Андрій та Оксана Захтеї про виснажливу семирічну дорогу з російського полону додому

Андрій Захтей був заарештований російськими окупаційними «правоохоронними» органами в ніч з 6 на 7 серпня 2016 року в окупованому Криму. Його звинуватили у начебто диверсійній діяльності на користь України та засудила до 6,5 років позбавлення волі.

Після завершення строку відбування покарання Андрія чекала дорога додому довжиною у 2 000 км  та чотири місяці,  адже Росія відмовилася його передавати через російсько-український кордон. Звільнившись з колонії 10 лютого 2023 року, він повернувся додому лише у червні того ж року, перетнувши російсько-латвійський кордон.

В інтерв’ю Андрій ділиться своїми спогадами про перебування в російських тюрмах, про катування, які йому довелося пережити. Розповідає як став учасником спецоперації української розвідки не здогадуючись про те. Дружина Оксана згадує, що довелося пережити і через що пройти у боротьбі за повернення чоловіка.

«Методи вибивання зізнання такі, що ти вже не думаєш чи тобі дадуть 10 років, чи 15… Ти думаєш тільки про одне – вижити», – Андрій Захтей 

• Пане Андрію, скільки часу сумарно ви перебували за гратами, де саме та в який умовах?

Якщо брати в повному обсязі, то це шість років і десять місяців. Коли мене затримало ФСБ, то перший допит відбувся у військовій частині, яка знаходиться,  якщо я не помиляюся, у м. Красноперекопськ (ред. – тепер це місто перейменовано в м. Яни-Капу).

Там мене протримали до ночі, а потім на машині перевезли у Сімферополь до самої будівлі ФСБ. Але я б цю установу назвав НКВД, бо те через що мені там довелося пройти, то по іншому і не назвеш. Те що вони витворяють з людиною, то не можливо усвідомити. Я про такі знущання не то що ніколи не читав, я у фільмах такого не бачив. Методи вибивання зізнання такі, що ти просто доходиш до того, що вже не думаєш чи тобі дадуть 10 років, чи 15. Ти думаєш тільки про одне – вижити.

У цьому жаху я пробув десь дні три, потім був ізолятор тимчасового тримання – камера у підвалі якоїсь будівлі, через дорогу від неї знаходився Київський районний суд Сімферополя. У цьому підвалі звірячі допити продовжилися. Це тривало протягом двох тижнів.

Щоправда один раз мене з тої будівлі все таки вивезли, хотіли «прилаштувати» в слідчий ізолятор Сімферополя. Лікар СІЗО відмовився мене оформлювати, бо я був сильно скалічений з перебинтованими руками. Тоді мене знову повернули до підвалу, почекали поки  рани трохи загоїлися і потім вже остаточно перевели в Сімферопольське СІЗО № 1.

Керівник цієї установи полковник внутрішньої служби Сергій Бєрєжной, який вийшов мене зустрічати особисто, не знав спочатку, де ж мене прилаштувати, бо не отримав жодної вказівки. Адже таких як я до загальної камери садити не можна.

Тому мене посадили до карцеру. Єдиний, якщо можна сказати в тому всьому був плюс, Бєрєжной розпорядився, щоб  мені давали кип’яток, коли я попрошу, і нари зі стіни опустили. Адже я не порушив режим тюремного утримання, щоб мене карати, тому ліжко мені опустили, щоб я міг лежати або ж сидіти.

• Ваша дружина мала інформацію про те, де ви перебуваєте? Ви мали змогу їй про це повідомити?

Жодної інформації вона не мала і змоги зателефонувати я не мав. Але мені випав шанс їй про це повідомити, коли я був саме в СІЗО. Мене закинули до камери, яку називають там «сучка». в надії на те, що я почну проговорюватися і якусь інформацію видавати. Я прекрасно розумів, куди я потрапив. Сидів там один чолов’яга, такий собі «позаштатний працівник». Я відразу розкусив, хто це такий і чому він там сидить, бо почав мене випитувати, розпитувати. Я йому різко відповів,  що свої питання він буде потім задавати, бо я впевнений, що він з телефоном сидить. Він дійсно був з телефоном, я йому сказав, щоб він дав мені його. Той не дуже хотів це робив і я зрозумів, що людина отримала вказівку мені його не давати, але ж це камера і там тюремне життя, він змушений був мені його дати. Це дало мені змогу зателефонувати дружині Оксані і повідомити, де я знаходжуся.

