До питання про статус Криму століття тому

222

Протягом всього часу російської окупації Криму в Україні точаться суперечки про його майбутнє після звільнення. Найактивніше просувається варіант проголошення території півострова кримськотатарською національно-територіальною автономією чи республікою, або принаймні встановлення реалізації самовизначення кримськотатарського народу як корінного в якості обґрунтування існування Автономної Республіки Крим (АРК). При цьому зовсім не береться до уваги думка з цього приводу інших двох корінних народів Криму і України загалом – караїмів і кримчаків: вочевидь, з огляду на катастрофічну їхню нечисленність. Наша держава, згідно з найголовнішим її законом, є унітарною, тож ніякі республіки чи території з особливим статусом у її складі неможливі за визначенням. Фактично АРК функціонувала всупереч як нормам державного устрою, так і законам логіки.

Відновлення автономії Криму в 1990-х рр. відбулося як нібито відродження республіки у тій формі, в якій вона існувала у 1-й половині ХХ ст. Саме на такій формі «відновлення державності» наразі наполягають політичні та громадські діячі, які доводять, що Кримська АРСР, яка проіснувала з 1921 по 1945 рр. під фактичним контролем Російської СФРР, була «формою державності» кримськотатарського народу до його примусової депортації з місць проживання у 1944 р., і нібито саме її Україна, всупереч декомунізації, мусить відновити в Криму після звільнення, «розбудовуючи державність» півострова. В українському розділі Вікіпедії безапеляційно стверджується, що Кримська АРСР була «національно-територіальною автономією кримських татар у складі РРФСР, що існувала у 1921-1945 рр.»: мовляв, згідно з Конституцією РРФСР, всі АРСР у її складі були саме національно-територіальними утвореннями. Відтак у деяких джерелах Кримська АРСР називається «Кримськотатарською автономною республікою». Ці ж тези відтворює і кримськотатарська мовна версія Вікіпедії. Але чи відповідають вони дійсності?

У березні 1917 р. в Сімферополі відбувся Всекримський мусульманський з’їзд, на якому делегатський корпус у складі близько 1500 осіб обрав постійний орган – Мусульманський виконавчий комітет (Мусвиконком), до якого увійшли 50 членів. Нову структуру очолив колишній педагог, військовик Сеїтджеліль Хаттатов; посади тимчасового комісара духовного правління і Таврійського муфтія посів Номан Челебіджихан, комісаром вакуфної комісії став Джафер Сейдамет (заочно, як і Челебіджихан: обидва перебували на фронті), керівником справ – Алі Боданинський. Мусвиконком активно взявся за керування внутрішнім життям кримських татар: готувалися зміни у сфері освіти, видавалися газети, вживалися заходи щодо створення кримськотатарських військових частин, встановлювалися зв’язки з іншими національними рухами на території Російської імперії. В липні була створена перша кримськотатарська політична партія «Міллі Фірка» («Національна партія»), що об’єднувала як прихильників автономії Криму у складі Росії, так і створення незалежної кримськотатарської держави. Наміри України щодо включення Криму до її складу сприймалися представниками кримськотатарського руху як «загроза чергового імперіалізму». 26 листопада у Ханському палаці у Бахчисараї відкрився Курултай кримських татар, що перебрав на себе всі повноваження Мусвиконкому та проголосив створення Кримської народної республіки (КНР), оголосивши себе її парламентом. Історик з Криму Сергій Громенко у своїй монографії «Скоропадський і Крим: від протистояння до приєднання» зазначає, що задекларована, але не проголошена КНР була суто формою національно-політичної організації кримських татар. Головою Директорії КНР, що складалася з п’яти осіб, став Номан Челебіджихан. 13 грудня Курултай ухвалив «Кримськотатарські основні закони» та створення КНР, що претендувала на відновлення державного суверенітету кримських татар на території Криму під гаслом «Крим для кримців» (фактична адаптація самоназви кримських татар – qirimlar), попри декларативну ідею рівноправності народів півострова. КНР була визнана Українською Центральною Радою (раніше, у листопаді, Українська Народна Республіка фактично відмовилася від претензій на Крим, проте мала на меті взяття під повний контроль портів і кораблів Чорноморського флоту), однак фактично так і залишилася на папері. Намагаючись узяти під свій контроль цілий півострів, 24 січня 1918 р. кримська Директорія відправила до Севастополя підконтрольні їй збройні сили, які за два дні зазнали поразки у боях із більшовиками. Номан Челебіджихан під час перемовин із більшовиками в Сімферополі був заарештований і запроторений до севастопольської в’язниці, а 23 лютого під час червоного терору труп розстріляного муфтія було викинуто до моря.

