Фото з відкритих джерел

Після початку окупації, Кримський півострів вклинили в нескінченну спіраль репресій та воєнних злочинів. Масштабні порушення прав людини стали наріжним каменем російської окупаційної політики, спрямованої на закріплення гегемонії в Криму. Обмеження свободи слова, переслідування релігійних спільнот, знищення культурної спадщини – все це у контексті українського питання на території Кримського півострова є явними ознаками етноциду, який вчиняється Російською Федерацією (далі – РФ).

Етноцид – це політика, спрямована на знищення ідентичності та культури окремої етнічної спільноти. Зазвичай фізичне знищення та переслідування є лише одним із елементів такої політики. Основні удари завдаються по засадничих для нації елементах – мові, історичній пам’яті, культурі, самосвідомості. З зазначеного можна зробити висновок, що кінцевою метою політики етноциду є цілковита асиміляція етнічної спільноти.

Російська державна машина має тривалу історію використання етноциду для укріплення внутрішньої влади в країні. На території Російської Федерації можна навести десятки прикладів етнічних спільнот, які внаслідок цілеспрямованої російської політики повністю зникли або перебувають на межі зникнення. Прикладом цього є виступ лідера народу ерзя Сиреся Боляєня під час ХХ сесії Постійного форуму ООН з питань корінних народів щодо майже цілковитого знищення ерзя  внаслідок внутрішньої політики Росії.

Нижче ми розглянемо елементи російської політики в окремих сферах, які є безпосереднім свідченням багаторічного етноциду українців на території окупованого Кримського півострова.

Переслідування та витіснення українців з півострова

Початок окупації півострова характеризувався найінтенсивнішими спробами силових методів впливу на українських активістів. Одним із наочних прикладів є переслідування учасників громадського руху «Євромайдан-Крим», що виник на території півострова в листопаді 2013 року для підтримки проєвропейських мітингів в Україні, які пізніше переросли в Революцію гідності. Серед усіх регіональних рухів на підтримку євроінтеграції «Євромайдан-Крим» вирізнявся найбільше, оскільки діяв у максимально несприятливих умовах потужного російського впливу та пропаганди на півострові. Наприклад, у рейсових тролейбусах Криму демонстрували відеоролики проти активістів, правозахисників та журналістів із провокаційною інформацією та відвертим наклепом. Рух «Євромайдан-Крим» постійно організовував мітинги та маніфестації на підтримку європейської інтеграції України.

Фото з архіву ІА “Голос Криму”

З початку російського вторгнення, головною метою руху став спротив окупації. У першій половині березня 2014 року майже щодня проводилися мітинги на підтримку територіальної цілісності України: їхні учасники мітингів постійно піддавалися нападам з боку незаконного збройного формування «самооборона Криму», яке координувалося російськими спецслужбами. Через активну діяльність, спрямовану на спротив окупації координатори руху «Євромайдан-Крим» Андрій Щекун і Анатолій Ковальський були викрадені учасниками «самооборони Криму» 9 березня 2014 року та потрапили в полон до російських спецслужб. Найбільших знущань, тортур і катувань зазнав Андрій Щекун, що очолив створену напередодні, 7 березня 2014 року, під час акції біля пам’ятника Тараса Шевченка в Сімферополі, Всекримську раду українців. Першу офіційну заяву щодо окупації Криму та викрадення українських активістів зробив тогочасний голова УПЦ КП, Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.

Після жахливих катувань та психологічного тиску, 20 березня 2014 року разом із іншими бранцями Щекун і Ковальський були звільнені на території Херсонської області у результаті обміну на затриманого українськими спецслужбами працівника ФСБ РФ. На іншого співкоординатора руху «Євромайдан-Крим» Сергієя Ковальського було «відкрито полювання»: за нього давали 10 тисяч доларів. Завдяки найманим охоронцям та друзям йому вдалося виїхати з Криму неушкодженим.

7 вересня 2016 року мешканця Севастополя Ігоря Мовенка жорстоко побив екс-«беркутівець» Володимир Суходольський, який у 2014 році перейшов до лав російської поліції, за символіку батальйону «Азов», прикріплену на рамі велосипеду. Нападник не поніс жодної відповідальності, натомість Ігор Мовенко був оштрафований, а пізніше проти нього було порушено кримінальну справу за «заклики до здійснення екстремістської діяльності». 28 червня 2019 року Ігор Мовенко разом із родиною залишив Крим після відбуття покарання – 1 рік позбавлення волі умовно.