• До моменту винесення вироку вас вивозили ще і до Росії…

Так. І цю поїздку я навряд чи забуду. Після двох тижнів в СІЗО, до камери в ночі заявилися феесбешники, погрузили в машину, завезли на військовий аеродром в м. Саки. Звідти на вертольоті до Ростова. По дорозі без спектаклів не обійшлося: мішок на голові, наручники на руках, і постійний психологічний тиск – фрази про те, що ми тебе вб’ємо, викинемо в море.

Уявіть собі стан людини: ти лежиш на підлозі гелікоптера, на тобі тримають ноги, а потім відкривають двері, беруть тебе за ноги і ти висиш над морем. Я вже із життям прощався.

У Ростові мене вже чекала група московських феесбешнтків, посадили  в машину, наділи наручник, до якого була прикріплена 36 кілограмова гиря. Вони так вирішили себе убезпечити, може думали, що буду тікати. Так я опинився в СІЗО Лефортово.

«Нічні гості» в Лефортово

• Що було з вами в цьому СІЗО?

Лефортово – це зовсім інакша тюрма. Мене переодягнули і закрили в приміщенні, яке виглядало як карантинне відділення. У камері одна нара стоїть і на всю стіну розпорядок дня, одним словом, сиди і читай. У таких умовах  знаходився десять днів, а потім мене перевели в камеру до мого першого співкамерника, якщо я не помиляюся – заступника міністра якогось відомства.

У цьому СІЗО цікава методика, більше трьох тижнів ти в камері з одною і тою самою людиною не затримуєшся, або тобі когось нового підсаджували, або тебе переводили в іншу камеру. Вочевидь це робилося для того, щоб не звикали один до одного, не почали співчувати, або допомагати.

Ті хто видають їжу, то є офіцерський склад. Там не має такого, що їжу розносять ув’язненні.

Що мене там вразило, так це медицина, хто б що там не говорив. У камері є кнопка, ти її натискаєш і тебе моментально ведуть до лікаря, якщо щось потрібно. Вони намагалися дотримуватися певних стандартів як у харчуванні, так і наданні медичної допомоги, бо багато хто з правозахисників відвідували цю тюрму, а їм розголос був не потрібний.

Протягом дня максимум, що ти міг побачити – це слідчого і адвоката. Але адвокату не так просто було потрапити до тебе. На момент мого перебування там сиділо щось близька 190 засуджених  і кожний має адвоката, а для зустрічі з ним передбачено лише шість кабінетів. Тому, щоб потрапити до свого клієнта адвокатам доводилося тягнути жереб.

Але самі головні питання, що стосуються твоє справи то вже все  ввечері починалася. У десятій вечора відбій, а там вже як повезе, твій день  чи не твій.

• Що це означає?

До тебе, або твого співкамерника можуть прийти «нічні гості». Тоді руки за спину, наручники наділи, голова вниз і пішов, щоб ти навіть не бачив, куди ти йдеш. Там не можна було зустрітися з кимось із ув’язнених лице в лице. Можеш бачити тільки свого співкамерника і все. Вночі нас забирали у так звану «кімнату сміху» на допити. На скільки ти туди йдеш не відомо, можливо на годину чи дві, можливо до ранку, але до шостої точно вернешся. Тільки питання в якому стані.

Після Лефортово мене знову повернули до Криму, де я чекав на вирок суду.

• Яка стаття, у чому вас звинуватили?

Вони мені інкримінували участь у незаконному збройному формуванні ст. 208. Свого часу у ЗМІ писали, що мене звинуватили у тероризмі ст. 205, то це не правда, мене в тому ніхто не звинувачував.

До збройного формування додалася зброя, вибухівка, спроба диверсії і основною статтею – це порушення конституційного ладу та обороноздатності Російської Федерації.

