Безсила держава та слабке суспільство: анатомія капітуляції Криму

З моменту збройного вторгнення Росії в Україну минуло вже більше 12 років, і часто можна почути, що події лютого–березня 2014 року стали початком нової епохи європейської історії. Безумовно, нового стану України. Ми вступили в період воєн, відмови від презумпцій міжнародного права, що склалися після самоліквідації Радянського Союзу, руйнацій глобального лідерства, а в останні роки — і ефективності демократії як способу сталого розвитку та дотримання прав. Що таке НАТО і наскільки воно здатне захистити «західний світ»? Та чи є у західного світу воля до опору проти грубої й прямої агресії з боку зовнішніх сил? Чи готова європейська людина до атаки нераціональних соціальних структур і держав?

Саме такі його й оточують: українці зіткнулися з нераціональною Росією, НАТО — дитя логічного прагнення об’єднатися перед зовнішніми загрозами — виглядає технічно застарілим щодо вимог нових воєн, а його члени насилу уявляють, навіщо потрібна ця організація і як її фінансувати навіть у мирний час. Сумніви викликають інститути та лідери: вони, здається, наскрізь корумповані або діячами на кшталт Епштейна, або мільярдами арабських шейхів, або російськими спецслужбами. Америка воює (але досить незграбно), Європа готується до війни. Україна має досвід того, як саме атакує Росія.

Прогалини знань

Не можна не помітити, що досвід вторгнення до Криму дуже погано проаналізований. Ми не лише не маємо якихось концептуальних описів цієї події, ми не маємо й веріфікованого корпусу фактів. У кожній частині процесу, що тоді відбувався, ми впираємося в прогалини знань, і це стосується як сфер поза межами Криму (що саме відбувалося у той час у Києві, Європі, Москві, Вашингтоні?), так і рішень і вчинків у самому Криму, які не потрапили в новини, але були вирішальними (наприклад, як саме та ким приймалися рішення в Збройних силах?). Пригадується, що в березні 2014 року один кримський політичний публіцист, відповідаючи на запитання французького журналіста, сказав: 

«Ми насилу можемо визначити, що відбувається: фашистський бунт із зовнішньою підтримкою чи зовнішня інтервенція з опорою на реакційне повстання».

Нині можна висловити сумнів, що сімферопольська вулиця була фашистською, але важливо виокремити не лише зовнішніх (російських збройних) учасників ліквідації української державності там, а й її підтримку населенням — таку, що зсередини виглядала як фашистська. І, звісно: як так сталося, що українська держава — у той момент і в Криму — виявилася майже безсилою?

Трохи про методологію

Ігор Семіволос, директор Центру близькосхідних досліджень, у низці есеїв стверджує, що українська держава й українське суспільство — це часто (а можливо, переважно) різні й протиборчі системи цілепокладання та організації — він називає їх Вертикаллю і Мережею; це бюрократія у союзі з великим бізнесом та – з іншої  сторони - альянси громадян, засновані на горизонтальних зв’язках. Останні, створювані для професійних, ділових, освітніх, культурних, локальних та інших інтересів, у критичні моменти об’єднуються перед зовнішніми загрозами — такими подіями були і Помаранчева революція, і Майдан, і перші місяці повномасштабного вторгнення. У певні моменти й на окремих ділянках Мережа заміщувала державну Вертикаль, що ставала неефективною, в інші часи впливала на неї. Цей методологічний підхід здатен багато що пояснити в історії України останніх 30 років, він потребує фундаментального опрацювання, і ми, намагаючись попередньо розібратися в кримських подіях 2014 року, будемо використовувати його як методологічну основу. Українська Вертикаль у своїй кримській частині здалася без бою атаці російської Вертикалі, і певний опір їй чинила Мережа.

Невизначеність майбутнього та минулого

У нульові роки Крим був дуже своєрідним регіоном, у якому відбувалася постійна — щоденна, майже побутова та дуже особиста — боротьба лояльностей, боротьба образів майбутнього й образів минулого.