19-21 березня 1918 р. більшовики волюнтаристським рішенням проголосили Соціалістичну Радянську Республіку Тавриди. У квітні півострів зайняли німецькі війська та Кримська група Армії УНР: керівники «республіки», що проіснувала 32 дні, були розстріляні внаслідок повстання. У травні в Криму знов зібрався Курултай, що оголосив прем’єр-міністром колишнього члена Директорії КНР Джафера Сейдамета, який повернувся з Туреччини. Домовитися з іншими кримськими політичними силами щодо створення загальнокримського уряду не вдалося: контроль над півостровом у червні перебрав створений за сприяння німців Кримський крайовий уряд під керівництвом Матвія (Сулеймана) Сулькевича, що був нащадком кримських татар (сам цей чинник для когось є приводом розцінювати тогочасний Крим як «самостійну кримськотатарську державу», хоча вже саме означення уряду як крайового свідчить, що той не мав права на самостійні політичні стосунки з іншими державами). У травні 1919 р. більшовики, знов зайнявши півострів, проголосили «Кримську Радянську Соціалістичну республіку», що проіснувала 75 днів. Того ж року був обраний кримськотатарський Меджліс, який узяв на себе функції національного уряду і був розпущений денікінцями в серпні.

Після поразки Українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. українські більшовики, що мали намір включити до складу радянської України всю колишню Таврійську губернію, отримали попередження від «старших братів» з РКП(б): Крим повинен належати Росії. 21 січня 1921 р. відбулося спільне засідання Кримського ревкому та Кримського обкому РКП(б), на якому розглядалося питання «Про політичні взаємини Криму з РСФРР та УСРР». Прийнята резолюція була короткою: «Визнати найбільш бажаним підпорядкувати Крим безпосередньо Москві на становищі автономної одиниці, надати їй назву «Кримська автономна область». У протоколі зазначалося: «Ю. Гавен залишається при своїй особливій думці: з метою революціонізування мусульманського Сходу доцільно створити видимість самостійного Криму, й тому Кримську автономну область треба назвати – Кримська комуна».

У травні 1921 р. в Сімферополі зібралася обласна конференція комуністів – кримських татар. Більшість делегатів солідаризувалася з рішеннями, прийнятими в січні 1921 р. Деякі з них висунули вимогу оголосити на півострові кримськотатарську республіку з правом самостійного спілкування з іншими країнами та розв’язання питань повернення емігрантів. Нарком закордонних справ РСФРР Г. Чичерін реагував на ці вимоги вкрай нервово: «Пропозиція забезпечити Кримський центр наркомзаксправом недоладна, безглузда, шкідлива, не має жодного підґрунтя й повинна бути безумовно відкинута. Крим не є незалежною державою, а республікою в межах федерації. Такі республіки ніколи наркомзаксправа не мають. Думка про те, щоб Крим провадив щодо Туреччини самостійну революційну політику, настільки шкідлива й небезпечна, що її досить, щоб рішуче відкинути цей проект». Не обмежившись телеграмою, Чичерін підготував проект рішення політбюро ЦК РКП(б) про відмову Кримському ревкомові у створенні самостійного комісаріату закордонних справ. Ленін цілком солідаризувався з наркомом. Разом зі «всесоюзним старостою» М. Калініним він підписав 18 жовтня 1921 р. декрет про утворення Кримської АСРР. У листопаді республіка була конституйована на установчому з’їзді рад Криму.

Принципово важливим є питання про те, який характер мала кримська автономія – національний чи територіальний. Ленінський Раднарком спочатку створював автономії обох типів, але з часом залишилися тільки національні. Кримська АРСР стала унікальним автономним утворенням, що й надалі зберігало територіальний характер.

Місцевий перепис населення 1921 р. показав, що Крим населяли 5 великих національних груп, сукупна чисельність яких наближалася до 90% всього населення: росіяни, українці, кримські татари, німці та євреї. Більшість населення півострова складали росіяни та українці – 51,5% (перепис обліковував їх як одну національну групу). Питома вага гірських і степових кримських татар, що мають етнографічні відмінності, під час цього перепису істотно підвищилася – до 25,9%: це пояснювалося масовою еміграцією російського населення в роки громадянської війни. 6,9% населення становили євреї та кримчаки (перепис об’єднав ці національні групи за ознакою спільного віросповідання). 5,9% населення були німцями – здебільшого нащадками вихідців зі швейцарських кантонів. Загальна чисельність населення Криму у 1921 р. становила 719,5 тис. осіб.

Виходячи з такого етнічного складу населення, кримська автономія могла бути тільки територіальною. Однак Кремль створював видимість того, що Кримська АРСР має, подібно до всіх інших автономій, національний характер. На провідні посади в республіці висувалися діячі кримськотатарського походження.