В загальному до сьогоднішнього дня там ще одна справа є, вона відкрита і я також по ній прохожу, але не було кого за неї посадити, то є вбивство підполковника ФСБ та інших феесбешників у Криму.

• Де відбували покарання?

Після вироку суду прийняли рішення все таки лишити відбувати покарання на півострові в колонії суворо режиму.

У колонії я відсидів майже сім років, «мандруючи» з камери до підвалу, що знаходився на глибині двох метрів під землею.  А останні два роки перебування за гратами я практично з того підземелля не виходив. Мене тільки і встигали переводити зі штрафного ізолятора до ЄПКТ (єдине приміщення камерного типу для самих «злісних порушників режиму» – ред.)  і навпаки. 

Російські методи впливу на в’язнів

• У них є різні методи впливу на людину. Що було важче переносити психологічний тиск чи фізичний вплив?

Все залежить від того, яка група тебе допитує. Зі мною працювало дві групи. Та, що спочатку була пробувала мене страшити, побити, але вони зрозуміли, що зі мною такі варіанти не проходять. Тоді була друга група, ті почали бити током – це самий дієвий метод, повірте моєму гіркому досвіду. Який би ти там Рембо не був, ти згадаєш все, бо ж людина не залізна.

Психологічно самий тяжкий удар, то коли чіпляють твою родину. Коли мені сказали, що Оксана буде сидіти поруч зі мною в тюрмі, а доньку Сашеньку, якій на той момент було шість місяців, заберуть у дитячий будинок, то був дуже сильний психологічний удар.

• Що вам допомогло витримати, по суті, вижити в ув’язненні?

У в’язниці, перш за все, треба трохи духу мати. По-друге, як би там не було,  ти живеш надією, що все рівно ти вийдеш. Ну і я ще жив тим, що дружина та дитина у безпеці, бо вони виїхали в Україну, з ними все добре, живі здорові, не голодні. Хоча у нас в Криму забрали все, що ми мали, у мене навіть труси з хати позабирали на експертизу. Оксана приїхала в Україну просто з дитячими речами.

Я жив надією, що вони мене чекають, тому я маю повернутися до родини. Побачити ту свою кучеряву малу, яку я лишив, коли їй було шість місяців. Я тим моментом жив і старався все зробити так, щоб повернутися.

• Що ви чули на свою адресу від катів, наглядачів, співкамерників?

Мене там називали укробандера, укрофашистом і я вже навіть на то уваги не звертав. Ким я там тільки не був. Я був підконтрольним у них, вони постійно приходили та вивідували у своїх підставних чи я якісь угрупування не збираю, чи я не налаштовую когось в тюрмі проти Росії тощо. Дурницями займалися, бо мусили чимось займатися.

За місяць до звільнення з колонії я почув від керівництва колонії на свою адресу фразу: «Мені Росія дала такі повноваження, що я можу закрутити зараз тебе в килим, вирізати ручки, ніжки і викинути тебе мертвого на українській стороні і написати зверху «дєпортірован». Так що можете собі представити як там до таких як я ставляться.

Саме найбільше їх бісило і бісить по сьогоднішній день, коли про таких як я пишуть у публічній площині.

І тут дуже хочеться, щоб журналісти мене зараз почули. Саме легше написати, але перш ніж це робити подумайте, що буде з тою людиною, яка там сидить.

Наприклад, я з начальником колонії обговорив якийсь момент і ми дійшли спільного знаменника, що про тюрму в ЗМІ буде лише інформація, що я там просто сиджу, то одне. А коли будуть писати, що я сиджу в тій тюрмі, а мене там б’ють, їсти не дають чи таблеток не дають, то вже зовсім інакше. До тебе моментально поміняється ставлення.

Є багато тонкощів в тому всьому. Адже і мовчати – погано. Але треба ретельно думати як і що писати. Наведу свій приклад. У вихідний день до колонії приїхав керівник ФСІН Криму викликав мене до кабінету разом з начальником колонії і каже: «У чому проблема, що у нас телефони з Москви задзвонили?» А я не можу зрозуміти, що сталося, бо не мав жодного уявлення що це реакція на інформацію в ЗМІ. І вони мені прямим текстом сказали, що вони мені зроблять так, що я не тощо жінку не побачу, я неба не побачу.

