Між реальністю і «вітриною»: російські інформаційні наративи в окупованому Криму в 2026 році

Після російської окупації Криму 12 років тому, інформаційний вимір став одним із ключових інструментів кремлівського режиму в утриманні контролю над півостровом. Паралельно з інтеграцією регіону до «русского міра», було розгорнуто масштабну кампанію формування лояльного інформаційного середовища – навіть не стільки для внутрішньої аудиторії, скільки для міжнародної спільноти, з метою «легітимізувати» перед нею загарбання української території. Ця кампанія, спрямована на цілковите перекроювання реальності, від самого початку супроводжувалася масованим виробництвом пропагандистських конструктів: від міфу про «захист російськомовних» до тез про «повернення історичних російських земель». У цьому королівстві кривих дзеркал брехня функціонує не як виняток, а як норма комунікації.

Понад десятиліття російські окупанти через підконтрольні медіа та своїх маріонеток на тимчасово окупованих територіях України системно продукують наративи, що легітимізують окупацію, дискредитують постраждалу від неї країну та заперечують репресії проти носіїв української ідентичності. При цьому вибудовується перевернута концепція «історичної справедливості», що формується, не в останню чергу, за допомогою значної кількості фейків, маніпуляцій, інформаційних вкидів і відвертої дезінформації, які стали не побічним продуктом російської політики, а її фундаментом, і транслюються на всіх рівнях – від офіційних заяв найвищого політичного керівництва до регіональних ЗМІ, медійних майданчиків та окремих «експертів» зі всіх питань.

Від початку у 2022 році повномасштабної війни росії проти України, інформаційна складова набула ще більшої інтенсивності та радикалізації: риторика представників владних та медійних кіл держави-агресора стала нарощувати об’єми елементів дегуманізації українців, виправдання насильства проти них як «необхідності», а також відмови їм у праві на державність і навіть на існування. Така практика наближається до відомих в історії моделей тоталітарної пропаганди. Існує вислів, який приписується міністрові пропаганди нацистської Німеччини Йозефу Геббельсу:

«Дайте мені засоби масової інформації і я з будь-якого народу зроблю стадо свиней».

Геббельси російського сьогодення мають широкий спектр цифрових технологій, у тому числі соціальних мереж, алгоритмічних платформ і глобалізованого медіапростору, що дозволяє масштабувати дезінформацію з безпрецедентною швидкістю та охопленням.

Відтак дослідження російських наративів щодо тимчасово окупованих територій України є не лише питанням аналізу пропагандистських стратегій, а й складовою ширшого вивчення інформаційної війни як інструменту гібридної агресії. Усвідомлення механізмів конструювання та поширення цих наративів є необхідним для протидії дезінформації, захисту інформаційного суверенітету України та формування ефективної політики стратегічних комунікацій.

Окупований Крим як плацдарм війни – фізичної та інформаційної

«Сакральний» для російських окупантів, Крим наразі відіграє роль символічного центру конструювання імперського наративу, де факти підмінено ідеологемами, покликаними заперечити політичні репресії та створити ілюзію соціальної стабільності. В цьому зв’язку інформаційний компонент становить собою невід’ємну частина гібридної війни, що супроводжує військові дії. Крім мобілізації населення держави-окупанта й окупованих нею територій, від якого вимагається «згода на війну», переслідується також мета впливу на міжнародну аудиторію задля виправдання порушень міжнародного права.

Від початку окупації на півострові формується контрольоване когнітивне середовище, в якому аудиторія отримує суто «вигідні» інтерпретації подій, здебільшого спрямовані на «легітимацію» та «нормалізацію» окупаційного режиму, а також на конструювання образу України як зовнішнього ворога, з метою морального виправдання агресії проти неї та її симпатиків.

Російські наративи щодо Криму можна умовно поділити на:

· історичні (міф про «споконвічно російську землю»);

· жертовні (образ «обложеної фортеці»);

· безпекові (теза про «захист від України, Америки, НАТО, ЄС, ЛГБТ, сатанізму, …»),

· цивілізаційні (конструкти на кшталт «народ Криму з загальноросійською ідентичністю»).

Проте вони здебільшого орієнтовані на внутрішню аудиторію. Назовні ж демонструється зовсім інша картина.

«Вітрина нової ери» для світової спільноти

13 лютого цього року друковане видання окупаційного «уряду» ТОТ АР Крим «Крымская газета» з нагоди російського дня дипломатичного працівника оприлюднила інтерв’ю з «представником МЗС росії в Сімферополі» Артьомом Бєрєзовскім. Ще у 2004 році, під час Помаранчевої революції, цей уродженець Євпаторії вирішив, що не хоче мати з Україною нічого спільного, і поїхав навчатися до «омріяного» інституту міжнародних відносин у москві, а звідти повернувся на батьківщину за десятиліття вже в обозі окупантів. Нині ж він є «зв’язною ланкою» між центральним апаратом МЗС росії та окупаційними «органами влади» на ТОТ АР Крим, відповідаючи, серед іншого, за напрямок «народної дипломатії» – створення та підтримку діяльності різноманітних «національно-культурних об’єднань», а також через діячів спорту науки та культури: здебільшого через останню окупанти намагаються зберігати ниточки, що пов’язують їх із такою ненависною для них Європою.

