Без зброї проти імперії: уроки спротиву руху «Євромайдан-Крим» для деокупації півострова

Спротив російській окупації: лютий – березень 2014 року

20 лютого 2014 року офіційно визнано датою початку російської окупації Севастополя і АР Крим. Того дня колона бронетехніки вийшла з бази 810-ї бригади морської піхоти у Козачій бухті Севастополя на виїзд із міста. РФ збройну агресію проти України почала днем раніше на шельфі Чорного моря, коли захопила українські бурові вишки. 20–23 лютого з Тольяті до Криму була передислокована окрема бригада спецуназа ГРУ Генштабу ЗС РФ. Після завершення Олімпіади процес перекидання на український півострів військових, козаків, техніки та кораблів значно посилився. Поки в Києві оплакували Небесну Сотню та змінювали збанкрутілу владу, а  світ дивився на Олімпіаду в Сочі Росія перейшла до активної фази спецоперації із захоплення Криму.

22 лютого український парламент позбавив повноважень президента-втікача Януковича, який на той момент перебував на російській базі в Криму, і обрав новим спікером Олександра Турчинова і в.о. міністра внтрішніх справ Арсена Авакова. Наступного дня спікер став офіційно виконувати обов'язки президента. 24 лютого парламент призначив нового голову СБУ, а 27 лютого сформував новий уряд на чолі з А. Яценюком. На жаль, політики, які взяли владу в Україні після колапсу режима Януковича не змогли швидко наприкінці лютого замінити владу, керівництво силових та військових структур в АР Крим і Севастополі, щоб стабілізувати ситуацію і зірвати плани РФ. За кілька днів це вікно можливостей закрилося.    

Держава-агресор всупереч міжнародним і українсько-російським договорам почала окупацію і спробу анексії території іншої суверенної держави. Європа такого після Другої світової війни не бачила. Причому Росія розпочала агресію проти держави, який гарантувала повагу територіальної цілісності і суверенітету після отримання від неї третього в світі ядерного арсеналу. Москва ламала світовий правопорядок, який утримував континет від великих війн понад півстоліття. Тяжкий міжнародний злочин потребував пропагандистського прикриття. Тому Росія намагалася представити події як акт самовизначення кримського населення, його самозахист від нібито нацистського нелегітимного режиму в Києві.

У Севастополі окупантам вдалося розіграти свій сценарій. 21 лютого командувач ЧФ на нараді з підлеглими повідомив про початок війни РФ проти України. Окрім питань боєготовності кораблів і частин флоту, обговорювалася підготовка до мітинга на площі Нахімова 23 лютого. Були дані вказівки щодо обов'язкової присутності військових у цивільному одязі та працівників підприємств ЧФ РФ. 23 лютого із Москви, де він отримав інструктаж, приїхав у Севастополь О. Чалий.

Того дня у місті відбулося два мітинги. На площі Повсталих євромайданівці спільно з кримськотатарською громадою Севастополя провели, всупереч протидії проросіських сил, мітинг у день вбивства у 1918 році під час червоного терору муфтія мусульман Криму і кримськотатарського лідера Номана Челебіджихана. У цей час позачергова сесія міськради висловила негативне ставлення до «перевороту» в Києві та оголосила про проведення референдуму щодо статусу Севастополя. Та ключова антидержавна подія сталася на площі Нахімова, де на мітингу за участю російських військовослужбовців і байкерів  пропутінського мотоклубу «Нічні вовки», представників севастопольско влади оголосили «народним мером» міста громадянина Росії О. Чалого. Тут же почали формувати воєнізовані формування. Наступного дня російська бронетехніка взяла під контроль виїзди із міста. Підконтрольні Росії парамілітарні формування і російські воєнні протягом наступних днів захопили ключові установи Севастополя. Керувати ним стала нелегітимна «Координаційна рада життєзабезпечення міста» на чолі з Чалим. Процес повалення Росією під прикриттям місцевих колаборантів легітимної влади в регіонах України стартував. На українському підвдні держава-агерсор створювала плацдрам для окупації.

