Розповідь про тих, хто не змирився: український спротив російській окупації Криму

У Києві за вікном дріботить дощ, а в кімнаті лунають голоси тих, хто добре пам’ятає Крим не з туристичних буклетів, а із гнітючих днів, коли за український прапор можна було заплатити власною свободою. Андрій Щекун і Сергій Ковальський зібралися, аби згадати про український спротив російській окупації Криму.

«Згадуючи події 2014-го року, зараз є переконання того, що боротьба за Український Крим тривала з 1991 року - періоду незалежності України. Намагання РФ захопити Крим були не тільки в 2014 році, а і в період 1993-1994 років, так зване президентство Мєшкова, спроби періоду Помаранчевої революції,  постійна присутність в Криму Чорноморського флоту та московського патріархату, російських общин і «казачества», - все це системно фінансувалося державою-агресором. І це була наша боротьба за Український Крим без підтримки державних органів України, на жаль...І ця боротьба триває досі» - ділиться Андрій Щекун.

Ця розповідь – не про минуле. Це розповідь про тих, хто не змирився. Коли росія прийшла в Крим, саме такі люди стали першими, хто вийшли на протест. Через одинадцять років після початку окупації ми повертаємося до стартової точки – щоби згадати, зрозуміти й визнати: тоді почалася боротьба, яка триває й досі.

Сіра будівля, із якої почалося захоплення Криму

Ввечері 25-го лютого 2014 року співкоординатору руху Євромайдан-Крим Андрію Щекуну зателефонували з Меджлісу кримськотатарського народу. Меджлісом було прийнято рішення проводити зранку 26-го лютого 2014 року акції протесту під будівлею Верховної Ради  Автономної Республіки Крим, оскільки була інформація, що депутати будуть розглядати питання від’єднання Кримського півострова від України. О 10 годині 00 хв 26 лютого представники руху Євромайдан-Крим спільно з кримськими татарами вже були під стінами парламенту Криму.

У цей момент площа перед кримським парламентом в Сімферополі вміщувала два світи. Один – проросійський мітинг, що підтримував плани приєднання до Росії. Інший – український і кримськотатарський, що вийшов на захист територіальної цілісності України. Над усім цим височіла сіра п’ятиповерхова будівля – Верховна Рада АРК. Без жодного архітектурного блиску, типова споруда радянського зразка, у якій, попри зовнішню непримітність, здавалося, могла вирішуватися доля півострова. Саме тут мали розглянути питання, які могли відкрити двері нищівній російській окупації.

«Очікування були позитивні. Всі сподівалися, що так, як після Помаранчевої революції 2004 року відбудуться найближчим часом вибори, в тому числі до органів місцевого самоврядування. Сподівання були на зміну політичного устрою в Автономній Республіці Крим, що щось почне змінюватися в питаннях розвитку української освіти, культури, інформаційного простору. І ми сподівалися все таки на краще», - згадує Андрій Щекун.

26-лютого вдалося зупинити спробу ухвалення сепаратистських рішень кримським парламентом. Було відчуття перемоги. І, здавалося, можна розходитись. Але думка залишитись, організувати наметове містечко біля парламенту, не покидала Андрія та Сергія.

«Ми пропонували залишатися біля будівлі кримського парламенту, розміщувати палатки і навпаки мобілізовувати більше людей для захисту Верховної Ради та унеможливлення можливих антидержавних дій з боку депутатів», - згадує Андрій Щекун.

Проте, більшість ухвалила рішення завершити акцію протесту. А вже через кілька годин уночі ця сіра будівля була захоплена російськими військовими без розпізнавальних знаків. Так почалась окупація Криму.

«Чи можливий був інший перебіг подій, якби мітинг не розійшовся 26 лютого? Думаю, що так. Можливо, були би провокації, можливо, були би ще якісь речі, але ми би тоді мали можливість потягнути час і дати можливість в Києві більш серйозно поставитися до подій у Криму», - Андрій Щекун.

«Ми пропонували не залишати Верховну Раду Криму. Ми пропонували її контролювати. Чи насмілилась би Росія йти наступним кроком, підвищуючи ставки, розуміючи, що ми не здаємося? Навряд чи, тому що ми б діяли на випередження. Неможливо точно сказати, що б там було, якби ми залишилися. Але, я думаю, що це міг бути перший крок, який би ламав плани росії. Чи був у них план Б на цей випадок? Невідомо. Але ми могли б поборотися за Крим на тому етапі», - Сергій Ковальський.

