Діяльність і вплив УПЦ МП в Криму: висновки для формування політики деокупації півострова

Розвиток православних структур у Криму (Кримській області УРСР) до часу відновлення незалежності України в інституційному плані нічим не відрізнялося від розвитку більшості пересічних єпархій Московського патріархату. Невелика за чисельністю (кілька десятків громад), без жодного навчального закладу та із залишками поруйнованих монастирів, які на кінець 80-х років минулого століття у більшості своїй були або закриті і використовувалися не за призначенням, або ж були частинами музейних комплексів, єпархія не була «перспективною» для церковних кар’єристів.     

Другого грудня 1990 у Володимирському кафедральному соборі Києва відбулася хіротонія (перша після створення УПЦ МП) на єпископа Сімферопольського і Кримського Василія Златолинського, при якому почався процес відродження катедри та повернення культових споруд. Відновленню православних інституцій на півострові сприяв і прийнятий у 1991 р. Верховною Радою УРСР закон «Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки», згідно якого було «відновлено Кримську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку в межах території Кримської  області в складі Української РСР». Адже створення самостійних органів державної влади на території Кримської АРСР значно скорочувало бюрократичні перешкоди у поверненні культового майна після різкої зміни ставлення до релігії як державних органів, так і суспільства загалом, а особливо – після розпаду СРСР та відновлення незалежності України.

Кількісний та інституційний розвиток УПЦ МП в Криму у 1991-2014 роках: базові тенденції

Процес релігійного відродження після відновлення незалежності України супроводжувався швидким зростанням кількості релігійних громад та релігійних інституцій, формуванням прошарку духовенства тощо. І якщо на інших територіях України (особливо в центрі та на заході країни) релігійне життя перших років незалежності характеризувалося формуванням паралельних до УПЦ МП автокефальних структур, які претендували й інколи отримували культові об’єкти, то в Криму це виявилося неможливим. Інституційне формування інших православних гілок (УАПЦ та УПЦ КП), що відображали інший (проукраїнський) вектор суспільно-політичної орієнтації півострова, відбувалося із великими труднощами в умовах максимальної протидії місцевих органів самоврядування та громадських проросійських сил.

Кримська єпархія новосформованої (на базі Українського екзархату Московського патріархату) УПЦ МП майже автоматично успадкувала всю православно-церковну інфраструктуру радянських часів, яка існувала в Криму. Під контролем цієї єпархії (завдяки потужному лобі в органах влади) опинився і процес повернення ключових сакральних об'єктів – монастирських комплексів та тих соборів й церков, які можна було швидко відновити. Це формувало матеріальну базу для фактичного домінування УПЦ МП у релігійному просторі півострова.

Не можна сказати, що УАПЦ та УПЦ КП були пасивними учасниками процесу духовно-релігійного відродження у Криму. Вже із  другої половини 90-х років минулого століття вони активно включалися у суспільні процеси та боротьбу за церковне майно. Проте на перешкоді стояли бюрократичні перепони при реєстрації «націоналістичних» православних громад з боку місцевих чиновників, які відверто лобіювали інтереси Московського патріархату.

Профільні центральні українські органи влади формально намагалася підтримувати принцип свободи совісті та рівності можливостей, проте на практиці це зводилося до особистих можливостей кримчан – українських активістів, які розуміли значення і можливості церковних інституцій і небезпеку маніпулювання ними. Тому коли громади УПЦ КП не отримували навіть дозволів на будівництво (не кажучи вже про участь у реституції майна), то храми облаштовували в пристосованих приміщеннях або на територіях військових частин. Зокрема значну допомогу у становленні  новоствореної (1996 р.) Сімферопольської та Кримської єпархії УПЦ КП було надано командуванням ЗСУ, передусім Військово-морських сил України.

Наприклад, кафедральний собор УПЦ КП (святих рівноапостольних Володимира і Ольги у Сімферополі) – це приміщення колишнього Будинку офіцерів ЗСУ, яке було передано у 1996 р. в оренду єпархії на 50 років. Цей храм став не лише українським релігійним, але й культурним центром для всього регіону. Подібна ситуація була й з іншими культовими приміщеннями УПЦ КП. А УАПЦ взагалі не зуміла отримати чи побудувати культові будівлі.  Адже практично всі громади цієї церкви не змогли отримати реєстрацію і не мали постійних священників – відтак богослужіння проводилися у приватних квартирах.

Темпи росту релігійних організацій у єпархії УПЦ МП, завдяки підтримці влади, були значними. Проте, якщо не враховувати два якісні стрибки у кількісному рості релігійних організацій – у 1997-1998 роках на 113 одиниць та у 2002-2003 роках на 67 одиниць, то цей ріст був більш-менш поступальний, іноді навіть із регресом (у 2003 р. – 512, а у 2007 р. – 509). Загалом за 17 років (1997-2014) митрополія додала в свій актив 296 релігійних організацій. Зазначимо, що у цю кількість входять не лише релігійні громади, але й монастирі, духовний навчальний заклад (Таврійська духовна семінарія), братства тощо.