В АР Крим проєвропейські сили зірвали російський сценарій «прихованої окупації». 20 лютого В. Константинов у Москві на зустрічі з головою Ради Федерації  В. Матвієнко заявив про можливість відокремлення Криму, «якщо країна розвалиться», адже «все йде до цього». В разі скинення центральної влади, заявив кримський спікер, «у нас буде єдиний шлях – денонсація решенія Президіуму ЦК КПРС від 1954 року». Ця заява була зроблена на фоні розстрілів Небесної сотні в Києві 18–20 лютого. 21 лютого дептутатам ВР автономії повідомили про скликання позачергової сесії для розгляду питання «Про суспільно-політичну ситуацію в Україні». Рух «Євромайдан-Крим» звернувся до СБУ щодо негайного вжиття заходів з недопущення порушення територіальної цілісності держави. Кілька десятків євромайданівців провели пікетування ВР АРК, під час якого координатор руху С. Ковальський попередив депутатів про кримінальну відповідальність за сепaратитсьскі дії. Під час акції прихильники російської організації «Національно-освободітєльноє двіженіє», які переважали чисельно, вчинили провокацію. Між таборами сталася сутичка, яку припинило втручання міліції.

22 лютого в Керчі на учасників мітингу євромайданівців в момент вшанування пам'яті загиблих на Майдані напали провокатори, озброєні арматурою і кастетами. Правоохронці не втрутилися навіть тоді, коли били євромаданівців, ламали та викрадали аудіоапаратуру. Ніхто з нападників затриманий не був. У зв'язку з цим рух «Євромайдан-Крим» висунув вимогу правоохоронцям нарешті почати охороняти громадян, які беруть участь у публічних акціях, і припинити покривати злочини невідомо звідки завезених нападників. У Ялті на мітингу-реквіємі за загиблими на Майдані активісти зібрали підписи під заявою до СБУ і Генпрокуратури щодо притягнення до відповідальності кримських посадовців за зазіхання на територіальну цілісність України. Захід відбувся всупереч протидії міської влади. Того ж дня в Керчі на акції проти ксенофобії, нацизму та сепаратизму також зібрали підписи під аналогічною вимогою. Подібні акції пам'яті відбувалися і в інших частинах Криму.

23 лютого у Сімферополі біля кафедрального собору УПЦ КП прихильники руху «Євромайдан-Крим», футбольні фанати та інші кримчани провели панахиду за загиблими під час революції в Києві. Блізько пів тисячі учасників заходу від собору колоною попрямували на площу Леніна, де Меджліс проводив традиційний масовий мітинг у зв'язку з 96-тими роковинами вбивства Н. Челебіджихана та через актуальну потребу засудити сепаратистські дії кримської влади.

Військово-політичний фон кінця лютого ставав все катастрофічнішим. Серед інших російських частин до Криму прибув підрозділ спецназу ГРУ з Ульяновська. Перекидалися й різні російські парамілітарні формування, зокрема тоді в Криму з'явилися учасники Кубанського козацького війська. Оскільки місцеві структури Сергія Аксьонова, лідера партія «Русскоє єдінство», були занадто малочисельними, Кремль, за деякими оцінками, завіз до 6 тисяч «казаков» (із оплатою 1000 рублів на день), які стали «масовкою» для силових акцій.

Ще 19 лютого депутат ВР АРК, член Партії регіонів Микола Колесниченко з трибуни регіонального парламенту заявив, що якщо у Києві влада не наведе порядок, то кримські обранці мають поставити питання «про повернення Криму Росії». Цей виступ зал зустрів оплесками.

