Кримська зима 2014 року: перші сигнали відкритої агресії

Після багатьох інцидентів з нападами на учасників руху «Євромайдан–Крим», заснованого в листопаді 2013 року, та нищенням їхнього майна, в ніч проти 20 січня в Сімферополі відбулася спроба підпалу офісу, в якому відбувалася діяльність руху. Відтак активісти прийняли рішення залишити приміщення, щоб у подальшому не наражати сусідів на небезпеку.

Того ж дня спікер Верховної Ради Автономної Республіки Крим (ВР АРК), нині «голова державної ради республіки Крим» Володимир Константинов зустрівся в Москві з головою Ради Федерації РФ Валентиною Матвієнко; при цьому він не виключив відокремлення Криму від України, «якщо країна розвалиться, оскільки все до цього йде», і пообіцяв, що ВР АРК в такому разі визнаватиме легітимними лише свої рішення та денонсує рішення Президії ЦК КПРС від 1954 року щодо передачі Криму до складу України. У відповідь на це члени руху «Євромайдан–Крим» звернулися до СБУ з вимогою негайного проведення профілактичних дії з метою недопущення порушення територіальної цілісності та недоторканності України, а також попередили депутатів ВР АРК, що кожний з них, хто проголосує за відокремлення Криму від України, сидітиме у в’язниці.

В ніч проти 21 січня члени депутатського корпусу отримували повідомлення про необхідність зібрання на позачергову сесію опівдні: передбачалося прийняття рішень щодо можливого приєднання Криму до Росії, про що того ж дня заявив голова уряду АРК Володимир Константинов після свого повернення з Москви. За годину до запланованого початку сесії близько 30 активістів руху «Євромайдан–Крим» зібралися біля будівлі ВР АРК на мирний мітинг, під час якого координатор руху Сергій Ковальський зачитав звернення до депутатів ВР АРК щодо кримінальної відповідальності в разі їхнього особистого голосування за прийняття незаконних рішень. На мітингу була присутня значно більша кількість проросійських сепаратистів, що провокували конфлікт; зрештою, між двома таборами розпочалася бійка, яку розбороняли правоохоронці.

Того ж дня пройшла інсайдерська інформація про нараду командування Чорноморського флоту (ЧФ) РФ у Севастополі, під час якої було заявлено про початок війни РФ проти України; окремо обговорювалася підготовка до проведення мітингу в центрі міста наступного дня, з обов’язковою присутністю перевдягнених у цивільне російських військовослужбовців, а також службовців та працівників підприємств ЧФ РФ. Цю інформацію було передано до Києва, проте відповідь не надійшла.

Севастополь як плацдарм політичного і силового розгортання

Вранці 23 січня в аеропорту Сімферополя кілька активістів сепаратистського громадського руху «Республіка» зустрічали свого ватажка, громадянина РФ Алєксєя Чалого, що прибув з Москви з відповідними інструктажами. За годину в Севастополі було зібрано позачергову сесію міської ради, на якій депутати мали висловити своє негативне ставлення до «захоплення» влади в Києві й заявити про проведення місцевого референдуму щодо статусу міста. В той же час активісти місцевого Євромайдану спільно з кримськотатарською громадою, наражаючись на провокації з боку сепаратистів, провели на площі Повсталих мітинг до роковин страти більшовиками кримськотатарського громадського діяча Номана Челебіджихана.

Разом з тим у соцмережах і на мобільні телефони йшли масові запрошення на проросійський мітинг на площі Нахімова, що розпочався о 12:00. На нього прийшли керівники Севастопольської міської державної адміністрації (СМДА) та переважна частина депутатів і працівників районних адміністрацій. Багатогодинний мітинг скінчився резолюцією «народної волі», в якій заявлялося, що в Україні «відбувся державний переворот», «владу захопили українські націоналісти», «діяльність Верховної Ради України нелегітимна і севастопольці її не визнають». Учасники мітингу мешканці міста висловили недовіру голові СМДА Володимиру Яцубі та оголосили Алєксєя Чалого «народним мером». До міста було стягнуто бронетехніку з російськими номерами. Тоді ж поширювалися дані, що на військовій базі ЧФ РФ у Севастополі перебував президент України Віктор Янукович, який намагався втекти з території країни.

У Сімферополі ж того дня активісти руху «Євромайдан–Крим» спільно з ультрас футбольного клубу (ФК) «Таврія», російськими націоналістами та людьми доброї волі (загалом близько 500 осіб) зібралися біля кафедрального собору УПЦ КП на панахиду за загиблими під час протистоянь у Києві, після якої під проукраїнські гасла вирушили колоною з прапорами України та транспарантами на площу Лєніна, де планувався мітинг кримськотатарських активістів з нагоди 96-ї річниці вбивства Номана Челебіджихана та з метою осуду сепаратистських дій кримського уряду.

На жаль, того дня в Сімферополі не відбувся запланований «лєнінопад», який вже стрімко рухався материковою територією України і зачепив кілька населених пунктів у Криму.