У 2019 р. Центр дослідження безпекового середовища «Прометей» видав брошуру «Крим за завісою. Путівник зоною окупації», в якій зазначалося, що створена у 1921 р. більшовиками Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка (КрАРСР) «слугувала передусім меті задоволення національних прагнень кримськотатарського народу»: зокрема, пропагувалося твердження, що це була кримськотатарська національна автономія, хоча й тоді кримські татари не становили навіть відносної більшості населення Криму. При цьому в КрАРСР практикувалося створення окремих національних районів титульного народу, непритаманне національним автономним республікам: так, у 1930-х рр. було створено 6 кримськотатарських національних районів (Балаклавський, Фоті-Сальський / Куйбишевський, Бахчисарайський, Ялтинський, Алуштинський, Судацький), а також 2 німецькі (Біюк-Онларський і Тельманівський), 2 єврейські (Фрайдорфський і Ларіндорфський) та 1 український (Ішуньський). На користь сприйняття КрАРСР як кримськотатарської національної автономії автори брошури наводять наступні факти: рішення про створення КрАРСР більшовики розглядали спільно з активістами кримськотатарського національного руху; в трьох кримських конституціях (1921, 1929, 1937 рр.) мовами автономії було вказано російську та кримськотатарську; прапор та герб Криму містили написи російською та кримськотатарською мовами; керівництво республіки було презентоване переважно кримськими татарами (5 із 7 лідерів уряду та 4 із 6 голів законодавчих органів). Проте на думку укладачів аналітичної доповіді «Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України: історичний досвід, модерні виклики, перспективи», виданої ще у 2016 р. Інститутом історії України НАНУ, більшовики лише намагалися використати кримськотатарське питання з найвищою ефективністю для забезпечення власних політичних амбіцій, а створена ними на півострові автономія мала територіальний, а не національний характер, оскільки тогочасна етнонаціональна ситуація в Криму формально не давала підстав для надання політичних переваг певній етнічній групі. В листопаді 1921 р. секретар кримського обкому І. Акулов зізнався: «Ми добре враховували настрої татарської частини населення, що оголошення автономної республіки тлумачилося ними як об’ява татарської республіки. Коли б ми нашу політику побудували таким чином, то вона була б помилковою». Відтак своєрідний «татарський антураж» був віддзеркаленням тогочасного компромісу більшовиків з кримськотатарським національним рухом: в основі цього вимушеного компромісу було прагнення Кремля убезпечитися від поновлення спроб з боку України отримати контроль над Кримом.

Про демонстративний характер утворення територіальної автономії з наданням їй зовнішнього вигляду кримськотатарської свідчить використання в конституції Кримської АРСР поняття державної мови. Зазвичай більшовики ухилялися від практики надання будь-якій мові статусу державної, щоб не створювати конкуренції реально пануючій російській мові. За конституцією Кримської АРСР, державними мовами проголошувалися російська та кримськотатарська. Втім, фактично всі «добрі наміри» більшовиків перекреслив штучно організований у Криму голодомор 1921-1923 рр.

Питання існування КрАРСР розглядалися і в тогочасній українській пресі. Так, у 1925 р. у №200 львівського часопису «Діло» під ініціалом «Х.» вийшла стаття «Кримська республіка: з кого вона складається і хто нею править». На початку зазначалося, що до революції 1917 р. більшість населення Криму становили українці та росіяни, причому перші мали релятивну, тобто відносну більшість. Внаслідок І світової війни, революції, голоду, хвороб та інших негативних чинників зменшилася загальна кількість населення півострова, відносну більшість у якому здобули кримські татари, яких на час виходу статті налічувалося 23%. Автор висловив подив, що Крим є автономною республікою у складі Росії, а не України, до якої він належить етнографічно, економічно і навіть етнічно, оскільки українське населення півострова й тоді займало «поважне місце». На той час у Криму відбувалися процеси «коренізації», що на материковій території України мали назву «українізації», а на півострові – «татаризації». «Нічого, очевидно, не можна мати проти того, що горстка оставших в Криму татар починає жити тепер своїм національним культурним життям, що татарська мова має повні права горожанства і може бути уживана не тільки в мечеті і школі, в татарських аулах, а також в урядах тих місцевостей, де татарська мова запроваджується побіч російської в краєвих урядах Кримської республіки. Нею промовляють на з’їздах рад, нею видають закони і розпорядки, хоч 77% населення краю нічого спільного з цією мовою не мали, не мають і не будуть мати. Натомість ніде української мови не видно, хоч українське населення Криму дорівнює татарському. Розуміється, що ціла ота татаризація не є страшна: вона зведеться до належної собі області внутрішнього культурного життя одної лише татарської частини населення Криму. Зтатаризувати Крим, в якому татари не становлять і четвертини населення, не можна. Але під плащиком тої татаризації відбувається далі денаціоналізація кримського населення на користь російської культури: в першій мірі це відноситься до українського населення. Фактично в Кримській республіці панує далі російська мова, хоч росіян тут, з виїмком певної кількості матросів і робітників в портових місцевостях, особливо в Севастополі, і урядовців по містах, майже нема. Між тим зникаюча група росіян власне править Кримською республикою і накладає своє культурне пятно на цілий край», – виклав своє бачення ситуації в Криму львівський оглядач. Також «Х.» нагадав, що для маніфестацій буцімто кримськотатарського характеру КрАРСР на чолі ЦВК та Раднаркому було поставлено кримських татар Велі Ібраїмова та Османа Дерен-Айєрлі, однак при цьому більшість представників керівних структур КрАРСР становили росіяни та євреї. Станом на 1 травня 1925 р. до кримської організації керівної РКП(б) входили 5700 членів, з яких росіяни становили 67,7%, євреї – 9,8%, українці – 6,2%, кримські татари – 5,9%. «Отже, хоч на чолі Кримської республіки стоять татари, але правлять нею росіяни. Найбільші дві місцеві національності – татари і українці, старі тубільці краю і дуже давні імігранти, що набули вже право тубільців, – не грають в управі краєм ніякої або майже ніякої ролі», – зробив висновки автор.