У коментарі для кримського «провладного» видання Бєрєзовскій, цілком у дусі кремлівської пропаганди, заявив, що не росія останні кілька років веде війну на знищення проти України, а «західники», себто європейці, «воюють з російською федерацією своєю зброєю та українськими руками»: мовляв, донедавна вони навіть не знали, де Україна розташована, й абсолютно байдужі до українських цінностей і державності. Десятки ж тисяч життів, які українці втрачають в обороні від російської збройної агресії, для Бєрєзовского є «ціною за горезвісну західну демократію, якої насправді немає».

Підтакуючи заявам про «витрату недружніми державами мільярдів на антиросійську пропаганду і на дискредитацію Криму в тому числі», Бєрєзовскій стверджує, що доносить до міжнародної спільноти «правду» про події на окупованих територіях України, оскільки, мовляв, «західна пропаганда прагне все очорнити й перевернути з ніг на голову, виставляючи в негативному світлі навіть інфраструктурні й соціальні досягнення [Криму] за минулі 12 років» – при тому, що самі мешканці окупованого півострова їх особливо не бачать. На додачу колаборант згадав, як до повномасштабної війни возив Кримом західних «журналістів» (це слово він сам вжив у лапках), які буцімто «приїжджали зі вже готовим завданням – знайти аргументи, підганяючи контент під наявну відповідь»: їм буцімто було нецікаво дивитися на школи, лікарні, дороги, які окупанти будували «масово» – важливо було «відшукати якісь огріхи».

Відтак Бєрєзовскій не вигадав нічого кращого, ніж одразу після аеропорту «шокувати» іноземних гостей… супермаркетом, де на повних полицях були закордонні товари – які, звісно ж, «були гіршої якості за російські». Прикметно, що ці його спогади було оприлюднено на тлі новин про те, що в окупованому Криму низка продуктів коштують на 20–25% дорожче, ніж у сусідньому російському Краснодарі, а в супермаркетах однієї з найбільших торгівельних мереж регіону різко спорожніли полиці – буцімто через збої, пов’язані з відсутністю інтернету, та проблеми з логістикою. Щоправда, разом з тим окупанти пообіцяли відкрити на півострові супермаркети мережі «федерального рівня» – поки що лише у двох містах.

Окремо Бєрєзовскій згадав неформальні засідання членів Ради Безпеки ООН за формулою Аррії, що проводяться приватним порядком з метою відвертого обміну думками. В рамках таких засідань постійний представник рф при ООН та в Раді Безпеки ООН Васілій Нєбєнзя організовував «виступи простих кримчан» – студентів «Кримського інженерно-педагогічного університету імені Фєвзі Якубова» представників підконтрольних окупантам «національно-культурних об’єднань» тощо. У відповідь на зауваження європейських представників щодо порушень прав людини в окупованому Криму та сумнівів у щирості інформації, отриманої під час вуличних «інтерв’ю в простих громадян», Нєбєнзя не вигадав нічого розумнішого за пласкі жарти про «агентів КГБ з автоматами в кущах». Гідна «боротьба з західними фейками», годі й казати.

Разом з тим Бєрєзовскій відзначив наявність «цифрової дипломатії» – за допомогою якої інформація про окупований Крим через різні майданчики поширюється англійською мовою на західну аудиторію. В цьому контексті російське МЗС на своєму офіційному сайті створило окрему сторінку під англомовні випуски видання «Крымский журнал» («Crimean Journal») «медіахолдингу» окупаційного «уряду» ТОТ АР Крим, які виходять під егідою відомства держави-окупанта ще з 2017 року: поки що їх загалом небагато – лише сім. При цьому повідомляється, що проект спрямований на «інформування міжнародної аудиторії про соціально-економічний та культурний розвиток Кримського півострова», а в матеріалах журналу висвітлюється життя регіону, його історична та культурна спадщина, а також «досягнення у різних сферах за останні роки». Крім цього, стверджується, що англомовна версія «Кримського журналу» має на меті донести до закордонних читачів «об’єктивну» інформацію про Крим – себто вигідну й потрібну окупантам. 

«На деяких цифрових майданчиках нас намагалися заборонити – від посла України в США була ціла нота до Держдепу з вимогою заборонити наш канал в одній соцмережі. Ми прийняли рішення: 90% контенту – популяризація пам’яток, решта 10% – політичний порядок денний для зарубіжної аудиторії», – розповідає Артьом Бєрєзовскій.

