«Казачій народ» - інструмент окупації: як Росія перетворила псевдокозацтво на силу агресії в Криму

«Скільки розвелося військ: донське, волзьке, гребінське, терське… Вся голота російська волі та неробства в козацтві жадає!»

                                                                         Валентин Пікуль. «Фаворит»

12 років тому російські війська увійшли до Криму, внаслідок чого кремлівський режим отримав над півостровом фактичний контроль. В Україні та цивілізованому світі нещодавно відзначили роковини окупації регіону, на росії та контрольованих нею територіях України – річницю.

18 березня 2014 року російський диктатор Владімір Путін у Кремлі підписав зі своїми маріонетками – новоявленими «головою республіки Крим» Сєрґєєм Аксьоновим, «головою державної ради республіки Крим» Владіміром Константіновим та тимчасовим «народним мером Севастополя» Алєксєєм Чалим — «договір про прийняття республіки Крим і міста Севастополя до складу російської федерації».

Того ж дня на російсько-українській війні, що вже де-факто тривала майже місяць, у рідному Сімферополі загинув перший вояк – прапорщик ЗСУ Сергій Кокурін, службовець 13-го фотограмметричного центру Військово-топографічної служби України Управління оперативного забезпечення ЗСУ. Етнічний росіянин, він під час перебування на спостережній вежі центру був розстріляний з автоматів членами диверсійного загону російської ФСБ. Тими, що прийшли нібито «рятувати російськомовний народ Криму від українських нацистів».

У той же час втрат зазнали й нападники. За невідомих обставинах від вогнепального поранення загинув один бойовик з парамілітарного угрупування, що працювало разом з російськими силами, – громадянин росії з Волґоґрада, 33-річний Руслан Казаков, який у 2000–2004 рр. брав участь у придушенні боротьби Ічкерії за незалежність від кремлівського режиму. За словами його брата, Дениса Казакова, що теж брав участь у штурмі фотограмметричного центру в Сімферополі, під час перестрілки Руслан кинувся допомагати пораненому 18-річному членові «кримської самооборони», яка фактично виконувала роль «живого щита» російських спецпризначенців, і був убитий на місці.

Втім, російська окупація починалася не лише з «зелених чоловічків». Поруч із кадровими військовими та спецслужбами Кремль активно використовував інший, менш формалізований, але не менш ефективний інструмент – парамілітарні угрупування, що називають себе «казаками». Ці люди з’являлися на блокпостах, брали участь у захопленні українських військових частин, патрулювали міста й виконували роль «народної підтримки» російської агресії. Насправді ж це була керована, ідеологічно заряджена сила, інтегрована в окупаційний механізм. До неї, немовби за іронією долі, належав і окупант на прізвище Казаков, який після звільнення в запас у 2006 році вступив до «казачого» товариства «Станиця Пластунська» російського так званого «Всевеликого війська Донського».

16 березня 2014 року, напередодні своєї загибелі, Казаков прибув до Сімферополя у складі групи з 35 російських нереєстрових «казаків» – буцімто для «забезпечення безпеки» організованого окупантами «референдуму про статус Криму»; вже за два дні його скерували на «перемовини» зі службовцями фотограмметричного центру, які вилилися у штурм і захоплення військової частини, на той час вже кілька днів як заблокованої окупантами. 30 квітня 2014 року Путін посмертно нагородив Казакова орденом мужності. Крім цього, загиблого окупанта було відзначено різноманітними медалями за «захист», «звільнення» та «повернення» Криму. Тривалий час російська пропаганда стверджувала, що його вбив невідомий «17-річний снайпер націоналістичної організації "Правий сектор"».

Цинізм ситуації полягав ще й у тому, що оборонця Сергія Кокуріна та нападника Руслана Казакова одночасно й разом відспівали 22 березня 2014 року в сімферопольському гарнізонному Будинку офіцерів. Це була суть російської операції в Криму – підмінити реальність пропагандою, в тому числі й стиранням межі між жертвою та агресором. Немовби з цієї події за понад 8 років, після початку повномасштабної війни росії проти України, у Ватикані писався сценарій спільної участі українки та росіянки у сумнозвісній великодній хресній ході – на знак «примирення братніх народів»…

