Кримчани на війні: Сергій Вікарчук

Сергій до окупації жив у сонячній Євпаторії. Працював в місцевій адміністрації, де опікувався туризмом. У вільний час активно долучався до громадської роботи та культурного життя кримських українців: одягав людей у вишиванки і проводив фестивалі. Життя змінилось з приходом окупаційної влади. З того моменту він став, за версією нових «господарів» Криму, вбивцею «рускіх людєй».  Змушений був разом з родиною покинути рідну Євпаторію та виїхати на материк. Зараз він простий солдат, який виконує дуже важливу місію – захищає Батьківщину.

Як потрапив на фронт? Чи є навички у військовій справі?

Попав під мобілізацію. Проходжу службу у 28 мотопіхотній бригаді. Про місце дислокації, із зрозумілих причин, сказати нічого не можу. У зоні АТО з 1 травня на другій лінії оборони. Що ж до військових вмінь, то стріляти вмію вправно, адже свого часу вже служив в армії, де був і танкістом, і мінометником, і солдатом, і матросом. Також перед поїздкою на фронт пройшов навчання і тепер я за фахом зв’язківець.

Як на звістку про мобілізацію відреагувала дружина?

Спокійно, бо це наша робота – бути чоловіками і захищати свою рідну землю.

Чи маєш все необхідна для ведення бою і захисту? Як взагалі складається з матеріальним забезпеченням?

З цим в принципі все нормально, видали форму, автомат, 180 набоїв, шолом радянського зразка, а от бронежилет тільки обіцяють, хоча на постах вже стоїмо. Годують по-солдатські – просто і поживно. Живемо та спимо по різному, все залежить від того, на який пост заступаєш чергувати.

Доводиться спілкуватися з місцевими?

Звісно. Вони дивуються моїй освіченості та прекрасному знанню російської мови, а коли дізнаються, що я з Криму, то у людей на обличчі з’являється не прихований шок.

Як ставляться до наших військових, що говорять про війну?

Зазвичай розповідають, що попередні підрозділи до них погано ставились. Про нас говорять, що ми людяні, але я гадаю, що після нас іншим підрозділам, вони теж будуть розповідати, що ми були поганими. В принципі місцеві жителі у більшій своїй масі адекватні, якщо не брати до уваги, що війну вони називають громадянською і часто говорять про велич Росії. Чують вибухи і бачать результати, але кажуть, що не розуміють: хто ж це і звідки стріляє. Хоча тут не треба мати якихось особливих знань – все прекрасно видно.

Маєш можливість спілкуватися з дружиною та двома маленькими донечками і про що говорите?

Спілкуюсь зі своїми любимими жінками постійно. Розповідаю узагальнено про побут та життя, бо телефони прослуховуються. Діти знають, де я і дуже пишаються мною.

Про що думаєш, мрієш у хвилини відпочинку?

Зараз думаю та жалію про те, що до мобілізації не встиг організувати собі сина. Я останній онук свого діда і кров роду маю продовжувати.

Як ставляться рідні та друзі в Криму до того, що ти воюєш у Збройних силах України?

Рідні, друзі і не друзі знають, де я і ставлення у них до цього різне. Батьки налякані і бояться спілкуватися. Що ж до друзів, то одні підтримують і з повагою ставляться до мого рішення, а інші – шоковані.

Перебуваючи на передовій, чи бачиш ти позитивний прогрес щодо швидкого закінчення війни?

Позитивне рішення у кожного своє. Для мене це повна капітуляція Путіна і Росії. Але нам, враховуючи наші «міцні» укріплення та тих, які не знають за що вони воюють, доведеться довго цього чекати.

Що тебе там дивує в позитивному, або негативному сенсі?

Найбільше здивувала поведінка одного полковника з Генштабу, який відверто, навіть не намагаючись  приховати, виказував сепаратистські настрої. Дивують солдати-гуманісти, які пояснюють, що серед терористів також є людини. Дивує низький рівень патріотичності серед військовослужбовців. Вони говорять загальні патріотичні фрази, але відсутня ідейність боротьби. Гадаю, це відбувається через те, що вони так і не відчули, що таке втратити життя, землю, рідних, друзів, житло, роботу. Що ж до позитивного – досить високий рівень братерства.

Наскільки часто вас обстрілюють, чи доводилось тобі вже приймати участь в бою? Що ти при цьому відчував?

Обстрілюють часто, але ми на безпечній ділянці, у бойових діях ще участі не приймав, хоча часто прошусь у командирів. Вони відповідають, що за рік служби у нас ще буде нагода повоювати.

Спочатку, коли розриваються снаряди і ти відчуваєш, яка це міць, то було страшно. Зараз привик і вже не відчуваю, ані страху, ані жалю.

Як ти гадаєш, побувши на війні, як все таки варто повертати Крим – війною, чи діяти дипломатично?

Ясна річ, що краще повертати дипломатичними шляхами, але враховуючи неонацистські та проросійські настрої в Криму, то мабуть десь доведеться і війною. Хоча я виключно за дипломатичне вирішення кримського питання.

 Розмовляла Людмила Боженко