Забезпеченість культовими спорудами теж відігравала значну роль у становленні фактично монопольного становища УПЦ МП у православному середовищі Криму. 

Зазначимо, що УПЦ КП та УАПЦ у 1992-2014 роках не отримали жодного дозволу на будівництво храмів на території автономної республіки. А ті 12 храмів (у більшості – пристосовані приміщення), які належали (станом на початок 2014 р.) УПЦ КП, з’явилися на територіях національної юрисдикції (переважно військових частин), а також на приватних ділянках, які були подаровані чи придбані вірянами. Для 45 громад УПЦ КП (станом на 2014 р.) це було критично мало.

Значними проповідницькими (та ідеологічно-пропагандистськими) центрами УПЦ МП в Криму були (і залишаються) православні монастирі, більшість із яких є також і туристичними об’єктами. Уже із перших років відновлення незалежності України ця церква почала отримувати у користування залишки монастирських комплексів, які діяли в Криму до встановлення радянської влади. Фактично із 1991 р. єпархія почала розбудовувати Климентіївський Інкерманський чоловічий монастир. У 1993 р. було відкрито «Успенський Анастасіївський чоловічий монастир» (біля Бахчисараю), «Георгіївський Балаклавський чоловічий монастир» та «На честь вмц. Параскеви Топловський жіночий монастир». Наступного року  відкрився «Козьмо-Дем'янівський монастир». У 1996 – «Катерлезський Свято-Георгіївський жіночий монастир». У 1997 – «На честь Стефана Сурозького Кизилташський чоловічий монастир», у 2010 – «Благовіщенський чоловічий монастир на Мангупі».

І хоча загальна кількість ченців/черниць у згаданих монастирях завжди була невелика – у межах 30-40 осіб (у 2000-2010 роках), проте інформаційно-виховний потенціал цих інституцій важко переоцінити. До речі, якісний стрибок (збільшення більш як вдвічі) у кількості ченців/черниць почав спостерігатися із 2012 р. (93 особи), що, на наш погляд, пов’язано не стільки із збільшенням чернечих покликань, скільки із підготовкою проросійських сил до захоплення Криму і намаганням посилити кадрами ідеологічно-пропагандистську складову майбутньої спецоперації.

Власне із необхідністю інтенсифікації пропагандистської роботи і зростанням недовіри до митрополита Лазаря Швеця пов’язане й розділення Сімферопольської і Кримської єпархії (яка включала весь Крим) на кілька єпархій. Попри повну лояльність до ідеології «русского міра» та сприяння у просуванні промосковських наративів, митрополит викликав певну недовіру у найбільш радикальних проросійських кримських організаціях через своє західноукраїнське походження та прихильність до автокефальної ідеї для УПЦ МП, яку він свого часу публічно декларував. Інцидент 2007 р., коли Лазар відмовився призначати настоятелем однієї із кримських парафій священика із Росії, спричинив низку скарг членів «Союзу російських православних вірних Криму» на митрополита у Московську патріархію щодо «утисків росіян» та став певним тригером до пошуку засобів впливу на політику УПЦ МП (в т.ч. й кадрову) в Криму поза волею митрополита.

Відтак рішенням синоду УПЦ МП від 11 листопада 2008 р. зі складу Сімферопольської єпархії виділено Джанкойську єпархію (Джанкойське, Красногвардійське, Красноперекопське, Нижньогірське, Первомайське, Роздольненське й Совєтське благочиння). А 20 грудня 2012 р. Феодосійське і Керченське благочиння були об’єднані у новостворену Феодосійську єпархію. Цікаво, що за останнє рішення голосував уже сам митрополит, який із травня 2012 р. був постійним членом Синоду УПЦ МП. Таким чином Сімферопольсько-Кримська митрополія із 2012 р. об’єднує три єпархії.

Боротьба Кримської митрополії УПЦ МП за монополізацію свого стану

На фоні 2220 релігійних організацій, які діяли на початку 2014 р. у Криму та у м.Севастополь (а це 50 конфесій і деномінацій), УПЦ МП у відсотковому відношенні не становила й чверті із них. Проте вся тодішня кон’юнктура державно-церковних відносин у Криму (і ця думка нав’язувалася суспільству) фактично робила саме із цієї церкви провідну інституцію, яка часто визначала і сам характер згаданих відносин. Хитрість полягала в тому, що у кількісний розрахунок чиновники не брали ті релігійні організації, які не мали статусу юридичної особи (закон це довзоляв). А таких було понад 600 (із яких 575 – ісламські).

