Від присяги Україні до спротиву російській окупації: 35 років Севастопольській організації СОУ

35 років тому, 4 вересня 1991 року, під час таємних зборів військовослужбовців Чорноморського флоту в Севастополі з ініціативи офіцерів-патріотів було засновано Севастопольську організацію Спілки офіцерів України (СОУ). Ці люди повним складом увійшли до організаційної групи Військово-морських сил України й утверджували нашу державу як велику морську країну, спроможну самостійно створити й утримувати власний флот. Свого часу вони відіграли вирішальну роль у підготовці на Чорноморському флоті перших військових присяг на вірність Україні у 1992 році та тримали проукраїнський вектор у Севастополі до його російської окупації у 2014 році.

Від з’їзду офіцерів — до створення Севастопольської СОУ

Сама СОУ веде свою історію від І З’їзду офіцерів-громадян України, який відбувся майже за місяць до проголошення незалежності України - 27–28 липня 1991 року. Від Чорноморського флоту в роботі з’їзду брали участь майори Володимир Холодюк і Анатолій Капінос, капітан-лейтенант Микола Гук — активіст українського руху в Севастополі, капітан-лейтенант запасу Олександр Подольний та старший прапорщик Володимир Федорончук. Варто зазначити, що ці офіцери входили до севастопольського осередку ВУТ «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка (докладніше — «Голос Криму»).

До Києва на з’їзд вони прибули під стеженням представника політичного управління ЧФ. Незважаючи на це, Володимир Холодюк під час свого виступу жорстко розкритикував командування флоту за вороже ставлення до діяльності патріотичних організацій у Криму та на флоті зокрема. На з’їзді було проголошено створення Спілки офіцерів України, до складу її виконавчого комітету обрали офіцерів-чорноморців Миколу Гука та Ігоря Тенюха.

Після повернення севастопольських делегатів зі з’їзду, командування ЧФ фактично почало «полювання» на них. Однак процеси, що розпочалися в ті дні, уже було не спинити. Після розпаду Радянського Союзу та проголошення незалежності України, 4 вересня 1991 року на квартирі Олександра Подольного, який у ті часи очолював Севастопольську організацію Народного Руху України, таємно зібралася група військовослужбовців Чорноморського флоту:

- капітани 3 рангу Вадим Махно та Олександр Пляшечников,

- майори Анатолій Капінос, Володимир Холодюк і Віталій Рожманов,

- капітан-лейтенанти Ігор Тенюх, Микола Гук та Олександр Подольний,

- капітан Богдан Корпан, прапорщики Василь Федорончук, Михайло Климчук і Микола Фіялковський.

Обговоривши підсумки та рішення І з’їзду СОУ, чорноморці вирішили створити її Севастопольську організацію. Першим головою осередку було обрано капітана-лейтенанта Ігоря Тенюха, його заступником — майора Володимира Холодюка.

Люди, які очолювали організацію

Перелік членів Севастопольської організації Спілки офіцерів України та дотичних до неї осіб є доволі розлогим. Варто згадати тих, хто керував нею у скрутні та відносно спокійні часи:

Ігор Тенюх — капітан-лейтенант, згодом адмірал та командувач ВМС ЗСУ у 2006–2010 роках, співголова організації в період її становлення;

Олександр Пляшечников — капітан 3 рангу, один із перших очільників осередку на початку 1990-х років;

Євген Лупаков — капітан 1 рангу, один із перших очільників осередку на початку 1990-х років;

Василь Касюк — полковник, неодноразово переобирався головою організації, зокрема у 2000–2010-х роках;

Тимур Баротов — капітан 2 рангу, на початку 2010-х років — заступник голови, у період російської окупації Криму — голова організації.

На етапі становлення організації також брали участь капітан 1 рангу Вадим Махно — член проводу, дослідник військової історії — та перший командувач ВМСУ у 1992–1993 роках Борис Кожин, який у 1999–2002 роках очолював саму СОУ.

Севастополь на референдумі: 75% — за незалежність України

У дні підготовки до Всеукраїнського референдуму, що відбувся 1 грудня 1991 року на підтвердження Акта проголошення незалежності України, севастопольські члени СОУ через місцеві засоби масової інформації спростовували російську пропаганду. Вони закликали військовослужбовців флоту та цивільних мешканців Криму взяти активну участь у референдумі, проголосувати за незалежність України й обрати Президента держави. У своїй діяльності вони спиралися на місцеві осередки українських партій та організацій — «Просвіту», Народний Рух України та інші. У результаті за 27-м виборчим округом — місто Севастополь і ЧФ — за Леоніда Кравчука на президентських виборах проголосували 57% виборців. Незалежність України підтримали 75% моряків-чорноморців із 97% виборців, які взяли участь у голосуванні в структурі Чорноморського флоту. На жаль, українська влада не скористалася цією ситуацією.

