Севастополець Володимир Чекригін розповідає про опір окупації до та після «референдуму» (радіо)

461

Гість радіопрограми «Голос Криму» – один з активістів севастопольського  Євромайдану – Володимир Чекригін. Ведучий – Сергій Мокренюк.

Як раз минуло три роки від часу, коли фактично євромайданівські події в Криму завершувалися. З чого для тебе розпочався євромайданівський рух?

В.Ч.: Саме севастопольський Євромайдан для мене розпочався з того, що я після того як розпочались події в Києві, прочитав пост в соціальній мережі…, де незнайома мені людина написала: «Давайте вийдемо і підтримаємо киян, і покажемо, що в Севастополі теж є активні люди проєвропейської орієнтації». Прийшло на першу зустріч… аж дві людини. Це відбулось тому, що не було інформації і ми не знали, де її шукати.

Місцеві канали висміяли цей захід, вони тішилися, що прийшло лише дві людини.  Але саме ця новина і дала інформацію для багатьох інших, що люди все таки збираються…

Який був розвиток далі?

В.Ч.: На наші зустрічі, вже буквально через пару тижнів, почало приходити більше людей, десь 50-100 людей.

Це ми зараз говоримо про 2014 рік?

В.Ч.: Це був кінець 2013, а саме, листопад і грудень. Кількість людей на наших акціях стала вже достатньою для того, щоб на нас звернули увагу проросійські сили. Вони почали відстежувати наші об’яви про заходи і приходити на них… Як правило на місце проведення акцій вони приходили раніше за нас, всіляко намагалися їх зривати…

Під час акцій нас у кільце брала міліція, на той момент  вона ще дотримувалася певного нейтралітету, адже судячи з усього чекала хто переможе і тому не приймала відкрито чиюсь сторону. А вже після акцій, коли ми розходилися, то вони (міліція- ред.) намагалися чіпляти окремих людей і якимось чином залякувати.

Тобто вийти на майдан в Севастополі у грудні 2013 року було абсолютно не те, що вийти на майдан, умовно, в Києві, чи навіть Чернігові…

В.Ч.: Так. Нажаль, навіть, поставити якусь стаціонарну палатку не було жодної можливості, хоча це якраз привернуло б набагато більше уваги. Адже далеко не всі люди читають новини в інтернеті, не всі сидять в соцмережах і не всі могли дізнатися про наші акції.

Опиши умовно портрет севастопольського майданівця, що це були за люди?

В.Ч.: Абсолютно різні люди: від молоді до, як не дивно, пенсіонерів. В основному – це були люди, які займались якоюсь інтелектуальною працею, з ними було приємно розмовляти, на відміну від тих же наших опонентів, з якими періодично намагалися ми вести діалог. Ми задавали їм питання на кшталт: «Чому ви сюди прийшли?» Вони не могли дати жодної відповіді, лише кричали, що ми провокатори, що ми не місцеві, а приїхали з Майдану і не зрозуміло, що влаштовуємо в місті.

А ось ці особи, які тиснули, вони теж були севастопольці?

В.Ч.: Були там одіозні особистості, яких ти дійсно знаєш в обличчя… Власне, в листопаді, грудні  – це були ще севастопольці, а вже починаючи с січня 2014 року дуже багато стало «казаков», «байкеров» – людей з явно російським акцентом. Вони говорять російською, але ти їх чітко відрізняєш, –  це не наші, не кримські.

Я хотів запитати знову про тих, хто збирався на севастопольські майдани: чи до цих подій знали один одного, чи познайомилися саме там?

В.Ч.: Так, ми познайомилися саме під час майдану. Я абсолютно змінив свій крук спілкування. Адже навіть зараз, після всіх подій, я спілкуюсь в переважній більшості лише з тими, з ким познайомився на наших євромайданівських акціях.   Якраз із цих наших учасників і сформувався актив, з яким ми вже далі намагалися протистояти російські агресії в Криму, коли вона розпочалася.

А в чому проявлялась ваша допомога українським військовим?

В.Ч.: Спочатку всі були розгублені, адже надходило дуже багато суперечливої інформації. Почали з’являтися новини, що йде захоплення якоїсь там частини. Ми намагалися якось зорганізуватися, виїхати до частин, але все відбувалося так  швидко, та й місто у нас територіально дуже велике… коли ми доїжджали до частини там вже все закінчувалося.… памятаю, як ми отримала інформацію про те, що намагаються захопити корабель «Славутич» –  а це північна сторона – туди треба пливти на катері. Поки доїхали під «Славутич», вже надходить інформація, що біля Штабу флоту щось не добре починається.   Одного разу нам пощастило, коли ми довідались про захоплення дуже швидко, нам вдалося зорганізуватися і ми виїхали, аби стати живим щитом перед нашою військовою частинною. На той момент нам здавалося, що   «зелені чоловічки» не будуть стріляти у цивільне населення, бо буде не дуже красива телевізійна картинка, тому нам здавалось, що вони нічого з нами не зможуть зробити. Коли ми приїхали туди, а там вже зовсім інша картина: тамм вже стоїть натовп, ніби то цивільного населення, але видно, що це були «казаки», «самооборона»  і ті ж самі «байкери», які нікому не дають підійти до Штабу флоту.  Вони все там оточили, і ми розуміємо, що вже туди не проб’ємося. Перед самими ворітьми стояли озброєні люди: декілька чоловіків з кулеметами та снайперськими гвинтівками. Ми зрозуміли, що нас зараз просто розірвуть, а потім скажуть, що севастопольці самі тут розібралися з якимись там «провокаторами»…

