«Про історичну єдність росіян та українців». Ідеологія війни 

91
Фото: Український центр http://www.ukrcenter.com

Автор статті «Про історичну єдність..», намагаючись представити росіян та українців як один народ, хоче виправдати захоплення Криму з наміром його анексії, а також окупацію частини українського Донбасу, з метою залишити надовго невирішеним питання деокупації цієї території. Москва, як завжди, діє за принципом: все, що наше – є нашим, а все, що ваше, також є нашим.

Пропагуючи єдність російського та українського народів, глава Кремля хоче підвести читачів статті до думки, що захоплені українські території (Крим, частина Донбасу) перейшли до «братського народу», а значить боротися за їх повернення нема жодного сенсу, куди простіше Києву зі своєю державністю піти під руку Москви, яка і буде турбуватися про майбутнє українців.

Автор статті, виклавши в особистому розумінні історію України підводить своєрідний підсумок: «Ми ніколи не допустимо, щоб наші історичні території та близькі люди, які там живуть, використовувалися проти Росії. А тим, хто робитиме такі намагання, хочу сказати, що таким чином вони знищать свою країну». Погроза має пряме посилання до знищення усіх незгідних з діями Москви. «Справжня суверенність України можлива тільки в партнерстві з Росією», – далі наполягає автор статті про два братні народи, не залишаючи альтернативи діям Києву. Між тим, альтернатива, якраз, завжди є. Фактично, Москва погрожує Україні спільною історією і близькістю народів, пропонуючи гібридну дружбу. Все це жодним чином не назвеш як ідеологічна артпідготовка перед широкомасштабною військовою агресією.

Глава Кремля вважає, що «сучасна Україна в цілому і повністю є дітищем радянської епохи… Значною мірою створювалася за рахунок історичної Росії. Досить порівняти, які землі возз’єдналися з російською державою 17 ст., а з якими територіями УРСР вийшла зі складу СРСР…Очевидно одне: Росія була фактично пограбована». Це прямі територіальні претензії до України. Тому давайте уважно розберемося, про що говорить автор, очевидно погано уявляючи історичний розвиток України та Росії. По-перше, нагадаємо Москві, що перше державне об’єднання слов’ян було створено саме на території сучасної України ще в 4-му ст. н.е. – це Антський племінний союз. В цей час на території сучасної європейської Росії не було ні держави, ні слов’ян, взагалі. Не кажу вже про те, що в 4-3 тис. до н.е. не території Правобережної України була високого розвитку Трипільська культура – одна з самих розвинених європейських цивілізацій. Нічого подібного і близько ніколи не було на території Росії. Рускіє були втягнуті в процеси державності тільки в часи Русі (при цьому не будучи державотворчим народом), тому в Москві та Петербурзі увесь час повторюють одну і ту тезу, що начебто Русь була першою державою в історії східних слов’ян. По-друге, українці є етнічними онуками антів – перших автохтонних слов’ян, та дітьми русів, які були титульним народом другої слов’янської держави на території сучасної  України – Русі з центром у Києві, що заснований в 482 р. (тоді як Москва в 1147 р., а Петербург в 1703 р.). До антів та їх спадкоємців русів, рускіє не мають жодного відношення, так як вони є етнічним міксом автохтонних фіно-угорських народів (меря, чудь, весь, іжора, єрзя, мокша і т.д.) європейської Росії та слов’ян, що переселилися із Польщі у 8 ст. (кривичі, словене, в’ятичі). Перша реальна державність рускіх починається з об’єднання земель, населених рускіми (Новгородська, Псковська земля, Смоленське, Володимиро-Суздальське, Тверське та Рязанське князівства), навколо Москви (14-16 ст.). По-третє, якщо порівнювати Московську державу 17 ст. та сучасну РФ, то це теж дві дуже різні речі. Крім того, території, населені українцями-русами в 17 ст. з Московською державою не возз’єднувалися. В 1654 р. Військо Запорізьке уклало військовий союз з Московією для боротьби з Польщею. Але коли Кремль став сепаратно переговорювати з Варшавою, в 1656 р. Б.Хмельницький договірні відносини розриває. Москва, однак, домовилися з Польщею про розділ України по течії Дніпра, захопивши Лівобережжя та Київ. Тому визначення розмірів української території, які стали під Москвою в 17 ст., як власне уся територія України, є грубою маніпуляцією автора статті.