Присяга українському народові: перші кроки українського флоту

З початку 1992 року весь Чорноморський флот підпорядковувався Президенту та Верховній Раді України, виконуючи розпорядження представників української влади. У цей час Севастопольська організація СОУ легалізувалася та активізувала роз’яснювальну роботу серед військовослужбовців ЧФ, зокрема щодо подальшого складання присяги на вірність українському народові. Втім, через особистий конфлікт з українською владою командувач ЧФ адмірал Ігор Касатонов увійшов у підпорядкування російському керівництву та розгорнув репресії проти офіцерів і матросів, вірних Україні.

До квітня 1992 року СОУ була єдиною в Україні військовою організацією, що захищала патріотичний рух офіцерів у Криму. Проте керівництво держави та Міністерство оборони України у ці складні часи фактично кинули цих офіцерів, як і національно-патріотичні організації Севастополя, напризволяще. Попри це, члени СОУ продовжували доводити до моряків-чорноморців «Звернення Верховної Ради України до всіх військовослужбовців Збройних Сил колишнього СРСР, розташованих на території України і за її межами», постанову Верховної Ради «Про військові формування в Україні», розкривали зміст військових законів, ухвалених українським парламентом після проголошення Акта державної незалежності України.

Січень 1992-го: Чорноморський флот починає присягати Україні

У січні 1992 року на кораблях і у військових частинах Чорноморського флоту розпочалося масове складання військової присяги українському народові. Її текст був затверджений постановою Верховної Ради ще в грудні 1991 року, а на кораблі та у військові частини ЧФ переданий на початку січня 1992-го. Першими присягу склали капітани 3 рангу Олександр Клюєв та Валерій Кравченко — командир 3-ї роти школи водолазів та його заступник. Їхній чин став прикладом для особового складу.

18 січня 1992 року присягу склали офіцери військово-морської кафедри Севастопольського приладобудівного інституту, яку очолював капітан 1 рангу Павло Чабаненко. 22 січня члени СОУ — капітан 3 рангу Володимир Ященко та капітан-лейтенант Микола Гук — привели до присяги 90 курсантів навчального загону імені адмірала Ф. Октябрського ЧФ. 26 січня командир бригади охорони водного району Кримської військово-морської бази— капітан 2 рангу Юрій Шалит — особисто ініціював складання присяги на вірність українському народові всім особовим складом.

Докладніше про бригаду охорони водного району Кримської військово-морської бази — «Голос Криму».

Євген Лупаков і створення Організаційної групи ВМСУ

У лютому 1992 року заступник командира 14-ї дивізії підводних човнів Євген Лупаков став першим капітаном 1 рангу ЧФ, який вступив до СОУ. У березні він організував складання присяги його підлеглими на вірність українському народові. На початку квітня Лупаков став представником Міністра оборони України на ЧФ та очолив оперативну групу Севастопольської організації СОУ з підпорядкування ЧФ Україні. Саме ця формація стала базовою для створення Організаційної групи ВМСУ.

З кінця 1992 року до травня 1995 року Євген Лупаков очолював Севастопольську організацію СОУ, з грудня 1995 року до березня 2007 року — Київську організацію СОУ. З грудня 1992 року він був заступником голови СОУ, з листопада 2012 року — її головою, у 2014–2016 роках — першим заступником голови, після чого став почесним головою.

СОУ діяла не лише в Севастополі

На Чорноморському флоті в Криму, крім Севастополя, активно діяли осередки СОУ в Донузлавському, Євпаторійському та Сакському військово-морських гарнізонах. Вони обрали своїх делегатів на III з’їзд СОУ, який відбувся 4–5 квітня 1992 року. Делегацію з 27 офіцерів ЧФ очолювали Євген Лупаков та Олександр Пляшечников. Тоді ж міністр оборони України Костянтин Морозов призначив Євгена Лупакова своїм представником на ЧФ та розпорядився виділити для Севастопольської СОУ в центрі міста військове містечко колишньої дивізії ППО. Це стало першою базою для дислокації не лише Севастопольської СОУ, а й організаційної групи ВМСУ.

Українська громада Севастополя: флот творили не лише військові

Неабияку роль у становленні українського військового флоту відіграли також севастопольські осередки ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка, Народного Руху України, Української республіканської партії, Конгресу українських націоналістів, Союзу українок та інших партій і громадських організацій.

Активісти брали участь в освяченні кораблів та піднятті на них Державного прапора України, проводили просвітницьку роботу з моряками, постачали їм історичну та художню літературу, українську пресу, читали історичні лекції.

Командирам частин і кораблів допомагали створювати й оформлювати народознавчі світлиці, гуртувати колективи художньої самодіяльності та групи вивчення української мови. Таким чином, становлення українського флоту в Севастополі було не лише військовим, а й суспільним, культурним та національно-просвітницьким процесом.