25 лютого проросійські сили провели під кримським парламентом мітинг під антидержавними гаслами і висунули вимогу зібрати його сесію для проголошення референдуму щодо статусу Криму. В. Константинов скликав на 26 лютого засідання ВР АРК.

Проукраїнські та проєвропейські сили вирішили протидіяти підривному сценарію. Меджліс кримськотатарського народу скликав мітинг під стіни регіонального парламенту. На нього зібралися тисячі проукраїнських мешканців Криму: кримські татари, прихильники руху «Євромайдан-Крим», футбольні фанати. Всього 10–12 тисяч учасників. Головна мета була зірвати сепаратистську сесію. 

«Кримські татари кричали: «Аллах Акбар!», українці кричали: «Україна понад усе!». 

Через годину до ВР АРК вийшли проросійські сили на чолі з С. Аксьоновим. Втім їх виявилося у рази менше за проукраїнських активістів навіть коли підвезли «антимайданівське» підкріплення із Севастополя і Євпаторії, козаків з Кубані. Серед них, ймовірно, були російські військовослужбовці у цивільному. Відбулися зіткнення між двома мітингами. У штовханині загинуло двоє людей і кілька десятків постраждало. Проукраїнські сили зайняли перший поверх будівлі парламенту, але потім обидва мітинги розійшлися.

Того дня сесію відкрити не вдалося – кворум у залі не зібрався. 26 лютого акція спротиву перемогла політично. Окупантам довелося відкинути маску «волевиявлення кримчан»: в ніч на 27 лютого спецназ ГРУ захопив будівлі ВР та Радміну АРК. Окупанти вивіслили російські прапори над ключовими адмінбудівлями автономії. Зранку Сімферополем курсували російські бронетранспортери і бронемашини «Тигр», а на перешийках з’явилися блокпости із дезертирами з «Беркуту» та російськими військовими. У цьому вакуумі державної влади рух «Євромайдан-Крим» залишився єдиною структурою, здатною на публічну протидію безпосередньо на вулицях кримських населених пунктів.

Важливим актом політичного спротиву стало спільне Звернення представників української громади Криму до світової громадськості, підписане наприкінці лютого головою громадської організації «Кримський центр ділового та культурного співробітництва «Український дім» Андрієм Щекуном та архієпископом Сімферопольським і Кримським УПЦ КП Климентом. У документі зазначалося: 

«Сьогодні як ніколи ми відчуваємо небезпеку мирові та спокоєві в Україні з боку сепаратистських сил на терені Криму! Йдуть прямі погрози українцям, що проживають в автономії, погрози тим, хто підтримав Євромайдан у Криму незалежно від національності. Мешканці Криму в паніці, бо на вулицях ходять озброєні бандформування, а дії частини депутатів автономії провокують громадянську війн».

 Його автори стверджували, що «безвідповідальні політики» поставили Крим на межу міжнаціонального конфлікту та провокували збройне зіткнення між Україною і РФ». На думку громадських і духовних діячів, «тільки злагоджені кроки державної влади України та світової спільноти здатні запобігти діям розпалювачів жорстокого громадянського протистояння та кривавого збройного міждержавного протистояння». 

Наприкінці лютого – на початку березня російські війська взяли під контроль не лише кримські органи влади, а й виїзди з Криму, Керченську переправу, аеродроми, почали блокування українських частин і кораблів ВМСУ, захопили частину з них, а також цілу низку інших режимних об'єктів,  зокрема ДТРК «Крим», відімкнули трансляцію українських радіо і телеканалів. Натомість протиправно запустили у кримський ефір російські медіа з потужною військовою пропагандою. В Крим зачастили з пропагандитськими поїздками російські політики. Бездіяльінсть офіційного Києва, який не наважувався на військове проистояння агресії і сподівався на політичні механізми, стала однією з причин масової зради представників владних і силових структур держави в автономії і Севастополі, їх переходу на бік ворога.