Прикметним є коротке свідчення про українське життя у Кримській АРСР засновника та голови Ялтинської громади українців і очільника Малої Ради (виконавчий комітет Крайової Ради) українців Криму Павла Горянського, що за часів денікінської окупації півострова мав доручення взяти на себе захист українців Криму на правах консула УНР. Після захоплення півострова більшовиками у 1920 р. він продовжив педагогічну та просвітницьку діяльність, а в червні 1924 р. став бібліотекарем Ялтинської центральної бібліотеки, почавши активно студіювати бібліотечну справу. За рік він поновив спілкування з директором Всенародної Бібліотеки України (нині НБУ ім. В.І. Вернадського) Степаном Постернаком, прохаючи його про сприяння переїзду до Києва: зокрема, Горянський мріяв «дати українську освіту синам, бо в Криму з них українців не буде».

У 1926-1927 рр. на сторінках «Діла» публікувалися передруковані з радянських видань фейлетони Остапа Вишні, присвячені питанню фактичного етноциду українського населення в Криму. Зокрема, згідно з даними, оприлюдненими у 1926 р. Центральним статистичним управлінням, на півострові не проживало жодного українця – хоча, за приблизними підрахунками українське населення Криму становило 100-150 тис. осіб. Ще у 1924 (можливо, одрук: 1921) р. в Севастополі функціонувала українська школа ім Т.Г. Шевченка; за свідченнями її працівників, на той час «була ніби в Криму така тенденція – чи не краще українцям на всяк випадок вимерти». Під час перепису населення в УРСР українців силоміць записували «русскими», однак це явище не набуло такої масовості, як в «автономному» Криму. В березні 1926 р. ініціативна група українців Севастополя заледве домоглася дозволу заснувати в місті український клуб, який був зареєстрований як «товариство» і не отримував матеріальної допомоги, через що не провадив належної праці. Так само не був затверджений кошторис Сімферопольського українського клубу. У 1927 р. у кримській Раді національних меншин не було представників українців, яких за імперською традицією продовжували зараховувати до росіян. Українською мовою не видавалися жодні офіційні повідомлення. Також у селах, де більшість населення становили українці, вчителями працювали представники інших національностей, натомість вчителів-українців відправляли на працю до сіл із російським і болгарським складом населення. В листопаді 1927 р. Кримський обласний комітет ВКП(б) отримав доповідну записку від наркомату освіти РРФСР, у якій відзначалося: «Зовсім не ведеться робота серед українців, які складають групу в 51519 чоловік і не мають жодної національної школи» (йшлося переважно про мешканців сіл).

У 1931 р. в №15 часопису «Табор», що виходив у Польщі (до слова, його головним редактором був уродженець Сімферополя, генерал-хорунжий Армії УНР Віктор Кущ) була надрукована стаття медичного та політичного діяча Тимоша Олесіюка «Південні кордони УНР». «Різночасні домагання різних міжнародних чин[ов]ників, щоби українські урядові та громадські кола трактували Крим як щось окреме від України, щоби визнали його самостійним незалежним політичним організмом та толерували промовляння в імені цілого Криму татар – все це скероване лише до того, щоби ослабити моральну позицію України в кримській справі. Такими визнаннями підтверджувалася би наново колишня формула про Україну «без Криму» (мається на увазі формулювання ІІІ Універсалу УЦР, згідно з яким до проголошеної УНР входила Таврія «без Криму» – авт.). Всякі акти, які стверджували би самостійне супроти України положення Криму, мусять вважатися шкідливими для України. Українські політичні чи[ов]ники не повинні входити в які-небудь перетрактації з цього приводу та укладати які-небудь порозуміння, оскільки би цим стверджували не внутрішньоукраїнський, а міжнародний характер кримськотатарської справи. Татарське питання в Криму може бути ставлене лише як питання внутрішнє українське, а татарська екстериторіальна етнічна меншість може дістати тільки нормальні гарантії культурно-національного життя і розвитку. Татарські політичні стремління, оскільки вони сягають рамок державно-територіальних та скеровані проти державно-політичних прав України на Крим, мусять бути якнайрішучіше поборювані українською стороною», – заявив автор.