Екс-політичного в’язня Володимира Балуха було незаконно ув’язнено російською владою за публічне демонстрування прапору України та прикріплену на будинку табличку «вулиця Героїв Небесної Сотні». 7 вересня 2019 року Володимир Балух разом з іншими політв’язнями прибув до Києва у рамках обміну полоненими між Україною та Росією.

Іншим прикладом є переслідування та ув’язнення на п’ять років українського активіста Олега Приходька за сфабрикованими звинуваченнями в «підготовці терористичного акту, виготовленні і незаконному зберіганні вибухових речовин». Проте очевидною причиною переслідування є його проукраїнська позиція.

Окрім переслідування незгодних, державою-окупантом цілеспрямовано сформовано вороже середовище на території півострова для людей з сильною українською самоідентифікацією, результатом чого стало витіснення українців з півострова. Так, на цей момент із Криму виїхало понад 50 000 українців, які були «замінені» росіянами в кратних кількостях.

Заборона на проведення заходів

Сьогодні й надалі продовжується перешкоджання в проведенні мирних акцій. Більшість з них просто забороняють проводити. 9 березня кожного року забороняють українцям Криму святкувати  День народження Тараса Шевченка біля його пам’ятника в Сімферополі. Ба більше, організаторів заходів на вшанування Кобзаря у 2014-2015 рр. затримували і звинувачували в екстремізмі за використання національної символіки України. Декого з представників Українського культурного центру фактично витіснили на материкову частину України. Решту активістів неодноразово викликали до «управлінь» ФСБ для проведення «профілактичних бесід» у вигляді тиску задля нівелювання їхньої активної позиції та запобігання їхній участі у мирних заходах. Окремо слід зазначити, що йде переслідування активних українців, росіян, кримських татар, що висловлюють проукраїнські погляди. Українська національна символіка по суті вважається ознакою екстремізму, саме її використання розглядається як злочин. Звідси реальний висновок, що РФ переслідує в Криму все пов’язане з Україною.

Виключення української мови та культури з публічного простору

Незважаючи на те, що українська мова визнається однією із трьох «державних» в окупованому Криму, це лише речення на папері. Фактично наразі можна говорити про цілковите викорінення української мови з публічного простору в окупованому Криму.

Найболючішим для українців є закриття шкіл та класів з українською мовою навчання. Місцеві чиновники змушують відмовлятися батьків від навчання українською мовою. Так, зокрема, в єдиній україномовній школі-гімназії в Сімферополі залишили тільки одну паралель з чотирьох із навчанням українською мовою. До окупації в Криму було 7 шкіл з українською мовою навчання в Криму, сьогодні – жодної. Із близько 600 класів з українською мовою навчання залишилося не більше 23. Переважна більшість учнів змушені тепер навчатися російською. У 9-11 класах законодавство держави-окупанта змушує навчатися лише російською мовою. Вчителі української мови та літератури вимушені пройти перекваліфікацію й викладати російську мову та літературу або інші предмети. Тих, хто відмовляється, звільняють з роботи.

Практично українська мова та література викладається в переважній більшості шкіл Криму як додатковий факультативний предмет.

Перейменувань зазнали колись україномовні кримські школи – Українська школа-гімназія у Сімферополі, що натомість стала «академічною», школа №20 імені Олени Теліги в смт Приморське поблизу Феодосії, школа-гімназія №5 імені Лесі Українки у Севастополі, школа №15 імені Степана Руданського в Ялті. Було ліквідовано кафедри культури української мови, українського мовознавства, теорії та історії української літератури факультету української філології Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського, що став «Таврійською академією Кримського федерального університету» («КФУ»). В цьому виші було фактично знищено факультет української філології та переформатовано у кафедру української філології, яка наразі функціонує де-факто у складі «інституту іноземної філології КФУ». Україномовні бібліотечні фонди знищуються або здаються у макулатуру.