Також маніпулятивною є заява автора, що «республіки-засновники СРСР після того, як вони самі анулювали Союзний договір 1922 р., повинні повернутися до кордонів, з якими вони вступали до складу Союзу.. Інакше кажучи, ідіть з тим, з чим прийшли». Зверніть увагу, що після відтворення Української держави відповідно до Брестського мирного договору (1918 р.), що підписала Росія, та об’єднання із Західно-Українською Народною Республікою (ЗУНР), розмір українських територій був у два з половиною разів більший, ніж ті, які більшовики «добровільно» заставили вступити до СРСР. Так в чому справа? Москва фактично програла війну з Польщею в 1920 р., тому підписуючи Ризький мирний договір, щедро розплатилася з Варшавою величезними українськими територіями. З тих, що залишилися, вона додатково прихопила Стародубщину, що складає третину сучасної Брянської області, а також землі Слобожанської України, що включила до складу Курської, Бєлгородської та Воронезької областей. Навіть у своїй статті глава Кремля згадує М.Хрущова – одного з лідерів КПРС, як уродженця України. Але зі створенням СРСР в 1922 р., незрозумілим чином, місце, де народився М.Хрущов стало частиною Росії (Курська обл.). Також  автор статті «забув», що в 1926 р. Росія прибрала собі частину українських земель в Приазов’ї з центром в Таганрозі, а це чверть сучасної Ростовської області, звідки зараз постійно засилаються російські війська на тимчасово окуповану територію Донбасу. Окрім того, за межами України опинилися Придністров’я та південь сучасної Білорусі (Брест, Туров, Пінськ, Гомель). Нагадаю також, що влітку 1918 р. Українська держава підписала двосторонній договір про кордон з Донсько-Кавказьким союзом, де південний кордон Росії доходить лише до Воронежа, а Крим, Дон, Кубань були за межами РРФСР. Тому б я порівнював розміри української та російської території на початку 1919 р., коли закінчилася Перша світова війна і відбулися значні серйозні територіальні зміни в Європі, а не в 1922 р. , коли більшовики силою зганяли масу завойованих Червоною Армією територій до складу СРСР.

Продовжуючи тему створення СРСР, глава Кремля з незадоволенням заявляє, що «в Декларацію про створення СРСР, а потім і Конституцію внесли право на вільний вихід республік з Союзу. Таким чином, в фундамент державності було закладено бомбу уповільненої дії». Очевидно в Москві не мають жодної уяви, що без цього права, навіть окупована Червоною Армією Україна ніколи б не підписала Союзний договір. Саме цим більшовики купили хоч якісь симпатії в Україні відносно створення СРСР. Після цього навіть патріарх української державності М.Грушевський вирішив повернутися з еміграції в Україну. Але пильним НКВДістам він стояв наче кістка в горлі. Чекісти, через 8 років після приїзду, його звинувачують в націоналізмі, хоча усе життя він був ученим та соціалістом. Нічого дивного, що і глава Кремля повторює чекістський наратив, називаючи М.Грушевського ідеологом українського націоналізму. А повинен був поцікавитися, що справжнім ідеологом українського інтегрального націоналізму був росіянин за походженням Д.Донцов. В статті також присутнє старе НКВДістське кліше відносно співробітництва з нацистами лідера українських націоналістів С.Бандери. Тільки в Кремлі не знають, чи свідомо замовчують, що С.Бандера і його найближче оточення просиділо в німецьких концентраційних таборах з 1941 до 1945 рр., а багато націоналістів були розстріляні гітлерівцями за проголошення відтворення Української держави у Львові наприкінці червня 1941 р., що встигла проіснувати лише один день до арешту гестапо усіх її засновників.

До ворогів Москви та чомусь і усього українського народу глава Кремля також приписав І.Мазепу, який хотів повернення незалежності Україні та пішов проти Петра Першого, С.Петлюру, якого автор статті звинувачує в змові з Польщею та уступці Варшаві західноукраїнських територій, повністю забуваючи, що якраз так вчинила з західноукраїнськими землями Москва, підписавши з поляками Ризький мирний договір (1921 р.). Коротше, усі герої українського народу виявляється вороги Росії. Навіть цей факт жодним чином не дивує автора статті про історичну єдність.