Після окупації Криму, принаймні до кінця літа 2014 року, за місцем розташування 13-го фотограмметричного центру ЗСУ в Сімферополі дислокувалася військова частина 21341 російського міністерства оборони; з часом її номер позначався як 43651 – умовне найменування військової частини 946-го головного центру геопросторової інформації, що дислокується в підмосковному Ноґінску. За непідтвердженими даними, до російського повномасштабного вторгнення в Україну частина в Сімферополі, попри інформацію про занедбаність місця, була діючою. Наразі під її стінами стоїть поклінний хрест – на місці, де, за легендою, «беззбройний» Руслан Казаков «витяг з лінії вогню пораненого товариша, після чого його смертельно поранила снайперська куля ворога». Цього року кримські «казакі» вчергове за своєю традицією зібралися біля пам’ятного знака, щоб згадати «православного воїна-захисника кримської землі, який перебуває в лавах безсмертного воїнства Христового і з небес допомагає тим, хто живе на землі, завершити розпочату справу й виконати святу місію – не дати поширитися нацизмові й захистити дружин, матерів, дітей, святу церкву, істинні християнські традиції».

Крім цього, було зазначено, що в експозиції відображено аспекти участі козаків в анексії Кримського ханства російською імперією в 2-й половині XVIII століття, «вітчизняній» та Кримській війнах XIX століття, а також ролі російського «казачєства» у ІІ світовій війні (оминаючи «незручне» питання «казаків» на службі Третього райху) та в подіях російської окупації Криму у 2014 році. Особливу увагу було приділено компоненті російського православ’я в житті «казаків», а також зовнішньополітичним зв’язкам козаків-чорноморців з Придністров’ям та Сербією, на які сьогоднішня путінська росія також має види.

То ким же все-таки є теперішні кримські «казакі»?

Зафіксовано назви наступних «козацьких» об’єднань (задля уникнення ототожнення з козаками і з огляду на проросійську орієнтацію, доцільніше використовувати визначення «казачий»), які діяли в Криму до його російської окупації:

- «Об’єднання казаків Криму»;

- «Рада отаманів Криму»;

- «Кримська паланка Війська Запорозького Низового» (керівник усіх трьох організацій – Сєрґєй Юрчєнко, він же «атаман Бахчисарайського казачого куреня», колишній депутат Бахчисарайської міської ради; наразі «депутат» і «заступник голови комітету з питань оборони, зв’язків з правоохоронними органами та надзвичайних ситуацій» «законодавчого зібрання Запорізької області»);

- «Кримський казачий союз» (заснований у 1992 році; керівник – Владімір Чєркашин, відставний міліціянт, колишній депутат Верховної Ради АР Крим, деякий час очолював «Кримську координаційну раду організацій російських співвітчизників»);

- «Чорноморська казача сотня» (Севастополь; керівник – «атаман» Анатолій Марєта);

- «Таврійська сотня» російського «Тєрського казачого війська» (або «підрозділ Кримського казачого війська "Станиця Тєрська"»; керівник – Вадім Іловчєнко, псевдо «Іловайскій»: згодом «депутат державної ради республіки Крим», наразі «заступник керівника запорізького регіонального відділення всеросійського студентського корпусу рятувальників);

- «казача сотня "Соболь"» (входила до складу юрчєнківського «об’єднання казаків Криму», контролювала компанію «Кримавтотранс», відзначилася рейдерськими захопленнями; керівник – «атаман» / «старійшина» Віталій Храмов, громадянин рф);

- «Феодосійський казачий полк Таврійського казачєства імені святого Георгія Побідоносця» (під час окупації Криму реформований у «Феодосійський полк Міжнародного союзу козацтва»; керівник – «атаман» Юрій Мініх);

- «казаче братство "Єдінство"» (керівник – «атаман» Антон Сіроткін);

- «Севастопольський казачий союз "Русь"»;

- «Вірне казачєство» та інші.

Крім цього, на території Феодосії фіксувалася діяльність «казачої» організації «Станиця Феодосійська» (під час окупації реорганізована у «Феодосійську зведену роту 1-го зведеного полку народного ополчення республіки Крим»).

Незважаючи на наявність низки козацьких організацій в Україні, ці та інші об’єднання до окупації Криму мали тісні зв’язки з російськими «Всевеликим військом Донським» та «Кубанським казачим військом».

