Уроки Кримської війни ХІХ століття для України

Група гуманітарної політики Експертної мережі Кримської платформи під час форуму платформи ініціювала проведення панелі на тему уроків Кримської війни 1853–1856 років. Вона виявилася однієї з найцікавіших на заході, адже дозволила побачити чимало паралелей із сучасністю. Автор статті був одним із спікерів панелі. Виступи були обмежені регламентом, тому «Голос Криму» запросив висвітлити його бачення уроків цієї війни більш детально.

Сучасна російсько-українська війна вже отримала свою офіційну назву – Війна за Незалежність України. Разом з тим її можна вважати і Кримською, адже почалася вона саме з агресії росії в українському Криму. Є широко відомий вислів: 

У цьому контексті варто подивитися на досвід іншої Кримської війни – Cхідної війни 1853–1856 рр., 170-річчя завершення якої припало на цей рік. Причому варто розглянути його не в сенсі академічного викладу (тут написано вже гори літератури), а в суто практичному чи політологічно-публіцистичному – у пошуках уроків для сучасності.

«Історія є вчителькою життя», переконували давні латиняни. Олдос Хакслі ж запевняв: 

Навіть побіжне порівняння кримських війн ХІХ і ХХІ століть дозволяє побачити чимало подібностей і паралелей. Поза сумнівами, історія ніколи не повторюється («двічі у Салгир не увійдеш», якщо перефразувати вислів еллінів). Разом з тим, кажуть, що історія «римується» або розвивається по спіралі. І кримські війни тому доказ. Століття змінюються, а росія демонструє дуже подібні форми імперської агресії та експансії.

У середині ХІХ століття і на поч. ХХ століття це державне утворення мало імідж потужної військово-політичної сили і одночасно ознаки соціально-економічної і політичної відсталості стосовно Заходу. Перед 1853 р. Російська імперія сприймалася як «жандарм Європи». Ще діяла інерція іміджа переможця у наполеонівських війнах та подальшого придушення російськими військами повстання поляків, спроби об’єднання Валахії та Молдови у єдину державу, угорської революції, а також допомога Османам у протистоянні із єгипетським васалом. Тобто Петербург гальмував тоді можливість утворення модерних національних держав не лише у своїй імперії, а й у сусідів. Перед початком російсько-української війни росія виграла чеченську і грузинську війни, володіла великим демографічним ресурсом і одним з найбільших на планеті ядерним потенціалом, а на її збройні сили чимало політиків, експертів і журналістів впевнено вішали лейбл – «друга армія в світі».

Династична багатонаціональна імперія Османів, звісно, кардинально відрізнялася від сучасної національної республіканської держави Україна. Втім їх єднає сприйняття у росії як слабких противників, з якими легко і без проблем можна буде розправитися. З початку XVIII століття Петербург виграв у Стамбула з десяток війн. З початку ХІХ століття про Османську імперію у Європі з російської подачі заговорили як про «хвору людину Європи». Перед початком війни у 2014 році росія витрачала на ВПК багато років поспіль у десятки разів більше за Україну, розбудовувала широку мережу агентів та шпигунів впливу всередині нашої країни, корумпувала частину українських і західних еліт, здобула великий вплив в українських економіці та інформпросторі. Такий стан справ наклався на імперські комплекси росіян і призвів до неадекватної оцінки ситуації росією.

Схожі кримські війни і своїми масштабами. У середині ХІХ ст. вона була найбільшим у Європі збройним конфліктом між Наполеонівськими війнами і Першою світовою війною. Новітня ж війна є найбільшою в Європі після Другої світової.

Росія починає кримські війни з помилок і ультиматумів

В обох випадках Петербург і Москва припустилися критичної кількості помилок в оцінці власних сил, спроможності противника, реакції Заходу на агресію і ситуації загалом. Російські столиці пропонували гравцям на Заході взяти участь у розподілі території майбутньої жертви. Петербург хотів зарезервувати за собою низку територій підвладних Османській Порті і насамперед реалізувати давню мрію російського імперіалізму – захопити протоки Босфор і Дарданелли. Натомість Лондону запропонував Крит і Єгипет. Великобританія відкинула цю пропозицію. Вона розуміла, що розподіл Туреччини різко порушить баланс сил у Європі, створить спочатку загрозу Персії, а потім британським володінням в Індії.  