Випуск «Кримського журналу» за січень 2026 року починається двома статтями під виразними заголовками – «Development: The peninsula as a showcase of a new era» («Розвиток: Півострів як вітрина нової ери») та «Crimea in numbers. Eleven years home: from dream to reality» («Крим у цифрах. Одинадцять років удома: від мрії до реальності»).

· спорудження автошляху Сімферополь-Євпаторія-Мирний, який було названо «одним з найбільших транспортних проектів останніх років» і який з’єднує Сімферополь з Євпаторією та селищем Мирне. Окупанти не оминули нагоди нагадати, що нова дорога довжиною в понад 80 кілометрів обійшлася їм більше ніж у 48 мільярдів рублів (майже 27 млрд гривень), а також заявили, що вона «дала потужний економічний поштовх західному Криму, забезпечивши йому швидше транспортування товарів та продовольства, а також легший доступ до популярних курортів»;

· «реконструкція» історичного центру Алупки та «будівництво нових парків». Дивно, але в «Кримському журналі» забули нагадати, що ці заходи відбулися за сприяння однієї з найбільших російських фінансових установ – «Сбербанку», який зайшов до окупованого Криму три роки тому і якому вже нема сенсу побоюватися західних санкцій. Тим паче, очільник «Сбербанку» Ґєрман Ґрєф, якого наприкінці 2025 року кримські колаборанти оголосили «почесним громадянином республіки Крим», має свою вигоду з «реновацій» у курортній південній зоні окупованого півострова, де він активно прибирає до рук землі;

· будівництво «Ялтинського гідротунелю», до якого окупантів спонукало перекриття постачання дніпровської води до Криму після встановлення російського контролю над ним у 2014 році. Загарбники похвалилися незаконним будівництво нового гідротунелю під горою Ай-Петрі, паралельно до старого, прокладеного в 1960-х роках: гідровузол, який забезпечує окуповану Ялту від водосховища Щасливе-2 майже на 100 тис. кубометрів води на добу, обійшовся російському бюджету майже в 9 мільярдів рублів (понад 5 млрд гривень). Іншим «досягненням» окупантів стало те, що сьогодні по всьому півострову замінюються повністю зношені водопровідні мережі втрати на яких становили «до 70%» і навіть більше – в чому «традиційно» винна Україна;

· протизаконна «реставрація» пам’яток історії та архітектури – будівель картинної галереї Айвазовського та дачі Стамболі у Феодосії, а також караїмської кенаси в Сімферополі. Перший довгобуд, розпочатий у 2021 році, було завершено у 2024-му. Терміни другого, який тягнеться вже майже десятиліття і який окупанти обіцяли завершити до кінця 2025 року, знов перенесено – на початок літа 2026 року. Що ж стосується багатостраждального молитовного будинку караїмів у Сімферополі – його «реставрацію», яка тривала з 2017 року, було завершено у 2023 році, а вже менше ніж за півтора роки розпочався обвал «відновленого» фасаду історичної будівлі.

Другий матеріал, як і низку наступних, так само було присвячено числовим вираженням «досягнень» Криму в різних сферах за понад десятиліття окупації. Можливо, закордонну аудиторію вдасться переконати у «грандіозності» своїх реалізованих проектів на півострові – лишається тільки пояснити місцевим мешканцям, у якій чудовій реальності вони живуть… Це ж стосується й розрекламованих у випуску туристичних принад, включно з «музеєм совєтського дитинства».

На відміну від «внутрішніх» пропагандистських видань, у «зовнішньому» «Кримському журналі» не згадується Україна. Ані словом.

«Щасливі українці в російському Криму»

Втім, досі незрозуміло – кого окупанти намагаються переконати в тому, що наразі в Криму добре живеться українцям. У тому Криму, де фактично все українське було зачищено планомірно, починаючи з 2014 року, і де сьогодні не те що за виконання – за прослуховування українських пісень можна відправитися за ґрати за відносно новою статтею російського карного кодексу про «дискредитацію російської армії». Здавалося б, логіки в цьому жодної – проте вона присутня. Крива й збочена, як у російській пропаганді назагал і наскрізь. Дії російської влади й армії спрямовані на те, щоб у досяжному для них просторі не було ніякої України і ніяких українців. Якщо ж ти є носієм української ідентичності, тобто практикуєш і сповідуєш будь-що українське, – ти оголошуєшся «нацистом», «фашистом», «екстремістом», ще яким-небудь «істом», і неодмінно будеш за це покараний. Бо своїми вчинками ти «дискредитуєш» російську армію, яка всі свої зусилля кидає на те, щоб ця ідентичність зникла разом зі всіма своїми носіями.