В умовах збройної агресії Росії, зрадницької поведінки значної частини кримського істеблішменту та особового складу силових структур збільшувався тиск на проукраїнських активістів. Рух «Євромайдан-Крим» на кілька днів припинив проведення публічних акцій у Сімферополі. Акцент в діяльності був перенесений на інформаційну роботу і допомогу українським військовим. Євромайданівці остерігалися провокацій з боку окупантів та колаборантів, очікували на дії офіційного Києва з відновлення конституційного ладу. Втім недвозі виявилося, що Росія використовує це для створення медійного ефекту нібито одностайної підтримки окупації кримчанами. 1 березня Рада Федерації РФ задовільнила прохання Путіна дати дозвіл на введення військ в Україну.

Попри різке зростання загроз євромайданівці провели 2 березня 2014 року в парку Шевченка Сімферополя перший в умовах окупації публічний захід «Крим проти окупації і за мир». Майже сотня активістів виступили проти російського вторгнення, оголосили звернення щодо цього до міжнародної спільноти та ухвалили рішення створити Всекримську українську раду для захисту українців у Криму на чолі з Андрієм Щекуном. Він закликав депутатів ВР України ухвалити рішення про вихід держави із СНД, оскільки його члени мовчать – отже, підтримують окупацію.

4 березня мешканці Ялти, незгодні з російським вторгненням до Криму, пройшли мирним маршем міською набережною. Наступного дня на набережній кілька десятків активістів провели акцію проти російської окупації Криму. 6 березня ВР АРК більшістю голосів (за 78 з 81) проголосувала про «приєднання» Криму до Росії. У Севастополі відбулася позачергова сесія СМДА, на якій депутати прийняли рішення про «входження міста до складу РФ» та підтримку рішення ВР АРК про проведення «референдуму» щодо статусу півострова. Наступного дня, 7 березня, «в.о. голови СМДА» Д. Бєлік розпорядився заборонити використання української мови у документообігу.

В Сімферополі кількасот осіб провели акцію «За мир і єдність України» біля пам’ятника Т. Шевченку, в рамках якої відбувся молебень за душу Кобзаря та за мир у країні. Учасники заходу прийшли з українськими прапорами та білими повітряними кульками, що символізували мир і дружбу. За словами голови Всекримської української ради Андрія Щекуна, кримчани висловлювали свій протест проти вторгнення на півострів російських військ і проти незаконно призначеного референдуму щодо статусу Криму. Андрій Щекун закликав українську владу, міжнародні організації та світову спільноту вжити заходів для захисту українців, кримських татар і громадян України інших національностей в окупованому Криму, де владу узурпували російські маріонетки. 

«Крим та Україна – єдине ціле. Просимо українців Великої України не кидати нас», – додав він.

Особливою сторінкою спротиву став жіночий громадянський рух, який розпочався на початку березня за підтримки Євромайдану і Меджлісу. Десятки тисяч жінок по всьому Криму вишикувалися в «ланцюги солідарності» вздовж головних трас і доріг. Це була унікальна акція ненасильницької боротьби: до 20 тисяч жінок стояли з плакатами «Ні війні!», «Ми за мир» та «Крим – це Україна!», іноді, прямо перед колонами російської бронетехніки, що сунула вглиб півострова. Піком жіночого ненасильницького спротиву стали різноманітні акції 8 березня.

Кульмінацією ненасильницької боротьби євромайданівців проти окупації стали акції 9 березня, приурочені до 200-річчя Шевченка. У Сімферополі біля пам’ятника Кобзарю зібралося понад 1000 людей. З трибун лунали вимоги: виведення військ РФ, звільнення адмінбудівель та збереження територіальної цілісності. Мітингувальники тримали в руках прапори України, кримськотатарського народу, жовті та блакитні кульки, плакати з патріотичними гаслами. Мітингуючі висунули вимогу розпуску кримського парламенту, також пролунала заява Кримської організації Національної спілки письменників України про нелегітимність Верховної Ради АР Крим, із засудженням агресії Росії та вимогою до неї прибрати російські війська з Криму. З подібними оцінками дій держави-окупанта виступили представники низки інших організацій, зокрема, Кримської філії Наукового товариства ім. Тараса Шевченка, Автомайдану, громадської організації «Фронт змін».