Повернення додому: 2000 км та чотири місяці

• Але виходом з колонії ваше повернення додому не завершилося, а лише тільки розпочалося…

Коли закінчився термін я готувався до виходу. Але це не був вихід з колонії в класичному розумінні, коли тебе відпускають і на порозі чекають родичі, з якими ти повертаєшся додому. Я знав, що мене вже чекають, але не родина чи адвокат… чекало ФСБ. Хоча на передодні звільнення адміністрація колонії сказала, що я буду вільний о 10 ранку, тому можу попередити своїх аби мене забрали, але о дев’ятій «зустріло» мене ФСБ. Тому під зоною ніхто не міг мене перехопити, навіть мій кримський адвокат, який приніс речі і телефон.

І від цього моменту почалося моє довге повернення до дому. Мене повезли  до Центру утримання іноземних громадян у Ростові. Відразу скажу, що то по суті ще одна тюрма. Єдине, що було відмінного – тобі об 11.00 дня дають телефон, якщо ти його маєш, а о 22.00 забирають. У всьому іншому тюремний режим: два рази на день прогулянка по 15 хвилин і три рази ти виходиш в їдальню, яка знаходиться за п’ять метрів від будівлі Центру. Весь інший час ти сидиш в камері  із загратованими вікнами і чекаєш, коли ж тебе депортують. І по закону тебе мають права тримати у тому Центрі два роки.

При мені був випадок, коли хлопця, що просидів в тому Центрі два роки, випустили, а на нього  вже чекає патрульно-постова служба з питанням: «Ваші документи?» А які документи? Як правило у звільнених не має документів, які посвідчують особу. І тут починається: суд, камера тимчасового утримання, 15 діб арешту і назад по колу. Тому там можна застрягти на багато років. І все це законно.

• Росіяни не передавали вас Україні через російсько-український кордон, а згодилися лише на депортацію через третю країну…

Вони були у цьому питанні категоричні: не йшли на контакт з нашою стороною, щоб мене, наприклад, передати в сірій зоні. Вони також могли спокійно передати мене через Маріуполь, через Суми. Я погоджувався підписати будь-який папір, був готовий написати, що у випадку моєї смерті я нікого винити не буду. Я просив мне вивезіть в сіру зону, там де ведуться бойові дії, куди завгодно.  Але вони на це не пішли  і тому довелося проходити довгий шлях повернення через Центр утримання іноземних громадян.

• Яким був шлях додому?

Важким, напруженим, на межі можливостей. Мені пощастило з адвокатами, які працювали зі мною, коли я вже був у Ростові – Володимир Ляшенко з України та Микита Буклов з Росії. Вони працювали в  парі протягом чотирьох місяців, аби повернути мене в Україну. Я ж, у свою чергу, був дуже обережним у своїх діях, у розмовах по телефону, бо прекрасно розумів, що мене слухають і за мною спостерігають.

Поки доїхав до кордону з Латвією, бо саме ця країна дала дозвіл пропустити мене, побував ще у трьох російських тюрмах. Дорога була довга, зупинялися на ночівлю, мої супроводжуючі йшли в готель, а мене в тюрму на ніч «заселяли». Хоча відповідно до російського законодавства на мене під час перевезення в пункт передачі виділяються кошти, і я мав разом з ними ночувати в готелі. Адже, коли ти виходиш з цього Центру, то ти вже вільна людина і до тебе по суті ніхто не має претензій.

Коли ми  вже приїхали на кордон, де я мав перейти, то вони ще й там цирк влаштували. Я зовсім цього не очікував.

Мене ще три години тримали на кордоні, перевіряли, брали аналізи.  А потім кажуть: «Ну ладно, іди, а ми тут тебе почекаємо. У нас є величезні сумніви, що Латвія тебе пропустить». Крім того, коли мене везли до кордону, то в очі сказали: «У тебе один шанс, іншого не буде».