Ще на початку грудня 2013 року, під час Євромайдану, в Сімферополі було створено проросійський громадський рух «Кримський фронт», на базі якого згодом виникла «казача рота». Крім неї, фактично всі перелічені організації та особи у 2014 році були причетні до подій російської окупації Криму, а у 2022 році – до повномасштабних бойових дій проти України на боці кремлівського режиму.

Не так давно «атаман» Антон Сіроткін виступив з публічними заявами про те, що до російської окупації Криму діяльність «казаків» на території півострова перебувала «у підпільному партизанському стані», в якому ті з 1990-х років «працювали і захищали свої православні цінності, свою культуру, російську мову»; державна ж влада при цьому буцімто «штучно зіштовхувала [в регіоні] дві групи населення – слов’янську та мусульманську, і ця карта постійно розігрувалася, "казакі" тут не входили до сценарію». При цьому Сіроткін «скромно промовчав» про те, що якраз-таки входили – встановлюючи хрести над мусульманськими святинями чи навіть на місці колишніх мусульманських кладовищ, або ж просто провокуючи конфлікти з мусульманським населенням в інший спосіб. Цілком очікувано «атаман» заявив, що «за України поривання, прагнення та бажання "казаків" розправити крила гасилися, і лише з приходом росії вони змогли зітхнути на повні груди».

Після анексії Криму, окупанти почали «вирішення казачого питання»: треба було щось робити з розрізнених парамілітарними формуваннями, беручи їх під свій контроль. У вересні 2014 «рада міністрів республіки Крим» заснувала «департамент у справах казачєства», головною метою якого стало створення єдиного «реєстрового військового казачого товариства». Незабаром, наприкінці жовтня, в окупованому Сімферополі в будівлі музичного театру, який окупанти перейменували з українського на «академічний», відбулася «нарада атаманів Кримського казачого союзу», під час якої «завідувач відділу в справах казачєства головного управління забезпечення діяльності голови республіки Крим», колоніст Владімір Міронов, який доніс до присутніх своє бачення формування місцевого «казачого війська» за російськими законами. При цьому йому довелося відповідати на питання – чому очолюваний ним «відділ» не забезпечує належної підтримки «казаків».

На початку вересня 2015 року окупанти під час «установчого великого кола казаків Криму» за участі «голови Криму» Сєрґєя Аксьонова завершили процес об’єднання «казачих» організацій Криму в «Кримське окружне казаче товариство», одразу обравши не лише «голову» та його «заступника», а й «ради» «отаманів» та старих, «суд честі», «контрольно-ревізійну комісію» тощо. Вочевидь, через відсутність кредиту довіри до місцевих діячів, «атаманом» нового формування було обрано згаданого російського «казачого генерала» Владіміра Міронова, який одразу оголосив «рядженими» всіх «казаків» поза очолюваною ним структурою. Ці та інші заяви викликали різку критику з боку «верховного атамана Кримського казачого союзу» Владіміра Чєркашина, який вирішив нагадати про те, як його структура «в роки української окупації вірою і правдою служила росії», а нині опинилася на маргінесі. Наприкінці того ж 2015 року Владімір Міронов знов порушив питання «ряджених казаків з маршальськими погонами та нагородами», висловивши побажання передавати їх у руки окупаційних силовиків.

Невдовзі після свого «обрання на атамана» Міронов виголосив ідею створення в окупованому Криму своєрідних «казачих колгоспів» – т. зв. хуторів та станиць замість 86 занепалих чи вимираючих сіл, до яких переселялися б «казакі» з росії, за допомогою окупаційних програм, спрямованих на покращення житлових умов у сільській місцевості та підтримку фермерів-початківців. До окупації Криму, наприкінці 2011 року, з подібною ідеєю виступав тогочасний голова Ради міністрів АР Крим Анатолій Могильов, який ухвалив утворення робочої групи з питання створення в регіоні «казачих станиць» − щоправда, як культурно-етнографічних об’єктів, з метою розвитку культурно-пізнавального туризму та збереження «казачих» традицій, у рамках стратегії економічного та соціального розвитку Криму. Цю ідею Могильова підтримав згадуваний «верховний атаман Кримського казачого союзу» Владімір Чєркашин, який заявив про відшукання в архівах «точних місць існування казачих станиць у Криму» в 1770-х рр., додавши, що в сучасних «станицях» споруди будуватимуться «на взірець XVIII століття» і спонсорських коштом. Обидві ідеї реалізовані не були.

