Крим на зламі: від проукраїнських протестів до російської окупації

Наприкінці листопада 2013 року в Києві спалахнули масові протести проти Президента України Віктора Януковича, зокрема через його зовнішньополітичний курс, пов’язаний із відмовою від євроінтеграції та дедалі більшою орієнтацією на зближення з Росією. Для багатьох українців одна лише його поява на екрані телевізора викликала суміш страху й огиди.

Кримчани доволі швидко відгукнулися на ці події. Уже в перші дні частина активістів вирушила до Києва, інші намагалися організувати акції підтримки у Сімферополі. 24 листопада на центральній площі міста — площі Леніна — біля однойменного пам’ятника (навколо якого згодом розгорнулися показові події, про що йтиметься нижче) планувався мітинг. Проте влада оперативно організувала на площі концерт, куди звезли бюджетників — учителів, працівників комунальних служб та інших. Це була очевидна спроба перехопити ініціативу. Попри це, акція прихильників Майдану все ж відбулася: спочатку на сходах біля будівлі Ради Міністрів АР Крим, а згодом — біля Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим.

«Для киян сімферопольський мітинг став несподіванкою», — згадує Кислий Мартін-Олександр, який на той час перебував у Києві.

За його словами, наприкінці листопада багато учасників столичного Майдану сумнівалися, що їх підтримують за межами столиці. І раптом — Крим.

«Я намагався пояснити, що мітинг у Криму був набагато менш масовим, ніж могло здатися збоку. Я знаю Сімферополь і міг тверезіше оцінити ту акцію. Але вона багатьох у Києві надихнула», — згадує Кислий.

Активну участь в організації кримського руху на підтримку Майдану взяли представники українських організацій національно-демократичного спрямування, які ще з 1991 року послідовно протидіяли російському сепаратизму та відстоювали територіальну цілісність України.

Основою організації перших акцій і підтримки кримського Майдану стали правозахисні організації Сімферополя, парафіяни Кримської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату (нині — Кримської єпархії Православної Церкви України), а також регіональні осередки політичних партій «ДемАльянс», «Свобода», УДАР, «Батьківщина», Української народної партії, Народного Руху України, Конгресу українських націоналістів та УРП «Собор». У цей самий час Меджліс кримськотатарського народу також підтримав Майдан у Києві та долучився до протестного руху в Криму.

Протягом усієї зими учасники протестів згадували «кримський намет» на Майдані в Києві та казан із пловом, який постійно там стояв.

Водночас більшість акцій кримського Євромайдану організаційно забезпечувала громадська організація «Кримський центр ділового та культурного співробітництва “Український дім”» (ГО «Кримський Центр»), яка на той час була найбільшою проукраїнською громадською інституцією півострова. Організація мала осередки в усіх регіонах автономії, тісно співпрацювала з УПЦ Київського Патріархату та координувала взаємодію з регіональними осередками національно-демократичних політичних партій.

Показово, що сьогодні про роль цієї організації згадують нечасто. Причина полягає в тому, що її керівництво свідомо не робило ставку на власний політичний чи медійний піар. Головним завданням було формування широкої коаліції національно-демократичних сил Криму для протидії російському шовінізму та сепаратизму, а також утвердження української ідентичності півострова.

Саме на ГО «Кримський Центр» лягла значна частина організаційної та юридичної роботи: підготовка повідомлень про проведення акцій, взаємодія з правоохоронними органами, оформлення необхідної документації та відповідальність за проведення більшості публічних заходів.

Не випадково двоє лідерів цієї організації — Андрій Щекун і Сергій Ковальський — стали двома із чотирьох співкоординаторів громадянського руху «Євромайдан-Крим». Ще двома співкоординаторами були Сергій Мокренюк, представник «ДемАльянсу» в Криму, та Ісмаіл Ісмаілов, представник молодіжних організацій півострова. Така модель співкоординації дозволила об’єднати різні громадські та політичні середовища, посилити самоорганізацію кримчан і сформувати широку платформу спротиву сепаратистським намірам проросійських сил.

Впертий ентузіазм. Акції та мітинги на площах

Штаб кримського Євромайдану розташовувався у невеликому приміщенні в центрі Сімферополя — в офісі Кримської організації Української народної партії.

За свідченням Андрія Щекуна, вибір саме цього офісу був свідомим. Окремі парламентські політичні сили намагалися очолити кримський Майдан, що могло перевести громадянський рух у площину політичного протистояння і зашкодити формуванню широкої коаліції. На той час Українська народна партія вже не була представлена у Верховній Раді України, тому її офіс сприймався як нейтральний майданчик, здатний об’єднати як парламентські, так і позапарламентські політичні сили.

Саме для уникнення внутрішніх конфліктів між громадськими та політичними організаціями було вироблено правила діяльності новоствореного громадянського руху «Євромайдан-Крим». На всіх акціях дозволялося використовувати виключно державну символіку України, прапори Європейського Союзу та кримськотатарського народу. Відмова від партійної символіки стала одним із ключових принципів руху і сприяла його подальшому розвитку. Завдяки цьому до акцій дедалі активніше долучалися кримчани, які не належали до жодної політичної сили, але підтримували європейський курс України та виступали проти політики Віктора Януковича і Партії регіонів, що тоді домінувала в суспільно-політичному житті Криму.

Лідери громадянського руху з перших днів займалися організацією мітингів, координацією прихильників та допомогою кримчанам, які вирушали до Києва. Вони регулярно відвідували столицю, підтримували кримські групи на Майдані, брали участь у всеукраїнських акціях та виступали зі сцени Майдану Незалежності.