Перед початком заходу Андрія Щекуна та Анатолія Ковальського, які мали на залізничному вокзалі забрати з київського потягу державні прапори для акції, схопили бойовики «кримської самооборони». Очевидно, це було зроблено, щоб вони не заважали проведенню «референдуму». Під час мітингу архієпископ Сімферопольський і Кримський УПЦ КП Климент оголосив про викрадення активістів. Учасники заходу скандували патріотичні українські гасла: 

«Крим, вставай!», «Разом і до кінця!», «Україна понад усе!», «Герої не вмирають!».

Наприкінці мітингу співкоординатор руху «Євромайдан-Крим» Сергій Ковальський закликав Київ та міжнародну спільноту захистити територіальну цілісність України. Попри заклики активістів перекрити вулицю Севастопольську для звільнення заручників, координатори, аби уникнути кривавого конфлікту з переважаючими силами окупантів, обрали шлях ультиматуму. Окупаційній адміністрації висунули вимогу: до 12:00 11 березня визнати викрадення лідерів руху та надати їм медичну допомогу.

11 березня 2014 р. нелегітимний прем’єр-міністр Криму Сергій Аксьонов публічно повідомив про затримання Андрія Щекуна та інших активістів  кримського Євромайдану «представниками кримських спецслужб» за нібито «знищення паспортів громадян», що в лідера кримських євромайданівців  нібито вилучені «провокаційні матеріали», але він живий і здоровий. Насправді у той момент євромайданівця вже катували.    

У Севастополі, всупереч протидії нелегітимної влади, відбулася мирна акція біля пам’ятника Шевченку. На мітингу лунали гімн України, українські пісні та поезії Великого Кобзаря. Сотні учасників одностайно ухвалили резолюцію з вимогою до української влади рішуче протидіяти сепаратизму та військовій окупації Криму, гарантувати конституційний лад України і безпеку громадян міжнародними миротворчими силами. В руках вони тримали тримали прапори України, антивоєнні та проукраїнські гасла: 

«Ні війні!», «Севастополь за мир»,  «Єдина країна», «Крим – Україна»,  «Слава ВМСУ», «Україна та Росія хочуть спокою і миру».

Згодом до місця проведення акції прибули групи людей з російською символікою та проросійськими гаслами, серед яких й бойовики «самооборони», зокрема з «батальйону «Російський блок», «козаки» з Краснодара та Ростова. Також вперше були помічені бійці в уніформі охоронних агентств Донбасу. Російські бойовики та їх посібники напали на мітингувальників. У певний момент міліція все ж втрутилася та розділила сторони, але коли правоохоронці відійшли, проросійські сили знову атакували українських патріотів. Багато з них зазнали жорстоких нападів бойовиків, частина яких була озброєна нагайками, кийками та стрілецькою зброєю.

Близько 30-ти осіб доправили до районного відділку міліції. Це врятувало їх від розправи з боку нападників, але правоохоронці відмовилися визнати їх потерпілими. За спогадами О. Шубіна, до відділку довелося двічі викликати швидку допомогу. Проросійські сили заважали журналістам фіксувати сутички та напади під час і після мітингу.

Того ж дня бойовики «батальйону «Російський блок» у сквері Т. Шевченка у Севастополі захопили чотирьох учасників Революції Гідності, пізніше нелегітимний російський суд одного з них засудить на десять років позбавлення свободи. Проросійські діячі до того ж спровокували автомобільну аварію − пошкодили автомобілі члена партії «Удар» Дмитра Білоцерківця та депутата Ленінської районної ради в м. Севастополі, старшого лейтенанта Військово-морських Сил України О. Кисельова. Останній з травмою голови та забоями внутрішніх органів потрапив до шпиталю, ще п’ятеро активістів – до відділення травматології 1-ї міської лікарні.