У жовтні 2015 року при «голові Криму» Аксьонові було створено «робочу групу в справах казачєства» в складі 21 особи як «колегіальний дорадчий орган, утворений з метою організації роботи зі взаємодії з казачими товариствами та громадськими об’єднаннями республіки Крим». Групу очолив тогочасний «перший заступник голови ради міністрів республіки Крим», нині «депутат державної думи рф від республіки Крим» Міхаіл Шерємєт.

У середині січня 2020 року (за іншими даними – ще раніше, в листопаді 2018 року) «казаків» ТОТ АР Крим і Севастополя об’єднали у «Чорноморське казаче військо», яке очолив колишній помічник Аксьонова як «голови ради міністрів республіки Крим» Антон Сіроткін. Незабаром, у лютому, «наказом» того-таки Аксьонова було сформовано «державний комітет з питань казачєства республіки Крим» – фактично на базі створеної ще у 2014 році «служби з мобілізаційної роботи та територіальної оборони республіки Крим».

Вже під час повномасштабної війни рф проти України, наприкінці осені 2022 року «казачі» товариств Євпаторії, Сак і Бахчисарая («Бахчисарайська гірсько-єгерська сотня», «Сакська казача дружина», «Хутір Саки», «Євпаторійський юрт» з товариствами «Євпаторійське» та «Хутір Каламітський» у своєму складі) вийшли зі складу «Севастопольського казачого округу», створеного на початку 2016 року, та спільно сформували новий, з осередком у Євпаторії, – «Окружне казаче товариство "Таврійський казачий округ" військового казачого товариства "Чорноморське казаче військо"», яке очолив Константін Ґуля.

Наразі з-поміж «казачих» організацій окупованого Криму виділяються:

· «військове казаче товариство "Чорноморське казаче військо"» (керівник – «виконувач обов’язків атамана, казачий полковник» Антон Сіроткін);

· «окружне казаче товариство "Кримський казачий округ"» (у складі «Чорноморського казачого війська»; керівник з 20 грудня 2025 року – «атаман» Алєксандр Подґорняк);

· «окружне казаче товариство "Севастопольський казачий округ"» (у складі «Чорноморського казачого війська»; керівник – «атаман» Алєксандр Красюк);

· «державна казенна установа республіки Крим "Казакі Криму"» («директор» – Владіслав Мотузок»);

· «союз казачої молоді Криму та Севастополя» (фактично під егідою «Чорноморського казачого війська»).

Наприкінці осені 2021 року «Чорноморське казаче військо» увійшло до складу Всеросійського «казачого» товариства.

Після повномасштабного російського вторгнення до України, у 2022 році було сформовано «казачій батальйон» «Тавріда» (ймовірно, 1-й «казачий» батальйон «Чорноморського казачого війська»; повідомлялося також про формування 2-го), який очолив згаданий Антон Сіроткін. Формування позиціонувалося як «штурмове»; при цьому «казакі» здебільшого перебували у бліндажах на ТОТ Запорізької області. У вересні 2022 року батальйон було виведено з фронту до ТО Криму на переформування, після чого його було вирішено «легалізувати» у складі росгвардії. В серпні 2023 року Сіроткін розпорядився сформувати з-поміж членів «Чорноморського казачого війська» батальйон «Тавріда» у складі 116-ї окремої бригади особливого призначення федеральної служби військ національної гвардії рф, зі зміною командирів: формування очолив Анатолій Афромєєв, що був у 2014 році «атаманом Донського казачого війська». Зазначена бригада фактично становить собою посилене мотострілецьке з’єднання, розгорнуте на постійній основі на ТОТ Донецької області, а також частково в Бєлґородській області рф.

Восени 2024 року лунали заяви про те, що кримське «казачєство» буцімто в повному складі перейшло до «добровольчого загону “Барс-Крим”», створеного під показну участь членів «місцевого самоврядування» в путінській «спецоперації». На сьогодні відомо про існування «7-го казачого стрілецького батальйону "Тавріда" добровольчого загону "БАРС – Крим"», що позиціонується як «наступник казачого штурмового батальйону "Тавріда"».