Якщо один із цих образів можна досить умовно позначити як російський, то другий проєкт майбутнього не був цілком українським. Інакше кажучи, не все, що походило з Києва й української держави, сприймалося як бажане, як образ мрії.

Можна згадати і прогресивно налаштованих кримчан, які вважали, що перебування Криму у складі України гальмує його розвиток. Утім, це радше належало до сфери теоретичних побудов — наприклад, ідеї повністю європейського й водночас незалежного Криму. Проте такі уявлення існували.

Важливіше інше: у багатьох сферах — поп-культурі, кіно, театрі, науці (зокрема гуманітарній) — вибір молодої людини часто був спрямований не на Київ, а на Москву, на джерела й зразки, що надходили звідти. Це особливо характерно для музики й індустрії розваг, телебачення та кіно, але значною мірою і для науки: досить порівняти обсяги перекладеної гуманітарної літератури, що видавалася в Росії, та аналогічні видання в Києві українською мовою.

Така молода людина орієнтувалася на російські культурні й наукові центри. Вона або переїжджала туди, або залишалася в Криму, але зберігала цю культурну прив’язаність. Навіть переїхавши до Росії, вона могла вписатися в її систему, не заплющуючи очей на репресивну природу держави, але сприймаючи її як неминучий недолік життя там.

Це сприйняття відіграло свою роль у 2014 році: Росія здавалася більш прогресивною, технологічно розвиненою країною, з потужнішими індустріями — зокрема культурними, — а також як бездонне джерело грошей.

Що ще робило Росію привабливою? Туристи

Російські туристи сприймалися як заможніші, ніж українські, навіть у ті роки, коли їх було лише близько третини від загальної кількості. Вони справді частіше були забезпеченішими — і тому більш бажаними.

Складалася стійка схема сприйняття: «у Росії загалом усі багатші». Росія загалом була менш знайомою кримчанам, ніж Україна, і тому образ заможних туристів переносився на країну в цілому.

Географія туризму це підтверджувала: Ялта — і особливо Велика Ялта — асоціювалася з російськими туристами. Тоді як Євпаторія чи Судак — з українськими. До Євпаторії часто приїжджали люди із захворюваннями опорно-рухового апарату за державними путівками — вони, як правило, не були заможними. Судак же приймав переважно середній клас із промислових регіонів східної України — теж не найбагатший. А от Ялта ставала простором концентрації заможних російських відпочивальників. Крім того, багато росіян приїжджали цілий рік до Севастополя — і в міжсезоння вони також виглядали забезпеченими, а крім того там були офіцери російського флоту. Севастополь виглядав більш доглянутим, його мешканці – заможними, то ж все це тому, що там багато Росії?

Європейські туристи, хоча їхня кількість поступово зростала, сприймалися інакше. По-перше, їх було складно передбачити кількісно. По-друге, вони були дуже неоднорідними: у німецьких туристів — одні очікування, в італійських — інші. Це були «нішеві» групи.

Робота з ними вимагала іншої інфраструктури: знання англійської мови, ведення листування, іншої логіки сервісу. При цьому вони не демонстрували показної щедрості — навпаки, уважно оцінювали співвідношення ціни та якості. Утім, це радше нормальна поведінка туриста — на відміну від специфічної моделі споживання, що склалася у частини російських відпочивальників у Криму.

Показовим є приклад польських туристів: багато хто з них подорожував велосипедами. Це ставило місцевий бізнес перед вибором — створювати спеціалізовані кемпінги з мінімальним прибутком чи й надалі орієнтуватися на більш дохідну модель обслуговування російських туристів.

Таким чином, зростання європейського туризму було для Криму водночас і перспективою, і викликом: воно вимагало перебудови інфраструктури та економічної логіки, до якої регіон не був цілком готовий.

Нащадки Мєшкова

Кримська Вертикаль була найбільшою мірою пронизана прямими й непрямими осередками впливу Москви. Корені цього впливу, як і корені самої кримської політико-державної системи, сягають ще часів сепаратизму Юрія Мєшкова.