На громадянську активність в Криму із захисту територіальної цілісності і конституційного ладу окупанти відповіли терором. 22 лютого у Севастополі до втрати свідомості був побитий невідомими Віктор Неганов, коли задав питання керівникам адміністрації міста: чи не почнуть вони сьогодні сепаратистські дії. Першим був викрадений 3 березня проросійською «самообороною» з центральної площі Сімферополі Решат Аметов, який вийшов туди з одиночною акцією протесту проти окупації. 15 березня було знайдено його понівечене тіло. Нічого невідомо досі про долю євромайданівців Валерія Ващука та Івана Бондарця, які 7 березня вийшли з потягу на вокзалі у Сімферополі із розгорнутим українським прапором. На залізничному вокзалі Сімферополя у березні був захоплений «самообороною» український військовослужбовець Юрій Шевченко, який прибув у власних справах і якого прийняли за «за активіста радикальної організації». Йому відрізали частину вуха і прострелили ноги. Викрадених 9 березня лідерів «Євромайдану-Крим» Андрія Щекуна та Анатолія Ковальського піддали катуванням у підвалі військкомату у Сімферополі. Зокрема, координатора руху катували електрошокером, прострелили руки, били, погрожували вирізати печінку. У ту ж катівню двома днями пізніше потрапив активіст Євромайдану Михайло Вдовченко, якого в Сімферополі за український прапор побили і схопили «ростовскіє рєбята». Ці політв'язні вижили: їх за кілька тижнів обміняли на очільника на російського офіцера-командира диверсійно-розвідувальної групи. Путін пішов на це, адже Кремль продовжував публічно заперечувти участь військовослужбовців РФ у подіях в Україні. 10 березня у Севастополі викрали євромайданівця, голову міської організації УРП Ігоря Кирющенка, після чого він з дружиною змушений був залишити домівку і виїхати на материк. 15 березня у Севастополі був викрадений активіст Автомайдану, екс-службовець СБУ Василь Черниш, доля якого залишається невідомою. Пізніше зникнуть і деякі люди, які його розшукували… Звісно, це не весь список жертв терору і переслідувань в Криму серед проєвропейських кримчан та громадян України загалом у лютому–березні 2014 року.

Жорсткого тиску зазнали і деякі українськи церкви: так, наприклад, 15 березня у Севастополі колаборанти і російські контррозвідники захопили капелана ВМСУ, священника УГКЦ Миколу Квича, який після побиття і погроз виїхав на материк. Архієпископ Климент став «живим щитом» для активістів та військових, прориваючись до заблокованих частин у Перевальному та Керчі. Він особисто виступав перемовником, вимагаючи звільнення викрадених лідерів «Євромайдану-Крим».

Росія поспішала, адже агресія, яку готували роками, могла зірватися: в Україні була відновлена дієздатність влади, почався рух добровольців і волонтерів. Відповідно колаборанти у владних кріслах автономії і Севастополя засукали рукава. 6 березня вони проголосили курс на приєднання до Росії, а наступного ВР АРК оголосила, що «референдум» відбудеться … вже за 9 днів і на нього будуть винесені питання про приєднання до Росії чи відновлення дії Конституції Республіки Крим 1992 року (сепаратистської за змістом).  Очевидно, що це був фарс, адже такі питання не обговорюють за лічені дні, тим більше в умовах окупації, нищення свободи слова, фізичного тиску на представників міжнародних організацій та терору щодо проукраїнських сил. З правової точки зору це були відверто антиконституційні дії, адже питання зміни кордонів України можуть вирішуватися згідно з Конституцією лише на загальнонаціональному референдумі. 11 березня кримський парламент та Севастопольска міська рада ухвалили «декларацію про незалежність». Не випадково Конституційіний суд визнав ще до 16 березня нелегітимними рішення ВР АРК, а український парламент її розпустив.

