Завідувач кафедри української філології Олена Попова розповідає про те, якою була і якою стала україномовна освіта в Севастополі

492

Радіопрограма «Голос Криму»,  гість у студії  – Олена Попова, кандидат філологічних наук, донедавна завідувач кафедри української філології Севастопольського міського гуманітарного університету. Ведуча – Людмила Боженко.

Пані Олено, у якому стані наразі перебуває україномовна освіта в Севастополі?

О.П.: Ще у 1994-95 роках про україномовну освіту в Севастополі не йшлося, і починалася вона з факультативів, з бажаючих почути українське слово і вивчити його. Так сталось, що сьогодні ми маємо говорити про «нуль» україномовної освіти… в окупованому Криму, в окупованому Севастополі.

А що було до моменту окупації?  З якими результатами ви прийшли у 2014 рік?

О.П.: …Якщо повернутися у 2013 рік, то Севастополь в українському освітньому полі відчував себе досить гармонійно. Але на початках, певний час,  … у школах проводилися педагогічні ради на тематику щодо інтеграції наших учнів в українське освітнє поле. Тобто, певний час були проблеми над якими педагогічні колективи билися: вони розмірковували, шукали способи як кожному нашому учневі допомогти  не відчувати в українському освітньому полі себе, як би то мовити, неповноцінною особою. На 2013 рік ми мали абсолютно повноцінного випускника школи, який міг закінчити школу, виїхати за межі Криму або залишитися на півострові здобувати україномовну освіту, вчитися, відчувати себе нічим не гірше, ані в знанні, ані у володінні мовою, як і будь-який мешканець іншої території України.

В усіх школах Севастополя ми мали досить кваліфікованих вчителів, знову ж таки, ми пройшли етап, коли директори шкіл казали: «Ми не візьмемо такого випускника (випускника вишу, що мав право викладати українську в школі – ред.), випускника вашого університету (Севастопольського міського гуманітарного університету – ред.) , бо ви не можете навчити». На 2013 рік ми вже мали статус в очах директорів, і ми мали статус в очах спільноти, що не має певної проблеми в тому, що дитина вивчить українську мову, що Севастополь може недодати якихось знань, тобто всі ці проблеми на той час вже не стояли… Наші учні були на рівні з іншими регіонами. Так, звичайно, вони (школярі – ред.) спілкувалися в буденному колі російською мовою, так, в школі звучала російська мова, але учень, а особливо студенти…, на 2013 рік мали і зацікавленість, і бажання. Більше того, у 2014 році, було здивування у певної категорії слухачів та студентів (кафедри української філології Севастопольського міського гуманітарного університету – ред.): «А що тепер вже не буде української мови, а що вона комусь заважає?» Вже згодом, вже у 2015 році, люди змінювали свою цю позицію…

Звичайно ми не може сказати, що старше покоління, пенсіонери, подолали цей мовний бар’єр, ми не можемо казати, що всі заговорили, що всі держслужбовці легко використовували українську мову, але вона не становила, на той момент, абсолютно ніякої загрози для існування чи для професійної кар’єри людей у місті Севастополі.

Пані Олено, коли в Севастополі зникла українська освіта, і у якому стані вона зараз перебуває?

О.П.: Взагалі дуже цікаво, треба було б простежити оцю полярність позицій самих представників Управління освіти, коли все тільки розпочиналось у 2014 році,… коли не знали ще навіть дату «референдуму», а потім після нього. Так от, напередодні «референдуму» ще звучали думки про те, що наше місто і наш Крим – це таке унікальне середовище: полікультурне, полілінгвальне, і ми будемо писати підручники, яких не має взагалі в Росії. Тобто була певна така група, і це говорили далеко не патріоти-українці, а якраз ті, хто був за «русский мир». Вони декларували, що ця полікультурність в Криму має бути збережена, і це так активно просувалося, обговорювалося. На наші скептичні випади, що в Росії такого  не має, не було і ви не можете думати, що ви можете тут таке створити, вони не звертали уваги…, у них було внутрішнє переконання, що все буде збережено. Але нам було зрозуміло,…  що все це буде припинено.

На початку 2015 року у нас був останній випуск студентів заочного відділення, вони захистили дипломи і отримали, вже в умовах кримського університету, спеціальність українська філологія. Що тримало цих 14 молодих жінок, які вирішили цей диплом здобути, розуміючи, що він не буде підтверджений навіть українськими документами, бо вони  вже не встигли в цей процес, в який встигли інші наші студенти у 2014 року (всі, хто закінчив українське відділення Севастопольського університету мали можливість, і багато хто з цього скористався, отримати другий диплом українського зразка). У 2015 році студенти, захистивши дипломи з української філології, отримали лише кримські дипломи.

На сьогоднішній день ще є група студентів в Севастопольському гуманітарному університеті – це 12 дівчат, які отримують другу спеціальність українська мова і англійська філологія. Вони без педагогічної практики, але приходять слухати курс методики, вони приходять на заняття з української мови та літератури, вони ще трошки утримують цей дух українського слова. І, коли інші студенти з інших спеціальностей чують спілкування викладачів, а там двоє україномовних викладачі, які залишилися і працюють з цими дівчатами, то відчувається ностальгія, бо вони (студенти з інших курсів Севастопольського вишу – ред.) просять, аби ті поговорили українською.

Тобто ми великий крок зробили в місті Севастополі, щоб цю ауру українського слова створити, а от зруйнувати її можна, як виявилось, дуже швидко.

Як змінилося ставлення колег?