Відтак у тодішній аналітиці можна було прочитати, що серед релігійних напрямів домінуюче становище займали православ’я, іслам і протестантизм (відповідно 42,7 %, 29 % і 20 %), хоча по факту мусульман було вдвічі більше. Проте мусульмани, а це переважно кримські татари, дуже не вписувалися у ту картину суспільних та державно-церковних відносин, яку вибудовували у своїй пропагандистській роботі проросійські активісти (Крим – «русскій регіон»). До таких активістів, на жаль, часто відносилися й ті особи, які працювали «українськими держслужбовцями», і навіть представниками силових структур України.

Штучний статус «домінуючої» церкви, намагання підвищити її реноме через запрошення православних кліриків на всі державні свята та заходи призводило до того, що релігійні організації УПЦ МП фактично стали офіційними центрами нав’язування пересічним вірянам та кримчанам загалом шовіністичних ідей РФ («триєдиної Русі», «святой Русі», «русского міра», «євразійства» тощо) та джерелом поширення історичних міфів, сфальшованих у Москві. Проте це, на жаль, не викликало несприйняття чи заперечення ні в органах влади, ні у представників спецслужб – останні всі зусилля спрямовували на «боротьбу» із міфічними «ісламськими терористами». Окупація Криму дала відповідь на це питання – понад 90% співробітників силових структур виявилися зрадниками. Наслідком такої політики було безкарне нав’язування населенню проросійської ідеології, корумпування більш дрібних релігійних напрямів єпархіальним керівництвом та священниками УПЦ МП. Фактично ця церква була засобом російських інституцій для ідеологічної підготовки анексії.

Тодішній очільник єпархії – архиєпископ, згодом митрополит  Сімферопольський та Кримський Лазар Швець вибудовував свою політику у державно-церковних відносинах у двох напрямах. Передусім максимальна співпраця із органами держуправління Криму (насамперед – керівництвом АР Крим і Республіканським комітетом АРК у справах релігій) та перетягування на себе координаційної роботи з організації церковно-державних комунікацій. Вірогідно саме з цією метою єпархія вже у 1992 р. ініціювала створення Міжконфесійної ради Криму «Мир – дар Божий». До її складу увійшли представники дев’яти церков та релігійних організацій Криму. Незважаючи на співголовування очільника Духовного управління мусульман Криму Еміралі Аблаєва, рада фактично була повністю підконтрольна Лазарю, що дозволяло останньому достатньо ефективно маніпулювати суспільною думкою та створювати враження про УПЦ МП як «координаційний центр духовного життя Криму».    

Інший напрям діяльності УПЦ МП в Криму – блокування розвитку, можливостей і навіть згадуванності у державних та муніципальних ЗМІ  (якщо це не критика чи дискредитація) проукраїнських церков та релігійних організацій. Передусім, зрозуміло, православного спрямування. Таке блокування інколи доходило до абсурду, коли представники УПЦ МП намагалися блокувати участь представників цих церков у заходах, присвячених українським державним святам.

УПЦ МП у Криму після окупації (2014–2022 рр.)

Захоплення Криму російськими військами суттєво вплинуло на стан дотримання тут базових принципів свободи совісті. Перехід до принципів функціонування російської моделі державно-церковних відносин (лояльність владі, просування московських ідеологічних штампів тощо), призвело до швидкого згортання практично всіх церков, які не погоджувалися співпрацювати з путінським режимом.

Засобами впливу на церкви та релігійні організації стали кримінальні справи, пов'язані з віросповіданням (відкрито понад 100), обов’язкова перереєстрація релігійних організацій та релігійних об’єктів, примус до переходу в громадянство Росії, спеціальні правила здійснення місіонерської діяльності, контроль за випуском та розповсюдженням релігійної літератури тощо. Наслідком такої політики стало різке скорочення релігійних організацій (із 2220 до 907) та релігійних напрямів (із 50 до 20).

Цілком передбачувано, що одними із перших під тиск репресивних органів потрапили УПЦ КП та УАПЦ, які наприкінці 2018 р. об’єдналися в Православну церкву України. На початок 2022 р. із 56 громад (46 – УПЦ КП та 10 – УАПЦ) у єпархії ПЦУ було 7 парафій та 4 священнослужителі. Станом на січень 2026 р. діяльність ПЦУ в Криму є фактично паралізованою – церква позбавлена можливості проводити богослужіння, оскільки, з одного боку, єпархія не пройшла перереєстрацію згідно російського законодавства, з іншого – там не залишилося жодного клірика ПЦУ і жодного культового приміщення.