Саме у 1930-ті роки серед кримськотатарського руху на еміграції, зокрема в Польші, поширювалися ідеї незалежності Криму та створення на півострові кримськотатарської держави. Натхненниками цих мрій стали вже згадуваний Джафер Сейдамет, а також інженер Селім Ортай, Едіге Шинкевич (відомий також як Мустафа Едіге Киримал або Киримли Їґіт) та інші. З ними на сторінках «Діла» полемізував молодий правник і політолог Богдан-Тадей Галайчук.

У статті «Чи можлива незалежна татарська держава на Кримі?» Галайчук теоретично припустив, що Україна могла б погодитися з існуванням справжньої незалежної кримськотатарської держави, якби для цього були відповідні передумови та гарантії, проте політична програма кримськотатарської еміграції ставила це під сумнів. Зокрема, Сейдамет заявляв, що кримські татари домагаються незалежності Криму «за прихильної підтримки західної Європи або США у формі мандату Ліги Націй». На думку Галайчука, політемігранти могли б чіткіше усвідомити, наскільки узгоджуються поняття «незалежність» і «мандат», якби ближче ознайомилися з «долею своїх одновірців з Сирії та Палестини, що благоденствують тепер під милостивою опікою двох «західних демократій»: мається на увазі існування Сирійської Республіки у 1930-1946 рр. у складі Французького мандату в Сирії і Ливані та Палестини у 1920-1948 рр. під мандатом Великої Британії. Подібної долі Кримові Галайчук не бажав: «Відкіля така штучна і рисковна концепція взялася, як її автори оправдують її з татарського погляду – не знаємо. Знаємо одно: що ніяка частина української території не може стати кольонією якоїсь заморської держави, що Севастополь не сміє стати базою чужої фльоти, яка тримала би в шаху наші побережжа». На його думку, ідея мандату сильної держави для тієї чи іншої території становить собою «доволі нежиттєву перестарілу концепцію». В той же час Галайчук припустив, що самостійний Крим може так чи інакше стати залежним від Туреччини, оскільки в тогочасному мусульманському світі кордони між окремими народами були нечіткими – на відміну від Європи, в якій не проповідувалися ідеї, подібні до пантюркізму. «Ще 1918 р. представник кримського уряду в Царгороді навіть переговорював з Високою Портою у справі прилучення Криму до Туреччини в тій чи іншій формі. Коли зважимо те все, з’ясуємо собі, як легко на «незалежному» Кримі можуть замаяти турецькі прапори. Можемо сподіватися, що між Україною і Туреччиною взаємини будуть приязні, та не можемо віддати в руки посторонної держави ключа оборонної системи нашої території», – зазначив автор.

Втім, на думку Галайчука, навіть якби тогочасні провідники кримськотатарської еміграції й не виявили готовності передати Крим під чужі впливи, життєздатність омріяної ними держави навряд чи була б можлива вже хоча б тому, що кримські татари за даними перепису населення у 1926 р. становили лише чверть населення Криму: навіть якщо піддати критиці методику отримання цих даних, подібна пропорція навряд чи могла бути іншою і дати привід для того, щоб говорити про кримських татар як про абсолютну більшість населення півострова. «Які висновки витягають татарські провідники з цих сумних цифр при намічуванні своїх визвольних плянів – не знаємо. Якщо вони погоджуються з гегемонією російського елементу у плянованій кримській державі або навіть з поважними російськими впливами – їхнє становище противилось би нашій державній рації. Коли Україна мала би поважні застереження щодо мандату заморської держави над Кримом, тим більше не могла би вона допустити до російського володіння над півостровом. Можливо, що деякі татарські кола сподіються утворити на Кримі справді татарську державу. До такої концепції могли б ми поставитися позитивно, якщо ми мали би певність, що вона побудована на реальній основі, як на самому хотінні частини кримського населення. На якій основі при теперішьному національному складі населення Криму татари можуть сподіватися, що незалежний Крим буде не російський, лише татарський – цього не знаємо. Коли деякі кола татарської еміграції воліють більше рисковну боротьбу з російською більшістю, ніж автономію під українською зверхністю, коли вони сподіються запанувати над кримськими москалями – можемо хіба погратулювати їм відваги й оптимізму, але не можемо обмежитися до пасивної обсервації того цікавого експерименту, який більше як певно покінчиться тим, що над Кримом замають червоні або триколірові прапори. На експерименти не маємо часу: досить їх робили вже в 1917-1921 рр. Бачили ми тоді, як виглядає Україна сфедерована з Росією, соціалістична, анархістична, без армії, без Криму і як виглядав самостійний Крим», – зазначив автор.