Чергова цинічна заява колаборантів про «добробут українців у російському Криму» пролунала у другій половині лютого, під час «робочої» зустрічі «голови державного комітету в справах міжнаціональних відносин республіки Крим» Руслана Якубова з очільником «центру підтримки українців міжнародного громадського руху «Інша Україна» (рос. «Другая Украина») Олєґом Бондарєнко, якого останнім часом особливо активно «висвітлюють» у медійному полі окупованого Криму. Принагідно Якубов відзначив «активну» діяльність колабораціоністської «регіональної національно-культурної автономії українців республіки Крим» із неправомірно привласненою назвою «Українська громада Криму» (рос. «Украинская община Крыма»): вона буцімто «сприяє збереженню та розвитку української культури та мови» на ТОТ АР Крим. Додатково окупаційний «чиновник» видав заяву про те, що сьогодні українці, які мешкають на росії та окупованих нею територіях України (в його версії – «на всій території росії, в тому числі в Криму») нібито «можуть вільно розмовляти своєю рідною мовою, розвивати свою культуру, традиції та звичаї», оскільки «для цього створено всі умови».

Як мінімум дивно чути такі висловлювання в умовах, коли українці в окупації позбавлені не лише будь-яких мовних, освітніх, культурних, духовних і будь-яких інших прав, а й навіть права називати себе українцями. Втім, робити вони це можуть за певних умов – якщо вони зрікаються українства в будь-яких проявах, а Україні бажають долі «малоросійського федерального округу».

В цьому контексті не виглядають дивними репліки згаданого вище постійного представника рф при ООН та в Раді Безпеки ООН Васілія Нєбєнзі, який під час засідання Радбезу ООН 25 лютого заявив, звертаючись до представників України:

«Якщо формально – я українець, (…) з запорізьких козаків. Мій батько – щирий українець, та й матір теж із козаків, щиріші за вас. Але для нас нема різниці, ми всі одні. Мільйони українців – на росії, мільйони росіян – в Україні та Білорусі. Ви самі це чудово знаєте. Річ не в цім. Національність в нас спільна, а от віри різні. З Київської Русі, яку ви продали за 30 срібняків. Тоді в нас була спільна вітчизна – а на що ви перетворили свою теперішню? Цього не розуміє і не може зрозуміти майже ніхто. Тоді ми спільно воювали проти нацистів, а зараз воюємо самі – без вас, без тих, кого перетворили на нацистів, за народ України, щоб вони не стали такими ж. Мене не тішить, що гинуть люди, але якщо буде потрібно – це триватиме стільки, скільки треба, щоб цих людей ви більше не зомбували».

Останні пасажі Нєбєнзі дивним чином перегукуються з нещодавніми публічними заявами кримського «політолога» Андрєя Нікіфорова про те, що українців «доводиться вбивати, щоб зберегти», а також із мріями «очільниці української громади Криму» та «голови комітету державної ради республіки Крим з народної дипломатії та міжрегіональних зв’язків» Анастасії Ґрідчіної «приїхати до Києва танком разом зі звитяжною російською армією». Загалом же у висловлюваннях кремлівського «дипломата», який був п’ятою дитиною в родині совєтського партійного функціонера з Волґоґрадської області рф Алєксєя Нєбєнзі, дивує навіть не стільки його «український камінг-аут», скільки те, що він у своїй промові не погребував словосполученням «Київська Русь», яке сучасна російська пропаганда відкидає і говорить натомість про «давньоросійську державу», спадкоємицею якої буцімто є теперішня путінська росія.

В контексті «умов для українців», нещодавно в підконтрольних окупантам кримським ЗМІ з доброго дива вирішили згадати українську поетесу Лесю Українку – 25 лютого, до її дня народження. У тираж пішли подачі кількарічної давнини (мабуть, лінь було не те що робити нове, а й змінювати старе) – про те, що хоч українська мова в окупованому Криму «практично не використовується в офіційному спілкуванні, але є однією з державних мов республіки», та й взагалі в регіоні «після довгоочікуваного возз’єднання з росією багато чого залишилося від України "здорової людини"». При цьому виявилося, що в курортній Ялті вулиці та школи названі іменами українських письменників (ще з совєтських або доокупаційних часів; вже після окупації єдину в місті українську школу позбавили імені похованого в Ялті класика української літератури Степана Руданського), а також функціонують меморіальні музеї, коштом держави-окупанта – і ніхто не збирається закривати ці музеї або зносити українські пам’ятники, на відміну від України, де вже понад десятиліття відбувається «геноцид російськомовного населення».

Та й взагалі, виявляється, на окупованому півострові і до української мови, і до пам’яті про видатних українців ставляться «з повагою, непритаманною теперішній західній цивілізації». Мовляв, навіть музей тієї їхньої Лесі Українки в «російському» Криму є (створений ще за совєтських часів, неймовірними зусиллями місцевих українських активістів), який сучасна Україна «не добила», а росія «врятувала». Тим, що коли у 2016 році на другому поверсі історичного будинку обвалилися перекриття стелі, «задля убезпечення відвідувачів» постійну експозицію було закрито, а експонати здано до фондів, звідки їх «регулярно» беруть на періодичні виставки на першому поверсі.