Акції руху «Євромайдан-Крим» тривали практично до самого дня незаконного референдуму 16 березня. Невдовзі значна частина лідерів та активістів Євромайдану була або депортована окупантами, або змушена залишити свої домівки у Криму та виїхати на материк. Вони продовжили боротьбу в інших формах. Дехто з активістів вів її у підпіллі в окуповавному Криму. А в історії закарбувався факт: навіть в умовах воєнної окупації та терору, кримчани виходили на акції протесту проти окупації. 

Спротив руху «Євромайдан-Крим» довів: півострів не здався добровільно. Це був період героїчного протистояння цивільних проти збройної інтервенції, який зберіг українську суб'єктність Криму перед усім світом.

 Висновки 

Історія кримського Євромайдану – це не просто хроніка мітингів і акцій. Це історія про те, як розсипався головний міф Кремля про «добровільне повернення в рідну гавань». Події зими–весни 2014 року доводять: півострів не здався без бою. Його спротив був цивільним, беззбройним – але від того не менш мужнім, а часом героїчним.

Що саме довів цей спротив – і чому його досвід не втратив актуальності донині?

 Урок перший. Крим як «проросійський моноліт» – міф. Значна частина кримчан підтримувала Україну та євроінтеграцію. Уже з 22–24 листопада 2013 року в Сімферополі, Севастополі, Ялті, Євпаторії та Керчі тисячі кримчан – українці, кримські татари, російськомовні інтелектуали, футбольні ультрас, частина підприємців, студентів, службовців тощо – відкрито підтримали європейський курс України. Рух «Євромайдан-Крим» став незаперечним доказом існування потужної проукраїнської громади на півострові, існування якої влада і пропаганда десятиліттями заперечували. А також одним із результатів включеності Криму у процес формування української політичної нації.

Урок другий. Боротьба за суверенітет і цілісність України почалася не в лютому 2014-го, а у листопаді 2013-го. Євромайданівці чинили спротив одночасно режиму Януковича і підготовчому етапу російської агресії. Частина кримської верхівки вже восени 2013 року почала готувати ґрунт для сепаратизму: візити до Москви, залякування «майданізацією», інформаційний терор. Росія паралельно проводила розвідку – прикриваючись «Дарами волхвів», «підготовкою до Олімпіади» тощо – та накопичувала ресурси для збройного захоплення частини території іншої суверенної держави.

Урок третій. «Євромайдан-Крим» – унікальне явище громадянської самоорганізації. Рух зародився як підтримка євроінтеграції і, а за кілька місяців перетворився на найорганізованішу силу спротиву російській агресії. Коли державні інститути колапсували або перейшли на бік окупанта, саме цивільні активісти залишилися чи не єдиним публічним голосом України на захопленій території. Будучи залишеними центральною владою сам на сам із пропагандистською і силовою машиною РФ, вони створили мережу, яка діяла швидше й ефективніше за державні структури. Частина активістів продовжила боротьбу проти окупантів у підпіллі чи лавах ЗСУ.

Урок четвертий. Спротив був багатонаціональним і ненасильницьким. Поруч стояли українці і кримські татари, росіяни і євреї, православні священники і мусульмани, студенти і підприємці. Але ця єдність не була випадковою – її живили спільні цінності: людська гідність, свобода, демократія і західний цивілізаційний вибір України. Саме відмова Януковича від європейського курсу стала тією точкою, у якій різні за походженням, вірою і мовою кримчани побачили спільну загрозу своєму майбутньому – і вийшли разом. Організаційно ж єдність трималася на стратегічному союзі двох найорганізованіших проукраїнських сил півострова: руху «Євромайдан-Крим» і Меджлісу кримськотатарського народу. Саме їхня координація визначила кульмінацію спротиву: 26 лютого під стінами парламенту зібралися 10–12 тисяч людей – і дирижована з Москви сепаратистська сесія не відбулася. Цього дня не гасла і не плакати зупинили окупаційний сценарій, а жива людська стіна двох народів, які обрали спільну державу