У грудні 2013 року акції кримського Євромайдану біля Ради Міністрів АР Крим стали щоденними. Вони проходили переважно у вечірній час, після завершення робочого дня. Одночасно в інших містах Криму регулярно проводилися заходи на підтримку Майдану, які інколи збирали до кількох сотень учасників. Згодом їхня чисельність почала зменшуватися, а вже в січні майже кожен мітинг супроводжувався організованими акціями противників Євромайдану.

Головною метою цих заходів було не лише висловлення підтримки протестувальникам у Києві, а й консолідація проукраїнськи налаштованих кримчан. В офісі руху організовували поїздки охочих до столиці, допомагали з придбанням квитків, збирали кошти для підтримки учасників Майдану. Співкоординатори руху особисто їздили до Києва, виступали зі сцени Майдану та розповсюджували двадцятитисячний наклад україномовної кримської газети «Думка».

Багато сімферопольських акцій синхронізувалися з ключовими подіями в Києві — зокрема із протестами після силового розгону студентів, «Маршем мільйона» 8 грудня, а також акціями після ухвалення Верховною Радою України так званих «диктаторських законів» у січні 2014 року.

За словами Сергія Ковальського, одним із головних завдань вуличної активності у Криму було протистояння інформаційним маніпуляціям, які поширювали провладні та проросійські кримські медіа, нав’язуючи викривлене уявлення про цілі та характер Євромайдану.

«Євромайдан-Крим» мав чіткий розподіл напрямів роботи між координаторами.

«Ми з Сергієм Ковальським більшу частину роботи проводили з нашими прихильниками у Криму, політичними партіями та громадськими організаціями, оформляли повідомлення про проведення акцій. Зв’язками з правозахисними організаціями та студентством активно займалася Олександра Дворецька. Саме з її ініціативи було проведено одну з перших масових акцій біля Ради Міністрів АР Крим, після чого протест продовжився біля будівлі кримського главку міліції — наступного дня після побиття студентів спецпідрозділом «Беркут» у Києві», — згадує Андрій Щекун.

За взаємодію з київським Майданом відповідав Сергій Мокренюк. Більшу частину часу він перебував у столиці, координуючи кримських активістів та організовуючи їхню участь у всеукраїнських протестах.

Ісмаіл Ісмаілов відповідав за роботу з молоддю, комунікацію зі студентським середовищем та просвітницьку діяльність. Саме завдяки цій роботі до руху долучилося багато студентів закладів середньої та вищої освіти Криму.

«Кримчани помітно брали активну участь у київському Майдані, хоча сьогодні про це часто забувають. Майже відразу була створена Кримська сотня, яка розміщувалася в Жовтневому палаці. Її сотником був Микола Коробенков, який згодом загинув на фронті. Хочеться сьогодні згадати про нього.

Серед кримчан на Майдані активну роль відігравав Едуард Леонов — голова кримської організації ВО “Свобода”, народний депутат України, один із комендантів Київської міської державної адміністрації. Народний депутат України Андрій Сенченко був комендантом Жовтневого палацу. Богдан Дубас, колишній заступник Представника Президента України в АР Крим, був заступником коменданта Будинку профспілок Степана Кубіва, який одночасно координував роботу Штабу національного спротиву. Під час приїздів до Києва я неодноразово зустрічався з ними», — згадує Андрій Щекун.

До Героїв Небесної Сотні належить і кримчанин — керчанин Сергій Кемський, який загинув у лютому 2014 року від кулі снайпера.

Одним із найбільш несподіваних явищ стало приєднання до кримського Євромайдану ультрас футбольного клубу «Таврія». До середини січня стало очевидно, що для безпеки акцій необхідна хоча б пів сотні фізично підготовлених молодих чоловіків. Переважну більшість учасників мітингів становили жінки та люди старшого віку, які не могли ефективно протистояти можливим силовим провокаціям.

Раніше аполітичні футбольні фанати самі вийшли на контакт із координаторами руху та заявили про готовність забезпечувати громадський порядок під час акцій. Це стало проявом солідарності в межах загальнокримської підтримки Майдану. За словами очевидців, саме жорстоке побиття студентів спецпідрозділом «Беркут» стало для багатьох ультрас переломним моментом. Вони добре пам’ятали постійні конфлікти з міліцією під час футбольних матчів, тому насильство над мирними протестувальниками стало для них особисто зрозумілим і неприйнятним.

Реакція кримського суспільства на Майдан залишалася неоднорідною і значною мірою залежала від особистого досвіду та світогляду людей. Частина міського середнього класу Сімферополя сприймала події як закономірний конфлікт усередині української політичної еліти. Посилення влади Януковича та її поступова узурпація вже були очевидними, водночас багато людей побоювалися нестабільності, економічних втрат і можливого зриву курортного сезону.

Саме тому поряд із підтримкою демократичних змін у Криму поширювалися й настрої очікування та невизначеності. Значна частина населення займала позицію спостерігачів, не наважуючись відкрито підтримати жодну зі сторін конфлікту. Уже на цьому етапі ставало очевидно, що боротьба за громадську думку на півострові буде не менш важливою, ніж самі вуличні протести.

«Ці майданівці досягнуть хаосу в країні, а нам зірвуть сезон»

Саме так можна узагальнити настрої значної частини кримського суспільства наприкінці 2013 — на початку 2014 року.

Водночас далеко не всі одразу усвідомлювали масштаби та радикалізацію протестного руху в Києві. Показовою була розмова, що відбулася в Сімферополі в середині грудня. Одна з представниць громадського сектору дивувалася, звідки у київських протестувальників така рішучість і готовність до тривалого протистояння. У відповідь їй зауважили, що страх, який влада роками культивувала і в Криму, і в Україні загалом, має свої межі. Настає момент, коли люди перестають боятися й готові ризикувати — свободою, здоров’ям і навіть життям.

