Українські медіа в Криму: від національного відродження до інформаційної окупації

Історія україномовних засобів масової інформації в Криму (нині медіа згідно чинного законодавства України) – це хроніка нерівної боротьби, культурного опору та, зрештою, інституційного знищення. Протягом понад двох десятиліть півострів, незважаючи на домінування російської мови, залишався полем для складного, іноді парадоксального, але живого українського медійного процесу.

Шлях цей розпочався з романтичного ентузіазму часів перебудови та закінчився повною забороною в умовах нової політичної реальності. Розглядаючи цей період, ми бачимо, як засоби масової інформації/медіа з інструменту просвіти перетворилися на заручників великої геополітики.

Витоки: Відродження в епоху змін (1990–1997)

До кінця 1980-х років українська преса у Криму існувала в усіченому, формальному вигляді. Політика русифікації радянського періоду зробила українську мову в Криму мовою села, фольклору та формальної звітності, але не мовою міського інтелектуального життя чи ЗМІ. Ситуація почала змінюватись із початком національного відродження в УРСР.

Після здобуття Україною незалежності у 1991 році розпочався новий етап. Держава, яка проголосила українську мову єдиною державною, намагалася налагодити випуск офіційних видань державною мовою. У Криму, однак, цей процес стикався із запеклим опором місцевих політичних еліт, які вже тоді взяли курс на зближення з Росією. Проте з'явилися державні україномовні вкладки у російськомовних газетах, як-от «Голос України в Криму» або кримська сторінка газети Верховної Ради «Голос України».

Одним із перших значущих явищ стало створення у 1992 році газети «Кримська світлиця». Це видання стало символом пробудження. За словами засновників газети, її створення вони розпочинали буквально з нуля. У Сімферополі тоді важко було знайти друкарню, де набірники без помилок могли набрати текст українською мовою. З них сміялися, казали: кому це потрібно в російськомовному Криму? Але вони вірили, що повертають півострову його другу забуту душу – українську. Перші номери газети поширювали майже із рук в руки, через бібліотеки та школи.

У цей ранній період україномовні ЗМІ/медіа Криму виконували радше просвітницьку функцію. Вони публікували матеріали з історії України, літературні твори, нариси про діячів української культури, пов'язаних із Кримом (Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Степан Руданський). Тираж був невеликий, але вплив на національно свідому інтелігенцію, що формувалася, – величезним.

Епоха протистояння: ЗМІ як лінія фронту (1998–2005)

Кінець 1990-х – початок 2000-х років – період загострення політичної боротьби у Криму. Півострів став зоною активної діяльності проросійських організацій, а питання статусу російської мови використовувалося як головний інструмент мобілізації електорату. За цих умов україномовні ЗМІ/медіа з нішевого культурного проєкту перетворилися на рупор проукраїнських політичних сил.

Незважаючи на вороже оточення, саме в цей час спостерігається кількісне зростання найменувань. Виходили газети:
1. «Кримська світлиця» – продовжувала виходити, залишаючись флагманом української думки.
2. «Дзвін Севастополя» – газета севастопольської «Просвіти», видавалася у Севастополі в перші роки незалежності і відігравала важливу роль у протидії проросійським сепаратистським настроям у місті.
3. «Думка» – періодичне громадсько-політичне видання української громади півострова початку 1990-х років, засноване громадською організацією «Український дім» (місто Бахчисарай).
4. «Флот України» – хоча це була офіційна газета Військово-Морських Сил України (заснована у 1992 році в Севастополі) і видавалася двома мовами (українською та російською), вона мала великі повністю україномовні шпальта й активно пропагувала українську державність на флоті.