В статті присутній ще один цинічний за своєю природою пасаж, що в 1945 р. серед населення Закарпаття була ідея «включення (Закарпаття) до РРФСР або безпосередньо СРСР, але цю думку людей проігнорували». Це при тому, що влітку 1945 р. президента Карпатської України, великого українського патріота А.Волошина НКВДісти знищують в Бутирській в’язниці Москви. Той не погодився з чекістською ідеєю входження Закарпаття до РРФСР або безпосередньо до СРСР, відмовившись підписати звернення до місцевого населення. Так що ідею чекістів дійсно проігнорували, залишивши без підтримки українського народу.

Автор статті далі запитує: «Як можливо поділити спадок М.Гоголя, патріота Росії, уродженця Полтавської області між Росією і Україною?». Для глави Кремля незрозуміло, що писати російською М.Гоголь почав вимушено, відчуваючи всі обмеження, які готувалися щодо української мови та літератури в недалекому майбутньому через Валуєвський циркуляр та Емський указ. А своє відношення до Росії М.Гоголь описав у листі до М.Максимовича: «Кидайте нарешті кацапію та їдьте на Гетьманщину. Я думаю те саме зробити у наступному році. Дурні ми дійсно, якщо добре розміркувати. Для чого та для кого ми жертвуємо усім». І вже в наступному листі продовжує: «Туди! До Києва! До древнього прекрасного Києва! Він наш! Він не їх!». В Росії цього не зрозуміти. Не відчуває автор статті «Про історичну єдність російського та українського народів» і творчість Т.Шевченка, рахуючи його своїм, так як деякі твори він написав російською мовою. Знову таки, сидячи в Петербурзі не усвідомити до якої міри Кобзар ненавидів зловіщу Російську імперію. В поемі «Сон» він пише: «Той мурує, той руйнує, неситим оком на край світу зазирає. Чи нема країни, що загарбати і з собою взяти в домовину». Спитайте зараз кожного українця про кого ці слова, виголошені майже два століття тому, і він вам зразу відповість – про імперську Росію 19 ст. і сучасну РФ. В Кремлі навіть не знають що слова «Слава Україні» належать Т.Шевченку, який писав: «Отака-то наша слава. Слава України».

Це і є відповідь через століття до кінчиків пальців українського Т.Шевченка кожному російському шовіністу та оповідачу про історичну єдність двох народів. Та що говорити про великоросійських шовіністів, навіть у більшості московських демократів мізки на бік. Не дивує, що вождь соціалістичної революції в Росії В.Ленін і той підмітив, що вся російська демократія закінчується на українському питанні. Тому не дивно, що глава Кремля критикує навіть В.Леніна і більшовиків, які знищили українську державність, за те, що ті «замість великої російської нації триєдиного народу, що складається з великоросів, малоросів та білорусів, закріпили на державному рівні поняття про три окремих слов’янських народи: росіян, українців та білорусів». В імперському розумінні Кремля жодним чином не вкладається поняття існування окремих держав – України та Білорусі, а також титульних там народів українців та білорусів. Автор статті закликає виправити непорозуміння, і як ви розумієте, це буде робитися за рахунок російської армії, що на своїх штиках має звільнити український та білоруський народи від ілюзій самостійного розвитку. А це вже пряма загроза широкомасштабної війни. І якщо в Білорусі Москві може і вдасться все зробити відносно тихо, то в Україні це буде кривава баня. Для того, щоб власна армія не задавала зайвих питань, там за наказом міністра оборони РФ стали всебічно вивчати статтю глави Кремля про два братніх народи, щоб у бійців не здригнулася рука стріляти в українців, які вийшли захищати свою країну, не розуміючи великого щастя бути у складі РФ…

Офіційна Москва та автор статті завжди прикидалися великими друзями України, намагаючись ввести в оману український народ та його політичне керівництво для здійснення неочікуваного смертельного кидка на територіальне тіло України. Так що всі згадки про «братерські стосунки» є черговим словоблуддям, з метою послабити нашу увагу і захопити, якщо не всю Україну, то у крайньому випадку ще один жирний шматок її території.

Тому, будемо пильними!

Олександр ЛЕВЧЕНКО, експерт, посол України в Хорватії 2010-17 рр.

 

По темі, початок в статтях

Віковий наратив московсько-петербургської історіографії, що підтанцьовувала політичним амбіціям імперської держави

“Про історичну єдність росіян та українців”. Наші герої – їх вороги

SHARE