Щоправда, ця ж інформація гуляла кримським сегментом інтернету ще у 2023 році. Вже наприкінці літа 2024 року стало відомо, що музей Лесі Українки в окупованій Ялті фактично припинив своє існування.

Проте, як показує практика, окупанти припиняють діяльність навіть тих «українських» проектів, які самі ж і запустили. Дедалі рідше з’являються новини на сайті «Переяславська рада 2.0», пов’язаному з колабораціоністською «українською громадою Криму», а останнє число україномовного пропагандистського журналу «Крим сьогодні», який так і не став навіть повноцінним квартальником, датовано осінню 2024 року; з 2020 року загалом вийшло аж 12 чисел. Зменшення активності цих видань пов’язане з «підвищенням» їхньої «редакторки» Анастасії Ґрідчіної до «депутата державної ради республіки Крим».

В чому конкретно полягає діяльність цього центру – оцінити важко, як і кількість зазначених «біженців від київського режиму», які щодня буцімто тільки те й роблять, що «вшановують пам’ять героїв» путінської війни проти України та тисячами «інтегруються в російське суспільство». 

«Повернення російських земель»: в очікуванні нового Хмельницького

«Щирі українці» на кшталт Анастасії Ґрідчіної, Олєґа Бондарєнко та їм подібних, які тільки і мріють про знищення і поглинання України росією, і для яких національними героями мусять бути постаті на кшталт Богдана Хмельницького – основна заслуга якого полягає в «об’єднанні Малоросії з Великоросією». Таким вбачається ідеологічно-селекційний продукт держави-окупанта на загарбаних нею територіях.

16 січня в окупованому Сімферополі біля пам’ятника Хмельницькому відбулося «традиційне» пропагандистське шоу до річниці Переяславської ради, за участі регіональних «політичних і громадських діячів». Під час заходу лунало чимало заяв про окупацію території України як про «возз’єднання російських земель та їхнє повернення до складу вітчизни» в рамках побудови «православної великої російської імперії», «відновлення історичної справедливості» та «перемоги "русского міра" над ворогами росії». Нещодавно, 26 лютого, один з учасників цього заходу Владімір Рєзанов, який брав участь у подіях російської окупації Криму у 2014 році й наразі позиціонує себе як члена громадської палати рф і заступника керівників «громадської палати республіки Крим» та «російської громади Криму», виступив у публічному просторі з тими ж заявами, що й на урочистостях, – назвавши окупований Крим «духовно-моральною первинною основою повернення російських земель», і висловивши переконання, що Україна для нього «завжди була й буде чужорідним тілом».

Свою цільову аудиторію кримська пропаганда шукає й серед «збирачів російської землі» – військовослужбовців окупаційної армії, залучених до бойових дій проти України. Щотижня друковане видання окупаційного «уряду» ТОТ АР Крим «Крымская газета» робить спеціальний тематичний випуск – який становить собою суміш агітаційних видань совєтської доби, бульварної преси та провінційних часописів. «Колосальні» втрати ЗСУ, незліченні «успіхи» росії на фронті та в різних галузях тилового життя, «переможні» реляції різноманітних політиків та придворних експертів, блюзнірські карикатури, масні жарти (часом відверто расистські та сексистські), – все це презентоване на сторінках «спецвипуску для героїв спецоперації». Україна – «Свинорейх», її влада – «київський режим пустоголових хутірських діячів», президент – «дрібний наркофюрер», військові – «укронацисти», населення ж – просто «бандерівські виродки». Ну а російські чиновники та вояки, звісно ж, – лицарство на білих конях, усі як один, які щиро прагнуть визволити «малоросів і новоросів» від цього неподобства. А заодне – і «святиню російського народу», Києво-Печерську Лавру, з якої «неонацисти позбиткувалися табличками українською мовою».

«Російські євреї Криму»: розіграш етнічної карти

Здавалося б, з українцями в Криму все ясно: їх або не повинно бути, або ж їм дозволятиметься називатися українцями лише якщо вони будуть росіянами, що бажають знищення України і підтримують російську війну проти неї. Втім, окупанти останнім часом активно взялися за розіграш «єврейської карти» в тимчасово окупованому регіоні – з метою, зрозумілою лише їм.

Так, наприклад, нещодавно стало відомо про те, що єврейській громаді Сімферополя у власність було передано споруджену в 1913–1915 рр. історичну будівлю училища Талмуд-Тора, в якій згодом розташовувався ректорат Таврійського університету. 