Також Галайчук полемізував з автором брошури «Про незалежність Криму» Селімом Ортаєм, який звинувачував українців у тому, що вони «думають перейняти російські імперіалістичні традиції», та рекомендував їм робити висновки з історії кримськотатарського самостійницького руху. «Робимо це і стверджуємо, що кримські татари не зуміли навіть на короткий час утворити справді незалежної та справді татарської держави, тому не можемо вірити, що зуміють вони це осягнути і в майбутньому. Наведемо одно місце з татарського меморіялу до Ліги Націй з 5 грудня 1921 р. супроти злочинів і насильств, що їх допустились війська Денікіна і Врангеля, які окупували Крим. Татари, замість того, щоби бунтуватися проти сильніших наїздників, звернулися 17 травня 1920 р. до Ліги Націй з проханням заопікуватися малочисельним татарським народом», – відповів львівський публіцист.

У статті «За свобідну дискусію над взаєминами поневолених Росією народів» Богдан Галайчук проаналізував відгук Ортая на свої статті про Крим: зокрема, кримськотатарський публіцист дорікнув українському тим, що він «переінакшив історичні факти, не підкріплюючи своїх виступів нічим ґрунтовним» і керуючись «імперіалістичним підходом та ходом думок» і «відсутністю симпатії та поваги до боротьби татарського народу за незалежність», презентуючи при цьому бездержавну на той час націю. Обвинувачення в «імперіалізмі» щодо Криму Галайчук назвав взаємними, оскільки «й татари там більшості не мають». Полеміку з Ортаєм він продовжив у статті «Одинока можлива розв’язка: автономія Криму під українською зверхністю». Як і в попередніх матеріалах, автор навів посилання на кількісне співвідношення етнічних спільнот Криму станом на 1926 рік і відзначив, що українці врахують їх у разі створення своєї держави з Кримом у її складі та «будуть старатись віддати кримські автономні органи в руки татар, щоб місцева адміністрація настільки важної зі стратегічного погляду області, як Крим, не дісталась непевному російському елементові». Однак Галайчук відзначив, що в такому разі «як український державний, так і татарський національний інтерес вимагає, щоб у військових справах Крим був зв’язаний з Україною». Крім політичних і стратегічних моментів, автор проаналізував також економічні: «Україні треба кримських пристаней і сирівців, кримські пристані та пляжі опустіють без глибокого українського запілля». У руках українського уряду, на переконання Галайчука, мусять бути торгівельно-морські справи, шляхи міждержавного сполучення та закордонні справи; він зазначав, що всі державні компетенції за лінією потреб і можливостей можна легко розділити на дві сфери – загальнодержавну та культурно-національну.

Також у своїх нарисах на кримську тематику Богдан Галайчук полемізував з Мустафою Едіге Кирималом (Шинкевичем), що писав під псевдом «Киримли Їґіт» і так само, як і Селім Ортай, у своїй «відповіді українським імперіалістам» щодо Криму радив українцям робити з історії кримськотатарського національного руху логічні та послідовні висновки щодо необхідності незалежності Криму. Даючи Кирималові ту ж відповідь, що й Ортаєві, Галайчук у статті «Сумний досвід недавного минулого» зазначив, що Кримське ханство «ніколи не було суверенною державою», оскільки «ще заки Туреччина формально зреклася зверхності над Кримом (1774 р.), він попав під впливи Росії (1772 р.), що росли аж до повної анексії ханату», а кримськотатарські Курултай і Директорія 1917 року були установами «більше національно-громадянськими, ніж територіяльно-державними, що стверджує текст конституції». Також автор проаналізував діяльність згадуваного Кримського крайового уряду Сулькевича, який «не був татарським урядом, лише татарсько-російським, коли не російсько-татарським», оскільки важливі посади у ньому займали «давні царські урядовці, що вели протиукраїнську нагінку і навіть проголошуючи кримську республіку, виразно підкреслили, що це лише тимчасовий твір, готовий у відповідний мент зрезиґнувати з незалежності». Галайчук нагадав, що в червні 1918 р. уряд Сулькевича своїм завданням проголосив «зберігати самостійність Криму аж до вияснення його міжнародної ситуації»: інтерпретуючи цю заяву та подальшу політику цього уряду, український історик і дипломат Дмитро Дорошенко дійшов висновку, що його члени розглядали Крим як інтегральну частину російської держави, яка живе самостійним життям лише тимчасово, до відродження «єдиної-неділимої». Галайчук додав, що уряд Сулькевича «не проголосив ніколи дефінітивної незалежності [Криму] і залишив фірточку до об’єднання з Росією, та це не лише не наразило його на упадок, але навіть не понизило його в очах пп. Ігіта, Ортая та їхніх однодумців». Висновки щодо «національного обличчя» уряду Сулькевича Галайчук зробив зі складу його делегації, що восени 1918 р. прибула до Києва задля вирішення питання статусу Криму щодо України: «На 4-х кримських делегатів було 3-х москалів (Чернов, Никифоров і Фріман) і лиш один татарин (Ахматович), зрештою навіть не кримський, а литовський» (Фріман належав до «русифікованих» німців). Цей символічний склад делегації, на думку автора, пояснює, чому Українській Державі було так складно в ті часи домовитися з урядом Сулькевича. До того ж, коли останній звернувся з проханням про збройне реагування на торгівельну блокаду Криму Українською Державою до німецького командування, генерал Кох заявив, що Крим може увійти до союзу, в якому чільне місце посяде Україна, оскільки ще в ухваленій Курултаєм конституції КНР Крим називався «краєм», а не «державою». «На жаль, виявилося, що та конституційна фірточка не була передбачена для України», – зазначив автор.