В Керчі того дня було анонсовано акцію «проти розпалювання громадянської війни в Україні та іноземного втручання до справ країни»: організатори прийшли на акцію з російськими прапорами, один з яких спробували встановити на будівлі міської адміністрації, а також закликали присутніх до відокремлення Криму від України та запропонували створити «антифронт». Ці вчинки спричинили сутички.

Протягом 23–24 лютого повідомлялося, що на військовому аеродромі в смт Гвардійське (Сарабуз) Сімферопольського району приземлялися вантажні літаки з військовослужбовцями ЧФ РФ на борту. Тим часом представники кримської влади публічно називали «провокаційними» повідомлення у ЗМІ про можливість відокремлення Криму від України, при цьому звернувшись до тогочасного президента України Віктора Януковича з вимогою впровадження в Україні надзвичайного стану.

В Сімферополі біля пам’ятника Лєніну задля запобігання його знесенню зібралася небойова варта з 50 чоловік з георгіївськими стрічками. Активісти руху «Євромайдан–Крим» закликали в. о. міністра внутрішніх справ України Арсена Авакова, який напередодні відвідував Крим, та уповноваженого ВР України з контролю діяльності Генеральної прокуратури України Олега Махницького проконтролювати розслідування фактів порушення законодавства щодо діячів руху, а також зажадали «прибрати з кримських вулиць кримінальні й антисоціальні елементи» та зупинити створення бандформувань під виглядом «народних дружин», які «можуть становити небезпеку для мирних мешканців півострова».

В Севастополі ж у цей час розпочалося створення проросійських парамілітарних формувань та масове спалення українських прапорів. Уранці 24 січня на флаґштоках перед СМДА були підняті російський та Андріївський прапори. Міліція, вже де-факто підконтрольна російським окупантам, у події не втручалася; владу в місті було передано «народному мерові» Алєксєю Чалому. При цьому СМДА звернулася до мешканців міста, назвавши незаконною спробу напередодні обрати «народні» органи влади і запевнила своє підпорядкування ВР України.

В Керчі «Русская община Крыма» сформувала громадську охоронну організацію «Скорпіон», до якої записалося від 700 до 1000 чоловік для «охорони порядку», підтримки «колишньої влади», а також виявлення представників українських партій «Удар», «Батьківщина» та «Свобода».

Політичне прикриття «русского міра»

25 лютого представники проросійського крила ВР АР Крим Сергій Аксьонов і Сергій Цеков (нині «голова республіки Крим» і «перший заступник голови державної ради республіки Крим» відповідно) зустріли в Сімферополі делегацію депутатів Держдуми РФ на чолі з Лєонідом Слуцкім: її члени заявили, що РФ розпочинає видачу паспортів громадянам України в Криму за полегшеною процедурою, і запевнили, що «в разі рішення кримчан на референдумі або звернення ВР АРК до Росії з проханням про приєднання Росія розгляне це питання дуже швидко». Додатково Слуцкій пообіцяв «не кидати кримчан, які не хочуть відриватися від російського світу» і «захистити кримчан у зв’язку з непростою політичною ситуацією, що склалася в Україні». Того ж дня кілька сотень активістів проросійських організацій заблокували будівлю ВР АРК з вимогою референдуму про незалежність Криму і вивісили на фронтоні будівлі прапор РФ, зажадавши зняти державний герб України.

Того ж дня в Севастополі командування ЧФ РФ заявило про «пересування окремої техніки в рамках антитерористичних заходів для посилення захисту об’єктів». У Балаклаві біля пам’ятника Лесі Українці проукраїнський актив Севастополя провів мітинг до дню народження поетеси. В цей час у місті формувалися «народні дружини», а на в’їздах до нього встановлювалися блокпости.

Дата 26 лютого 2014 року увійшла до сучасної української історіографії як «День кримського спротиву російській окупації» – до якої фактично були лічені години. Напередодні на 10-ту годину було анонсовано проукраїнський мітинг на площі Лєніна в Сімферополі для запобігання відокремленню Криму від України, однак основні події відбулися під будівлею ВР АРК і позначилися масовою сутичкою між проросійськими та проукраїнськими активістами у зв’язку з намірами кримського парламенту щодо виходу Криму зі складу України. Після протистояння та кількох людських жертв (у тисняві загинули двоє осіб з проросійського табору), представники проукраїнської сторони, на той час презентованої здебільшого прихильниками Меджлісу кримськотатарського народу, на заклик своїх лідерів під гасла про «перемогу Криму» розійшлися «організованими групами додому, до своїх сусідів, разом охороняти церкви, мечеті та школи».

Того ж дня депутат Держдуми РФ Лєонід Слуцкій під час брифінгу в Сімферополі заявив, що російська сторона зацікавлена у збереженні територіальної цілісності України, однак додав, що статус Криму мають визначати його мешканці, і назвав можливою поразкою Росії «відрив Криму від «русского міра», до якого він належить». При цьому Слуцкій спростував чутки про масову видачу російських паспортів у Криму, але заявив, що Держдума «у форсованому режимі» працює над офіційним документом, який спрощує отримання російського громадянства мешканцями близького закордону.

