UA EN

28 Березня 2024

Автономна Республіка Крим і місто Севастополь в Конституції України

Ухвалена 28 червня 1996 року після виснажливої «конституційної ночі», Конституція без жодних сумнівів є найважливішим документом у країні. Прийняття Верховною Радою України основного Закону є свідченням досягнення певної стабільності розвитку держави, закріплює основи суспільного ладу та має важливе значення для забезпечення прав людини, розвитку демократії та народовладдя. Не оминає вона і територіального устрою України, одночасно заклавши підвалини як для єдності державної території, так і загрози для територіальної цілісності.
Розділ X Конституції повністю присвячений Автономній Республіці Крим. Кардинальних відмінностей між юридичним статусом Криму та областей в питаннях податків і владних повноважень закріплено не було.  Найважливіші пункти: можливість прийняття власної конституції та існування Верховної Ради та Ради Міністрів АР Крим. Саме ці елементи стали важливою частиною формування потужної регіональної ідентичності мешканців Криму.
Окремо згадано місто Севастополь. Відповідно до статті 133 Конституції України: «Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України». Надання Севастополю спеціального статусу було абсолютно необґрунтованим і, як показав час, дуже небезпечним для України. Єдиною особливістю міста було розташування на його території Чорноморського флоту Російської Федерації, що в сукупності зі спеціальним статусом створював російський анклав на території України.
Створення Автономної Республіки Крим і міста зі спеціальним статусом Севастополя від самого початку було компромісом між різними політичними силами. На початку 90-х років у Криму відбувався сепаратистський заколот під керівництвом Юрія Мєшкова. Російська Федерація активно сприяла та підтримувала відділення півострова від України, що було послідовною політикою держави-агресора з моменту здобуття Україною незалежності. 21 травня 1992 року Державна Дума РФ визнала передачу Криму Україні в 1954 році недійсною. У квітні 1993 року російський депутат Валентин Агафонов заявив, що Росія готова підтримувати відокремлення Криму від України та створення «незалежної» (залежної від Росії) держави. А в липні 1993 року Верховна Рада РФ визнала «федеральний статус» Севастополя та доручила уряду Росії розробити програму по включенню Севастополя до складу Росії.
Після вигнання силами спецслужб України Юрія Мєшкова, так званого «президента Криму» та лідера сепаратистів з території України, операція по відділенню Криму від України зазнала остаточної поразки. Економічний спад 90-х років і початок першої російсько-чеченської війни змусив Росію тимчасово відмовитися від планів загарбання Криму та розпочати пошук компромісу.
Необхідність збереження бази Чорноморського флоту в Севастополі та глибока образа і невдоволення, що Крим опинився в складі незалежної України, змусили Росію домагатися надання Криму якомога ширшої автономії в складі України. Це послаблювало би вплив Києва, формувало б регіональну (російсько-радянську) ідентичність мешканців Криму та створювало б можливості для Росії у майбутньому переграти власну поразку у боротьбі за Крим.
Конфлікт навколо Криму з Росією був надзвичайно небезпечним сценарієм для молодої Української держави. Початок силового сценарію загрожував масштабною дестабілізацією, що спричинила б рецидив в інших сферах, сповнених радянською спадщиною і загрожувало існуванню держави.
Саме на фоні цих двох процесів у Конституції України з’явилися дві адміністративні одиниці з особливим статусом: Автономна Республіка Крим і м. Севастополь. Це дозволило Україні вийти із гострого політичного та потенційно військового конфлікту без втрати території. Але ціною стало створення de facto російської автономії в Криму, що стало плацдармом для підготовки окупації Криму в 2014 році.
Після початку тимчасової окупації Криму необхідно оцінити помилки минулого та зважено підійти до визначення майбутнього Кримського півострова.
Не залишається сумнівів, що спеціальний статус Севастополя має бути ліквідований, як такий, що не має під собою жодного підґрунтя.
Щодо Автономної Республіки Крим, то існуючий статус-кво, тобто територіальна автономія, джерелом якої є російська національна меншина, не може надалі існувати, оскільки суперечить національним інтересам України. На думку голови правління Кримськотатарського ресурсного центру Ескендера Барієва: «Наявність Автономної Республіки Крим як територіальної автономії, суперечить унітарному устрою України і дає всі передумови для створення ДНР, ЛНР, Бессарабської Народної Республіки, що є загрозою для національної безпеки України і збереження її цілісності. В унітарній державі не може бути автономії за територіальним принципом, а лише за національно-територіальним, яка є формою самовизначення корінного народу, що проживає на даній території, і є важливою складовою для реалізації колективних прав кримських татар як корінного народу України».

Таким чином, питання автономії Криму має бути переглянуте і для цього існує два шляхи:

  • Визнання джерелом Кримської автономії права корінного народу Криму, кримських татар, на самовизначення в складі України. Це є відновленням історичної справедливості й єдиноможливим обґрунтуванням існування в складі унітарної України автономного регіону.
  • Ліквідація Автономної Республіки Крим та створення Кримської області. Особливу увагу в такому випадку необхідно приділити розробці комплексного законодавства, якими врегульовувалися права корінних народів України, зокрема: існування та діяльності Меджлісу та Курултаю кримськотатарського народу; взаємодія між представницькими органами кримськотатарського народу та органами державної влади України; захист і розвиток культури та мови корінних народів України.
                                                                                                    Іван КРИМСЬКИЙ