Згодом найефективнішою й найструктурованішою партійною системою в Криму стала регіональна організація КПУ. Важливо підкреслити, що це була не просто формальна чи малодієздатна партійна структура, яких у Криму було чимало, а жива організація, вкорінена в середовищі рядових комуністів. Їх було досить багато, і ця система справді функціонувала.

У цьому контексті необхідно згадати одного з ключових політиків Криму нульових — комуніста Леоніда Грача. За ним закріпилося реноме іредентиста, проросійського, промосковського політика. Однак важливо зазначити, що його іредентизм значною мірою мав риторичний характер. Було б цікаво простежити, наскільки його діяльність на користь Москви була виражена у вимірюваних категоріях — фінансових потоках, документах, ділових зв’язках та трансферах. Можливо, ці показники виявилися б не такими значними. Однак його пропагандистський ефект був надзвичайно сильним.

Його виступи, заяви, програмні тексти, які ставали загальновідомими через чисельних комуністів, а також публікації в одній із наймасовіших кримських газет — «Кримській правді» — формували й цементували стійкі уявлення масового виборця: проросійські, просовєтські, антизахідні, антинатівські. Ця риторика знаходила найбільший відгук серед значної, хоча й соціально вразливої групи населення — пенсіонерів.

Водночас кримська вертикаль лише здавалася щиро проросійською. Насправді вона виступала брокером у розподілі кримської землі — ресурсу, що стрімко дорожчав як через зростання ціни за гектар, так і за рахунок розширення територій, доступних для приватизації. Землі виводилися з муніципальних, республіканських і державних фондів і потрапляли на закритий корупційний ринок.

Зростання спекулятивної бульбашки на ринку землі забезпечував попит як з боку українського, так і російського капіталу. У боротьбі за умовний державний санаторій чи ділянку землі представники обох сторін діяли схожими методами, використовуючи ресурси та інструменти, що перебували в руках кримських чиновників.

Постає питання: чи була кримська бюрократична Вертикаль частиною київської чи московської системи? Швидше, вона була автономним посередником — настільки, наскільки київська влада дозволяла їй грати на свою користь та користь покупців із Російської Федерації.

Ступінь впливу російських власників можна проілюструвати характерним епізодом кінця нульових. Один із селищних чиновників вказував на елітний багатоквартирний будинок як на одного з найбільших неплатників комунальних послуг. За його словами, понад половина квартир належала власникам із Москви, які більшу частину року не проживали в Криму й накопичували борги, сплачуючи їх — або не сплачуючи — лише під час коротких приїздів. Таким чином, найдорожча нерухомість водночас виявлялася і найменш дисциплінованою в платежах.

Початок кінця

Переломним моментом для кримської Вертикалі стала перемога Віктора Януковича на президентських виборах і призначення Василя Джарти прем’єр-міністром Криму. З цього моменту почалася жорстка інтеграція кримської системи влади у систему Партії регіонів. Однак ішлося не про формування державної української вертикалі, а про підпорядкування державних структур клановим інтересам оточення Януковича.

Діяльність команди Джарти часто мала відверто безцеремонний характер. Наприклад, варварські ремонти в центрі Сімферополя супроводжувалися вирубкою дерев і реалізацією типових корупційних схем освоєння бюджетних коштів. Ці дії посилювали серед кримчан переконання, що Київ і українська влада лише руйнують і спотворюють Крим. На цьому тлі виникали локальні протести, зокрема проти вирубки дерев. Примітно, що в цих протестах тимчасово збігалися настрої як умовно проросійських, так і проукраїнських груп. Одні виступали проти «київської влади», інші — проти конкретної політики Януковича, але в моменті їхні позиції збігалися.

Кримські особливості субстрату

Драматургія, описана Ігорем Семіволосом як протистояння «Мережі» і «Вертикалі», у Криму мала складніший характер. Тут відбувалося не лише протистояння громадянського суспільства і деградованої державної вертикалі, а й зіткнення двох мереж: умовно української та проросійської (псевдоМережі).