УПЦ МП після окупації, навпаки, отримала новий стимул до розвитку на території Криму, оскільки продовжила залишатися однією із небагатьох офіційних церков, які визначають політику державно-церковних відносин на півострові. У деяких статтях про УПЦ МП в Криму можна прочитати, що ця церква «пішла на співпрацю з окупаційним режимом». На наш погляд, це твердження може стосуватися багатьох інших церков та релігійних організацій, проте не УПЦ МП. Адже ця церква активно сприяла встановленню російського окупаційного режиму, а деякі клірики навіть отримували за це відзнаки від окупантів. Тобто вона не «пішла на співпрацю» а є важливою складовою цього режиму.

Багато православних храмів та монастирів під час підготовки та проведення окупації півострова ставали площадками для переховування й комунікацій агентів російських спецслужб. Легенда «паломник» або «клірик» була дуже зручною для росіян. Наприклад, 30 січня 2014 р. під патронатом Моспатріарха Кірілла з Афону у Сімферополь привезли так звані «дари волхвів», що, як пізніше з’ясувалося, було банальним прикриттям для роботи російських диверсантів на кшталт І. Стрєлкова-Гіркіна.

У всіх трьох кримських єпархіях після окупації були створені відділи для співпраці з окупаційними військовими і силовими структурами. Клірики стали активними учасниками «патріотичного виховання» кримських дітей в дусі «русского міра», із активним залученням мілітарного аспекту, а також проводять «духовну роботу» із особовим складом військових частин, освячують там зброю для окупантів тощо.

Вже за кілька років кримським єпархіям УПЦ МП було дедалі складніше розриватися між Київською митрополією, якій вони були підпорядковані «де-юре», та Московською патріархією, якій вони підпорядковувалися «де-факто».  Тому із 2017 р. уже чітко прослідковується тенденція до відкидання маскування і заміни табличок на храмах із УПЦ МП на пряму належність до Московського патріархату, без УПЦ. Проте документально підтверджені факти про подібну самоідентифікацію очікувано не викликали жодної реакції у Київській митрополії УПЦ МП.

Повномасштабна агресія РФ проти України у 2022 р. лише інтенсифікувала процеси прямої інтеграції кримських православних єпархій у структури Моспатріархату. Особливо посилилася співпраця з окупаційним військовим контингентом і «правоохоронними органами» у нових політичних реаліях. Йдеться про: практику відправлення православними єпархіями так званих «гуманітарних конвоїв» на новоокуповані українські території; проведення регулярних зборів «благодійної допомоги» для російських військовослужбовців, шпиталів й військових частин окупантів; проведення  індивідуальної «патріотичної» й душпастирської роботи кліриків із військовими; поширення російської пропаганди; сприяння мобілізації новобранців до російської армії і благословіння призовників на війну проти України тощо.

Відтак офіційний розрив із київським центром був лише питанням часу. Слушна нагода для митрополита Сімферопольського та Кримського Лазаря та підлеглих йому єпархій трапилася в ході роботи Собору УПЦ МП у Феофанії у травні 2022 року. Як відомо, на Соборі керівництвом УПЦ МП було декларовано (без жодних практичних наслідків) якийсь «розрив» із московським центром (експертиза ДЕСС довела, що жодного розриву насправді не відбулося). Проте навіть цієї декларації виявилося достатньо – вже за кілька днів після завершення Собору у Феофанії кримські православні ієрархи звернулися до московського Синоду з проханням прийняти їх у пряме підпорядкування Московському патріархові.

А вже 7 червня 2022 р. Синод РПЦ своїм рішенням фактично вивів зі складу УПЦ МП Сімферопольську, Джанкойську та Феодосійську єпархії і створив на їх базі Кримську митрополію РПЦ, яка увійшла у безпосереднє канонічне та адміністративне підпорядкування патріарху Московському і Синоду РПЦ. Показово, що своє рішення Синод РПЦ прийняв без консультацій та навіть формальних звернень до керівних органів УПЦ МП (принаймні жодних документів про це не оприлюднено, не кажучи вже про якісь протести від Київської митрополії на це церковне рейдерство), що засвідчує повну адміністративну залежність УПЦ МП від свого московського центру.   

Таким чином, історія УПЦ МП в Криму завершилася у 2022 році. Понад 30 років (1992-2022 рр.) ця історія була пов’язана із діяльністю митрополита Лазаря Швеця. Щоб перервати і цю лінію, 11 жовтня 2023 р. митрополита було відправлено «на спокій». Новий очільник митрополії – митрополит Тихон Шевкунов вже з перших місяців свого керівництва взявся до переформатування духовного простору у Криму. І йдеться не лише про новий рівень антиукраїнської пропаганди та організацію пропагандистської та реабілітаційної роботи серед поранених російських військових. Розпочато етап масштабного фальшування історії православ’я (та християнських конфесій загалом) в Криму, створення православно-пропагандистських центрів на місцях пам’яток світової спадщини (шляхом руйнування цих пам’яток) тощо.