Опікується кримськими «казаками», крім окупаційної «влади», підконтрольна окупантам «Кримська митрополія російської православної церкви» (РПЦ). Зокрема, «духівником Чорноморського казачого війська» від неї є виконувач обов’язків настоятеля храму Донської ікони Божої Матері в Сімферопольському районі протоієрей Ґріґорій Коцюк.

У складі «Кримської митрополії РПЦ» діє «між’єпархіальна колегія зі взаємодії зі збройними силами, правоохоронними органами та казачєством»: її, як і «єпархіальний відділ» зі взаємодії з окупаційними збройними силами та силовими структурами, очолює сумнозвісний «головний військовий священик Криму», «лауреат» низки кримінальних проваджень у системі українського правосуддя Дмітрій Кротков. Задовго до російської окупації Криму, у 2005 році, він очолив військовий відділ Сімферопольської і Кримської єпархії УПЦ МП, і на початку того ж року став відповідальним за душпастирювання над кримським «реєстровим козацтвом» – ймовірно, саме тоді, коли відзначалися спроби його переведення під егіду УПЦ Київського патріархату.

Ще у 2011 році УПЦ МП посилила роботу з козацькими та іншими парамілітарними формуваннями в Україні з метою їхнього об’єднання під своїм патронатом. У середині року при синодальному відділі УПЦ МП було створено профільну «раду отаманів», яка мала на меті створення єдиного козацького реєстру, а також уніфікації символіки, однострою за регіонами та військами, а також рангової системи. На той час українські структури, що ідентифікували себе козацькими, рясніли «генералами» та «маршалами», які, м’яко кажучи, не відповідали своїм «званням» за жодними критеріями. Нова система мала бути побудованою на російський взірець – і не виключено, що під прямим контролем РПЦ.

Ці процеси не оминули й Крим, де подібну координаційну раду для роботи з місцевим «козацтвом» намагався створити митрополит Сімферопольський і Кримський від УПЦ МП Лазар (Швець; помер у січні 2026 року). Його зусилля виявилися марними – через конкуренцію між принаймні трьома амбітними «отаманами»: з’ясування, які «казакі» є більш справжніми за решту, закінчилося бійкою просто в одному з кримських храмів московського патріархату, після чого Лазар відмовився від своєї ініціативи. Тоді відзначалися спроби узурпації кримського «казачого» руху маргінальною партією «Русскоє єдінство», яку очолював теперішній «голова Криму» Сєрґєй Аксьонов: зокрема, депутат Центральної районної ради Сімферополя від цієї партії, давній приятель Аксьонова Антон Сіроткін проголосив створення «ради атаманів Криму при Сімферопольській і Кримській єпархії», проте долучитися до неї погодилися далеко не всі «казачі» осередки.

На той час військовий відділ єпархії УПЦ МП в Криму працював «на два фронти», маючи однакові входи й виходи як до українських, так і до російських військових структур на півострові, проповідуючи їм різні наративи. У 2014 році ця «релігійна толерантність» зіграла лихий жарт проти нашої держави: настоятелі храмів УПЦ МП не лише перетворювали їх на «перевалочні бази» для окупантів, а й зливали їм дані про наші військові частини та їхній контингент.

Крім голови згаданої «колегії» Дмітрія Кроткова, від неї з окупаційними силовиками та «казаками» взаємодіють заступник голови, «керівник відділу зі взаємодії з казачєством» протоієрей Іґорь Лєсік, настоятель храму Всіх Кримських святих у селищі Гвардійське (Спат) Сімферопольського району. Інші члени «колегії» – протоієрей Ніколай Зіньков, ієрей Андрєй Вандишев (Феодосійська єпархія), протоієреї Васілій Нємєш та Сєрґій Попов (Джанкойська єпархія).

Дотепер кримські священнослужителі РПЦ та «казакі» виступають із численними гордовитими заявами про свою участь у російській окупації Криму, а також «цементують» її в різноманітних пам’ятних знаках, у тому числі наповнених псевдорелігійним змістом.