Подібні настрої особливо посилилися після силового розгону студентського протесту в Києві. На одному з мітингів у Сімферополі представник туристичного бізнесу, який раніше був далеким від політики та українського громадського середовища, емоційно реагував на байдужість перехожих. Показуючи на людей, які проходили повз, він говорив: «Вони чекають, поки їх самих почнуть бити кийками». Саме насильство щодо мирних протестувальників стало переломним моментом для багатьох кримчан, які до того не брали активної участі в політичному житті.

Ядро кримського Євромайдану становили етнічні українці, активісти національно-демократичних партій і громадських організацій — Української народної партії, Народного Руху України, ВО «Свобода», Конгресу українських націоналістів, «Просвіти», а також парафіяни Української Православної Церкви Київського Патріархату. Саме вони стали основою вже сформованого на той час проєвропейського руху на півострові.

Ці люди нерідко сприймали себе як «меншість у меншості». Будучи представниками титульної нації України, у Криму вони опинилися в умовах домінування російського культурного та інформаційного простору. Саме тому вони природно ототожнювали себе з учасниками київського Євромайдану, який відстоював не лише демократичні цінності, а й українську національну та культурну ідентичність.

Водночас кримський Євромайдан був значно ширшим за середовище українських національно-демократичних організацій. До нього долучалися кримчани, які підтримували європейський шлях розвитку України незалежно від власної етнічної ідентичності, студентська молодь, орієнтована на європейський освітній простір, а також підприємці, які дедалі більше побоювалися економічної політики режиму Януковича та посилення контролю з боку наближених до влади бізнесових груп.

Один із власників невеликого туристичного бізнесу так пояснював свою позицію:

«Я боюся, що Янукович обкладе мене такими податками, що працюватиму собі у збиток. Або мій бізнес просто відберуть через наближених людей. Навіщо мені таке зближення з Росією? Я добре знаю, як там усе працює — у нас буде тільки жорсткіше. Я хочу жити так, як живе мій знайомий у Хорватії. У нього такий самий бізнес, але він заробляє у багато разів більше і не боїться за своє майбутнє».

До кінця січня, а особливо в лютому 2014 року, серед учасників кримського Євромайдану дедалі сильніше зростало усвідомлення можливих наслідків поразки протестів у Києві. Все реальнішим видавався сценарій масштабних репресій, арештів і кримінального переслідування активістів. Уже тоді багато хто прогнозував розвиток подій за моделлю, яку згодом світ побачив у Білорусі. Ставала очевидною проста закономірність: поразка Майдану в Києві означатиме поразку всіх його прихильників у регіонах.

Один із кримських активістів, повернувшись зі столиці, описував свої відчуття так:

«На Майдані стріляють у людей, тітушки чатують у дворах, палять машини активістів. Але там я почувався спокійніше. Тут ідеш вулицею — і боїшся всього, ніби підпільник у тилу ворога».

Саме це відчуття постійної небезпеки значною мірою пояснює поступове скорочення кількості учасників кримських акцій у січні–лютому. Ставало очевидним, що вирішальне протистояння відбувається в Києві, а регіональні мітинги дедалі більше набувають символічного характеру. Якщо в грудні протести супроводжувалися піднесенням і відчуттям загальнонаціональної єдності, то вже на початку лютого на зміну емоційному піднесенню приходили тривога, виснаження та очікування відкритих репресій.

Показовими стали події 26 січня 2014 року. Кілька десятків учасників кримського Євромайдану були оточені чисельно переважаючим натовпом противників акції. Серед них виділялися фізично підготовлені молодики, активісти Комуністичної партії України та агресивно налаштовані жінки з партійною символікою.

Правоохоронці утворили живий кордон між сторонами конфлікту. Водночас показовим було те, що співробітники міліції стояли обличчям саме до агресивного натовпу, фактично стримуючи його від безпосереднього нападу на учасників Євромайдану.

У такому кільці кримські майданівці перебували близько години. Лише після термінового заклику про допомогу до площі прибуло кілька десятків ультрас футбольного клубу «Таврія». Майданівцям вдалося виконати Державний Гімн України, однак усі виступи практично заглушив агресивний натовп. Після цього міліція організувала коридор, через який учасників акції вивели з площі.

Подальші події лише підтвердили небезпечну тенденцію. Близько двадцяти ультрас опинилися навпроти майже двох сотень проросійських активістів і так званих «тітушок», яких підтримували учасники акції з плакатами «Ні фашизму!» та «Майдан не пройде!». Ситуація кілька разів наближалася до відкритої бійки. Лише втручання правоохоронців, які відтіснили футбольних фанатів до стіни сусідньої будівлі та переконали їх залишити місце події невеликими групами, дозволило уникнути масштабного зіткнення.

«Ми відвернули увагу агресивного натовпу і дали можливість жінкам та літнім людям безпечно залишити площу», — написав згодом один із кримських ультрас на своїй сторінці у соціальних мережах.

Події 26 січня стали своєрідною репетицією подальшої ескалації конфлікту. Вони продемонстрували, що протистояння в Криму поступово переходить від інформаційної та політичної боротьби до організованого силового тиску на прихильників української державності. Саме в цей період дедалі виразніше проявлялися ознаки майбутнього сценарію окупації, у якому психологічний тиск, вуличне залякування та демонстрація сили стали важливими елементами підготовки до подальших дій Росії.

«Божевільний принтер» та підпалений офіс. Як боялися у Криму Майдану

Реакція кримської влади на Майдан була швидкою, комплексною та багаторівневою. Ймовірно, вона координувалася не з одного центру, хоча визначення всіх її організаторів та механізмів взаємодії ще потребує окремих досліджень.