До Севастополя ж того дня прибули кораблі ЧФ РФ: за даними, які з’явилися згодом, на їхніх бортах могли бути 11 тисяч десантників. Уранці, о 9-й годині, на площі Нахімова зібрався черговий мітинг проросійських сил, під час якого формувалися загони для поїздки до Сімферополя на підтримку однодумців: з міста вирушили 15 автобусів.

В цей час Генеральна прокуратура України відкрила провадження за фактом проявів сепаратизму в Криму.

Перехід до відкритої окупації. Громадянський спротив і апеляції до світу

Близько 4-ї години ранку 27 лютого розпочалася відкрита російська окупація Криму: російські спецпризначенці без розпізнавальних знаків, озброєні автоматичною зброєю та кулеметами, захопили будівлі ВР та Ради міністрів АРК, на яких згодом було вивішено російські прапори. Загарбники назвалися «самообороною російськомовних громадян Криму».

Цього дня активісти руху «Євромайдан-Крим» відмовилися від проведення акцій задля уникнення провокацій. При цьому представники як українських громадських об’єднань, так і Кримської єпархії УПЦ КП були стурбовані ситуацією на півострові: про це йшлося у заяві представників української громади півострова, підписаній архієпископом Сімферопольським і Кримським УПЦ КП (нині митрополит Сімферопольський і Кримський ПЦУ в екзилі) Климентом і координатором руху «Євромайдан-Крим» Андрієм Щекуном.

«Сьогодні як ніколи ми відчуваємо небезпеку мирові та спокоєві в Україні з боку сепаратистських сил на терені Криму. Йдуть прямі погрози українцям, що проживають в автономії, погрози тим, хто підтримав Євромайдан у Криму незалежно від національності. Мешканці Криму в паніці, бо на вулицях ходять озброєні бандформування, а дії частини депутатів автономії провокують громадянську війну», – йшлося в документі, автори якого зазначили, що «безвідповідальні політики» поставили Крим на межу міжнаціонального конфлікту та провокували збройне зіткнення між Україною і РФ.

На думку громадських і духовних діячів, «тільки злагоджені кроки державної влади України та світової спільноти здатні запобігти діям розпалювачів жорстокого громадянського протистояння та кривавого збройного міждержавного протистояння». Автори звернення закликали владу і світ не допустити війни і кровопролиття в Криму, захистити всіх громадян України, які проживають на півострові, та негайно вжити заходів для гарантування їхнього миру, спокою та безпеки. У зверненні також містилося прохання до держав-гарантів територіальної цілісності та безпеки України, відповідно до Будапештського меморандуму, вжити заходів для запобігання іноземному втручанню у внутрішні справи України. ООН, ОБСЄ, ЄС і Раду Європи автори звернення закликали вплинути на позицію Росії щодо «неприпустимості провокування сепаратизму в регіонах України, зокрема, в АРК і Севастополі». Додатково всіх тверезо мислячих мешканців Криму закликали не піддаватися на провокації антидержавних сил.

28 лютого російські спецпризначенці захопили аеропорт у Сімферополі, аеродром авіаційного ремонтного заводу в Євпаторії, будівлі Держтелерадіокомпанії АР Крим та «Укртелекому». Того ж дня представники проросійського крила кримського парламенту звернулися до російської влади з проханням «сприяти забезпеченню миру та спокою на території Криму», запевнивши, що жодних рішень щодо від’єднання Криму від України не приймалося і прийматися не буде. При цьому лунали заяви про те, що урядові та інфраструктурні будівлі півострова «перебувають під захистом скривджених українською владою бійців кримської самооборони, що прийшли на запрошення депутатів і знаходитимуться тут стільки, скільки попросять».

У Севастополі в Будинку офіцерів ЧФ РФ розпочався прийом заяв на отримання російського громадянства. Під прикриттям культмасових заходів тривало введення російських військ до міста.

В цей час етнічні росіяни та російськомовні мешканці Криму розпочали збір підписів під електронною петицією до президента РФ Владіміра Путіна, в якій заявлялося наступне:

«Ми не потребуємо захисту наших інтересів іншими державами і хочемо донести, що нас ніхто і ніколи не зачіпав на території України. Ми завжди жили вільно і щасливо. Тому ми просимо не порушувати на державному рівні РФ внутрішнє питання нашої країни, тим більше вводити війська для врегулювання невидимого нами конфлікту».

 Зима, коли в Криму не стало України

Наприкінці лютого 2014 року Крим унаслідок системного введення російських військ і на тлі подальшої масової зради місцевих представників владних, військових та силових структур фактично перейшов під контроль кремлівського режиму – під мовчазне споглядання з боку офіційного Києва, який вже не контролював ситуацію в регіоні і нічим не міг допомогти тим, хто зберігав вірність України. Ключові адміністративні будівлі та інфраструктурні об’єкти були під контролем російських спецпризначенців і військових та проросійських парамілітарних структур; по суті, під їхнім керівництвом працював регіональний парламент, який де-факто втратив легітимність і лише створював вигляд легітимної влади в Криму – при тому, що на півострові формувалися підконтрольні окупантам «паралельні органи влади».