та фермери з Кацапстану», які стали захоплювати землі та чинні підприємства за підтримки своїх «патронів» з Москви. Путін також роздавав у нагороду своїм слугам деякі господарства та землі. Наприклад, «Дружбу Народів» з усіма виробництвами він «подарував» генералу росгвардії Золотову. А це досить велике підприємство, офіс у самому селищі Красногвардійському. Деякі фермери стали зрадниками та колаборантами – за це їм нова влада залишили майно, та відтепер вони годують армію загарбників і вбивць. Одним з таких є Жаткін Валерій, з села Дубровка Красногвардійського району.

Але ж нові владарі геть погано ведуть свою діяльність, у зв’язку з цим землі центрального Криму виснажені, обіднілі. Майже екологічна катастрофа, що може призвести до подальшого перетворення земель на напівпустелю.

– Та чи довго продовжувалося їхнє щастя від «нового життя» на захоплених територіях? Як скоро рожеві окуляри розбилися і чи взагалі це сталося?

– За чотири роки опісля анексії. До цього вони ледве не танцювали від дурної радості, а потім почався спад економіки, усі обіцянки росцаря були зведені до нуля, а крадії-корупціонери стали дерти по три шкури з малого та середнього бізнесу, відбираючи майно у судах. Тоді радість помітно зменшилась.

Проте не слід забувати, що також були й люди, які нічого доброго від ворога не чекали. Вони залишилися у глибокому тилу та продовжили жити у підпіллі: якщо не в повному, бо мусили взяти аусвайси кацапів, але у внутрішньому точно. Так і жили. Вдома розповідали дітям про Україну, про те, як було до приходу загарбників. Значною мірою це було полегшенням для багатьох моїх знайомих, хто мав сім’ї та не покинув Крим. А потім була війна, це найтяжчі спогади… Жінки плакали, у багатьох родичі на материковій частині Україні, можна не згадувати, так все ясно…

– Говорячи про дітей, про наше майбутнє, поділіться, якою є ситуація у цьому плані? Що знають діти, що дають їм батьки, школи, або що нав’язує тамтешнє суспільство?

– Насамперед хочу прояснити один важливий момент: десь з 2015 року склад вчителів у школах окупованого Криму змінився,  у різних закладках нерівномірно. У Сімферополі, наприклад, склад вчителів-понаїхів переважає над місцевими, там навіть зрадників не пошкодували – виставили геть, аби дати робочі  місця «своїм». А ось на більшості сільських територій навпаки, змінили тільки керівництво, а вчителі залишилися ті, що й  при Україні були.

Це аж ніяк не свідчить, що у таких школах дітей вчать краще або гірше. На жаль, педагоги, які працювали в українському Криму, у більшості чітко виконують злочинні накази та розпорядження своїх нових господарів, вчать дітей, що Путін – все ж цар та бог, що війну потрібно вважати СВО, та з розумним виразом обличчя викладають дикі алюзії за вигадками божевільного диктатора щодо історії та України.

Діти, ясна річ, по різному цей дикий жах сприймають, в залежності від того, в якій сім’ї живуть та хто їхні батьки. Так, наприклад якщо ми розглядаємо дітей понаїхів, то не потрібно довго мислити та щось вигадувати: ясно, що у них агресію до всього українського пестує сама родина, вони вже змалечку налаштовуються на «величність росіян» і геть погано ставляться до представників інших націй (особливо татар, ногаїв, ну й природно до нас, українців). Вони гуртуються серед своїх, рідко підтримують дружні стосунки з місцевими дітьми.

Про навчальний процес скажу відверто – більше роз’яснювати доводиться самим батькам, бо в школі до своїх обов’язків вчителя ставляться геть погано, а точні науки потрібно знати, незважаючи ні на що. Ясна річ, що у нормальних родинах дітям про нацистську росію батьки нічого не розповідають, крім правди, а вона дуже кривава. Але тільки так можна виховувати дітей громадянами України, коли вони перебувають на тимчасово окупованій території. Тож до величезного списку нелюдських злочинів країни-терориста повинні бути додані також – гуманітарний геноцид та розповсюдження нацизму серед дітей.

До питання освіти віднесемо й найбільшу проблему Криму, що залишилася без змін, й стала тільки глибшою. Йдеться про українську мову – її фактично ці фашисти-рашисти суворо заборонили. А у багатьох українських сім’ях так склалося, що навчати своїх діточок рідної мови можуть далеко не всі, або тільки на побутовому рівні. Це проблема як минулого, так і сьогодення і майбутнього. Велика проблема, де вкрай важлива державна програма, та і не одна! Це ще один факт про геноцид, якого, за фантазіями деяких посадовців в ООН, не існує.

– З тими подіями, які сталися на південних окупованих територіях, ймовірно, тяжко до кінця змиритися. Проте можливо знайшлися шляхи чи способи порятунку, перебуваючи в постійному епіцентрі змін не на краще?

– Ну, якщо говорити про порятунок населення півострова від масових страт та свавілля загарбників (якщо Ви про це), то я одразу зазначу, що рятувало все що завгодно, але аж ніяк не порядність ординців. Це скоріш були накази з Кремля, тоді ще режим Путіна діяв за своєю легендою, зберігав якусь ефемерну подобу до легітимності, щоб створити враження на Західний Світ (до речі, вони також поводили себе обережно, контролювали усі важливі об’єкти Криму, не довіряли місцевим мешканцям, бо прекрасно усвідомлювали те що роблять). Дисциплінованість військових орків тоді ще була як в добре навченого собаки – вона залишилась й до початку повномасштабної війни, що додатково свідчить про навмисність злочинів у Бучі та в інших містах України.

Так от, та напруга була усюди, дорослі люди – багато хто з нас раніше був військовим, поліціянтом, або службовцем у структурах України – всі опинились у полоні на своєму півострові, а усюди були чужі збройні сили.. Це дуже складно навіть уявляти собі, і згадувати це тяжко.

Але якось пристосувались, бо ж потрібно було жити (або виживати, це в кого як виходило). Багато людей згуртувалися та працювало разом. Знову ж таки, дітям було потрібно щось казати, якось пояснювати, чому так, чому не йдуть наші війська. Тоді ми казали, що це тимчасово явище, що кацапи підуть геть! Ну ось так. Про внутрішній стан дуже складно згадувати, усе як у фільмі жахів, або кошмарному сні!

Підготувала інтерв’ю Анастасія ХОМЕНКО