Перед початком російсько-української війни Москва, ймовірно, пропонувала західним сусідам України (чи їх частині) взяти участь у захопленні і розподілі українських земель. Про це, зокрема, говорив польський високопосадовець. Втім у 2014 р. держави на захід від України були членами ЄС і НАТО і, очевидно, відкинули дикунські пропозиції взяти участь у злочині. Щодо агресії у 2022 р., то є потреба дізнатися про реальну позицію уряду Віктора Орбана, адже військові приготування підлеглої йому армії викликають питання.

У ХІХ і у ХХІ століттях росія провокувала збройні конфлікти і де-факто розпочинала їх без оголошення війни. Обидва рази вона починала їх з висування нереальних вимог до держави-майбутньої жертви. У лютому 1853 р. міністр морських справ росії Олександр Меньшиков прибув у Стамбул-Константинополь у супроводі великого почту після інспекції військ і зокрема Чорноморського флоту, демонстративно порушив правила придворного церемоніалу під час візиту до султана. А головне запропонував Абдул-Меджиду І передати ключі від храму у Віфліємі православним і надати росії право протекторату над християнами-підданими султана. Османський правитель пішов на поступки у першому питанні, але відмовив у другому, адже християни складали третину населення імперії – 10–12 мільйонів людей. Меньшиков у травні 1853 р. перервав переговори, росія розірвала дипломатичні відносини з Портою, а влітку російські війська без оголошення війни захопили підлеглі султану Волоське і Молдавське князівства. Агресію проти Порти росія вела під гаслами захисту православних.

Кілька місяців європейські країни безрезультатно пропонували Петербургу через дипломатичні механізми вивести російський контингент із дунайських князівств. Після чергової відмови росії Османська імперія у жовтні 1853 р. вимушена була оголосити їй війну.

Так само у 2013 р. росія сильно тиснула політично і дипломатично, економічною війною та підкупом на Україну з метою зірвати підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом. Вже восени того року були закулісні погрози Кремля відірвати частину території України, велися збройні приготування. Президент Янукович і його політична сила тоді прогнулися і всупереч волі українського суспільства спробували зупинити євроінтеграцію. Це призвело до Революції Гідності, яка змела режим Януковича і повернулла державу на євроінтеграційний курс. У лютому–березні 2014 р. росія без оголошення війни захопила АР Крим і Севастополь. Цього разу росія маскує свою агресію і геноцидні наміри знищити Українську державу захистом російськомовних і міфами про «русскій мір» і «адін народ».

Коаліції для зупинення агресора: дієва у ХІХ столітті і допоміжна у ХХ-му

Невміння оцінити спроможності жертви чинити опір російській агресії та реакцію світової спільноти приносить росії дуже неприємні сюрпризи. Після знищення турецького флоту у Синопі 1853 р. у Чорне море увійшли кораблі Великої Британії і Франції. До того влада росії не могла повірити у бажання британців захищати Туреччину, у можливість поєднання сил конкуруючих і ворогуючих Парижа і Лондона та проігнорувала їхні пропозиції. Петербург був впевнений, що Австрія віддячить за придушення угорської революції. В результаті у березні 1854 р. найрозвинутіші індустріальні держави того часу Велика Британія і Франція оголосили імперії Гольштейн-Готторпів-Романових війну і вступили у союз із Стамбулом. Наступного року до коаліції стримування агресора приєднається і Сардинське королівство, яке потребувало сприяння Франції у справі об’єднання Італії. Росія опинилася в ізоляції.

Коаліція у ХІХ ст. швидко перейшла від слів до справи: вже навесні 1854 р. були висаджені англо-французькі війська висадилися у Варні. Невдовзі після обстрілу союзних парламентерів в Одесі кораблі Великобританії та Франції почали обстріли російських портів Причорномор’я. Росія під тиском Австрії була змушена вивести  свої війська із Дунайських князівств. У вересні 1854 р. франко-британсько-османські війська висадилися під Євпаторією, невдовзі виграли битву під Альмою, взяли Севастополь в облогу і облаштували базу в Балаклаві. Спроби росії змінити ситуацію в Криму на свою користь у битвах під Балаклавою та Інкерманом наприкінці 1854 р., як і спроба відбити Євпаторію у лютому 1855 р. виявилися провальними. Ймовірно, саме це прискорило смерть самодержця Миколи І у лютому 1855 р., який називав росію державою не торговою і не промисловою, а воєнною. Військове фіаско спричинило у царя депресію.

Бойові дії велися на Балтиці, Баренцовому і Білому морях, на Тихому океані та на Кавказі. Росії вдалося навіть восени 1855 р. захопити Карс, втім на інших фронтах ситуація була невтішна. В Криму росію через її відсталість та недолугість військового керівництва очікувано відбулася катастрофа – у вересні 1855 р. союзники зайняли Севастополь. Доля війни була вирішена і на початку наступного року розпочалися мирні переговори.