Передача історичної будівлі єврейського училища єврейській громаді Сімферополя співпала в часі з черговими висловлюваннями «головного рабина Севастополя» Біньяміна Вольфа, який у серпні 2018 року прилюдно дякував російському диктатору Путіну за громадянство держави-окупанта. Уродженець Ізраїлю, рабин Вольф опікується севастопольськими послідовниками любавицького хасидизму з 2004 року; після російської окупації у 2014 році, він не лише залишився на місці, а й закликав євреїв світу переселятися на окупований півострів, оскільки «разом з росією до Криму прийшла безпека євреїв». Ці заклики він повторював і в 2025 році, переконуючи, що євреям на окупованому півострові буде навіть краще, ніж у тих же країнах ЄС. Прикметно, що незабаром після цих заяв рабин Вольф святкував у Відні весілля свого сина з донькою рабина австрійської столиці.

Згадавши про свого брата Аврама Вольфа, який є головним рабином Одеси і півдня України, Біньямін Вольф зазначив, що «вони дуже сильно люблять одне одного і намагаються не розмовляти про політику».

«Людям там дуже важко, там залишився антисемітизм: навіть якщо щось позитивне про євреїв пишуть у ЗМІ, то коментарі бувають жахливі, і це триває давно», – висловився севастопольський рабин.

Звісно, безглуздо було б заперечувати наявність в Україні (як і в багатьох країнах світу) людей з антисемітськими поглядами. Втім, сам рабин Одеси Авраам Вольф в інтерв’ю кореспондентові «Голосу Америки» наприкінці травня 2024 року назвав будь-які обвинувачення на адресу України в нацизмі, фашизмі й антисемітизмі «абсолютно безглуздими».

«Насправді Україна є кращим місцем для євреїв, де вони можуть жити вільно і робити все, що хочуть: відкривати школи, синагоги, громадські центри тощо. Якою безглуздою не була б путінська пропаганда, вона не смішна, бо ми всі однаково страждаємо від нападок росії», – висловився Вольф, який принагідно зазначив, що не має жодних проблем через те, що дотепер не вивчив українську мову.

Севастопольський же рабин Біньямін Вольф наразі вихваляється тим, що його особистий водій двічі побував на війні проти України, в складі артилерійських підрозділів. Сам же він у 2022 році вивіз до окупованого Криму з-під обложеного Маріуполя 200 членів тамтешньої єврейської громади.

«Все вийшло випадково. Ми тоді шукали інсулін для мешканців Херсона, громада просила. Ніде не було. Нам "губернатор Севастополя" допоміг, від нього привезли аж три ящики, які тієї ж ночі поїхали до Херсона. Коли шукав інсулін, звертався по допомогу до громади сирійських євреїв, які перебувають в Ізраїлі. Вони мені сказали, що є одна родина під Маріуполем, і якщо я їх евакуюю – будуть кошти на будь-який інсулін. Вони є дуже багатою громадою, але в них нічого не виходило – ані через Україну, ані через ООН, ніяк. Я найняв машину, і за п'ять годин родину було вивезено. І я дізнався про тяжке становище маріупольської громади. Там діти, старі, поранені, але люди не знають, як виїхати – бензину нема, машини розбиті. Ми знайшли людей, готових нам допомогти, купили машини з високим просвітом, зняли базу в селі Ялта під Маріуполем. З Маріуполя партіями переправляли людей на базу, звідти до Бердянська, з Бердянська до Криму. Ми їх тут не тримали. Хтось поїхав до Москви, хтось залишився, хтось поїхав до рідних по росії, два літаки ми відправили до Ізраїлю», – розповів Вольф про ті події.

Серед іншого, севастопольський рабин розповів, що серед населення окупованого міста є ті, хто звертається до нього по допомогу з переходом у юдаїзм: 

«Я знаю, що багато хто з них думає, що якщо зайдуть із цього боку, зможуть легко виїхати до Ізраїлю».

«Незаконна передача Криму», або «Можемо скасувати»

Крім підконтрольних окупантам медійників, одними з основних виробників треш-контенту в окупованому Криму є також представники місцевої «влади», зокрема на ТОТ АР Крим: у першу чергу йдеться про найвизначніших колаборантів – «голову республіки Крим» Сєрґєя Аксьонова та «голову державної ради республіки Крим» Владіміра Константінова. Їхні регулярні висловлювання щодо України, її народу, мови, історії, культури та ідентичності загалом у більшості випадків заслуговують не лише на окреме вивчення, а й на правову оцінку – на додаток до решти їхніх злочинів проти територіальної цілісності, суверенітету та безпеки України.

Одним з найвизначніших актуальних взірців «усної творчості» зазначених осіб стало нещодавнє інтерв’ю Константінова кримському колаборанту-медійнику Алєксандру Мащєнко, який є кореспондентом видання федерального зібрання рф «Парламентська газета» (рос. «Парламентская газета»). Основною темою розмови стала передача в 1954 році Кримського півострова, який на той час мав статус області, зі складу російської СФСР до складу Української ССР у межах території, яку на той час контролював совєтський режим. Прикметно, що кримський «спікер», який узявся коментувати ці події, з’явився на світ майже за три роки після них.