Урок п'ятий. Українська громада Криму стала організаційним і ціннісним стрижнем спротиву. Її представники першими вийшли на вулиці і активно формулювали спільний порядок денний демократичних проєвропейських сил: захист конституційного ладу, територіальної цілісності держави, євроінтеграційного курсу та демократичних свобод. Троє з чотирьох координаторів «Євромайдану-Крим» були представниками української громади – і саме навколо заданого нею вектора західного цивілізаційного вибору об'єдналися кримські російськомовні демократи, люди багатьох національностей, духовенство та молодь: різні за походженням, але єдині у відстоюванні України.

Урок шостий. Українська громада Криму потребувала – і потребує – окремої державної уваги. Спротив міг би бути значно потужнішим, якби українська громада півострова була краще організованою та консолідованою. Однак довоєнна етнополітика України фактично ігнорувала її особливе становище: громада опинилася в регіоні з переважаючим етнічно російським населенням, де вона існувала у стані «меншини в меншині» – без належної інституційної, фінансової та культурної підтримки з боку держави. Це була системна помилка, наслідки якої відчутні донині. В умовах окупації українці Криму перетворилися на одну з найдискримінованіших спільнот півострова – поруч із корінним кримськотатарським народом. Саме тому виправлення цієї помилки є не лише питанням справедливості, а й стратегічним завданням: підтримка української громади в окупованому Криму – правова, інформаційно-культурна, матеріальна – має стати невід'ємною складовою державної політики деокупації вже сьогодні, не чекаючи на повернення прапора.

Урок сьомий. Ціна спротиву була надзвичайно високою. Викрадення і катування Андрія Щекуна, Анатолія Ковальського, Михайла Вдовченка, постійні напади і побиття активістів, зникнення Василя Черниша та інші злочини проти євромайданівців – все це стало ціною, яку кримчани платили за право називатися громадянами України і європейцями. Проте навіть з ризиком для життя активісти виходили на вулиці аж до самого дня фіктивного «референдуму» 16 березня.

Урок восьмий. Головний підсумок – моральний і політичний. Рух «Євромайдан-Крим» не міг зупинити окупацію фізично – через тотальну військову перевагу Росії і зраду більшої частини кримського істеблішменту. Але він виконав історичну місію: довів усьому світу, що Крим не «сам прийшов» до Росії; зберіг українську політичну суб'єктність на півострові; став документальним і моральним спростуванням російського наративу про «добровільне возз'єднання». Свідчення активістів і позиція архієпископа Климента, який нині є митрополитом ПЦУ, лягли в основу майбутніх санкцій та міжнародних судових позовів, позбавивши Росію шансу на юридичне визнання захоплення.

Цей рух записав окрему важливу главу в історії Революції Гідності та російсько-української війни як один із найяскравіших прикладів ненасильницького громадянського спротиву сучасності.

Спротив 2014 року – це не поразка, а точка відліку. Битва за Крим почалася не з пострілів, а з людської гідності. І саме ця гідність, загартована під дулами автоматів у березні 2014-го, залишається найміцнішим аргументом на користь деокупації – бо правда, за яку катували, били та вбивали у  Криму, не має терміну придатності.

Андрій ІВАНЕЦЬ, 

історик, провідний науковий співробітник 

Національного музею Голодомору-геноциду

________________________________

Публікація підготовлена за фінансової підтримки Німецького фонду Маршалла Сполучених Штатів Америки. Її зміст є виключною відповідальністю автора і не обов’язково відображає позицію Німецького фонду Маршалла.