Водночас не варто недооцінювати й існування частини кримського суспільства, яка щиро сприймала Майдан як загрозу власному культурному та політичному світогляду. Для багатьох представників російськомовного середовища півострова ослаблення впливу Москви на Україну означало втрату звичного статусу та системи координат. У міру загострення подій у Києві зростали страх, роздратування та несприйняття протестного руху. Разом із тим, як і під час більшості політичних криз у Криму, значна частина населення залишалася пасивними спостерігачами, очікуючи, яка зі сторін візьме гору. Особливе місце в цій картині займали кримські татари як окремий політичний суб’єкт та Севастополь із його специфічною історико-політичною ідентичністю.

Кримська влада, контрольована Партією регіонів у коаліції з комуністами та проросійськими політичними силами, насамперед партією «Російська єдність», уже з перших днів активно включилася в боротьбу проти Майдану. При цьому використовувалися не лише офіційні механізми влади, а й неформальні інструменти адміністративного та політичного впливу.

Саме в цей період під гаслами «народного спротиву Майдану» було сформовано рух «Стоп-Майдан», у якому об’єдналися представники Партії регіонів, проросійських організацій, російських ірредентистських груп, окремих державних структур та бізнесових кіл, пов’язаних із владою Віктора Януковича.

Протидія Майдану — як київському, так і кримському — фактично стала одним із головних напрямів діяльності кримської влади. При цьому ступінь координації її дій із Москвою, ймовірно, був безпрецедентним для тогочасної України.

Вже наприкінці листопада 2013 року Голова Верховної Ради АР Крим Володимир Константинов та голова «Російської громади Криму» Сергій Цеков здійснили поїздку до Москви для зустрічей із депутатами Державної думи Російської Федерації. Надалі такі контакти стали регулярними і тривали практично всю зиму.

Паралельно Верховна Рада Автономної Республіки Крим дедалі активніше використовувалася режимом Януковича як регіональний політичний майданчик для легітимації боротьби проти Майдану. Водночас риторика кримського парламенту поступово зміщувалася від підтримки центральної влади до відкрито сепаратистських та ірредентистських заяв.

У січні депутат Верховної Ради АР Крим Леонід Пілунський та співкоординатор «Євромайдану-Крим» Сергій Ковальський намагалися налагодити діалог із Володимиром Константиновим. За їхніми словами, під час зустрічі вони побачили пригнічену й деморалізовану людину, яка фактично не демонструвала власної політичної позиції.

Особливо показовою є хронологія рішень і заяв Верховної Ради АР Крим.

22 листопада 2013 року президія підтримала рішення уряду України про призупинення євроінтеграції та висловила занепокоєння «деструктивними діями опозиції».

2 грудня кримський парламент звернувся до Президента України Віктора Януковича із закликом ужити рішучих заходів для відновлення громадського порядку та запровадження надзвичайного стану.

3 грудня було запропоновано розглянути питання вступу України до Митного союзу ЄврАзЕС.

11 грудня кримчан закликали «бути готовими стати на захист автономії».

22 січня 2014 року Верховна Рада АР Крим заявила, що реалізація «сценарію кольорової революції» нібито поставить під загрозу автономний статус півострова.

24 січня президія знову закликала Президента України запровадити надзвичайний стан.

4 лютого вже відкрито порушувалися питання проведення загальнокримського опитування щодо статусу Криму та можливого звернення до Президента Росії Володимира Путіна і Державної думи РФ із проханням стати гарантом «непорушності статусу автономії».

Після чергового візиту до Москви Володимир Константинов публічно заявив, що у разі перемоги Майдану для Криму залишиться «єдиний шлях» — денонсація рішення 1954 року про передачу Кримської області до складу Української РСР.

Усі ці рішення демонстрували чітку еволюцію політичної риторики кримського парламенту: від підтримки призупинення євроінтеграції — до фактичної підготовки ідеологічного підґрунтя для виходу Криму з українського правового поля. Саме в цей період Верховна Рада АР Крим почала продукувати безперервний потік заяв, звернень і політичних декларацій, через що серед журналістів і політичних оглядачів закріпилася іронічна характеристика — «божевільний принтер».

Одним із головних інструментів боротьби проти Євромайдану стало організоване вуличне протистояння. Якщо в Києві влада формувала «Антимайдан», то в Сімферополі активно застосовувалася практика одночасного проведення мітингів прихильників і противників Майдану.

До таких акцій залучали представників Народно-визвольного руху (НОД), проросійських козачих організацій, російських націоналістів, комуністів, молодіжне крило Партії регіонів та інші контрольовані структури. Формально вони позиціонувалися як «прості громадяни», однак характер їхньої організації свідчив про використання технологій штучної мобілізації населення та імітації масової підтримки влади.

Особливу увагу організатори приділяли психологічному тиску.

«Стоп-Майдан» масово друкував листівки із фотографіями лідерів Євромайдану та кримських активістів, які підтримували українські протести. Нерідко такі листівки розклеювали безпосередньо біля місць проживання активістів, фактично демонструючи, що за ними ведеться спостереження.

Подібну роль виконувала й офіційна агітація. У громадському транспорті демонструвалися відеоролики, де кадри провладних мітингів супроводжувалися гаслами «Крим із Президентом!» і «Крим — територія стабільності!». Після цього показували сцени з київського Майдану із написами про «анархію», «економічну розруху» та фотографіями кримських активістів із підписом «Зрадники Криму».

Паралельно здійснювався організований набір охочих для участі в «Антимайдані» у Києві.

Залучення державного ресурсу проявлялося й в інших формах. Так, у Кримському краєзнавчому музеї було організовано збір гуманітарної допомоги для співробітників внутрішніх військ та кримського «Беркута», які брали участь у придушенні протестів у столиці.