Коли я вже був  на нейтральній стороні, то в цей момент зрозумів, що у мене вони забрали навіть оригінал довідки про звільнення. А ті хто цю довідку забрав, знаходяться за шлагбаумом, і я не можу їм крикнути, щоб вони її віддали.

Я підійшов до латвійського прикордонника з своєю сумочкою, де був мінімальний набір особистих речей. Сумка була зшита вручну людиною, яка сиділа на зоні, називати її не буду, бо ще сидить, а я не хочу, щоб у нього були проблеми. Так от коли він її шив, то зробив подвійне дно, туди ми склали всі копії документів. Коли береш ту сумку, то цих документів абсолютно не відчуваєш, сканер тобі теж нічого не покаже, бо метала там не має.

Я підійшов до прикордонника, сказав хто я такий, він прекрасно розумів, що когось чекають, але ж він має переконатися, що я саме той. Потрібні хоч якісь документи, які посвідчують особу. Я йому простягнув копію довідки про звільнення, вона була дуже пошарпана, я ще перебуваючи в Центрі її зробив. Чомусь тоді вирішив, що треба зробити цю копія, ніби як відчував. А він на мене дивиться і каже: «Це ні про що». І тут я при ньому розриваю сумку і простягаю копії документів. Потім чую по рації: «Андрій Романович, вас чекають на кордоні». Мої  супроводжуючі з російської сторони в шоці, бо розуміють, що вони щось прохлопали і я вже назад до Росії не повернуся.

• А як проходили кордон з Латвією?

Хвилини дві. Запитали чи не маю заборонених предметів. Я їм відповів, що я сам заборонений предмет, всі посміялися і пропустили мене до наших консулів, які також приїхали на кордон.

«Я не знав, що став учасником спецоперації… Я вирішив допомогти людям», – Андрій Захтей

• В одному з інтерв’ю ви зазначили, що стали учасником спецоперації, яку організував ГУР Міноборони у 2016 році в Криму. Яка була ваша роль в цій спецоперації? Що це була за спецоперація?  Ви розуміли тоді учасником чого стали?

Про те, що я став учасником спецоперації ГУР на той момент я не знав, бо я не задавав дурних питань. Я відгукнувся на прохання допомогти, сів у машину та поїхав.

Керівник ГУР Кирило Буданов у своєму інтерв’ю розповів про мою роль у цій спецоперації: «Хтось же ж мав за логістику відповідати». А я саме та людина, яка відповідала за логістику в певній частині. Але повторюся, що мене ніхто не інформував, що я є учасником спецоперації ГУР, і я на цьому завжди наголошував. Я не задавав дурних питань по телефону, я прекрасно розумів, у якій країні знаходжуся, тим більше на той момент вже два роки як Крим був окупований. Там ФСБ бал правив, там дерева напевно на прослуховуванні були, а що вже говорити про телефони.

Довідково: Спецопреція ГУР в Криму відбулася у 2016 році. Метою було закласти вибухівку до вертольотів, які базувалися в м. Джанкої. В групі було п’ять спецпризначенців, які потрапили в пастку. Тоді під час стрілянини росіяни зазнали втрат, зокрема загинув підполковник ФСБ по Криму Каменєв. Вся українська група вийшла без втрат. 

• Ви не знали, що це спецоперація, а чи ви розуміли, що те про що вас просять – це небезпечно?

Звісно, що розумів, бо я не знав конкретики за ким їду і що буде далі. Як я вже говорив, я нічого не розпитував по телефону, а просто дав згоду приїхати на вказане місце, а там вже б все вияснив….

• Це був ваш свідомий вибір?

Я свідомо підійшов до прохання і вирішив допомогти людям, чим міг. Хоч я і не був якимось агентом ГУР чи там спецназівцем.

• ГУР долучилося до процесу вашого повернення додому?

Дякувати Богу, що вони допомогли мені вернутися. Не так давно я давав інтерв’ю одному видання, а потім прочитав дуже багато коментарів до нього, серед яких лунали звинувачення що мене кинув ГУР і особисто Буданов. Я не можу зрозуміти звідки люди таке беруть? То самі справжні нісенітниці, бо люди з ГУР конкретно мені допомогли. І продовжили мене підтримувати, коли я вже вийшов, зокрема з обстеженням та лікуванням у шпиталі.