 

Наразі у кримських школах навчаються близько 200 тис. дітей, з них, за даними окупаційної адміністрації, лише близько 0,1% – українською мовою. Проте за даними правозахисних організацій та з відкритих джерел відомо, що навіть ці обсяги україномовного викладання є бутафорськими. Фактично навіть в україномовних класах викладання здійснюється лише російською мовою. До того ж, зі шкільних програм на окупованому півострові повністю виключено предмет «Історія України». Натомість, вивчаючи російську історію, в якій міститься викривлене уявлення про Україну та просувається наратив історичної величі Росії, молодь Криму стає носієм російських цінностей та ідеології. Такий стан речей є однією з найбільших загроз національній безпеці України в контексті тимчасово окупованих територій.

Представник Крайової Ради Українців Криму Андрій Щекун у своїй промові з нагоди Міжнародного дня рідної мови у Києві під час пресконференції  на тему «Становище державної та кримськотатарської мов на тимчасово окупованих територіях України» зазначив, що країна-агресор на тимчасово окупованих територіях здійснює лінгвоцид щодо етнічних українців. «Мововбивство – свідоме, цілеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу. Лінгвоцид спрямовується в першу чергу проти писемної форми мовлення. Кінцева мета лінгвоциду – це етноцид, ліквідація народу як окремої культурно-історичної спільноти», – наголосив він.

Навіть сам факт використання української мови у Криму є небезпечним. Так, 21 квітня 2014 року у Чорноморському районі Криму був насмерть забитий 16-річний Марк Іванюк, що переїхав із сім`єю на проживання з Рівненської області. Юнак завжди і всюди розмовляв українською мовою. Хлопця, що навчався у Криму, було вбито через це кримськими «правоохоронцями», що перейшли на бік Росії.

У листопаді 2014 року Український драматичний театр у Сімферополі, відкритий у 1954 році, було перейменовано на «Державний академічний музичний театр республіки Крим». Жодної україномовної вистави в репертуарі з моменту окупації не було, хоча ще в березні 2014 року театр ставив прем’єру «Назар Стодоля» до 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка.

У 2016 році музей Лесі Українки в Ялті було зачинено під приводом необхідності проведення ремонту будівлі. Дотепер чимала частина експозиції зачинена для відвідувачів.

Мілітаризація освіти

РФ вкладаються величезні зусилля та кошти у повноцінну інтеграцію мешканців Криму в російську ментальну карту. Одним із головних інструментів для досягнення цієї мети є прищеплення дітям російської ідентичності. Передусім це відбувається завдяки реалізації програм, спрямованих на «патріотичне» виховання молоді, яка має асоціювати себе лише з Росією та бути готовою захищати її зі зброєю в руках.

Фото з відкритих джерел

Мілітаризація відбувається, перш за все, шляхом розгортання діяльності на території Кримського півострова «Юнармії», російського громадського руху, підтримуваного російською владою для забезпечення «правильного» «патріотичного» виховання молоді. Молодь, яка залучається до руху, отримує ази бойової підготовки, навички стрільби тощо. Але головною метою «Юнармії» є знищення та недопущення розвитку української ідентичності серед молоді.

Іншими інструментами прищеплення українським дітям у Криму російської ідентичності є формування кадетських класів у школах. Навіть заклади дошкільної освіти не залишились без уваги окупантів. У дитячих садках регулярно проводяться мілітаристські заходи: вистави, візити військових та спецпризначенців тощо.

Знищення української церкви в Криму

З 2014 року Кримська єпархія Православної церкви України (раніше – Української православної церкви Київського патріархату) піддається постійному тиску з боку російської окупаційної адміністрації. Одразу після початку операції з захоплення Криму було відібрано храми УПЦ КП при військових частинах у Севастополі та селі Перевальне Сімферопольського району. В інших населених пунктах з громадами УПЦ КП через тиск окупантів було розірвано угоди про оренду приміщень для проведення богослужінь: протягом шести місяців у 2014 р. на вулиці опинилися парафіяни у Саках, Красноперекопську, Керчі. З 2015 року розпочалися спроби незаконно позбавити УПЦ КП кафедрального собору святих рівноапостольних князя Володимира і княгині Ольги у Сімферополі, попри те, що єпархія орендувала будівлю до 2050 року. Все це призвело до того, що в окупованому Криму рівень діяльності УПЦ КП/ПЦУ різко зменшився. Наприклад, із 49 релігійних громад (парафії, місії, братства, монастир), які існували в Криму до початку окупації, зараз залишилося лише близько 7.Через загрозу фізичної розправи духовенство Кримської єпархії, яке служило в Криму, вимушено було також вивезти свої родини на материк. Ті священики, що досі служать на півострові, залишаються  під реальною загрозою; були реальні спроби їх вербування співробітниками ФСБ РФ у Криму.