Проте найгучнішою подією стала поява першого (і, як виявилося, останнього) повноцінного україномовного телевізійного проєкту. 1997 року на базі ДТРК «Крим» було створено редакцію мовлення українською мовою. Програма «Кримські діалоги» (пізніше – «Рідні обрії») виходила в ефір кілька разів на тиждень. Журналістка, яка працювала у тій редакції, так описувала атмосферу тих років:

«Коли ми виходили в ефір українською, телефон у студії розривався від дзвінків. Телефонували та дякували, але частіше – ображали. Нам казали: «Забирайтеся у свою Україну!», «У Криму українці не потрібні». То була постійна психологічна атака. Але ми трималися, бо відчували підтримку з Києва і розуміли, що в ефірі ми – єдиний острівець державної мови».

У пресі того періоду українська мова стала маркером політичної позиції. Видання, що виходили українською, автоматично записувалися місцевим істеблішментом у «націоналісти». Журналісти стикалися з труднощами у поширенні: кіоски «Союздруку» під різними приводами відмовлялися брати тиражі, посилаючись на «незатребуваність». Проти газети «Кримська світлиця» велися судові справи за позовами проросійських організацій.

Парадокс полягав у тому, що юридично та політично Крим був частиною України, і держава намагалася підтримувати свої ЗМІ. Проте реальна влада на місцях (особливо у періоди правління в автономії проросійських сил) робила все, аби вичавити українське слово з публічного простору.

Медіа-гетто: Становище україномовної преси (2005–2013)

Період після Помаранчевої революції (2004–2005) приніс певні сподівання зміцнення позицій української мови. У Криму активізувалась робота Міністерства інформації України, виділялися гранти, проте глибокого перелому не сталося. Крим залишався регіоном, де українська мова у ЗМІ існувала у режимі «осадженої фортеці».

У цей час варто виділити кілька ключових тенденцій:

По-перше, інтернет-журналістика. З розвитком Мережі україномовні ЗМІ Криму отримали новий майданчик, який менше залежав від місцевих друкарень і кіоскової мафії. З'явився сайт «Кримської світиці», а також кримські розділи на українських порталах. Однак охоплення аудиторії залишалося скромним через загальну русифікацію інформаційного простору півострова.

По-друге, «мова ворожнечі». У 2006–2010 роках у кримській політиці домінували сили, які відверто спекулювали на мовному питанні. Україномовні журналісти працювали в атмосфері цькування.

По-третє, якісна зміна контенту. Видання перейшли від суто культурної тематики до жорсткої політичної аналітики. Вони писали про порушення прав людини в Криму, про проблеми кримськотатарського народу (з яким український рух знаходив спільну мову), про незаконну роздачу землі та корупцію в автономії. Газета «Кримська світлиця» публікувала гострі матеріали про діяльність «Російської громади Криму» та партії «Російська єдність», викриваючи їхні зв'язки з російськими спецслужбами.

Проте навіть у цей період спроби створити повноцінний україномовний телеканал чи потужну радіостанцію у Криму провалилися. Державні частоти виділялися лояльним місцевим бізнесменам, які не ризикували запускати україномовний продукт через страх втратити аудиторію або отримати ярлик «бандерівців».

У підсумку на початок 2014 року на півострові, де проживала значна кількість етнічних українців (за переписом 2001 року – близько 24% населення), не було жодного повноцінного україномовного телеканалу чи радіостанції з кримською ліцензією. Українська мова звучала тільки в загальнонаціональних каналах, що ретранслювалися, та й то часто перекладалася або витіснялася місцевими вставками російською.

Точка неповернення: розгром 2014 року

Лютий-березень 2014 року стали фатальними для українського медіаполя Криму. Введення російських військ, блокування адміністративних будівель і подальший «референдум» супроводжувалися цілеспрямованою зачисткою інформаційного простору від будь-яких проявів української ідентичності.

Хроніка знищення українських ЗМІ/медіа була стрімкою та жорстокою:

Першою жертвою стала редакція газети «Кримська світиця», розташована у Сімферополі. Після вигнання редакції з орендованого приміщення випуск газети на території півострова став неможливим. Частина співробітників виїхала на материкову Україну, де спробувала відновити випуск (видання тривалий час виходило у Києві як всеукраїнська газета до 2019 року як державна, а далі ще декілька років видавалася на громадських засадах), але для Криму її було фактично втрачено навесні 2014 року.