Близько десяти років тому настоятель храму на честь апостола Андрія Первозванного УПЦ МП в Керчі Ніколай Зіньков за підтримки «голови республіки Крим» Сєрґєя Аксьонова звернувся до «атамана Кубанського казачого війська», тогочасного заступника губернатора Краснодарського краю Ніколая Долуди з пропозицією спорудити в окупованому місті каплицю в пам’ять про події російського вторгнення до Криму в 2014 році, коли участь в анексії півострова брали «казакі»-добровольці з Кубані – всупереч заявам Путіна про те, що «ніяких росіян у Криму немає», а «приєднання» регіону до росії відбувається буцімто «суто з ініціативи місцевого російськомовного населення, ображеного Україною». Зазначалося, що каплиця має бути збудована на території згаданого храму: саме в ньому з ініціативи та за сприяння Зінькова переховували громадян росії, що під виглядом прочан прибули до Керчі в ніч проти 28 лютого 2014 року і невдовзі брали участь у збройному захопленні Криму.

З часом стало відомо, що рішення про перекидання членів «Кубанського казачого війська» його «атамани» прийняли ще 25 лютого; згодом під виглядом «казаків» у перші дні окупації переправлялися й російські військові. Варто відзначити, що ще у 2014 році, після окупації Криму, оприлюднювалася інформація про те, що протягом лютого–березня 2014 року нібито на прохання «Кримського казачого союзу» і за погодженням з Верховною Радою АР Крим, на півострів було «відряджено» загалом до 600 «казаків» та «офіцерів» Кубанського та Донського «казачих» військ, а також з Орєнбурґського «казачого округу», тєрські, сибірські, астраханські, з Москви та області; не останню роль у їхній координації, під прапором «Баклановського казачого кримського полку» в складі «Всевеликого війська Донського», відіграло командування російського чорноморського флоту.

У жовтні 2016 року було анонсовано закладення першого каменя в підвалини каплиці на честь «героїзму та мужності кубанських казаків, що захистили Крим від українських націоналістів». У квітні 2021 року тогочасний митрополит Феодосійський і Керченський УПЦ МП Платон (Владімір Удовєнко) ухвалив прохання Ніколая Зінькова, який керував єпархіальним відділом зі взаємодії з російськими збройними силами, щодо спорудження каплиці в пам’ять про події російської окупації Криму. Роботи почалися лише під час повномасштабної війни росії проти України, у 2024 році, коли російська церква відправила Платона на спокій: велися вони коштом «казаків Кубанського казачого війська» за підтримки влади Краснодарського краю рф та маріонеткового «уряду республіки Крим», і були завершені у вересні 2025 року.

1 листопада того ж року «єпископ Феодосійський і Керченський» від РПЦ Іларіон (Міхаїл Карандєєв) освятив в окупованій Керчі каплицю-пам’ятник в ім'я Покрови Пресвятої Богородиці поблизу храму на честь апостола Андрія Первозванного. На сайті «Феодосійської єпархії РПЦ» було повідомлено, що її спорудження було приурочене до пам’яті участі «казаків Кубанського казачого війська» у «захисті населення Криму від неонацистів та повернення Кримського півострова до складу Росії під час "Кримської весни" 2014 року» (так було прокоментовано події російської окупації Криму). Як було зазначено, ініціаторами спорудження каплиці стали згаданий вище «казачий генерал», депутат державної думи рф VII скликання Ніколай Долуда, який у 2014 році був «військовим атаманом Кубанського казачого війська», та депутат законодавчого зібрання Краснодарського краю VI скликання, «казачий полковник» Іван Бєзуґлий (помер 24 лютого 2025 року).

Російський єпископ Іларіон після освячення каплиці назвав її «пам’яткою єднання, великого прикладу мужності, героїзму, патріотизму та любові до своєї батьківщини». На додачу він поділився спогадами про «молитви православної Москви» за російську окупацію Криму у 2014 році: «Люди приходили до храмів, ставили свічки, довго стояли на колінах, плакали, просили Господа допомогти, а коли все розв’язалося, була така радість, наче в День перемоги».

Присутній на урочистості Ніколай Долуда нагадав про тогочасні дії кубанських «казаків», які спільно з бійцями спецпідрозділу «Беркут» чергували на в'їздах на півострів з материкової території України (Перекоп, Чонгар, Турецький вал), разом із «ополченцями» цілодобово оглядали потяги на залізничних вокзалах у Джанкої, Сімферополі та Севастополі, «охороняли» в Сімферополі аеропорт, будівлі Верховної Ради та Ради Міністрів АР Крим, телецентр, виборчі дільниці тощо, а також блокували 38 військових частин ЗСУ, не допускаючи виведення бойової техніки та боєприпасів.