Після загибелі 18 лютого трьох співробітників кримського «Беркута» на площі Леніна в Сімферополі були організовані масштабні меморіальні заходи. Водночас вони виконували не лише жалобну, а й важливу політичну функцію — формували образ силовиків як «жертв Майдану» та посилювали мобілізацію проросійського середовища. Уже за кілька днів саме кримський «Беркут» став одним із символів російської окупації, а його співробітникам публічно вручали російські паспорти.

Паралельно зростали й репресивні дії проти активістів «Євромайдану-Крим». Нападів зазнавали окремі учасники руху, було спалено автомобіль Сергія Ковальського, здійснено спробу підпалу офісу громадського руху. Серед активістів поширювалася інформація про складання списків неблагонадійних осіб і підготовку кримінальних переслідувань.

На думку Андрія Щекуна, координація придушення кримського Євромайдану здійснювалася безпосередньо з боку окремих посадовців Ради Міністрів АР Крим. Він вважає, що значна частина відповідей щодо механізмів діяльності кримської влади того часу й досі залишається у колишніх посадовців автономії.

Окремі учасники подій також звертають увагу на роль тодішнього заступника голови Ради Міністрів АР Крим Рустема Теміргалієва, який, за їхніми оцінками, був однією з ключових фігур підготовки подальших процесів. На їхню думку, саме такі посадовці, залишаючись у публічній тіні, забезпечували практичну реалізацію рішень, які невдовзі стали складовою російської операції із захоплення Криму.

«Кримська правда»: від органу Верховної Ради до рупора антимайдану

Окремою складовою протидії Євромайдану стала діяльність кримських засобів масової інформації. Саме через них значною мірою формувалися суспільні настрої, створювався образ Майдану як загрози для Криму та легітимізувалися дії кримської влади.

Особливе місце серед кримських друкованих видань займала газета «Кримська правда». Упродовж десятиліть вона залишалася одним із найавторитетніших регіональних видань і мала значний вплив на громадську думку. Попри поступове зростання ролі телебачення та інтернету, для значної частини мешканців півострова саме вона залишалася джерелом політичної інформації.

Формально газета була друкованим органом Верховної Ради Автономної Республіки Крим, однак у період Євромайдану її редакційна політика дедалі більше збігалася з офіційною позицією кримської влади та проросійських політичних сил.

На сторінках видання Майдан послідовно подавався як джерело хаосу, насильства та загрози громадянському миру. У публікаціях активно використовувалися визначення на кшталт «екстремісти», «радикали», «бойовики», а сам протест зображувався як результат діяльності зовнішніх сил, спрямованих на дестабілізацію України.

Особливу увагу редакція приділяла висвітленню діяльності кримського «Антимайдану». Його акції подавалися як прояв справжньої громадської позиції мешканців півострова, тоді як проукраїнські заходи або замовчувалися, або описувалися як маргінальні й нечисленні.

Подібний підхід був характерним не лише для «Кримської правди». Аналогічну редакційну політику проводила більшість провідних кримських медіа, які перебували під політичним або економічним впливом влади чи проросійських структур.

Водночас інформаційний простір Криму не був повністю однорідним.

Окремі незалежні інтернет-видання, журналісти та громадські ініціативи намагалися подавати альтернативну інформацію про події в Києві та на півострові. Важливу роль у цьому відігравали соціальні мережі, які поступово ставали головним майданчиком для поширення інформації, не контрольованої владою.

Саме через Facebook, Twitter, YouTube та інші цифрові платформи кримські активісти координували проведення акцій, повідомляли про пересування проросійських груп, інформували про затримання учасників протестів та поширювали фото- і відеоматеріали з місця подій.

Проте вплив традиційних медіа залишався визначальним. Для значної частини населення, особливо старшого віку, саме друкована преса й телебачення залишалися основними джерелами інформації. Це значною мірою пояснює ефективність інформаційної кампанії, яка поступово формувала уявлення про Майдан як про небезпечний і деструктивний рух.

Важливо й те, що кримські медіа діяли не ізольовано. Їхній інформаційний порядок денний дедалі більше синхронізувався з російськими федеральними телеканалами та інформаційними агентствами. Одні й ті самі наративи, оцінки й формулювання одночасно з’являлися як у російському інформаційному просторі, так і в кримських засобах масової інформації.

У результаті на півострові сформувалося середовище, у якому державна політика кримської влади, діяльність проросійських організацій та інформаційний супровід медіа взаємно посилювали одне одного. Саме така синхронізація політичних, адміністративних та інформаційних ресурсів створила сприятливі умови для подальшої реалізації російського сценарію захоплення Криму.

Водночас не слід перебільшувати абсолютний вплив окремих кримських медіа. Попри домінування проросійського інформаційного порядку денного, у суспільстві зберігалися різні погляди на події. Частина мешканців Криму отримувала інформацію з українських телеканалів, інтернет-ресурсів, соціальних мереж або безпосередньо від знайомих, які перебували на Майдані в Києві. Саме тому інформаційний простір півострова залишався неоднорідним, хоча перевага проросійських наративів поступово ставала дедалі відчутнішою.

Окремий сюжет: Севастополь

Існує теорія, згідно з якою на периферії російського політичного та культурного простору нерідко формуються особливі соціокультурні утворення, які можна назвати своєрідними «згустками російського фронтиру». До них зазвичай відносять Калінінград, Нарву, окремі райони Далекого Сходу та, насамперед, Севастополь. Саме такі території часто характеризують як «російськіші за Москву» — простори, де російська імперська ідентичність набуває найбільш концентрованих форм.

Події зими 2013–2014 років у Севастополі значною мірою підтверджують цю тезу.