Головною причиною переслідування Кримської єпархії УПЦ КП/ПЦУ є її безальтернативна проукраїнська позиція, підтримка українських військових у лютому-березні 2014 року та політичних в’язнів Кремля. Ба більше, до цього моменту церква залишається єдиним осередком української мови та культури на окупованому півострові, який надає унікальну можливість для об’єднання та підтримки зв’язків етнічних українців Криму в умовах окупації, що є абсолютно неприйнятним для держави-окупанта.

У перші дні окупації було захоплено церкви в місті Севастополь (в ім’я Священномученика Климента та святого апостола Андрія Первозванного), в селі Перевальному (церква на честь Святої Покрови). Через погрози і відкриття кримінальної справи за сепаратизм з Криму вимушена була виїхати родина священика Івана Катькала. Через загрозу фізичної розправи духовенство кримської єпархії, яке служило в Криму, вимушено було також вивезти свої родини (жінок і дітей) на материк.

Влітку 2014 року в селі Мраморне Сімферопольського району було спалено дачний будинок правлячого архієрея архієпископа Климента.

Через загрозу втрати бізнесу за підтримку віруючих Київського Патріархату протягом шести місяців 2014 року були закриті парафії, які розташовувались у приміщеннях, наданих українськими бізнесменами у містах Саки, Красноперекопськ, Керч.

У лютому 2015 року “Сімферопольська міська адміністрація” висунула претензії щодо повернення раніше виділеної управлінню Кримської єпархії УПЦ КП земельної ділянки під будівництво кафедрального собору. Наразі землю намагаються відібрати на користь «управління ФСБ РФ по РК та Севастополю» під спорудження багатоквартирних будинків для його співробітників.

1 березня 2015 року офіційно закінчився термін реєстрації за російським законодавством релігійних громад, які мали реєстрацію в Криму до окупації. Понад 2000 релігійних організацій втратили право на проведення діяльності. Реєстрацію можуть отримати лише громади, створені громадянами РФ. Російське законодавство не забезпечує захист прав віруючих на свободу совісті, а також майнових прав релігійних організацій на окупованій території, що не пройшли перереєстрацію, не дає можливості реєструвати громади тим громадянам України у Криму, які відмовляються отримувати російські паспорти. Навіть богослужбова діяльність без російської реєстрації вважається незаконною.Тому зараз ці громади існують у «підвішеному стані». Питання захисту релігійних громад, що перебувають на території АР Крим, потребує пильної міжнародної уваги. Правовий захист майна церковних громад та недоторканість священнослужителів не захищені.

Церква УПЦ КП у Перевальному в оточені “зелених чоловічків”, березень 2014 року. Фото з архіву ІА “Голос Криму”

Кримська єпархія ПЦУ – одна з небагатьох релігійних громад на півострові, яка відмовилася від «перереєстрації» відповідно до незаконних вимог РФ, що, в свою чергу, стало однією з причин переслідування вірян, священнослужителів та членів їхніх родин. Єпархія в особі митрополита Сімферопольського і Кримського Климента з часу початку тимчасової окупації АР Крим і міста Севастополя як самостійно, так і за підтримки українських громадських організацій здійснює спроби захистити в кримських «судах» і Європейському суді з прав людини право своїх вірян відвідувати українську церкву та молитися українською мовою.

Незважаючи на те, що церква, за українським законодавством, відокремлена від держави, досі не розроблено алгоритмів реагування на порушення прав у сфері релігійної свободи на тимчасово окупованій території АР Крим і Севастополя з боку РФ. Тим не менше, ПЦУ завжди була поруч з кримськими політв’язнями України, що переслідувалися країною-агресором, і надавала їм духовну підтримку. На першому засіданні Священного Синоду ПЦУ було створено Православну місію допомоги жертвам порушення прав людини та особам, позбавленим волі. 13 червня 2019 року Указом Митрополита Київського і всієї України Епіфанія головою місії було призначено архієпископа (нині митрополита) Сімферопольського і Кримського Климента.