Початок спротиву окупації

На відміну від суворої, сірої будівлі кримського парламенту, яка стала символом початку окупації, неподалік від центра Сімферополя височіє інша споруда – Кафедральний собор святих рівноапостольних Володимира та Ольги. Цей храм, зведений у класичному стилі з білими колонами та фронтоном, вирізняється серед навколишньої забудови своєю архітектурною витонченістю. Його фасад прикрашають шість величних колон, що підтримують трикутний фронтон, а центральний вхід оздоблений аркою із невеликою банею. Із 2014 року ця будівля стала не лише осередком релігійної організації, а й символом спротиву української громади в Криму. Саме на горищі цього храму, розташованому на третьому поверсі, 1 березня 2014 року зібралися небайдужі, щоб обговорити подальші дії у відповідь на російську агресію. 

«Ми зібрались 1 березня в соборі активістами і прийняли рішення, що ми маємо, незважаючи на ризики, виходити і чинити спротив. Це було дуже страшно. Більшість були дуже налякані. Була дуже жвава дискусія щодо безпеки і так далі. Але в кінці кінців всім стало зрозуміло, що не чинити спротив ми просто не маємо можливості. Тобто страх був менший, ніж бажання і відчуття гідності людей, які хотіли показати і продемонструвати свою позицію», - Сергій Ковальський.

У цей же день обговорювали проведення першої акції протесту в умовах російської окупації, яка відбулася 2 березня в місті Сімферополі біля монументу-погруддя Тарасу Шевченку перед входом до парку його ж імені. Захід відбувався, коли на півострові вже панував страх, а вулицями міст розгулювали озброєні спецформування російських військових та їх прихильників. У цей день близько п’ятдесяти активістів виступили проти російського вторгнення на півострів. Так розпочалися перші акції протесту проти російської окупації, які стали першим проявом спротиву російській агресії. Для українських активістів Криму це було доленосне рішення, яке могли вартувати їм життя.

«Ми вже бачили небезпеку з другого березня, коли ми організовували перший мітинг. Біля мого будинку і ряду інших активістів вже чергували певні спецслужби, слідкували за нашими рухами. Ми змушені були переховуватися, я особисто був змушений вивезти сім'ю на материк у безпечне місце. Ми вже ніколи не ночували в одному місці, не ночували вдома. Фактично ми працювали вже в режимі підпілля, організовуючи акції спротиву. Тому тут не було питання, викрадуть чи не викрадуть. Була реальна небезпека», - Андрій Щекун.

Жовто-блакитна стрічка - як вирок

Сімферополь. 9 березня 2014 року. Сонце пробивається крізь хмари й світить на рейки Сімферопольського залізничного вокзалу, відомий кожному українцю як «пересадочний пункт» по дорозі далі – до моря. Здається, що це день для весняної прогулянки, але ситуація була зовсім іншою…

На пероні вокзалу 9 березня стояли двоє чоловіків – Андрій Щекун і Анатолій Ковальський, батько Сергія Ковальського. Вони чекали на потяг «Київ-Сімферополь», у якому була посилка від волонтерів із жовто-блакитними стрічками та прапорами. Вони мали використати цю символіку під час найбільшої акції спротиву в умовах окупації 9 березня. Український рух спротиву окупації набирав обертів, кількість учасників постійно збільшувалась.

«Акції спротиву відбувалися в березні і найпотужніша така акція відбулась 9 березня біля пам'ятника Шевченка, було присутньо більше 2 000 людей, деякі кажуть 3 000», - згадує Сергій Ковальський.

У цей день, 9 березня 2014 року, перон залізничного вокзалу був сповнений не туристами, а особами з червоними пов’язками, так званими «дружинниками», членів «кримської самоборони», незаконного збройного формування, які викрадали, катували та вбивали проукраїнських людей на півострові.

«Андрій, здається нас впізнали», - сказав Анатолій Ковальський, побачивши, що «дружинники» ретельно стежать за ними і щось передають по раціях. Але було вже пізно, «дружинники» оточили їх і через декілька моментів Андрія та Анатолія зі зв’язаними руками вели пероном у невідомому напрямку.

«Нас вели в міліцейський участок прямо на вокзалі. Після цього везли автомобілем. Везли недовго, хвилин 6-7. Після цього завели в якусь кімнату, прив’язали до стільців і почалися залякування та допити. Погрожували ножем, били струмом», - згадує про ці події Андрій.