За даними розслідування Центру журналістських розслідувань «Шуцмани Путіна. Севастополь», уже 25 січня 2014 року в інтернеті з’явилися заклики до створення «народних дружин» для «захисту міста від Майдану». Наступного дня учасники формування «Рубіж» уже брали участь у проросійському мітингу в центрі Севастополя та нападали на проукраїнських активістів. Керівником структури називали Володимира Мельника — колишнього співробітника внутрішніх військ МВС України. У цей самий період біля місцевих осередків партій «Російський блок» і «Російська єдність» почали концентруватися добровольці, ветерани Чорноморського флоту, представники козацьких організацій та колишні силовики.

Хронологія подій лютого 2014 року, відтворена за матеріалами Центру журналістських розслідувань, демонструє послідовну підготовку до переходу від політичного протистояння до силового сценарію.

Наприкінці січня та протягом першої половини лютого в Севастополі відбувалася поступова мілітаризація проросійського руху. На мітингах біля будівлі міської державної адміністрації та штабу Чорноморського флоту РФ регулярно лунали заклики до непокори центральній владі України. У розслідуваннях згадується участь колишніх офіцерів російського флоту та координація дій через структури, пов’язані з Чорноморським флотом Російської Федерації. Паралельно створювалися мережі зв’язку, автомобільні групи, формувалися майбутні блокпости. Частина активістів проходила підготовку на базі козацьких і ветеранських організацій.

18–20 лютого, на тлі розстрілів учасників Революції Гідності в Києві, у Севастополі різко зросла кількість проросійських мітингів. Місцеві медіа та проросійські організації активно поширювали наративи про «фашистський переворот» у столиці та необхідність створення «самооборони». Після повернення із Києва співробітників севастопольського «Беркута» в місті відбулися масові зустрічі, під час яких їх вітали як «героїв». Саме навколо цього підрозділу та ветеранських організацій почало формуватися силове ядро майбутньої «Самооборони Севастополя».

21 лютого, після підписання угоди між Президентом України Віктором Януковичем та опозицією, проросійські організації Севастополя вже відкрито заявляли, що не визнаватимуть нову українську владу. У місті з’явилися перші імпровізовані патрулі, а під час мітингів дедалі частіше лунали заклики перейти «під захист Росії».

Після втечі Януковича 22 лютого криза української системи влади в Севастополі стрімко загострилася. Біля будівлі міської адміністрації проходили багатотисячні мітинги під російськими прапорами. Їхні учасники вимагали створення власного «виконавчого комітету» та прямого підпорядкування Російській Федерації. Одночасно активізувалися координаційні групи, які згодом стали основою структури «Самооборони Севастополя».

Ключовим днем стало 23 лютого 2014 року. На площі Нахімова відбувся масштабний проросійський мітинг, під час якого підприємця Олексія Чалого проголосили «народним мером» міста. Це рішення не мало жодних правових підстав у системі органів влади України, однак саме після нього проросійські сили фактично перебрали контроль над ситуацією в Севастополі.

Того ж дня розпочалося формування постійних загонів «Самооборони Севастополя», було організовано цілодобові чергування, патрулювання вулиць та створення системи оперативної координації. За даними журналістських розслідувань, у цих процесах брали участь колишні офіцери російського флоту та структури, пов’язані з Чорноморським флотом Російської Федерації.

24 лютого продовжилося зміцнення паралельної системи влади. У місті з’явилися перші постійні блокпости та пункти збору добровольців. Проросійські активісти встановлювали контроль над адміністративними будівлями, перевіряли лояльність посадовців і координували свої дії з проросійськими силами у Сімферополі.

Саме в цей період почали формуватися механізми майбутньої операції із блокування українських військових частин і захоплення влади в Криму. Уже 26–27 лютого, після появи російських військовослужбовців без розпізнавальних знаків, ця операція перейшла у відкриту фазу.

Важливо, що більшість описаних процесів розпочалася ще до відкритого застосування російських регулярних військ. Це свідчить, що силовий сценарій не був імпровізацією чи реакцією на події в Києві. Навпаки, події в Севастополі демонструють наявність завчасної організаційної підготовки, створення місцевої інфраструктури підтримки та поступової координації дій між проросійськими організаціями й структурами, пов’язаними з Російською Федерацією.

Саме тому Севастополь став першим містом Криму, де українська державна влада фактично втратила контроль ще до початку відкритої фази російської військової операції. У цьому сенсі він був не лише одним із центрів проросійського руху, а й своєрідним полігоном, на якому відпрацьовувалися механізми майбутнього захоплення всього півострова.

Мітинг під Леніним та під Верховною Радою АР Крим: уціліли обидва

23 лютого 2014 року, коли Революція Гідності в Києві вже перемогла, у Сімферополі на площі Леніна відбувся багатотисячний мітинг, організований Меджлісом кримськотатарського народу. За різними оцінками, він зібрав близько десяти тисяч учасників.

Для багатьох присутніх цей день асоціювався не лише з підтримкою нової української влади, а й із можливістю остаточно порвати із символами радянського минулого. Чимало учасників очікували, що пам’ятник Леніну буде демонтований — так само, як це вже сталося в Києві.

Однак значення пам’ятника Леніну в Сімферополі суттєво відрізнялося від більшості аналогічних монументів в інших містах України. Він розташовувався у самому символічному центрі кримської столиці й виконував значно ширшу функцію, ніж звичайний пам’ятник радянської доби. Фактично він залишався візуальним уособленням безперервності радянської, а згодом і пострадянської політичної традиції, демонструючи домінування імперської історичної пам’яті в міському просторі.

Під час мітингу Рефат Чубаров повідомив, що кримській владі буде надано час для самостійного демонтажу пам’ятника. Для частини учасників це стало несподіваним і розчаровуючим рішенням.