Російська окупація Криму далася взнаки місцевим священикам і вірянам УГКЦ. Так, у Сімферополі було здійснено напад на приватний будинок, у якому була облаштована каплиця УГКЦ. На о. Ігоря Гавриліва, що до початку 2014 р. служив деканом Кримського деканату УГКЦ, тиснули з вимогою перейти до УПЦ МП. У Севастополі 15 березня 2014 р. просто з храму після богослужіння співробітники СБУ та МВСУ, що перейшли на бік РФ, викрали капелана ВМСУ о. Миколу Квича, інкримінуючи йому «терористичну діяльність»: під час кількагодинного допиту співробітники російської контррозвідки застосовували до о. Миколи фізичну силу, вимагаючи розмовляти російською. Наступного дня йому вдалося виїхати з Криму. Поступово з дозволу церковного керівництва півострів залишили всі священики УГКЦ, які попередньо вивезли на материкову територію України свої родини. Згодом до Криму повернувся парох євпаторійської громади о. Богдан Костецький, якого наприкінці 2014 р. Апостольська Столиця призначила делегатом пастирського округу Католицької церкви в Криму для вірян східного обряду. Ватикан офіційно не визнав російської окупації півострова, проте у грудні 2014 р. з урахуванням ситуації римо- та греко-католицькі кримські парафії в Криму було виведено з юрисдикції Одесько-Сімферопольської дієцезії РКЦ та Кримського (де-фако Одеського і Кримського) екзархату УГКЦ: таким чином було створено окремий пастирський округ, прямим чином підпорядкований Державному секретаріату Ватикану. Кримські релігійні громади УГКЦ були змушені відмовитися від декларування своєї структурної належності, використовуючи під час перереєстрації назву «Католицька церква візантійського обряду». В Керчі, Євпаторії, Сімферополі, Ялті та Севастополі виникли 5 парафій «католицької церкви візантійського обряду» як «місцеві релігійні організації», формально незалежні від УГКЦ.

Наразі життя кримських греко-католиків в окупованому Криму перебуває під «залізною завісою». Лише часом у звітах правозахисників з’являються поодинокі звістки про ті чи інші кари на парафіян або священиків – штрафи, депортації, тимчасова заборона діяльності тощо. З огляду на несприятливі обставини чимало вірян просто припинили відвідувати богослужіння: у 2017 році греко-католицька громада Севастополя порівняно з весною 2014 р. зменшилася вдвоє – з 80 до 40 осіб. У червні 2016 р. греко-католицька громада Євпаторії була позбавлена тимчасової каплиці, що роками розташовувалася в приміщенні бібліотеки центральної курортної поліклініки на набережній Горького: орендодавці відмовилися продовжити угоду з громадою. У вересні 2017 р. «Ленінський районний суд» Севастополя призупинив на 2 тижні діяльність місцевої греко-католицької громаду через те, що їй служив парафіяльний священик – громадянин України без дозволу на працю або патента від держави-окупанта: його було депортовано з забороною в’їзду на територію РФ та окупованого нею Криму. Навесні 2019 р. греко-католицьку парафію в Севастополі було оштрафовано  за відсутність вивіски з повною назвою релігійної організації на будівлі храму. 14 жовтня 2020 р. «мировий суддя» Петро Киреєв оштрафував на 30 тис. рублів ялтинську греко-католицьку парафію через «здійснення діяльності без вказання свого офіційного повного найменування».

Обмеження свободи слова

Встановлення контролю над інформаційним простором і, відповідно, цілковите відключення трансляції українських телеканалів було однією із перших цілей російських військових під час захоплення Криму. Це є абсолютно зрозумілим, оскільки інформаційна зброя вважається однією з найефективніших. Встановивши контроль над потоком інформації, Кремль автоматично просуває вигідну йому картину світу та навколишніх подій. Завдяки цьому, вдається перетворити збройну окупацію півострова на «мирний перехід Криму під юрисдикцію Росії», створити загрозу у вигляді вигаданих «українських радикалів» та продемонструвати цілковиту «підтримку окупації Криму на міжнародній арені».