Остання — це низові структури, значною мірою засновані на горизонтальних зв’язках, сформували той невійськовий, недержавний субстрат, який у підсумку забезпечив можливість окупації Криму та придав їй вигляд домінуючих суспільних симпатій. Референдум 18 березня 2014 року вимагав не лише організаційного оформлення, а й наявності соціальної бази — людей, готових прийти і проголосувати. Саме такі кола й забезпечували цю мобілізацію.

Чому вони псевдоМережі? Ці зв’язки, побудовані на родинних, професійних та культурних зв’язках з Росією рідко коли виходила за рамки розмов та настроїв, це були не суспільні, а особисті справи. Їм не вистачало головної риси Мережі – здатності організовуватись автономно та паралельно Вертикалі, вони могли працювати тільки при наявності зовнішніх керманичів та зовнішньої підтримки – як от у березні 2014.

Мережа: перши перемоги та розчарування

Помаранчева революція мала для Криму приблизно таке саме значення, як і для всієї іншої України. З 2004-го йдеться про появу перших сталих ініціативних груп, активістських спільнот і форм громадянської активності, при цьому їхня мотивація була пов’язана не стільки з підтримкою особисто Віктора Ющенка, скільки з протестом проти зловживань із боку владної вертикалі, насамперед — проти фальсифікацій виборів. Вже тоді ці групи отримали важливий досвід: усвідомлення того, що горизонтальні структури здатні бути ефективними й навіть перемагати.

З іншого боку були епізоди активізації кримської СБУ на протидію російському впливу, але ж чи не було то тільки імітацією активізації?  

Паралельно відбувався важливий інституційний зсув: новостворені активістські групи отримали доступ до ресурсів міжнародних організацій. Навіть обмежені ресурси — приміщення, техніка, невелике фінансування — дали їм базовий досвід функціонування неурядових організацій: організаційного управління, бухгалтерії, кадрової роботи, стратегічного планування й оцінки результатів.

Мережа в Мережі

Особливе значення для Криму мало існування вже сформованої горизонтальної мережі кримськотатарської спільноти та система Курултай-Меджліс. Ця мережа формувалася ще в радянський період, зокрема в місцях депортації, і від самого початку мала виразний горизонтальний характер. У Криму вона зберегла й розвинула ці властивості, ставши однією з наймасовіших форм самоорганізації.

Курултай-Меджліс були інституційним проявом і втіленням кримськотатарської мережі, крім того, її діяльність демонструє складну модель взаємодії горизонтальних структур із державою: з одного боку, відбувалася інтеграція представників кримськотатарської мережі у владні інститути, з іншого — ці представники зберігали зв’язок зі спільнотою і могли впливати на неї вже зсередини державної системи.

Водночас важливо враховувати, що кримськотатарська мережа мала чітко виражений національний вимір, що відрізняє її від ширших, потенційно інклюзивних громадянських мереж Криму. У цьому контексті особливо значущим є питання взаємодії цих двох типів мереж — етнічно визначеної та надетнічної. Цю взаємодію можна описати як «мережу в мережі» або як співіснування паралельних, частково переплетених мережевих структур.

Мережа онлайн і оффлайн

Нарешті, важливим елементом постреволюційної інфраструктури громадянської активності стала поява й розвиток онлайн-платформ. Зокрема, сайт «Майдан.org», включно з його кримським розділом і форумом («Майдан Крим»), став простором для комунікації, координації та формування нової громадянської публічності.

З’явилися кримська новинна стрічка й кримський форум. Усе це створило для різних груп, окремих людей і мереж знайомих — зокрема професійних — спільну інформаційну інфраструктуру, майданчик, де вони могли бачити одне одного, обмінюватися інформацією, координувати діяльність і опановувати нові методи. Це давало можливість відчути «лікоть товариша» — у пасивній чи активній, часом досить інтенсивній боротьбі з кримською Вертикаллю.