Далі Галайчук прогнозував, що російська більшість у Криму в разі спроб створення кримськотатарської держави на півострові після розпаду СРСР не скориться кримськотатарській меншості і може навіть вдатися до проголошення в Криму своєї держави, незалежної принаймні від України: в такому разі Україна має вважати Крим виключно відтинком українсько-російського фронту. Автор висловив сподівання, що за такого розвитку подій кримськотатарський народ перебуватиме на тій же позиції, що й під час Кримського походу Армії УНР, ставши «дружно до будови своєї автономної держави під опікою України». Втім, Галайчук припустив перемогу «тих кіл, для яких дилема «автономія чи незалежність» не є питанням можливості і потреби, лиш питанням престижу, а то й моди» і зауважив, що якби внаслідок подібних впливів кримські татари «стали засобом протиукраїнської диверсії та найшлись по противному боці українсько-російського фронту», то «за пролив крові не відповідала б українська сторона».

У статті «Концепція, що не витримує критики» Богдан Галайчук навів тези Шинкевича, що заперечував факт всебічної залежності Криму від України і натомість намагався довести реальність концепції незалежної кримськотатарської держави, нехтуючи не лише політичною, а й навіть географічною прив’язкою Криму до України. Однак економічні, стратегічні та навіть етнічні мотиви, що стверджували необхідність існування Криму в складі України, Шинкевич називав «суто імперіалістичними», оскільки вони, на його думку, не впливали на можливість існування незалежної кримськотатарської держави. Також, посилаючись на право самовизначення народів, Шинкевич намагався довести, спираючись на радянські видання, що кримські татари становлять більшість 81% сільського, тобто постійного населення Криму, а в майбутньому здобудуть абсолютну більшість. У відповідь Галайчук зауважив, що кримські татари, згідно з результатами радянського перепису населення 1926 р. становили 36,6% сільського населення Криму та 11,7% міського; загалом кримських татар на півострові тоді нарахували 179382, що становило 23,1% населення загалом. За даними перепису населення у 1897 р., частка кримських татар у населенні Криму становила 38,6%. Вочевидь, Шинкевич надію на кримськотатарську більшість у Криму плекав на підставі програми кримськотатарської політичної еміграції, що передбачала репатріацію двох мільйонів нащадків кримських татар з Туреччини, Румунії та Болгарії: це число Галайчук, наводячи аргументи істориків і соціологів, назвав «фантастичним». «Не до нас належить розглядати, яким засобом можна здійснити утопічні плани. Ми знаємо лише дійсність: на Кримі живе не цілих 180000 татар, себто 25% населення півострова. Ці цифри перерішують усяку полеміку. Вони стверджують, що татари не мають основи покликуватися на право самоозначення народів, що важніше – вони не мають змоги утворити незалежної держави. Навіть нарід найбільше дозрілий з політичного і культурного погляду не зуміє утворити держави на території, де він становить лише четвертину населення», – додав він.