ГУР про цю спецоперацію сказав лише після семи років мовчання. Це теж багато про що говорить. Поки я був на території Росії та в Криму вони мовчали.

Я вам поясню одну таку просту річ. Моя дружина знаходилася в Україні, вона була моїми руками, ногами, вухами і язиком. Відповідно, що зі мною напряму ніхто з розвідки контактувати не буде. Я спілкувався лише зі своєю дружиною і більше ні з ким. Просто якщо б про підтримку ГУР не дай Бог стало відомо до мого звільнення, то ми б зараз з вами 100% не говорили.

Чи захищені політв’язні в Україні?

• У січні 2022 року був прийнятий Закон України  № 6104 «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей». Чи працюють норми цього закону на практиці?  

Я називаю цей закон «мокрим». Закон є, але …

Я наведу вам свій останній приклад як насправді працює закон, а їх у мене дуже багато вже було. Саме здавалося просте – отримання закордонного паспорта. В законі прописано, що держава має мене забезпечити всіма необхідними документами. А хоч хтось пояснив в ДМС м. Золочева, до якого я звернувся, як та процедура отримання паспорту для таких як я політв’язнів має проходити. Мені сказали, що акцій не має, платиш 1800 грн. і отримаєш паспорт.

Моїй дружині в золочевському ДМС взагалі заявили, що я перший в Україні, який добивається отримання закордонного паспорту по закону 6104.

До речі, паспорт громадянина України, я б і досі напевно не мав, якби мені не допомогли ГУРівці.

Взагалі ситуація з цим законом така, що з одного боку ми захищені і нам повинен надаватися певний перелік послуг, але отримати ми їх не можемо, бо не прописана та не затверджена процедура як це робити виконавцям.

Якщо чесно, мені морально важко ходити по тим всім інстанціям, більше ходе моя дружина, бо я боюся не стриматися. Я не буду кожному, чиновнику пояснювати, що мене москаль знищував сім років, а він весь час сидів тут у своєму кабінеті і його то все не обходило. Я не злодій, маю статус політичного в’язня, пройшов через катування як фізичні, так і психологічні. А тепер у своїй же країні повинен ходити місяцями по інстанціям, аби отримати послугу, на яку маю право по закону.

І це лише отримання паспорта, а я вже не говорю про повноцінне лікування.

З лікуванням така ж проблема. Я пройшов обстеження, отримав результати по всім своїм хворобам, мені також зробили операцію. Але згідно букви закону я чогось у Феофанію не ліг, а мене положили у військовий шпиталь, дякую за цю допомогу хлопцям з ГУР. Тобто закон не виконується.

Ті, хто повертається з російський в’язниць, потребують комплексного лікування і досить дороговартісного. Але процедури отримання послуги немає, грошей на це немає, а тому людина із своїми хворобами, які щохвилини скорочують її життя, залишається сам на сам.

Піду я, наприклад, до головного лікаря поліклініки. Що він може мені зробити, скаже, що я файний хлопець, настраждався, зробіть йому аналізи. Отримав я ті аналізи, а далі що? Я пішов до невропатолога, він сказав мені дякую за те, що я витримав, потис руку і ми пішли з дружиною в аптеку. Жінка вийшла з аптеки лишивши там пару тисяч гривень і це лише на один день лікування, а він мені прописав на місяць, що я маю пропивати, колоти, їсти. Мені жодного разу від держави не запропонували поїхати хоч якось відновити здоров’я до санаторію.

Страшна проблема у мене була із зубами – мені повиламували, повибивали 18 зубів. Я прийшов до хорошого лікаря, який увійшов в моє положення, але прейскурант того, що мені треба було поставити – близько 200 тисяч гривень. Хто мені на місцевому рівні виділив би такі гроші? Ніхто.

Куди б ти не зайшов, в який би кабінет, кругом одна й та сама відповідь, що Кабінет Міністрів не прописав процедури отримання послуг, які зазначені в законі. Це стосується медицини, реабілітації, документів, працевлаштування тощо. Ти їм закон цей показуєш, а вони питань не має, але як ми то маємо зробити, нам потрібна процедура затверджена.