Один із безпосередніх учасників тих подій, добре обізнаний з організацією мітингу, згадував, що Мустафа Джемілєв, який тоді перебував у Києві, намагався зв’язатися з Рефатом Чубаровим і переконати його демонтувати пам’ятник саме цього дня. За його словами, для цього вже були підготовлені троси, а поруч чекала вантажівка. Серед учасників перебували люди, готові негайно здійснити демонтаж, зокрема представники футбольних ультрас. Проте цього не сталося.

Частина розчарованих ультрас, приблизно дві сотні молодих людей, все ж спробувала прорватися до постаменту. Однак кримські татари утворили щільний живий коридор і відтіснили їх від пам’ятника. Між учасниками виникла короткочасна штовханина, але демонтаж так і не відбувся.

Згодом цей епізод набув символічного значення. Навколо пам’ятника Леніну фактично відбулася відмова від радикального демонтажу символів радянської епохи, хоча суспільний запит на такі дії вже існував.

Через три дні центром протистояння стала вже площа перед Верховною Радою Автономної Республіки Крим.

26 лютого біля парламенту одночасно відбулися два масові мітинги прихильників протилежних політичних позицій. З одного боку зібралися кримські татари, українські громадські активісти, прихильники Євромайдану та футбольні ультрас. З іншого — учасники проросійських організацій під прапорами Російської Федерації та Автономної Республіки Крим.

Подія увійшла в історію під неофіційною назвою «сумо під Верховною Радою», оскільки багатогодинне фізичне протистояння між натовпами нагадувало боротьбу за витіснення суперника з площі.

Причиною мітингу стала інформація про можливе проведення засідання Верховної Ради АР Крим, на якому депутати могли ухвалити рішення щодо виходу Криму з українського правового поля, звернення до Російської Федерації або інших політичних кроків, спрямованих на зміну статусу автономії.

Попри значний політичний тиск, засідання того дня так і не відбулося.

Атмосфера навколо парламенту була надзвичайно напруженою. Із гучномовців біля собору Святого Олександра Невського Української Православної Церкви Московського Патріархату лунали православні молитви й церковний спів. Мобільний зв’язок працював із перебоями. До міста прибували автобуси з представниками проросійських козачих організацій із Севастополя. У тисняві та внаслідок серцевих нападів загинули двоє людей.

Попри надзвичайне напруження, прихильникам територіальної цілісності України вдалося досягти головної мети — не допустити проведення сесії парламенту, яка могла створити формальне політичне підґрунтя для подальших дій Російської Федерації.

На світанку 27 лютого ситуація кардинально змінилася. До будівлі Верховної Ради АР Крим прибули озброєні військовослужбовці без розпізнавальних знаків, які без опору встановили контроль над парламентом та урядом автономії.

Після цих подій неодноразово виникало запитання: чи могло щось змінитися, якби тієї ночі біля будівлі залишилися чергувати учасники мітингу — хоча б кілька десятків або сотня людей?

Однозначної відповіді на це питання не існує. Водночас сам факт його виникнення свідчить про те, наскільки несподіваною для більшості кримчан стала поява регулярних російських військових без розпізнавальних знаків. До останнього моменту багато хто сприймав кризу як внутрішньополітичне протистояння, не усвідомлюючи, що політичний сценарій уже поступається місцем заздалегь підготовленій військовій операції.

Саме події 26 лютого стали останньою масштабною спробою громадянського суспільства Криму зберегти український конституційний порядок мирними засобами. Зрив проведення сесії Верховної Ради АР Крим не дозволив легітимізувати політичний сценарій відокремлення півострова, однак уже наступної ночі його було замінено відкритим силовим сценарієм, реалізованим за участю російських військових.

Рішучий момент: коли випускати «зелених чоловічків»?

Події 26–27 лютого 2014 року дають підстави припустити, що напередодні захоплення Криму російське керівництво могло розглядати щонайменше два сценарії розвитку подій.

Перший передбачав політичний, зовні легітимний шлях зміни статусу півострова. Його суть полягала в ухваленні Верховною Радою Автономної Республіки Крим звернення до керівництва Російської Федерації, заяви про невизнання нової української влади або рішення щодо особливого статусу Криму. За такого розвитку подій подальші дії Москви могли б подаватися як відповідь на нібито ініціативу кримського парламенту.

Такий сценарій створював би можливість для політичного тиску на нову українську владу, переговорів або торгу щодо майбутнього статусу Криму. У російській інтерпретації він міг виглядати як внутрішньополітичний процес, а не як зовнішня військова операція.

Однак розвиток подій 26 лютого свідчить, що цей задум не був реалізований.

Масовий мітинг прихильників територіальної цілісності України біля Верховної Ради АР Крим, насамперед кримських татар і проукраїнських активістів, фактично унеможливив проведення парламентського засідання та ухвалення рішень, які могли стати формальним політичним прикриттям подальших дій Російської Федерації.

Крім того, події того дня продемонстрували, що твердження про одностайну підтримку кримчанами проросійського курсу не відповідали дійсності. Відкрите протистояння біля парламенту показало наявність значної частини населення, готової публічно відстоювати територіальну цілісність України.

Саме після цього, ймовірно, було реалізовано другий сценарій — силовий.

Про його попередню підготовку свідчить стрімкість наступних подій. Уже в ніч проти 27 лютого озброєні військовослужбовці без розпізнавальних знаків зайняли будівлі Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Уже вранці було встановлено контроль над ключовими адміністративними об’єктами Сімферополя.

Подібна операція не могла бути підготовлена за кілька годин. Упродовж наступних днів відбулося швидке нарощування російського військового угруповання: перекидалися додаткові підрозділи, блокувалися українські військові частини, встановлювався контроль над транспортною інфраструктурою, аеропортами, вузлами зв’язку та іншими стратегічними об’єктами.

Це дає підстави вважати, що силовий варіант був розроблений заздалегідь, а військові підрозділи перебували в готовності до його реалізації.