«За перші три-чотири доби (окупації Криму) до нас надійшли 8 тисяч заяв від "казаків", які були готові долучитися до нашого загону й вирушити на Кримський півострів. З них тисячу осіб було відправлено до Криму, решта 7 тисяч перебували в режимі очікування. Отець Ніколай Зіньков не побоявся прихистити "казаків", незважаючи на те, що за парканом стежили співробітники СБУ. Перші "казакі", які переправилися через Керченську протоку, в очікуванні автобуса ночували в храмі на підлозі, бо там підігріта підлога. А пора була холодна: вночі до мінус десяти, вдень мокрий сніг з дощем. І тим не менше, жоден "казак" не здригнувся, не відпросився додому», – розповів Долуда, який брав безпосередню участь в окупації Криму, командуючи «казаками».

Пізніше в інтерв’ю російській пропагандистській агенції ТАСС Ніколай Долуда розповів, що в лютому 2014 року очолюване ним «казачєство» було активно задіяне у забезпеченні громадського порядку під час проведення Зимових Олімпійських ігор у Краснодарському краї рф; у той же час до нього звернулися «атамани казачих відділів Кубанського війська», які буцімто раптово занепокоїлися подіями на Майдані в Києві, де нібито «вбивали й палили заживо цивільних та співробітників спецпідрозділу "Беркут"». Відтак під час екстрено зібраної «ради атаманів» було прийнято рішення йти на Крим. На самому початку «загін «казаків» розбив табір приблизно за 3 кілометри від Керченської переправи, після чого було сформовано сотні, які отримали інструктаж: перекрити адміністративну межу між АР Крим та Херсонською областю, розділивши колону автобусів, якими пересувалися «казакі». Відтак на вечір 1 березня 2014 року:

- 240 «казаків» на чолі з «атаманом Таманського відділу» Іваном Бєзуґлим (помер 24 лютого 2025 року) та «атаманом Чорноморського казачого округу» Сєрґєєм Савотіним стали зі зброєю в руках на Турецькому валі;

- 70 «казаків» на чолі з «атаманом Кримського районного казачого товариства» Сєрґєєм Грічанєнко стали на Перекопі, перекривши українським силовикам можливість пересування в напрямку Армянська з боку Каховки та Нової Каховки;

- 150 «казаків» на чолі з «атаманом Єкатєрінодарського відділу» Віктором Свєтлічним стали поблизу села Чонгар;

- 50 «казаків» оглядали потяги, що прибували до Криму з материкової території України;

- 150 «казаків» на чолі з «атаманом Майкопського відділу» Алєксандром Даніловим спільно з загонами сепаратистської «самооборони» були задіяні в «охороні громадського порядку» в Севастополі;

- 230 «казаків» узяли під цілодобову «охорону» будівлі Верховної Ради і Ради міністрів АР Крим та телецентру;

- решта «казаків» перекривали можливість виведення бойової техніки, озброєння та боєприпасів 38 військовим частинам ЗСУ, що дислокувалися на території Криму;

- для координації з Чорноморським флотом РФ було скеровано загін на чолі з першим заступником Долуди Ніколаєм Пєрваковим;

- роз'яснювальну та «патріотичну» роботу з «казаками» вів заступник Долуди Константін Пєрєніжко.

На переконання Ніколая Долуди, завдяки всім цим діям, які він охарактеризував як тритижневий «справжній бойовий похід Кубанського казачого війська» спільно з бійцями спецпідрозділу «Беркут» і «загонами самооборони», «не було допущено вторгнення на територію Кримського півострова нацистсько-бандерівських молодиків, що наступали з боку Одеси, Херсона, Харкова та Ізюма». Крім цього, він відзначив взаємодію з місцевими «казаками», яка існувала ще до подій російської окупації Криму, та теперішнім «головою Криму» Сєрґєєм Аксьоновим.

Втім, за свідченнями окремих учасників того «казачого походу на Крим», про його мету вони дізналися на місці, оскільки про окупацію півострова одразу не заявлялося; при цьому було багато відмов – з 40 тисяч російських номінальних «казаків» до Криму вирушили менше тисячі.