Що ж стосується Алєксандра Мащєнко, який до російської окупації Криму займав відверто антиукраїнську позицію, – після 2014 року він охоче став рупором російської пропаганди в регіоні: за це він, серед іншого, в листопаді 2025 року був удостоєний звання лауреата VI всеросійської громадської премії «Гордість нації», в якості «директора інституту медіакомунікацій, медіатехнологій та дизайну Кримського федерального університету». За кілька місяців до цього, на початку літа, Мащєнко публічно заявив, що українська мова в Криму після російської окупації «десь зникла», оскільки буцімто є для півострова «неорганічною», а заодне й поскаржився, як його «примушували» до ведення документації та оформлення наукових праць державною мовою. 

Цього ж разу Константінов і Мащєнко вирішили обговорити виданий 19 лютого 1954 року указ президії верховного совєту СССР «Про передачу Кримської області зі складу РСФСР до складу УССР»: якщо з тогочасної ретроспективи це рішення не видається колаборантам особливим з огляду на «умовний характер кордонів між совєтськими республіками», то сьогодні воно вбачається їм таким, що «мало, без перебільшення, грандіозні історичні наслідки». На додачу Мащєнко, повторюючи міфи російської пропаганди, побідкався, що рішення щодо передачі Криму до складу України нібито було прийняте «на ознаменування 300-річчя возз’єднання України з росією» і  мало стати «свідченням непорушної братньої дружби між двома близькими народами», проте зрештою «призвело до прямо протилежних результатів».

У зазначеному інтерв’ю кримський «спікер» Константінов – будівельник за фахом, чия компетентність у правознавстві є доволі сумнівною, – намагається переконати цільову аудиторію: всі теорії, якими намагаються «виправдати» передачу Криму до складу України, «не підтверджуються історичними фактами». На його думку, процедуру передачі регіону «спростив» тогочасний перший секретар центрального комітету комуністичної партії совєтського союзу Нікіта Хрущов, зробивши її «імпровізаційною і абсолютно незаконною». Незважаючи на те, що підписів Хрущова нема на жодному основному документі про передачу Криму, Константінов, слідом за російською пропагандою, обвинувачує його в «цілковито сумбурній і незаконній дії», заявляючи, що і сам Хрущов, і його поведінка «часто були дуже сумбурними», а в його вчинках «часто не було жодної логіки».

Крім цього, Константінов запевняє: передача Криму до складу України одним махом порушила і загальну конституцію совєтського союзу, і маріонеткові «конституції» російської совєтської республіки та поневоленої України, що також мала статус «совєтської соціалістичної республіки». Ба більше: «спікер» окупаційного кримського «уряду» послався на те, що колонізована совєтським режимом Україна входила до складу ООН і таким чином нібито мала «міжнародну легітимізацію в рамках певних кордонів» (!), а отже буцімто не мала права приймати до свого складу Кримський півострів, який «де-юре ніколи не виходив зі складу росії». Тим паче, мовляв, з цього приводу навіть не відбулося референдуму – як не відбувалися вони й з приводу змін меж інших республік совєтського союзу, яких загалом відбулося понад 200 разів. Однак уродженець Молдови Константінов переконує: всі, хто мешкав у Криму з 1954 року, від малого до великого, а особливо учасники ІІ світової війни, були «ображені» рішенням про його передачу до складу України, причому ця «образа» «передавалася з покоління в покоління і лише посилилося з набуттям Україною незалежності». Крім цього, на думку колаборанта, Крим «так і не приріс до України, не став рідним», бо «вони в Києві завжди вважали його чужим і не розуміли кримчан, а кримчани не розуміли їх». Відтак Константінов, ґрунтуючись на власному суб’єктивізмі вважає перебування Криму у складі України «протиприродним».

Крім цього, «спікер» кримського «парламенту» заявив, що якось одного разу мав нагоду поспілкуватися з першим президентом незалежної України Леонідом Кравчуком: мовляв, той розповів, що під час розпаду совєтського союзу та подальшого проголошення самостійності України тогочасне українське керівництво «було готове віддати Крим, і не лише, щоб будувати свій рух у Європу». Ясна річ, ані підтвердити, ані спростувати цих слів Кравчук, який помер незадовго після початку повномасштабної війни росії проти України, вже не зможе – як і відповісти на те, що Константінов назвав «західноукраїнським націоналістом-бандерівцем» його, вихідця з Рівненщини, яку на час його народження контролювала Польща. Ба більше: свого часу Кравчук, який був партійним функціонером, мав на своєму рахунку заходи з «боротьби з проявами українського націоналізму».