Духовна підтримка українських моряків

Важливою була й духовна підтримка моряків ВМСУ представниками українських церков, які співпрацювали, зокрема, із СОУ, — капеланами ієромонахом Макарієм (у миру — Валерій Щипаков, УПЦ КП) та Миколою Квичем (УГКЦ).

Колишній офіцер ЧФ і викладач Севастопольського військово-морського училища ім. П. Нахімова Валерій Щипаков ще на початку 2000-х років пожертвував земельну ділянку в передмісті Севастополя під будівництво чоловічого монастиря в ім’я преподобного Паїсія Величковського. Згодом він прийняв чернечий постриг з ім’ям Макарій і став першим ігуменом обителі. За кілька років о. Макарій за станом здоров’я був почислений на спокій і призначений духівником монастиря, який на той час мав ставропігію від Патріарха Філарета. Згодом його призначили настоятелем храму на честь святого Климента Римського при навчальному загоні ВМСУ в Севастополі.

Після російської окупації Криму цей храм був відібраний і розгромлений, унаслідок чого в о. Макарія стався гіпертонічний криз. Надалі священник намагався проводити богослужіння для парафіян у своєму помешканні, однак цю практику унеможливлював тиск ФСБ. Після понад десятиліття підпільного служіння, у 2025 році отець Макарій відійшов до Господа в окупованому Севастополі.

Отець Микола Квич розпочав своє служіння в Севастополі у 2004 році. На той час він був головним військовим капеланом Одесько-Кримського екзархату УГКЦ та душпастирював над службовцями ВМСУ. 15 березня 2014 року, під час російської окупації Криму, його просто з храму викрали силовики, які зрадили присязі Україні. Протягом 12 годин священника утримували, чинячи на нього психологічний та фізичний тиск. За порушеною проти нього фіктивною «кримінальною справою» йому загрожувало до 15 років позбавлення волі в російській в’язниці. На щастя, отцю Миколі вдалося залишити окупований Крим. У подальшому він ніс капеланське служіння у ЗСУ на сході України. З 2020 року священник є головним військовим капеланом Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ, займається духовною реабілітацією військових та членів їхніх родин, а також опікується родинами загиблих і зниклих безвісти вояків.

2014 рік: від захисту українського флоту — до спротиву окупації

До російської окупації Криму у 2014 році Севастопольська організація СОУ продовжувала роботу, спрямовану на розбудову і зміцнення українського флоту. Багато її членів довели свою відданість Україні не словом, а ділом.

Під час російського вторгнення до Криму організацію очолював капітан 2 рангу Тимур Баротов — уродженець Галичини з таджицьким корінням. До виходу в запас у 2010 році, він був редактором редакції радіо ТРК «Бриз» Міністерства оборони України та старшим офіцером Командування ВМС ЗСУ, а згодом став заступником голови Севастопольської організації СОУ. Наприкінці 2013 — на початку 2014 року Тимур Баротов був співкоординатором Євромайдану в Севастополі, а в лютому–березні 2014 року — одним із координаторів спротиву військових підрозділів російській окупації Криму. Через пряму загрозу життю він був змушений залишити півострів. Того ж року Тимур Баротов став учасником російсько-української війни в лавах 24-го ОШБ «Айдар» на посаді командира роти. Згодом отримав звання полковника ЗСУ.

35 років потому: історія людей, які тримали Україну в Севастополі

Загалом Севастопольська організація СОУ була одним із середовищ, через які українська державність буквально виборювала собі місце не лише в Севастополі, а й по всьому Криму та на Чорному морі. Її історія фактично розповідає про перші роки становлення українського військового флоту та української присутності в Криму — у тісній співпраці військових, громадських, культурних і духовних діячів.

По суті, осередок СОУ в Севастополі був однією з опор середовища, в якому українська державність у регіоні набувала не лише юридичного, а й суспільного, військового та культурного вимірів. Російська окупація 2014 року змусила багатьох учасників тих подій залишити Крим, але не відмовитися від України. Для них боротьба за державність просто перемістилася з Криму на материкову територію.

Історія Севастопольської організації Спілки офіцерів України — це доказ того, що українська державність у Криму трималася не лише на урядових рішеннях, а передусім на людях — офіцерах, військовослужбовцях, громадських активістах, просвітянах, священниках та інших патріотах, які у вирішальні моменти були готові не просто говорити про Україну, а брати за неї відповідальність.

Тридцять п’ять років потому ця історія набуває особливого значення. Адже боротьба, яку вони розпочали ще на початку 1990-х, не завершилася у 2014 році. Вона триває й сьогодні — за звільнення Криму, відновлення української присутності в Севастополі та повернення українського прапора на Чорноморський флот і весь тимчасово окупований півострів.

Антон БОЖУК, дослідник історії українців Криму

Разом з цим матеріалом рекомендуємо читати: «30 років тому у Новоозерному було створено Південну військово-морську базу ВМС України».