Після 11 днів у неволі, під постійним тиском, в умовах катувань і погроз, вони опинились на свободі – вже іншій, вже за межами півострова. 20 березня 2014 року Андрія Щекуна, Анатолія Ковальського та інших активістів обміняли на території Херсонської області.

«Воля! Повітря! Тут навіть не думки були, тут було відчуття волі. Подих свободи. Думки потім почали приходити, що ти вже на свободі. А тоді було саме відчуття, що ти вже звільнений, що ти вже на волі і просто інше повітря, все інше. Це просто неможливо передати словами, насправді», - Андрій Щекун.

Ці події стали першим прикладом політичного переслідування на півострові, а їх жертви – першими політичними в’язнями російсько-української війни. І майже через вісім років держава визнала цю боротьбу офіційно – Андрію Щекуну була призначена стипендія імені Левка Лук’яненка, як одному з перших політв’язнів окупаційного режиму. Ця стипендія була створена Указом Президента України в 2018 році та призначається особам, які були незаконно затримані росією у зв’язку з їх громадською та політичною діяльністю, пов'язаною з послідовною публічною позицією, спрямованою на відстоювання суверенітету та територіальної цілісності України.

«Звісно, що завжди винагорода твоєї роботи, завжди вона полягає в тому, що це справедливість, так? Але до стипендії Левка Лук'яненка я йшов фактично дев'ять років. Тому що державне управління, державний бюрократизм України фактично не визнавав таких людей політв'язнями, як я та Анатолій Йосипович Ковальський. Нас не визнавали практично дев'ять років політв'язнями. І це було дуже образливо, тому що ми ті перші, ми ті люди, які перші ризикували життям, здійснювали акції спротиву, були у вирі всіх подій і були першими полоненими в російсько-українській війні. Тому для нас це перш за все справедливість, підкреслюю», - ділиться враженнями від отримання стипендії Андрій Щекун.

Від окупації до свободи

Про викрадення свого батька та Андрія Щекуна, Сергій  Ковальський дізнався під час акцій спротиву 9 березня 2014 року.

«У цей день були викрадені перші політв'язні, Андрій Щекун та батько мій, Анатолій Ковальський. Думки переповнювали. І одними з тактичних дій було здійснення певних заяв, певних ультиматумів до окупаційної влади з метою того, щоб вона хоча б на першому етапі визнала, що Андрій та батько знаходяться у них, а не невідомо де зникли. Ми поставили ультиматум до 10 ранку 10 березня вівторка Аксьонову визнати, що вони перебувають у них. І біля 10 ранку наступного дня була оприлюднена заява Аксьонова, який сказав, що Анатолій Ковальський і Андрій Щекун у них, з ними все гаразд, ліками необхідними їх забезпечили і так далі. Тому наші потуги дали плоди. Якби, зокрема, не наші дії потім ми їх (Андрія Щекуна та Анатолія Ковальського) би ніколи не знайшли», - ділиться спогадами Сергій Ковальський.

Після викрадення батька та Андрія Сергій Ковальський прийняв рішення залишити півострів, адже стало зрозуміло, що чинити ефективний спротив можливості немає, а Сергій вже став однією з головних цілей окупантів. На Сергія Ковальського було фактично розпочато полювання зі значною винагородою – 10 000 доларів. Раніше Сергію, Андрію та іншим активістам неодноразово пропонували співпрацювати з окупаційною владою. Пропонували привабливі посади та значні грошові суми. Але активістами було прийнято чітке рішення, що вони ніколи не зрадять Україну, ніколи не підуть на співпрацю з окупантом. Це зробило їх головною мішенню російських спецслужб.

«Ну, фактично, я не приймав рішення виїжджати з Криму. Це рішення прийняли за мене, на жаль. Оскільки після мітингу 9 березня в полон потрапив мій батько і Андрій Щекун. Була пряма загроза. Допитували і батька, і Андрія щодо мене. Стало зрозуміло, що в цьому моменті ми просто мішень і не більше. Тому ми прийняли рішення з родиною покинути Крим і в ніч в середу, це було, здається, 12 березня, ми виїхали на Київ», - Сергій Ковальський.

Виїзд з Криму перетворився на цілу спецоперацію, яка в будь-який момент могла завершитися невдачею. Сергій виїжджав з родиною у супроводі охорони.

