Від бази до плацдарму: як Чорноморський флот РФ підготував окупацію Криму
Зображення згенеровано ChatGPT
Spiv Brativ. Є такий хороший український рок-гурт. І є у нього класна пісня: «Повітряна тривога в Криму». Знакова і актуальна. І є в ній популярний рефрен: «У Криму все почалося – Кримом і закінчиться». Раджу послухати.
«У Криму все почалося – Кримом і закінчиться» – ця фраза стала відомою завдяки промові Президента України Володимира Зеленського на 2-му саміті Кримської платформи 23 серпня 2022 року, через пів року після початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну та через вісім років після окупації Криму. Тоді Президент наголосив на невідворотності деокупації півострова, зазначивши, що війна завершиться саме з поверненням Криму.
Про те, чому війна не закінчиться допоки українській Крим залишатиметься під російською окупацією і чому це важливо не тільки для України, а і для всієї міжнародно-правової системи написано багато. В даному тексті хотілось би звернути увагу на той аспект, чому окупація Криму стала можливою? Для того, щоб це більше не могло повторитися.
Кримські, та й не тільки кримські, дослідники трагедії, що розгорнулася на півострові зимою-весною 2014 року, обумовлюють її невідворотність всією політикою української держави в Криму від початку незалежності до віроломного вторгнення «зелених чоловічків» – скільки помилок було зроблено Києвом, який, ідучи на поводу у агресивного східного сусіда, дозволив сформувати на півострові специфічну, сепаратистсько-проросійську екосистему. Один тільки статус «Автономної республіки Крим» в складі унітарної української держави чого вартий! Все це так… Але, як учить сопромат, для руйнації моноліту має бути якась точка прикладання зосередженої сили. І в історії з Кримом це був явно не Сімферополь. Розгадка «зашита» в Конституції України 1996 року. Це «місто з особливим статусом Севастополь» – «головна база Чорноморського флоту Росії».
Я не був би таким категоричним, якби молода Російська Федерація діяла за одним шаблоном в усіх місцях базування радянського Військово-Морського Флоту в колишніх союзних республіках. Але ні. Литва, Грузія, Азербайджан – флотське «розлучення» по-російськи відбувалося хоча і брудно, але в рамках зовнішньої пристойності. З Україною все відбувалося зовсім в інших тонах. І не варто все списувати на «вибрики» адмірала Касатонова, який начебто хотів отримати високу посаду в Міністерстві оборони України, але получив гарбуза від Кравчука. Все значно складніше, роль Касатонова в затягуванні Гордієвого вузла з флоту, Севастополя і Криму важлива, але не ключова. Сценарій драми старанно писали в Кремлі.
Перша спроба анексії, нахрапом. 2 грудня 1992 року юридичний відділ Верховної Ради РРФСР, на запит про статус міста Севастополя такого собі, як зараз називають «депутата-«ноунейма» Євгена Пудовкіна з Ленінграду, дав казуїстичний «висновок»: під час передачі у 1954 році Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР не був визнаний таким, що втратив чинність, Указ Президії ВР РРФСР від 29 жовтня 1948, яким місто Севастополь було виділене в самостійний адміністративно-господарський центр РРФСР зі своїм особливим бюджетом і віднесене до категорії міст республіканського підпорядкування. Таким чином, підганяли «висновок» у Верховній Раді вже колишньої РРФСР, ухвалення статті 77 Конституції УРСР відповідно до Указу Президії Верховної Ради УРСР 1968 року про оголошення Севастополя містом республіканського підпорядкування у складі України було неправомірним, і, відповідно, Севастополь в Україні опинився «помилково».
Ця «помилка» має бути «виправлена» вирішив депутат Пудовкін і 7 грудня того ж року VII З’їзд народних депутатів РФ доручив Верховній Раді Російської Федерації розглянути «питання статусу міста Севастополя». Виконуючи це «доручення», Верховна Рада Російської Федерації 9 липня 1993 року прийняла постанову № 5359-1, якою проголосила місто територією Росії – «підтвердила російський федеральний статус міста у межах міського округу на грудень 1991 року». Хоча зрештою, через низку причин, в тому числі розстріл і розгром Верховної Ради РФ Єльциним через два місяці, скандальна постанова ВР РФ залишилася декларацією, але вона стала базовим підґрунтям для формування сепаратистських проросійських рухів в Севастополі і поширення їх на Крим на багато років вперед.
«Українська Сторона попри об’єктивну реальність не бажає обговорювати на переговорах питання про російський статус міста Севастополя». В цій же постанові вперше згадується «місто-герой Севастополь, який був, є і буде головною військово-морською базою Чорноморського флоту Росії».