От уявіть собі в Україну повернуться от зараз всі політичні в’язні – це ж буде катастрофа, бо держава виявляється не готова з ними працювати.  А що цим людям, які там пережили пекло, тоді робити.

• Яким сьогодні є ваше життя, який стан вашого здоров’я зараз?

Я маю купу проблем зі здоров’ям, але з певною їх кількістю ми потроху справляємося самостійно. На жаль, є проблема, яку ми своїми сила розв’язати не можемо. Коли був на обстеженні у шпиталі, то у мене діагностували гепатит «С», був у шоці, бо я розумію, що при хорошому розкладі він перейшов вже у хронічний тип, і я не знаю скільки мені ще лишилося жити. Але на моє щастя, у зв’язку з тим, що я не вживаю алкоголь, наркотики, воно у мене в такому стані і спить, і не спить. Але в будь-який момент ситуація може змінитися на гірше. І  в який  момент це станеться ніхто не знає. Лікування цієї хвороби дороговартісне, на державу, на жаль, я розраховувати не можу. А родина моя таких коштів просто не має.

Заробити своїми силами я не можу, бо питання з працевлаштуванням для мене наразі не реалістичне. На будівництво не піду, бо руки німіють. Без таблеток я не сплю. Нерви такі, що деколи сам себе боюся… Спина сильно травмована, одним словом купа всього…

По декілька разів на тиждень спілкуюся з психологами. Але якогось результату від того спілкування не маю.  Важко повертатися думками у минуле, бо воно мене ще не відпустило, занадто мало часу пройшло.

Є люди, які підтримують мою родину. Всі сім років моєї відсутності моєю сім’єю опікувався мій брат  Юрій Романович, і зараз теж підтримує, бо без нього було б дуже важко. Багато було тих, хто підтримував і зараз намагається підставити плече, але моє лікування потребує швидкого вирішення та чималої суми.

Перейшовши за посиланням, ви можете підтримати родину та допомогти з лікуванням політв’язню Андрію Захтею: НА ЛІКУВАННЯ

Оксана та Андрій Захтеї. Фото із сімейного архіву Спочатку шок і відчай, а потім багаторічна боротьба

«Можу сказати одне – його сім років ми відбули разом»,  – Оксана Захтей

• Пані Оксано, так склалося, що родини політв’язнів  чи то військових відходять на другий план. В переважній більшості всі зосереджують свою увагу на людині, яка постраждала, загинула, зникла без весті, опинилася за гратами як політичний в’язень, або як військовополонений. Як ви пройшли цей довгий шлях від затримання чоловіка і до його повернення? 

Скажімо так, ми пройшли пару етапів. Із самого початку як це сталося, для мене це був шок. Я була собі звичайна проста жінка, ніякого такого відношення у мене ані до політики, ані до якоїсь там преси не було. А тут таке сталося.

Я пам’ятаю день, коли відкриваю Фейсбук і у мене 99 запитів від різних ЗМІ з проханням вийти з ними на зв’язок. Чесно скажу, я злякалася, закрила телефон і вимкнула його.

Але потім трохи заспокоїлася і думаю треба щось робити, бо  в такій ситуації не можна не діяти.

Знаєте, що саме перше я зробила? У мене був новий великий шкіряний товстий блокнот. Я сіла і виписала всі суди, які були в Сімферополі. А також всі адреси та контакти установ, які можуть бути корисними. Наприклад, Уповноваженого з прав людини в Криму, правда я тоді ще не розуміла, що та людина там нічого не рішає. Вона навіть не відповіла мені на запит. Ця книжка-блокнот на сьогоднішній день у мене майже вся заповнена різними телефонами, контактами – в ній всі й все куди я зверталася.

Вдень у мене дитина малесенька на руках шестимісячна, а вночі я майже не спала, бо безсонниця, нерви. Тому я почала вивчати питання, які є організації, до яких я можу звернутися, до кого я можу постукатися за допомогою. Поступово почала в це все вникати.