Така ж доля спіткала україномовні вкладки та муніципальні видання. Державну телерадіокомпанію «Крим» було переформатовано. Журналістів, які готували програми українською мовою, було звільнено під тиском нової влади. Частина з них зазнала погроз і змушена була залишити півострів.

Нова реальність: Україномовні ЗМІ у Криму з 2014 до теперішнього часу

З юридичного погляду після березня 2014 року україномовні засоби масової інформації в Криму перестали існувати як легальний інститут.

Незважаючи на заборону, україномовний медіапростір у Криму не зник повністю, він трансформувався на материковій неокупованій частині України завдяки громадським активістам і журналістам з числа ВПО з тимчасово окупованого Криму. Так було утворено новий медійний проєкт «Крим.Реалії» на трьох мовах (пріоритет російська), а також відновлено в 2015 році друковане видання «Кримська світлиця», які націлені на мешканців півострова. Інтернет-видання «Медіа-Крим, інформаційна агенція громадських і політичних новин» був повністю знищений у розпал подій 2014 року, але фактично команда зразу ж створила новий інформаційний проєкт: інформаційна агенція «Голос Криму», який вже є суб'єктом у сфері онлайн-медіа згідно нового українського закону «Про медіа».

Державна телерадіокомпанія «Крим» (ДТРК «Крим») була офіційно трансформована у «Суспільне Крим» у межах реформи державного мовлення в Україні та створення Національної суспільної телерадіокомпанії України (НСТУ). Після окупації півострова Росією у 2014 році, майно компанії в Сімферополі було незаконно захоплене, проте юридично ДТРК «Крим» перереєстрували на підконтрольній Україні території. У 2017 році вона увійшла до складу НСТУ, а згодом отримала назву «Суспільне Крим», повністю оновивши формат роботи: замість державного замовлення мовник перейшов на світові стандарти незалежної суспільної журналістики, фокусуючись на об'єктивному інформуванні про події навколо Криму, захисті прав людини та боротьбі з дезінформацією.

«Центр журналістських розслідувань» зберіг команду і релокувався з часом до Києва. Важливо, що ці релоковані медіа зберігають україномовний контент і його формують в умовах інформаційної війни.

Ключовим каналом доставки контенту став інтернет через VPN-сервіси, Telegram-канали та супутникове телебачення.

Говорячи про сучасність, не можна не згадати про репресії. З 2014 року в Криму було затримано та засуджено десятки журналістів і блогерів, звинувачених в антиросійській діяльності. Серед них були й ті, хто створював контент українською мовою чи співпрацював із українськими редакціями. Відомий правозахисник у сфері свободи слова у регіоні констатує:

«Україномовна журналістика в Криму зараз – це професія, пов'язана з тюремним терміном за статтею 275 чи 280.3 КК РФ. Тут немає публічної української преси, немає дискусій українською на ТБ. Є лише голоси, які пробиваються крізь «глушилки» у радіоефірі та крізь блокування в Інтернеті. Створювати новини українською мовою в Криму сьогодні означає займатися підпільною роботою».

Проте, говорячи про україномовні кримські ЗМІ/медіа післяокупаційного періоду, не можна не сказати про так зване «інформаційне агентство» «Крим сьогодні», яке 2020 року об’єднало такі окупаційні інформаційні ресурси, як «Переяславська рада 2.0», журнал «Крим сьогодні» та газета «Кримський вісник». Засновниками цього так званого україномовного «ресурсу» стала колаборційна структуру «Українська громада Криму», повністю підконтрольна окупаційній владі півострова. Щодо газети «Кримський вісник», то вона посідає особливе місце у медійному просторі окупованого Кримського півострова, особливо у контексті мовної та культурної політики, яка проводиться після 2014 року.