Під час нападу росії в 2014 р. у України не було союзників. Більше того є підозри, що провідні західні держави рекомендували «не провокувати» агресора. Разом з тим настільки брутальне порушення росією Статуту ООН, десятків міжнародних та українсько-російських договорів викликали дипломатичне засудження її спроб порушити суверенітет та територіальну цілісність іншої суверенної держави. Всупереч очікуванням Путіна Україна не впала як достигле яблуко йому в руки. Через спротив українців провалився навіть публічно проголошений ним у квітні 2014 р. намір окупувати 10–12 українських областей. Та все ж росія захопила Крим і частини Донецької і Луганської областей.

Україна отримала обмежену дипломатичну, фінансову та іншу підтримку від цивілізованих країн і міжнародних акторів. Зусиллями української нації, частково підтриманими зовнішніми акторами, вдалося різко зменшити масштаб бойових дій і стабілізувати фронт на кілька років. Росія у 2022 р. розпочала новий етап війни – широкомасштабну агресію проти України під неформальними гаслами «Київ за три дні». Це був повтор ілюзій 2014 р. і щодо українців, і щодо Заходу. Виникла коаліція «Рамштайн» із п’яти десятків держав на чолі з США, яка надала безпрецедентну фінансову і військову підтримку Україні. Поєднання рішучості та вмінь українців із наданими можливостями партнерів дало змогу зірвати плани росії по встановленню контролю над більшою частиною України.

Звертає на себе увагу, що у ХІХ столітті три із чотирьох держав-союзниць були конституційними монархіями, а протистояли вони самодержавній росії. Остання сприймалася як ретроградна сила, що гальмує розвиток Європи. У війні ХХІ ст. протистояння демократичної та проєвропейської України неототалітарній росії має яскравий ідеологічний аспект. Це одна з причин широкої її підтримки. Навіть після другого обрання президента Трампа, політика якого послабила Захід, коаліція «Рамштайн», хай і зменшена чисельно та без лідерства Вашингтону, продовжує діяти. 

Як не програти мир

Кримська війна завершилася для держави-агресора принизливою поразкою, втім умови миру для неї через суперечності у стані переможців були не занадто тяжкими. 30 березня 1856 р. у Парижі був підписаний мирний договір, згідно з яким росія повертала Порті Карс, а натомість отримувала землі в Криму. Їй заборонялося мати військовий флот і укріплення на Чорному морі, а Туреччині гарантувалася територіальна цілісність.

Схоже, на цьому етапі російсько-української війни переговори про мир носять багато в чому імітаційний характер. Втім коли питання стане руба – варто пригадати як виконувалися умови Паризького миру. Лише через півтора десятка років росія скористалася франко-пруською війною і порушила умови договору – відновила військовий флот і почала розбудову фортець у Причорномор’ї, а ще за кілька років почала війну проти Туреччини. Тобто слова Бісмарка про ціну договорів з нею і паперу ще не були сказані, але правило вже діяло.  Паперовими виявилися і гарантії територіальної цілісності Османської імперії, як показала нова російсько-турецька війна 1877–1878 рр.

Для нас це означає, що наше прагнення у структури колективної безпеки – у НАТО чи ймовірні нові військові альянси у Європі – є правильними і необхідними, але пріоритет має бути іншим. Тільки сучасні збройні сили, ефективний державний апарат, модернізована економіка і громадянське суспільство можуть гарантувати Україні безпеку. Без цих складових будь-які дипломатичні папери чи безпекові парасольки виявляться безсилими проти імперського реваншизму.

Варто згадати також, що у Кримській війні 1853–1856 рр. найбільш постраждалою стороною виявився корінний в Криму кримськотатарський народ. Представники російської імперської влади під час бойових дій звинувачували його у «зраді», снували плани депортації та піддавали репресіям, що призвело масової еміграції та різкої зміни етнодемографічного балансу в Криму після війни. Так і зараз російська влада незаконно проводить колонізацію АР Крим і м. Севастополя своїми громадянами, від чого та інших дискримінаційних заходів страждають найбільше кримські татари та етнічні українці.

 ________________________________

Публікація підготовлена за фінансової підтримки Німецького фонду Маршалла Сполучених Штатів Америки. Її зміст є виключною відповідальністю автора і не обов’язково відображає позицію Німецького фонду Маршалла