Тобто поняття головної військово-морської бази Чорноморського флоту напряму прив’язувалося до російського статусу міста.
Не вдаючись у подробиці процесу поділу ЧФ СРСР між Російською Федерацією і Україною, результатом якої зрештою став пакет із трьох базових угод про поділ флоту, статус і умови базування Чорноморського флоту Росії в Криму до 2017 року, варто зазначити, що однією з позицій, за яку «билась на смерть» на переговорах російська делегація було формулювання статті 2 «Угоди про параметри поділу Чорноморського флоту»: росіяни наполягали на формулюванні «Головною базою ЧФ РФ є місто Севастополь». Чому? Ідея була проста – представити Севастополь як такий собі Гібралтар в тілі України, суверенну територію «в оренді». Українській стороні дуже дорого коштувало спонукати росіян до нейтрального формулювання «Основна база Чорноморського флоту РФ знаходиться в місті Севастополі». Пастку Карасіна* вдалося подолати. Це була перемога. Як згодом виявилося – Піррова. З 1997 року російський військовий кіготь міцно зачепився за український Крим в Севастополі.
«Нічим іншим, ніж базуванням російського Чорноморського флоту на території України і бажанням того з боку російського керівництва «спеціальний статус» Севастополя не викликаний. Жодної потреби для України в спеціальному законі, який би виділяв якісь особливості в його адміністративно-територіальному устрої, здійсненні у місті місцевого самоврядування і виконавчої влади, немає» – зазначав Директор севастопольського неурядового аналітичного центру «Номос», а до того начальник відділу внутрішньої політики Севастопольської міської державної адміністрації Сергій Іванович Кулик.
Тим не менше тема «закону про місто-герой Севастополь» мусувалася аж до окупації Криму в 2014 році. До прикладу, авторами нашумілого проєкту закону про статус Севастополя в 2008 році стали, хто б ви думали, одіозні народні депутати України Вадим Колесніченко, Іван Вернидубов, Петро Симоненко і Володимир Литвин.
Закріпити законодавчо «спеціальний статус» Севастополя не вдалося, але де-факто російський фурункул в тілі України був оформлений в Угоді про статус та умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України і підкріплений «Перехідними положеннями» Конституції 1996 року, пункт 14 яких надавав Чорноморському флоту Росії виняток зі ст. 17 Конституції України. Яка загалом забороняла розміщення іноземних військових баз на території нашої держави. Звісно «тимчасово». До 2017 року. Але, як відомо, нема нічого більш постійного, ніж «тимчасове» - пазур міцно ухопився.
У 2008 році, на одній з міжнародних конференцій, яку ми проводили в Севастополі, керівник військових проєктів «Номосу» Дмитро Штибликов, полемізуючи, порадив росіянам вже починати думати куди переміщати Чорноморський флот у 2017 році, готувати відповідну інфраструктуру на власній території. На що керівник Севастопольського представництва Затулінського «Інституту країн СНД» (було і таке), екс-начальник розвідки ЧФ адмірал Соловйов зверхньо процідив:
«Швидше Україна піде з Севастополя, ніж його покине Чорноморський флот Росії»…
Певно знав щось – через пару місяців розпочалося вторгнення російських агресорів до Грузії. А ще пізніше Діма опублікував в «Чорноморській безпеці» статтю з промовистою назвою «Наступним буде Крим», яка виявилася пророчою. Дмитро Штибликов передбачав вторгнення російської армії на Кримський півострів і ключову роль російського військового контингенту в Севастополі в ньому.
Якщо хтось думає, що закордонний військовий контингент – це просто набор військових частин, той помиляється. Це вплив. Вплив політичний, вплив на соціальну, адміністративно-господарську діяльність регіону, його розташування. Чорноморський флот, маючи потужну пропагандистську машину в Севастополі – газету «Флаг Родины» з типографією, власний телеканал, Морську бібліотеку і ДОФ, Матроський клуб і навіть театр, які були тісно інтегровані в севастопольській соціокультурний простір, мав усі можливості формувати громадську думку, просувати проросійські наративи. Чим власне і займався, не надто приховуючи це. Флот став відігравати в Криму політичну роль. Навіть посада в командуванні ЧФ спеціальна була. Помічником командувача ЧФ з політичних питань (взаємодії з органами України) був капітан 1 рангу Усов Сергій Андрійович, він же доктор політичних наук, професор Севастопольської філії Московського державного університету. В обов’язки цього непримітного «науковця» входило формування сприятливого для Чорноморського флоту соціально-політичного середовища «в місцях його базування». Можу припустити. Що Сергій Андрійович був ще й кадровим офіцером ГРУ ГШ, але фактів, які підтверджують це, у мене, на жаль, нема.