Ліквідація українських телеканалів розпочалася під час окупації Криму, на початку березня 2014 року, коли російськими військовими були захоплені Державна телерадіокомпанія «Крим» та ДП «Радіотелевізійний передавальний центр в АР Крим». Після цього всі українські телеканали були заблоковані, а їхні частоти розпочали незаконно використовувати російські телевізійні канали. Протягом 2014 року з півострова були видворені ТРК «Чорноморка» та «Центр журналістських розслідувань». Отже, українське телерадіомовлення було повністю знищено.

Після цього суттєвого обмеження зазнали українські інформаційні сайти, які були заблоковані Росією. Кількість заблокованих сайтів постійно змінюється, але найпопулярніші українські інтернет-видання постійно перебувають під забороною.

Навесні 2014 року було відібрано приміщення редакції україномовної газети «Кримська світлиця». Припинився вихід україномовних періодичних друкованих видань «Думка», «Кримське слово», «Слово Севастополя», «Дзвін Севастополя». Зазнали хакерських атак україномовні кримські інтернет-видання «Медіа-Крим», «Голос Таврії», «Український Кавказ». На материк також перейшли працювати журналісти інтернет-видання «Українське життя в Севастополі». Редакції ТРК «Бриз» та газети ВМСУ «Флот України» евакуювалися до Одеси.

Окремої підтримки й захисту потребували у той час журналісти, що висвітлювали правдиву ситуацію, та представники правозахисних організацій. Більшість з них були змушені залишити небезпечну для їхнього життя територію. Так, з Криму виїхали: власкор газети Кабінету міністрів України «Урядовий кур’єр» Людмила Щекун, журналісти Центру журналістських розслідувань Валентина Самар та Анна Андрієвська, журналіст Чорноморської ТРК Олександр Янковський, спецкор радіо «Свобода» Володимир Притула, правозахисниця Олександра Дворецька та багато інших. Репресіям було піддано їхні родини: зокрема, в батьків Анни Андрієвської відбувся обшук квартири, до батьків Людмили Щекун неодноразово навідувалися співробітники «правоохоронних органів». Окупаційні силовики затримували журналіста Сергія Мокрушина, допитували журналістку Наталю Кокоріну тощо.

У квітні 2016 року ФСБ в окупованому Криму провела обшук і порушила «кримінальну справу» проти позаштатного українського журналіста «Радіо Свобода» Миколи Семени за статтю, у якій начебто містилися «заклики до порушення територіальної цілісності РФ». 22 вересня 2017 року «Залізничний районний суд Сімферополя» засудив Миколу Семену до 2,5 років умовно з випробувальним терміном на три роки і забороною займатися публічною діяльністю. Наразі журналіст перебуває на материковій Україні.

Унеможливлення доступу мешканців Криму до українського контенту дозволяє Росії не тільки більш ефективно поширювати «викривлену реальність», але й завдати потужного удару по українській ідентифікації кримчан. Саме телебачення, радіо та інтернет-сторінки є важливими та найпоширенішими інструментами розповсюдження мови та культури серед громадян.

У 2014 році країна-агресор провела незаконний перепис населення в Криму. За його даними, українців у Криму нарахували 344515, себто 15,68% населення півострова. Якщо порівняти ці показники з результатами всеукраїнського перепису населення у 2001 році, згідно з якими українців у Криму було 576647 (24,12% населення регіону), – виникає питання: куди зникли 8,44 % українців Криму (232132 осіб)? Багато хто був вимушений залишити півострів, решта – або приховувати свою ідентичність, або  асимілюватися.

Підсумовуючи, варто зазначити, що усі вищенаведені приклади формують картину системної державної політики Російської Федерації щодо українців на території Кримського півострова – злочин Росії: етноцид українців.

Вазливо зазначити – оприлюднення більшої кількості детальних прикладів системної державної політики РФ щодо українців в окупованому Криму, що межує з етноцидом, потребує окремих масштабних ресурсів.

Сергій КОЦЮБИНСЬКИЙ

 

Матеріал підготовлений за підтримки «Фонду прав людини» Посольства Нідерландів в Україні в рамках реалізації громадською організацією «Кримський центр ділового та культурного співробітництва «Український дім» проекту «Крим: час боротися за право».

SHARE