Ти кажеш самооборона, а хто це такі?

В.Ч.: Вони розпочали з’являтися в місті у січні  2014 року, коли надійшла ініціатива від севастопольської адміністрації…  Яцуба (на той час – голова севастопольської міськдержадміністрації ред.) тоді заявив, що вони не дадуть повторитися подіям, що відбуваються на Майдані в Києві…, і почали формувати загони «самооборони». У місті з’явилися палатки, де усім бажаючим записатися у самооборону роздавалася їжа, алкогольні напої, тому бажаючих було чимало…

Коли ти виїхав з Криму?

В.Ч.:  Я виїхав у вересні 2014 року. У мене була така позиція – я не буду отримувати російські документи, буду жити в місті до останнього, поки стане не можливим зовсім без них існувати… Також я вважав, що якщо проукраїнські громадяни виїдуть із Севастополя, тоді це місто буде вернути практично не можливо. Але у вересні, коли нас взяла «поліція» довелося виїжджати.

Після того як відбувся «референдум» та остаточна окупація, ми десь місяць перебували у стані розгубленості. Ми не могли усвідомити, що все відбувається насправді. Згодом, ми вирішили з друзями-євромайданівцями продовжувати спілкуватися, зустрічатися хоча б для моральної підтримки один одного. Поступово знайомилися і з іншими севастопольцями, дізнавалися про їх акції, які вони паралельно з нами проводили (до “референдуму” – ред.), а ми про їх існування навіть не здогадувалися. Таким чином у Севастополі існувало декілька багаточисельних груп людей, які протистояли окупації, і з якими ми познайомилися вже після того, як все сталось.

Вже після того як відбувся «референдум», ми почали збиратися на вихідні, виїжджати на південний берег з українськими прапорами, символікою і відпочивали там морально. Ми зустрічали там багато людей, які, побачивши наші українські прапори, підходили до нас і підтримували, з нами разом фотографувалися. Зустрічали ми там і російських військових, які з подивом на нас дивилися…

Але ви все таки змушені були виїхати…

В.Ч.:  Просто окрім цього ми почали ще робити написи різного змісту на стінах будівель в Севастополі, і до певного часу нам все це сходило з рук. Ми зрозуміли, що це важливо, коли зробили декілька пробних написів і побачили як люди фотографували їх і виставляють на своїх сторінка у соцмережі, а під фото з’являлися написи на кшталт: «Виявляється, що я в Севастополі не один такий». Ми зрозуміли, що люди  в місті опинилися в повній інформаційній ізоляції, вони навіть не знали, що в Севастополі є такі ж проукраїнські налаштовані люди… Таким чином коло людей, які гуртувалися навколо нас збільшувалося…

Після того ми почали більш активно поширювати настінні написи містом… але одного разу нас все таки спіймала «поліція»…, як вияснилося потім  – це так звані постраждалі від київського майдану представники українських внутрішніх військ, які довго не могли повірити, що ми місцеві, а не звідкись завезені. Відвезли нас на дільницю, де опитали, взяли відбитки… і відпустили під чесне слово – це нас дуже здивувало, можливо людина була наших поглядів, але не могла про це говорити відкрито. Адже у нього не було підстав нас відпускати, бо ми при собі не мали жодних документів, які б підтверджували особу. На наступний ранок від свого адвоката я дізнався, що нашу справу передали до ФСБ, тому було прийняте рішення – виїжджати.

Зараз вже минули два з половиною роки, як ти виїхав. Якщо б  можливо було повернутися у той час, чи була б твоя поведінка іншою?

В.Ч.:  Я робив би теж саме. Єдине про що жалкую – не вдалося познайомитися раніше з такою великою кількістю проукраїнських кримчан,… напевно ми б тоді по іншому комунікували. Нам не вистачило кількості та соціальних зав’язків.  Звісно, що на той момент там було пізно когось шукати, адже все відбувалося дуже швидко. Це все треба було робити заздалегідь: створювати якісь українські громади, щоб ми були організованими…

Повну версію радіопрограми слухайте за посиланням: радіопрограма «Голос Криму».   Також нагадуємо, що «Голос Криму» виходить в ефірі Українського радіо щонеділі о 8.10.

SHARE