Варто також відзначити, що нещодавно, на початку березня, за дорученням «голови Криму» Сєрґєя Аксьонова медаль «За захист Криму» від іншого учасника окупації Криму у 2014 році, теперішнього «заступника командира бригади народного ополчення "Барс-Крим"» Армена Мартояна («Самвел»), отримав голова міжнародної громадської організації «Доброволець», «військовий атаман Чорноморського казачого війська в Абхазії» Вадім Міронєнко, який очолював підрозділ російських «добровольців», що прибули у 2014 році до Криму з окупованої рф Абхазії (Грузія). Аналогічні медалі Міронєнко має передати ще трьом «колегам».

«Чим для мене є "Кримська весна"? Це початок опору російського народу цілому західному світові, який нав’язував нам свою культуру до певного часу, і сьогодні все це нарешті завершується. Ми не закінчили на "Кримській весні", ми пішли звідси [з Криму] на Донбас, і дотепер триває той опір за наш "русскій мір"», – заявив він публічно.

Після відновлення своєї незалежності в 1991 році Україна отримала шанс переосмислити козацьку традицію як частину сучасної ідентичності. Однак замість цього виникла строката мережа організацій, які формально апелювали до козацтва, але фактично не мали єдиного центру чи бачення, часто перетворювалися на клуби за інтересами з декоративною атрибутикою, продукували псевдовійськову ієрархію без реального змісту. Це викликало в суспільства в кращому випадку сарказм, у гіршому – відразу.

Втім, ще задовго до подій 2014 свої зв’язки в Україні почали налагоджувати російські «казачі» структури – через спільні заходи з «козаками» на території України, через релігійні структури російської церкви в Україні і навіть, прямим чином, через проросійські політичні сили. В результаті частина українських «козацьких» організацій фактично інтегрувалася в російський порядок денний. Ця невизначеність дала конкретний результат, зокрема, під час російської окупації Криму

Сьогоднішній міф про «казачій народ» має чітку функцію – легітимізувати присутність росії через «традицію», якої не було, а також бути прикриттям для участі в окупації та війні. Відтак це явище є не історією традиції чи самоорганізації, а системним елементом російської експансії, кейсом цілеспрямованого використання парамілітарних структур як інструменту державної агресії. Через псевдоісторичні та псевдорелігійні наративи «казакам» надали образ «захисників віри і традиції», що нібито має надати їхній діяльності вигляду «священної місії».

Ситуація з «казаками» в Криму, серед іншого, демонструє також асиметрію ідентичностей в окупаційній оптиці. Напевно, зайвим буде казати, що українська ідентичність на окупованому півострові системно знищується: фактично під забороною або під жорстким тиском опинилися українська мова в освіті та публічному просторі, українська культура як видимий елемент суспільного життя; непідконтрольні кремлівському режимові освітні, релігійні та громадські структури, історична пам’ять (зокрема вшанування пам’яті жертв Голодомору та інших національних катастроф). Будь-яка спроба публічного прояву української ідентичності, поза дозволеними рамками, маркується як «екстремізм» або взагалі «зрада батьківщині». Натомість паралельно формується і підтримується інша ідентичність, цілком штучна: «казакам» дозволено декларувати себе «окремим народом», культивувати власну міфологізовану історію, відкрито згадувати большевицьке «розкозачування» як історичну травму, інституційно виховувати дітей у «казачому дусі» (в тому числі через мережу «казачих» шкіл та класів), діяти під патронатом держави та підконтрольної їй церкви. Фактично одна пам’ять витісняється як небезпечна, натомість інша культивується як корисна – рівно настільки, наскільки вона працює на інтереси окупантів. Відтак носії «правильної» сконструйованої ідентичності отримують не лише підтримку та ресурси, а й саме право на існування.

Головний парадокс із «казаками» полягає не лише в переписуванні соціальної реальності, а й у тому, що росія використала символ, який історично був спрямований проти неї, і перетворила його на інструмент власної експансії. І зробити це вдалося не лише через силу, а й через тривалу роботу з ідентичностями, символами та пам’яттю.

«Матеріал підготовлено у партнерстві з громадською організацією «Лібереко – Партнерство за права людини»