У новіші часи сучасні дослідники постійно наражаються на питання засад, на яких створювалася ліквідована в часи сталінської тиранії Кримська АСРР – територіальних, національних чи змішаних. Із цим питанням спробувала розібратися дослідниця Тетяна Бикова. За її даними, деякі історики стверджують, що основою для майбутньої кримської автономії були рішення політбюро ЦК РКП(б),а проголошувалася вона на територіальній основі у цілковитій відповідності до ленінських програмних положень щодо територіальної автономії. Інші шукають підстав для автономії у характерних особливостях півострова – передусім у багатонаціональному складі його населення; також вони вважають автономію Криму територіальною, але створеною за національно-територіальною ознакою. Представники кримськотатарської спільноти здебільшого відстоюють думку, що вже за фактом наявності кримських татар у складі населення Кримську АСРР треба вважати автономією, проголошеною на національній основі: на підтвердження своєї позиції вони посилаються на політику коренізації компартійного та радянського управлінських апаратів у 1920-х рр. і відтак вимагають відродження тогочасної автономії, вважаючи її проявом «національної державності кримських татар». За аргументи вони беруть наступні факти: кримськотатарська мова у Кримській АСРР була офіційною і нею досконало володіли майже всі мешканці Криму, за кримськими татарами резервувалися дефіцитні робітничі місця, була достатньо висока квота на керівних працівників (у Верховній Раді Кримської АСРР було 36% представників кримських татар) і студентів (до 20% місць у навчальних закладах) тощо. Втім, деякі дослідники схильні вважати, що політика «татаризації» в Криму проводилася командно-адміністративними засобами та відповідала інтересам «абсолютної меншості кримського населення на шкоду інтересам більшості», а також не дала владі бажаних результатів і «лише сприяла загостренню міжнаціональних відносин». На думку Т. Бикової, всі три більшовицькі кримські радянські республіки створювалися за територіальним принципом; хоч у 1921 р. до нього додався деякий національний антураж, однак він не дає підстав стверджувати, що Кримська АСРР була державним утворенням кримських татар, оскільки вони не мали принципових пільг, пов’язаних із національним походженням, а процес «татаризації» в жодному разі не відрізнявся від політики коренізації в інших радянських республіках.

На ці факти після ІІ світової війни детально вказав український сходознавець Василь Дубровський. Він зазначав, що Крим, де українці складали «відносну більшість» населення, більшовики «всупереч геофізичним умовам сполучень» відокремили адміністративно від України і тримали весь час у складі Російської РФСР для того, щоб «відірвати від української нації цю її південну галузь і перешкодити зв’язкам поміж українським і кримськотатарським народами»; при цьому він додав, що станом на 1939 р. кримські татари на півострові складали чверть населення, однак проживали на ньому «суцільною етнографічною масою». На думку Дубровського, більшовики, беручи до уваги виняткове геополітичне значення Криму для СРСР, мали на меті русифікацію його українського та кримськотатарського населення. Зокрема, у 1938-1939 рр. кримськотатарська мова навчання, незважаючи на свій «офіційний» статус, була присутня лише у 29,3% з 1223 шкіл; навчалися нею 20% учнів. У 63,3% шкіл мовою викладання була російська: нею навчалися понад 74% учнів. У 8-10 класах російською мовою навчалися 85,5% учнів, кримськотатарською – 10,2%, іншими мовами – 1,2%. У 1926 р. у педагогічному інституті в Сімферополі з 670 студентів було лише 17 кримських татар, у 1927 р. – 14, у 1928 р. – 7; випускників – кримських татар при цьому було щороку по двоє. Також Дубровський назвав «коренізацію» державного апарату в республіках СРСР «більше пропагандивним гаслом, ніж дійсністю»: за його даними, у Наркомфіні Кримської AРСP у 1930 р. на 107 співробітників було лише 7 кримських татар, у Наркомземі – 46 на 606, у Союзхлібі – двоє (кур’єри) на 66 службовців. У 1932 р. в обласному адміністративному апараті Кримської АРСР кримські татари становили 18,4%; у 1933 р. в апараті райвиконкомів їх було 17,9%, тоді як членами райвиконкомів були 42,4%. У центральних органах Кримської AССР було 17,6% службовців – кримських татар; при цьому серед членів ЦВК їхня частка становила 50,4%. «Насильне пристосування татар до російського панування лише почасти давало їм шлях до участі в самоврядуванні», – підсумував дослідник. 1929-1941 рр. він описав як період «совєтизації» та примусової колективізації Криму, що супроводжувався голодом, придушуванням селянських повстань, переслідуванням «буржуазних націоналістів», ліквідацією до 4000 кримськотатарських «куркулів», закриттям і знищенням релігійних осередків, винищенням провідних культурних сил, арештами та стратами партійних діячів, що протестували проти грабунку Криму Москвою, тощо. Культурним ударом Дубровський також назвав запровадження спочатку латинської, а потім кириличної писемності для носіїв кримськотатарської мови, що «відірвало їх від попередньої культурної спадщини та було одверто спрямоване на швидку й примусову русифікацію». Також вчений наголосив, що в Криму під час найжорстокішої хвилі терору НКВС, який увійшов до історії під назвою «єжовщини», було знищено багатьох політичних, громадських, культурних і релігійних діячів та пересічних громадян – загалом близько 160 тис. осіб, що становило приблизно половину кримськотатарського населення півострова. Справді, з огляду на ці факти навряд чи доводиться називати Кримську АРСР 1921-1945 рр. «формою кримськотатарської державності».

Віталій СОЛОНЧАК

SHARE