Власне, саме в останньому Константінов і вбачає проблему – в активності та організованості українських націоналістів, яких «спікер» вважає «малою групою, що не має широкої підтримки всього українського народу, але є дуже добре мотивованою» і веде свою історію від «зрадників-бандерівців, які під час [ІІ світової] війни забруднили свої руки кров’ю». На думку колаборанта, їм «було дуже складно» протистояти їм в Україні, яку він бачить «двомовною країною, розколотою на дві етнокультурні громади». До того ж, Константінов переконаний: «серйозно зайнятися» українськими націоналістами повинна саме росія – яка за допомогою свого Чорноморського флоту, а також «російськомовного населення» може змусити «віддати їй усі її подарунки, все те, що раніше було "Новоросією", а решту відпустити до Європи». Якщо, на думку кримського «політика», раніше такого результату можна було «досягнути простими домовленостями», то наразі росія «пробивається до нього», ведучи проти України повномасштабну війну.

Нема нічого дивного в переконаннях проросійського колаборанта в тому, що росія буцімто колись «подарувала» українцям землю, на якій вони жили споконвіку. Втім, дещо дивно виглядають його міркування про те, що після розпаду совєтського союзу росія «вибудовувала проєвропейську позицію» (!) – саме та росія, яка послідовно займалася придушенням національно-визвольних рухів на контрольованій нею території та розпалюванням вогнищ сепаратизму за її межами. І, мовляв саме на тлі такого «проєвропейського курсу» росії в Україні «зміцнилися націоналістичні сили» (що не дивує), внаслідок чого країна визначилася зі своїм цивілізаційним вибором, і її різкий розрив з росією було визначено наперед – особливо коли там до влади «нарешті прийшов Путін і почав вибудовувати незалежний курс». У цьому плані точкою неповернення для Константінова є події Помаранчевої революції: мовляв, жили в одній країні, розмовляли російською, визнавали обраного президента Леоніда Кучму – «совєтського керівника, який не підтримував націоналізм, завжди приховано присутній в Україні навіть за совєтських часів», – і тут «неочікувано звалився й налякав перший Майдан, добре організований масовий протест з метою захоплення влади».  Було б наївно вважати, що Константінов свідомо замовчує істинні причини тогочасних подій та прагнення їхніх учасників. Втім, в одному він виявляє послідовність – у тому, що зі своїми соратниками «не приймаємо тієї моделі України, яку нав’язували організатори Майдану». І, мовляв, саме відтоді його не полишала тривога – аж доки у 2014 році Путін не «повернув Крим».

«Я розумів, що Україна йде до катастрофи. Крим її міг уникнути, лише відновивши історичну справедливість, потоптану рішенням 1954 року», – висловився колаборант, який наразі в унісон з кремлівською пропагандою активно просуває тему «незаконності передачі Криму Україні» в середині минулого століття.

Узагальнення. Розглянуті приклади російських інформаційних наративів щодо окупованого Криму на початку 2026 року свідчать про їхню системність, багаторівневість і тісний зв’язок із ширшою стратегією гібридної агресії проти України. Пропагандистські конструкції, що транслюються через підконтрольні медіа, колабораціоністські структури та офіційних представників держави-окупанта, покликані не лише виправдати незаконну анексію півострова, а й сформувати ідеологічно зумовлену картину, в якій Україна позиціонується як «штучне ворожe утворення», а окупація її територій – як «історична справедливість».

Аналіз показує, що російська пропаганда використовує кілька ключових наративних ліній – ревізію минулого, «захист від зовнішніх ворогів», а також конструювання міфу про «спільну цивілізаційну ідентичність» мешканців окупованих територій з росією. Важливим елементом цієї політики є створення паралельної інформаційної реальності, де системні репресії, витіснення української ідентичності та порушення прав людини або заперечуються, або маскуються під декларації про «міжнаціональну гармонію» та «розвиток».

Водночас російські інформаційні стратегії мають подвійний характер. Для внутрішньої аудиторії на росії та окупованих нею територіях України домінує радикалізована риторика з елементами дегуманізації носіїв української ідентичності та відкритого виправдання насильства проти них. Натомість для міжнародної спільноти створюється образ «успішного» та «стабільного» Криму, який нібито демонструє соціально-економічний розвиток і повагу до культурного різноманіття. Така «вітринна» комунікація покликана послабити міжнародну підтримку України й поступово нормалізувати сприйняття російської окупації її територій.

Отже, інформаційний простір тимчасово окупованого Криму продовжує залишатися важливим інструментом російської політики, де пропаганда виконує функцію не лише супроводу військової агресії проти України, а й довгострокового інструменту трансформації ідентичності місцевого населення, з подальшим схилянням його до політичної лояльності. Усвідомлення логіки, механізмів і ключових сюжетів цих наративів є необхідною передумовою для ефективної протидії російській дезінформації та захисту інформаційного суверенітету України.