Штаб флоту впливав і на соціально-економічне життя міста і регіону. Севастопольські чиновники жартували, що «головним» в Севастополі є не Поданєв (місцевий бандит), не Жунько (голова СМДА), не Єжель (командувач ВМС України) і навіть не Комоєдов (командувач ЧФ), а генерал-майор Кім – начальник тилу Чорноморського флоту, заступник командувача з будівництва і розквартирування військ: «Як В’ячеслав Ілліч скаже – так і буде». Севастопольська корупція дбайливо взрощувалася російськими спецслужбами посередництвом флотських корупціонерів. Це був клондайк – оренда, суборенда, офіційні субвенції і неофіційні мільйонні хабарі.
З часом «Русскій Севастополь» ставав фактором не тільки українського, а й російського політичного пасьянсу. У різний час Севастополь «окучували» Сергій Бабурін, Костянтин Затулін, Юрій Лужков, Сергій Глазьєв. Севастопольська штаб-квартира «Торгівельного представництва Республіки Татарстан в Криму» російського «олігарха», а по факту грушника під прикриттям, Ростислава Вахітова була офіційною резидентурою ГРУ ГШ РФ. А оперативна група ВКР ФСБ по Чорноморському флоту взагалі діяла в Севастополі легально, на підставі «секретної російсько-української міжвідомчої угоди» всупереч законодавству України.
На території «об’єктів Севастополя орендуємих Чорноморським флотом», якими росіяни розпоряджалися як власністю, росли центри російського соціально-політичного впливу: половина історичної будівлі Техупра ЧФ в самому центрі міста перетворилася на «Дом Москви в Севастополі», флотський навчальний загін в історичних Лазаревських казармах став Севастопольською філією Московського державного університету, на проспекті Хрустальова з’явилася «8-ма загальноосвітня школа Міністерства оборони (не освіти, оборони – це не одрук) Російської Федерації. Російські виші взагалі «облюбували» український Севастополь – до середини 2000-х там виникли «офшорні» філії щонайменше восьми російських державних ВНЗ: «русскіє бабушкі» - це добре сьогодні, але вкладатись треба на перспективу, в молодь! Ґрунт заживлювався…
І вона почалася. Вранці 20 лютого 2014 року оперативний черговий 810-ої бригади морської піхоти Чорноморського флоту отримав сигнал про приведення бригади у стан підвищеної бойової готовності (готовність «Б»). В той же день з Козачої бухти, де базувалася 810-та бригада, на виїзд з Севастополя вийшла колона бронетехніки. В штабі ЧФ пояснили тим, що російський флот в Криму «переводить свої частини на посилений режим охорони через складну політичну ситуацію в Україні» – начебто частини морської піхоти мають посилити охорону військових частин ЧФ в інших місцях дислокації в Криму, в тому числі аеродрому морської авіації в Гвардійському під Сімферополем. 20-23 лютого для «охорони одного з стратегічних об’єктів» з Тольятті до Криму направляється 3-тя окрема бригада спецназу ГРУ (пресловута в/ч 21208). 23 лютого Севастополь фактично переходить під контроль РФ – на мітингу на площі Нахімова «обраний» «народний мер» Чалий, оголошено про створення «загонів самооборони». 24 лютого в Севастополі російські бронетранспортери повністю перекрили в’їзди до міста, а в Новоросійську великі десантні кораблі ЧФ завантажили на борт підрозділи 45-го окремого полку спеціального призначення повітряно-десантних військ та вийшли курсом на Севастополь.
Коли вам говорять, що Севастополь, розташований в самому серці Чорного моря, має стратегічне значення в Чорноморському регіоні – не вірьте, брехня! Це твердження було відчасти справедливим в епоху вітрильних флотів – роза вітрів і усе таке. Але з моменту, коли перший британський паровий фрегат пройшов Чорноморські протоки і Нахімов затопив свої вітрильники прямо посеред Севастопольської бухти, заяви про стратегічне значення Севастополя – фікція, ті часи давно минули. «Русскій Севастополь» був потрібен Москві, щоб тримати в пазурах Крим. І звідти «нависати» над всім півднем України.
Тож, коли ми говоримо «У Криму все розпочалося – Кримом і закінчиться», треба уточнювати: «Все почалося з Севастополя. В Севастополі має і закінчитися». Так і буде!
________________________________
Публікація підготовлена за фінансової підтримки Німецького фонду Маршалла Сполучених Штатів Америки. Її зміст є виключною відповідальністю автора і не обов’язково відображає позицію Німецького фонду Маршалла.
532 views