Для таких середовищ, як журналістське та гуманітарно-академічне, кримський форум Майдану фактично став полем формування порядку денного. Журналісти обмінювалися інформацією й напрацюваннями, а академічні кола обговорювали справді актуальні теми, які в університетах майже не розроблялися: минуле Криму, кримськотатарську культуру, те, що сьогодні назвали б «постколоніальними штудіями». Осмислення колоніального минулого Криму стало одним із ключових інтелектуальних відкриттів нульових — значною мірою сформованим саме в цих дискусіях. Тут же народжувалися ідеї майбутнього Криму — історичні й концептуальні. Зокрема, погляд на Крим не як на «провінцію Росії», а як на специфічний східносередземноморський регіон.

Крім того, ця спільнота працювала над суто практичними питаннями: правозахисники обмінювалися методами захисту прав, підприємці ділилися досвідом боротьби з місцевою владою — аж до аналізу судових справ і рішень. Це створювало ефект співприсутності: підприємці в невеликих селищах розуміли, що вони не самотні — їхню ситуацію бачить увесь Крим, а інколи й уся Україна. «Майдан-Крим» також приваблював чиновників муніципального та середнього рівня. Можна припустити, що депутати різних рівнів, навіть якщо не брали безпосередньої участі, уважно стежили за тим, що відбувається.

У результаті суспільне життя Криму перестало зводитися лише до інформацій державних чи олігархічних ЗМІ. Виник простір прямого спілкування: можна було безпосередньо обговорювати нові ідеї, книжки, концепції й дізнаватися про події в регіонах, які раніше залишалися поза полем зору. Формувалося спільне інформаційне поле.

Не менш важливо й те, що «Майдан-Крим» включав кримських активістів у всеукраїнську мережу. Через Майдан.org ставало зрозуміло, що проблеми по всій країні багато в чому подібні — передусім вони були пов’язані із закостенілою, корумпованою та неефективною вертикаллю влади. Горизонтальні зв’язки, що виникали в цьому процесі, виявлялися значно важливішими й дієвішими за культурні бар’єри, які в той період активно вибудовувалися між регіонами України.

Мережа та Антимережа

Може скластися враження, що проєвропейські та проросійські мережі в Криму були схожими явищами — просто спрямованими в різні боки: одні — до Європи з її цінностями, інші — до Росії з її ресурсами.

Почасти це так, але загалом — ні. Причому категорично ні.

Проросійські мережеві рухи в Криму від самого початку були частиною Вертикалі. Це була імітація громадянських мереж — структури, вбудовані в систему управління. До них можна віднести, наприклад, активістів Партії регіонів, представників УПЦ МП, «казачества», комуністичні організації та інші подібні групи.

Вони лише зовні нагадували громадянські мережі, але завжди мали над собою керівництво. Їхня діяльність була спрямованою: їм ставили цілі, забезпечували ресурсами, а вони демонстрували виконання завдань. Самі учасники це, як правило, відчували: їхня залежність від центру була очевидною. Теоретично певну автономію могли мати окремі журналістські групи або частина проросійської інтелігенції. Однак таких було небагато, і вони рідко отримували значні ресурси, попри свою щиру позицію.

Загалом же проросійські «громадянські» мережі мали начальство.

І якщо поставити запитання: що сталося б із ними без бюрократичної чи фінансової підтримки — відповідь доволі проста. Приблизно те саме, що відбувається з велосипедом, якщо з нього вийняти болти й гайки: залишається просто купа металу. Так і тут: без зовнішнього управління й ресурсної підтримки ці структури розпалися б на аморфну сукупність людей, нездатних до самоорганізації. Бо їхня єдність трималася не на горизонтальних зв’язках і співпраці, а на грошах і зовнішній підтримці.

То, як відбулася активна боротьба за участю кримської Мережі, кримської Вертикалі, російської Вертикалі та її десантуванні – опишемо у наступній частині цієї розвідки.