Насамперед, слід зазначити, що саме існування «Кримського вісника» у післяокупаційний період (газета створена також у 2020 році) є результатом «компромісу» чи, швидше, специфічної інформаційної стратегії. Видається, що в умовах, коли українська мова була фактично витіснена з офіційного діловодства та більшості сфер суспільного життя, збереження хоча б одного державного (в минулому) видання українською мовою є інструментом так званої демонстрації лояльності до багатонаціонального складу окупованого півострова. Однак зміст статей у цьому виданні суворо вписаний у рамки російського законодавства та інформаційного порядку денного.

Якщо проаналізувати статті «Кримського вісника», то можна виділити кілька ключових характеристик:

По-перше, це офіційна спрямованість. Переважна більшість матеріалів великого обсягу присвячена висвітленню діяльності окупаційної регіональної та федеральної влади. Це насамперед звіти про реалізацію «національних проєктів», будівництво інфраструктури (траса «Таврида», Кримський міст, нові лікарні та школи), а також матеріали, присвячені державним святам РФ. Мова таких статей відрізняється сухістю, великою кількістю цифр і цитат чиновників. Хоча текст написаний українською мовою, термінологічний апарат часто калькується з російської мови, що створює специфічний суржик офіційно-ділового стилю. Наприклад, замість усталених українських термінів «нарада» (совещание) або «заступник» (заместитель) часто використовуються прямі аналоги з російського адміністративного лексикону.

По-друге, значну частку матеріалів становлять культурно-історичні нариси. Тут редакція газети намагається балансувати між українською мовною формою та російським ідеологічним змістом. Часто публікуються статті про Велику Вітчизняну війну, де наголошується на героїзмі радянського народу, але без згадки специфічно українських аспектів історії (наприклад, УПА чи голодомору в тому ключі, як це подається в українській історіографії). Натомість увага приділяється краєзнавству: історії міст Криму, етнографії народів півострова, біографіям діячів, які однаково визнаються і в Росії, і раніше визнавалися в Україні (наприклад, художник І. Айвазовський, письменник О. Грін чи хірург М. Пирогов).

По-третє, є соціальний блок. Статті про проблеми ЖКГ, охорони здоров'я чи освіти пишуться українською мовою, але реалії описуються виключно російські. Читачеві розповідають про те, як отримати материнський капітал, як оформити СНІЛС чи як проходить диспансеризація. У цих матеріалах українська мова виконує суто комунікативну функцію, не несучи у собі етнокультурного навантаження. Це «мова перекладу», яка дозволяє донести інформацію до тієї частини населення (переважно літньої), яка ще звикла читати українською.

Для статей «Кримського вісника» характерний лінгвістичний феномен, який можна назвати «кримським суржиком» чи «російськомовним українським». Тексти формально відповідають українській граматиці, проте зазнають колосального впливу російської мови на лексичному та синтаксичному рівнях.
Автори уникають складних українських конструкцій, прагнучи простоти, характерної для російськомовної журналістики. Часто можна зустріти такі кальки, як «приймати участь» (замість «брати участь»), «на протязі тижня» (замість «протягом тижня»), «співпадає» (замість «збігається») або «являється» (замість «є»). Крім того, цитати спікерів часто наводяться зі збереженням російськомовних канцеляризмів, які просто транслітеруються чи механічно перекладаються, що робить текст громіздким і неприродним для носія літературної української мови.

Ця мовна деградація є наслідком відсутності живого мовного середовища. Газета видається в регіоні, де українська мова перестала звучати у школах, театрах і на вулицях тією мірою, як це було раніше. Тому редакція конструює штучний текст, спираючись на офіційні російськомовні пресрелізи.

Говорячи про характеристику статей, не можна оминути ідеологічну складову. «Кримський вісник» у змістовному плані нічим не відрізняється від своїх російськомовних колег, таких як «Кримська газета» чи «Кримська правда». Ідеологічна лінія суворо витримана: Крим – невід'ємна частина Росії, «Кримська весна» – акт народного волевиявлення, СВО – вимушений захід для демілітаризації.
Проте цікавим є саме переломлений через українську мову дискурс. Наприклад, у статтях на історичну тему може стверджуватися, що «українці та росіяни – один народ», при цьому саме існування газети українською мовою нібито суперечить тезі про повну асиміляцію, але насправді є доказом того, що в Росії «українській мові ніщо не загрожує». Публікації про підтримку так званого «СВО» можуть виходити з підзаголовками українською, демонструючи єдність багатонаціональної Росії перед зовнішніми загрозами.