Отже, мітинг 26 лютого можна розглядати як момент, коли політичний механізм легітимізації захоплення Криму втратив ефективність. Саме після цього криза остаточно перейшла у фазу відкритої військової операції.

Цю логіку підтверджують і дослідження військового експерта Андрія Клименка, який звертає увагу на підготовчі дії Росії в морському та повітряному просторах ще до появи так званих «зелених чоловічків». Більшість мешканців Сімферополя тоді не могла спостерігати цих процесів, однак вони вже свідчили про початок реалізації військового плану.

У звіті «Сіра зона. Чотири роки окупації» Андрій Клименко зазначає, що спецоперація Російської Федерації із захоплення Криму фактично розпочалася ще до завершення зимових Олімпійських ігор у Сочі.

Зокрема, 20 лютого 2014 року з Козачої бухти Севастополя почалося переміщення бронетехніки 810-ї окремої бригади морської піхоти Чорноморського флоту РФ. Офіційним поясненням було нібито посилення охорони російських військових об’єктів у Криму через загострення політичної ситуації в Україні.

У той самий період до Криму перекидалися підрозділи спеціального призначення Головного управління Генерального штабу Збройних сил Російської Федерації. Уже 23 лютого фактичний контроль над Севастополем перейшов до проросійських сил, які створили «загони самооборони». Саме разом із ними діяли російські військовослужбовці без знаків розрізнення, які згодом отримали назву «зелені чоловічки».

У сукупності ці факти свідчать, що силова операція не була імпровізацією чи реакцією на розвиток подій у Києві. Вона вимагала тривалого планування, підготовки сил і засобів, координації дій військових, спеціальних служб та місцевих проросійських структур.

Події лютого–березня 2014 року — захоплення органів влади, блокування українських військових частин, стрімка втрата Україною контролю над Кримом і початок російсько-української війни — сьогодні сприймаються як єдиний історичний процес. Проте для більшості безпосередніх учасників і свідків вони складалися з окремих, часто не пов’язаних між собою епізодів, справжній зміст яких став зрозумілим лише згодом.

Саме тому аналіз подій Євромайдану в Криму має важливе значення не лише для реконструкції історії окупації півострова, а й для розуміння механізмів сучасної гібридної війни, у якій політичний тиск, інформаційні операції, діяльність місцевих проросійських структур і військова сила були елементами єдиного задуму.

Висновки. Події Євромайдану в Криму стали невід’ємною частиною загальноукраїнської Революції Гідності та водночас продемонстрували специфіку політичних і суспільних процесів на півострові. Попри поширений після окупації міф про нібито одностайну підтримку Росії кримчанами, події зими 2013–2014 років свідчать про інше. У Криму діяла активна проукраїнська частина суспільства — громадські активісти, представники українських організацій, студенти, підприємці, парафіяни Української Православної Церкви Київського Патріархату, кримські татари, футбольні ультрас та багато інших громадян, які відкрито підтримували європейський вибір України, організовували акції протесту, допомагали Майдану в Києві та відстоювали територіальну цілісність держави.

Водночас кримська влада, що перебувала під контролем Партії регіонів і проросійських політичних сил, послідовно перейшла від підтримки політики Президента Віктора Януковича до формування умов для виходу Криму з українського правового поля. Через рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, діяльність організації «Стоп-Майдан», адміністративний ресурс, контрольовані засоби масової інформації та кампанію із дискредитації Євромайдану поступово формувався образ протестного руху як загрози для півострова. Одночасно активізувалася взаємодія кримських політичних еліт із Російською Федерацією.

Окрему роль у розвитку подій відіграв Севастополь, де процеси мілітаризації проросійського руху, створення загонів «самооборони» та формування паралельних структур влади розпочалися ще до відкритої появи російських військових. Це свідчить, що силовий сценарій був підготовлений завчасно, а місцеві проросійські організації стали важливою складовою його реалізації.

Події 26 лютого 2014 року біля Верховної Ради Автономної Республіки Крим стали переломним моментом. Масовий мітинг кримських татар, проукраїнських активістів і прихильників територіальної цілісності України фактично не дозволив реалізувати політичний сценарій легітимізації зміни статусу Криму. Саме після цього, ймовірно, було введено в дію заздалегідь підготовлений силовий варіант із використанням російських військовослужбовців без розпізнавальних знаків.

Подальший перебіг подій засвідчив, що окупація Криму була не спонтанною реакцією на зміну влади в Києві, а результатом комплексної операції, у якій політичний тиск, інформаційна кампанія, діяльність місцевих проросійських структур і застосування військової сили становили взаємопов’язані елементи єдиного задуму.

Водночас історія кримського Євромайдану спростовує поширене уявлення про пасивність або байдужість українського Криму. Попри несприятливі політичні умови, потужний інформаційний вплив Росії та адміністративний тиск, тисячі мешканців півострова відкрито підтримали Революцію Гідності, виступили на захист української державності та стали учасниками загальноукраїнського руху за свободу і демократичний розвиток.

Сьогодні, коли від початку російської агресії минуло понад дванадцять років, події кримського Євромайдану набувають особливого значення не лише як історичне свідчення опору окупації. Вони дають змогу краще зрозуміти механізми підготовки гібридної війни, роль інформаційного впливу, місцевих колабораційних структур і зовнішнього втручання, а також нагадують, що навіть у найскладніших умовах у Криму існувала й продовжує існувати українська громадянська спільнота, яка не відмовилася від своєї держави.

Андрій КИРИЛОВ

Читайте також по темі: Безсила держава та слабке суспільство: анатомія капітуляції Криму

Без зброї проти імперії: уроки спротиву руху «Євромайдан-Крим» для деокупації півострова

Кримська зима 2014 року: перші сигнали відкритої агресії