По телевізору почали крутити ролик, де мій чоловік визнає провину. Як жінка я зрозуміла, що те зізнання з нього було вибите. Я побачила синці, сліди від удушення.

• Яким був другий етап?

Я почала боротися. Почала шукати адвокатів. Ще згадую як в одній публікації вилили купу бруду на чоловіка, навіть не хочу про це згадувати. Мені треба було щось з цим робити, донести правду до людей. Це все було дуже важко, шлях цей нелегкий. Але втягнулася, з’явилися нові знайомства, нові люди. У той же час відсіялося багато так би мовити «друзів», багато їх пропало з мого поля зору, але у мене з’явилися нові друзі у такий складний період. Ми зрозуміли хто є хто.

«Ні в якому разі не опускати руки…  їм же ж там не воля, їм там в тисячу разів складніше», – Оксана Захтей

• Коли ви вперше відчули надію, що чоловік має шанс повернутися?

У мене з’явилася надія велика на повернення чоловіка, коли почалися обміни. Трошки зрушилася та проблема з місця.

Скажу вам, що я пережила три обміни. Останній було дуже важко пережити, бо мені повідомили через джерела, не можу розголошувати які, що мій чоловік у списках і його обміняють. І тут я бачу, що чоловіка не обмінюють. Родичі тих, кого обмінювали поїхали до Києва, а мені не зателефонували. Це як раз той обмін, коли обміняли Олега Сенцова, Євгена Панова. Це для мене був справжній удар, я дуже то важко пережила.

Після того у мене почали опускатися руки. Але, хто крім мене буде цим займатися, та й у нас дитина, треба ж для когось жити.

Можу сказати одне – його сім років ми відбули разом.

• Що ви відчували, розуміючи, що за місяць чоловік вже буде вдома?

Останній місяць перед його поверненням в Україну у нас був дуже напружений по всьому, навіть тоді, коли він вже їхав до дому. Адже була велика вірогідність, що він просто  не доїде до кордону. У день, коли ми з дочкою виїхали в бік кордону, аби зустрітися з чоловіком я ще й захворіла, бо вже була виснажена і отримала нервовий зрив.

Але можу сказати одну річ, якщо б ця зустріч на кордоні відбулася років за два, три після затримання, напевно вона була б більш емоційна, феєричніща. За сім років ми пройшли такий довгий, важкий, виснажливий шлях боротьби, що емоції були якісь важкі, відчувалося повне знесилення. Ми просто видихнули, коли побачилися, на більше не було сил.

Звичайно, дитина побачила батька, це були і сльози на очах, і радість. Просто я за ці сім років боротьби, надії внутрішньо вигоріла. І коли я його побачила, що він переходе кордон у мене вже не було сил на якісь феєричні емоції.

Напередодні нашої поїздки на кордон, він прислав мені СМС, де повідомив, що вже на литовській стороні. Я розплакалася і видихнула, бо зрозуміла, що він вже фактично дома, він живий. Бо до того, я звичайно вірила в душі, надіялася, що він повернеться, але було дуже багато сумнівів, бо була інформація, яка підживлювала сумніви і страх, що може нічого не вийти.

• Що би ви порадили жінкам, які чекають своїх чоловіків з російських тюрем, з полону… Як витримати, як жити, що робити?

Терпіння – це саме основне. Звичайно віри. Не здавайтеся ніколи і стукайте кругом і скрізь у всі двері. Так, не завжди вам відкриють,  а деколи і грудо тобі відповідять, але не дивлячись ні на що не опускати руки. У мене всяке було, не завжди мені відчиняли ті двері, не завжди то було культурно, бо у нас по телевізору звучить дуже гарно як всім допомагають, всіх витягають, але не завжди воно так все гладко.

Але руки ні в якому разі не опускати, бо якщо ми тут опустимо руки, а їм же ж там не воля, їм там в тисячу разів складніше. Вони там живуть надією, що ми тут за них боремося і не забуваємо. А якщо ми тут не боремося чи будемо мовчати, то їм там буде дуже важко вижити.

Людмила БОЖЕНКО