«Це було 11-те березня, здається. Була інформація, що незабаром на адміністративній межі між Кримом та Херсонською областю замість «казаків» з’являться російські військові й після цього виїзд з півострова стане майже неможливим. Тому ухвалили рішення їхати. Коли переходили адмін межу, була задача не показувати документи, особливо мої. Але військовий підійшов саме до нашої машини, відкрив саме мої двері. Він направив на мене великий автомат і вимагав показати документи. Ну, всі почали шукати документи, дуже такий теж драматичний момент. Всі почали шукати документи. Я знаю, що наша охорона озброєна і всі чекають просто на відмашку, і почнеться бій заразю. Всі показують свої документи. А я, не повертаючи голови у бік російського військового, кажу своєму знайомому попереду: "Слухай, напевно, там з твоїми речами мій паспорт в багажнику». Він відкрив багажник, у якому було заздалегідь розміщене «маскування» у формі вінків та інших речей, які мали підтвердити нашу легенду, що ми їдемо на похорони на материкову частину України. Російський військовий дивиться в багажник, бачить вінки і каже: «Ну, ладно, не треба шукати, їдьте». Ну і так ми проїхали цю адмін межу», - Сергій Ковальський.

Спогади від виїзду із Криму сповнені драматизму та емоцій.

«Я пам'ятаю оцей останній захід сонця в Криму. Чомусь він мені виявився таким романтичним, надзвичайним. І я так пам'ятаю, застиг так, спостерігав в ліве вікно автомобіля на цей захід сонця. Коли нарешті перетнули адмін межу і побачив наш прапор, який, я пам'ятаю, висить поруч з камʼяними блоками, лампочкою якоюсь. І воно виглядало як з фільму якогось. Коли ми побачили ццей прапор, вийшли і було відчуття, що ми звільнились, що це українська земля, рідна земля. У той момент це вперше сприймалось зовсім по-іншому. Хотілось просто цілувати цю землю, цю волю, яку, яка була на цій стороні адмін межі», - Сергій Ковальський.

Після успішного виїзду з Криму Сергія переповнювали інші думки, батько Анатолій Ковальський та Андрій Щекун все ще були в полоні, а їх доля залишалася невідомою.

«Я вірив, що ми його звільнимо, що ми його обміняємо. Вірив у це. Я негативні думки навіть не розглядав. Це мене дуже сильно рятувало», - Сергій Ковальський.

Довгоочікувана новина наздогнала Сергія вже у Києві, де він разом з родиною намагався облаштувати нове життя.

«У Київ ми приїхали, статуса переселенців ще не було, фактично приїхали як ніхто. У нас все забрали, Нацбанк визнав нас нерезидентами. Наші рахунки, картки в банках були арештовані. До цього моменту наші гроші нам не повернули. Все в нас позабирали. жодних прав ми не мали, бо ми безхатьки і так далі. У мене особисто все майже в Криму забрали, повіджимали. У Києві ми почали з нічого. В перший день я не знав, де взяти гроші, щоб орендувати квартиру. Але просто знайшлись люди, які приїхали, сказали: "Сергій, я знаю, що тобі важко, от тримай на перший час". От, ну, от просто навіть от так це було», - Сергій Ковальський.

20 березня Сергія набрав Андрій Сєнченко, український політик з Криму, о 6:30 ранку і повідомив, що нарешті з третього разу вдалося зробити обмін, з Анатолієм та Андрієм все добре, вони вийдуть на зв'язок впродовж півгодини.

«Я більше пам'ятаю, коли батько сів на автівку, його активісти Автомайдану посадили на автівку і привезли до мене додому в Київ. І одразу вони поїхали. Я пам'ятаю, як він приїхав, було темно, ми стояли внизу біля під'їзду. Було темно, він вийшов з задньою лівої двері автівки. Я поглянув спочатку в очі йому, потім ми обнялись.  Десь хвилин 30 ми не рухались, мовчали. Я просто насолоджувався тим, що в мене є така можливість, якої могло і не бути вже», - згадує Сергій Ковальський.

Висновок. Акції громадського спротиву тривали в Криму до 1 квітня 2014 року. Незабаром українські військові, які не зрадили присязі, почали виходити з півострова. За ними – цивільні. Ті, хто відчували: залишитись – означає втратити більше, ніж дім. Переїзд не був звичайним переїздом. Це було вигнання. І таких історій – тисячі. За офіційними даними із Криму виїхали понад 65 тисяч людей. За неофіційними – понад 200 тисяч. Для багатьох це була дорога не втечі, а боротьби. У вигнанні вони не стали мовчазними свідками. Вони стали рушієм деокупації.

                                                                        Владислав МІРОШНИЧЕНКО