…Ми відчували, що викладачів української філології в місті цінували, мабуть, за нашу не байдужість, за професіоналізм, за те, що ми показували гарні результати з учнями. Багато було ситуацій, коли нам просто пропонували перекваліфікуватися на російську філологію, оскільки спеціаліст завжди залишається спеціалістом.

Треба розуміти, що дехто з вчителів скористався цією можливістю, дехто шукав інші педагогічні спеціальності, аби не викладати російську філологію…

Так само і з нашою кафедрою, попри те, що в університеті було все досить складно, що нам (викладачам української філології – ред. ) було дуже складно, бо ми тримали свою позицію, яка інших викладачів ображала… А нас ображала позиція тих колег, з якими ми раніше працювали…, адже ми не розуміли, чому ми  в один момент маємо поміняти своє життя кардинально. Тому, звичайно,… відчуття не сприйняття залишилося, але в професійному плані нас поважають і на сьогоднішній день.  І в університеті раді були б, аби ми залишилися, як професіонали-фахівці, але зрозуміло, що не з української філології.

… Тому ситуація з україномовною освітою дуже складана, і треба віддати належне тим, хто залишаючись у тому освітянському полі, все ж таки  намагається підкреслити свою позицію: відданість своїй державі, своїй країні, своїй фаховій приналежності…

В Криму просто шаленими темпами відбувається мілітаризація шкільної освіти. Як цей процес відбувається в Севастополі?

У Севастополь взагалі занадто виховувався місцевий центризм патріотичного виховання. Тобто, оцей курс «Севастополезнавства», він створював підґрунтя підвищеної поваги до свого міста, в якому ти народився – це те, чого я не спостерігала ніде в Україні. Я навіть іноді говорила жартома студентам, що я теж з міста-героя Києва, але мені ніколи на думку не спаде говорити: «Доброго дня, я з героя-міста Київ, а ви таке кажете при привітання». Тобто вітаючись, вони наголошують, що вони з міста-героя Севастополь.

Тобто у них це було так закладено в системі освіти ще від радянських часів, і на це підґрунтя, яке вже було закладено, дуже гарно лягла оця мілітаристична програма, яку ми сьогодні спостерігаємо.

У них  і так вже була занадто підвищена уваго до такої, не просто історичної пам’яті, а до постійної причетності до перемог та й ще без відчуття трагедії… От в інших регіонах всі події Світової війни сприймаються через призму двох: є перемога, є людські внески, є людська трагедія. То у Севастополі про людську трагедію навіть на великих заходах вміли чомусь говорити в іншому ракурсі. І тепер ми маємо абсолютно активну пропагандистську машину… У Севастополі було досить багато культурних заходів, де діти виступали, танцювали, співали, але зміст цих пісень дуже легко змінили буквально в один день.

… Всі діти у нас дуже любили виступати, але аналіз того, що діти зараз демонструють,  він же ж в руках дорослих. І, нажаль, не аналізується і самими батьками, в яких заходах їхні діти беруть участь. А діти то все всмоктують – це стає  їх внутрішньою суттю. Внутрішньою суттю дитини стає те, що вона в 10 років  абсолютно спокійно демонструє метання гранати, вбивство – це все звичайно матиме наслідки в подальшому. Адже те, що діти зараз демонструють, буде ними ж сприйматися як неодмінний елемент…

Якщо говорити про глобальні речі, ми повернемо Крим він буде  деокупований. Якщо говорити про мілітаризацію шкільної освіти, то з чим ми зіткнемося, що будемо мати і як повинна до цього готуватися Україна?

Тут теж будуть важливі часові межі, тобто до якої межі витиртя ми дійдемо… Сьогодні є доросле свідоме покоління 30-річних 40-річних кримчан, які виховують своїх дітей, які розуміють свою відповідальність за те, що домашнє сімейне вихованні – це єдиний спосіб зберегти чистоту душі, або ті переконання, які хочуть батьки, щоб зберегли їхні діти, і вони про це дбають, піклуються. Вони переживають, коли спостерігають, який вплив вже зовнішній на їхніх дітей має ось ця вся суспільна машина і, в тому числі,   школа. Діти закриваються, діти не завжди відверто висловлюють, що вони думають, тому що вони відчувають вже іншу інформацію – в домі одна, а за межами дому може бути інша. Але є навпаки, є ситуація не прийняття, коли позиція батьків абсолютно суперечить патріотичній позиції дітей, і оці внутрішні конфлікти сімейні ми спостерігаємо вже зараз. Куди вони заведуть – це буде багато значити від тривалості часу (прожитого в окупації – ред.).

Але якщо уявити те про що ми мріємо, що через певний час українська система керування життя, управління життя в Криму буде відроджуватися, то в освітньому полі, мені здається, що  в залежності від того скільки прийде туди активних, ініціативних людей, які зможуть на власному прикладі вести за собою, від того скільки буде цих творчих особистостей, в яких буде вірити молодь, від цього і буде залежати цей шлях переконання. Тому що людям потрібні просто позитивні приклади. Вони, скажімо, і вибір ментальний робили в бік Росії зокрема і тому, що там були для них позитивні приклади.

Не треба думати, що тільки матеріальні чинники зіграли роль, хоча вони є надзвичайно важливими, але якщо ми не будемо демонструвати відданість нашим переконанням, натомість демонструвати постійні наші вагання, то навряд чи у нас вистачить сили переконати людей….

Повну версію радіопрограми слухайте за посиланням: радіопрограма «Голос Криму».  Також нагадуємо, що «Голос Криму» виходить в ефірі Українського радіо щонеділі о 8.10.

SHARE