В об'ємних аналітичних статтях часто просувається теза про «відродження Криму». Порівняння проводиться не з періодом перебування у складі України (ця тема табуйована або подається у суто негативному ключі як період занепаду), а з радянським минулим. Акцент робиться на масштабних будівництвах і соціальних гарантіях.

Цільова аудиторія видання невелика. Здебільшого це люди старшого покоління, які виросли у радянській системі освіти, для яких українська мова була рідною мовою навчання, але які при цьому лояльно ставляться до сучасної окупаційної влади. Для них «Кримський вісник» – це свого роду «голос із минулого», можливість читати новини звичною мовою.

З погляду функціоналу статті виконують завдання інтеграції російськомовного порядку денного в україномовне інформаційне поле. Це – інструмент «м'якої сили», покликаний довести, що мовні права не обмежуються, а культурна політика Росії в Криму є інклюзивною. Практична значущість матеріалів при цьому наближається до нуля для молодого покоління, яке вже повністю перейшло на російську мову в інформаційному споживанні.

Таким чином, можна з упевненістю заявити, що це видання є симулякром україномовної преси. Формально зберігаючи мову, газета втратила зв'язок з українським національним дискурсом, перетворившись на рупор російських державних наративів. Тексти видання відрізняються еклектичністю: вони поєднують у собі ознаки радянської багатотиражки, російського офіціозу та мовні рудименти української журналістики. Основна їхня характеристика – штучність і функціональна заданість. Це – не жива мова нації, а мова перекладної документації, яка існує в умовах жорсткої цензури та ідеологічного контролю. Проте сам факт його існування є важливим маркером складності та незавершеності процесів культурної трансформації Криму.

Підбиваючи підсумок тридцятирічної історії україномовних ЗМІ в Криму, ми бачимо траєкторію від надії до забуття.

У 1990-х роках українська преса півострова мала шанс стати мостом між культурами. Вона намагалася довести, що українськість Криму це не загроза російськості, а доповнення. Проте слабка державна політика України в інформаційній сфері, економічна неспроможність українських проєктів у регіоні, а також потужна протидія проросійських еліт призвели до того, що до 2014 року україномовні ЗМІ існували у Криму в форматі маргінальної, хоч і героїчної меншини.

На сьогодні фактичний стан україномовних та україноцентричних незалежних ЗМІ у Криму характеризується повною відсутністю легальних друкованих і мовних ресурсів на півострові.

Функціонування відбувається виключно у дистанційному цифровому форматі з території, підконтрольної Україні або через анонімні канали зв'язку. Цей стан можна охарактеризувати як «інформаційна окупація» або «зачищене поле». Сьогодні ці медіа, які працюють на Крим, існують як голос ззовні. Вони ведуть мовлення з Києва, але їхнє серце – в окупованих Сімферополі, Севастополі, Ялті, Керчі. Натомість на окупованому півострові їхнє місце зайняло посереднє, зросійщене, перетворене на рупор окупантів видання, яке нічого спільного, крім української мови, із сучасною незалежною українською журналістикою не має.

Натомість відновлення україномовних незалежних медіа в Криму безпосередньо залежить від майбутнього політико-правового статусу території, але історична пам'ять про існування «Кримської світлиці» та голоси українських журналістів, які звучали у сімферопольському ефірі у 1990-ті та 2000-ті, залишається важливою частиною культурної спадщини півострова.

Євгенія БОРИСЕНКО

Також читайте по цій темі: Анатомія інформаційної окупації: Севастополь без незалежних медіа

________________________________

Матеріал підготовлено у партнерстві з громадською організацією «Лібереко – Партнерство за права людини»