Елеонора Рузвельт і Загальна декларація прав людини. Фото з сайту uk.wikipedia.org

Факти та деталі

10 грудня 1948 року на засіданні Генеральної Асамблеї ООН 48 держав-членів організації (ще вісім – утрималися та дві – не проголосували), прийняли Загальну декларацію прав людини – історичний документ у сфері захисту індивідуальних прав та свобод. Декларація містить 30 статей і перекладена на більше, аніж 520 мов, що є абсолютним світовим рекордом. Незважаючи на юридичну силу, її положення мали вплив на розробку майже 80 міжнародних договорів і більше 120 національних конституцій.

Декларація стала вінцем перемоги прав людини над світовою політикою, головним наслідком Другої світової війни, «відшкодуванням» за мільйони невинних життів жертв нацистської та фашистської ідеології. Однак, прийняття самої Декларації перетворилося на запеклу боротьбу, а її остаточний текст містить лише minimum de minimus від того, що пропонували натхненники гуманістичної ідеології протягом першої половини ХХ століття. То ж про що «мовчить» Загальна декларація прав людини і в якій реальності могло би опинитися людство, якби держави більш охоче брали на себе зобов’язання у сфері захисту та заохочення індивідуальних прав?

Історичний екскурс

У червні 1919 року на Паризькій мирній конференції після завершення Першої світової війни Утіда Косаї, Міністр закордонних справ Японії, держави, що була серед п’ятірки переможців, вніс на розгляд розробників Версальського договору революційну поправку:

«Рівність Націй є основним принципом Ліги Націй, Високі Договірні Сторони погоджуються якомога швидше надати всім особам, які походять з держав, що є членами Ліги, рівне та справедливе ставлення, не роблячи різниці, за законом або фактично, на підставі їхньої раси чи громадянства».

Названа «поправкою расової рівності», пропозиція не була розкритикована хіба що Італією та Грецією. Вільяму Моррісу Хьюзу, Прем’єр-міністру Австралії, яка з 1901 року активно проводила політику «білої імміграції», вдалося налаштувати проти прийняття поправки всю британську делегацію. Вудро Вільсон, Президент США і Голова Комісії по створенню Ліги Націй, ніколи відкрито не виступаючи проти японської пропозиції, всупереч попередній практиці ввів нові правила голосування – вимогу одноголосності, а, відтак, расова рівність залишилася поза текстом Статуту Ліги Націй і далеко за межами світової політики.

Очевидно, Японія ще не керувалася високими гуманістичними прагненнями. Її інтерес полягав у тому, щоб японські іммігранти в США отримували рівне ставлення з білими американськими громадянами. Японію мало турбувало становище темношкірого населення в Австралії чи британських домініонах. Однак, завдяки прийняттю «поправки расової рівності», ймовірно, вдалося би уникнути сплеску нацизму, фашизму і мілітаризму, а разом з ними – й долучення Японії та Італії до «держав Осі» чи навіть Другої світової війни в цілому.

Оскільки Радянський Союз, хоч і не відразу, але з 1934 року став членом Ліги Націй, вимоги щодо забезпечення рівного та справедливого ставлення до всіх, незалежно від їхньої раси, ймовірно, змогли би втримати його від етнічних чисток на території Кримського півострова, що розпочалися ще в 1939 році з громадян Німеччини та Італії і досягли апогею в 1944 році, коли більше 240 тисяч кримських татар було примусово депортовано за межі Кримської АРСР.

Запекле протиборство ідей

Ідеї расової рівності та неприпустимості дискримінації були стрижневими в проекті Декларації міжнародних прав людини, підготовленому у 1929 році Андрієм Мандельштамом, за чиєю ініціативою створено комісію для дослідження і вивчення прав національних меншин та захисту прав людей у складі Інституту міжнародного права. Декларація містить лише 6 статей, але є досить революційною для свого часу, зокрема ,у преамбулі підкреслюється рівність прав усіх, а не лише громадян, що було характерно для більшості конституцій початку ХХ століття. Окрім того, критерії, за якими не допускається будь-яка дискримінація, були розширені за рахунок мовного, статевого та релігійного. Сам перелік прав не схожий на його сучасний варіант: до традиційної свободи віросповідання та права на освіту автором було додано свободу обирати свою мову, а також заборону позбавляти громадянства з метою подальшого порушення прав. Декларація закріплює обов’язок гарантувати її положення, а стаття 5 передбачає створення ефективного механізму нагляду за дотриманням даного зобов’язання, щоправда, не деталізуючи рівень, на якому він має функціонувати.  Врешті, прийняття Декларації міжнародних прав людини залишилося на етапі скликання міжнародної конференції з даного питання Лігою Націй.

«Глибока стурбованість» міжнародного співтовариства з приводу захисту прав людини прослідковувалася також під час Другої світової війни, яку позиціонували як боротьбу між системами цінностей. Расова дискримінація, жорстоке придушення свободи слова та політичної опозиції і, врешті, геноцид, в який союзники повірили лише після відвідування німецьких концтаборів, змусили політичних лідерів розпочати роботу над проектом міжнародного біллю прав людини.

У 1941 році американський Президент Франклін Д. Рузвельт запропонував «чотири свободи» як узагальнене бачення ідей, за які велася Друга світова війна: свобода слова та вираження поглядів, свобода віросповідання, свобода від нужди як право на гідний рівень життя, достатнє харчування та медичне обслуговування, і свобода від страху, що мала бути втілена у всезагальному роззброєнні та забороні агресії. В одному документі Рузвельт хотів закріпити права відразу всіх трьох поколінь, що є сміливою ініціативою навіть в ХХІ столітті, тому недивно, що «чотири свободи» увійшли до Міжнародного біллю прав людини лише як положення преамбул, чия обов’язкова юридична сила є дискусійною.  Цікаво, що одним з батьків Загальної Декларації прав людини став не сам Рузвельт, а його дружина Елеонора, яка в 1946-1948 рр. очолювала комітет по підготовці тексту документу.

У квітні 1942 року Герш Лаутерпахт, на той період визнаний професор з міжнародного права в Кембриджі, отримав замовлення від Американського Єврейського Комітету на написання книги з міжнародного права прав людини. Частина друга праці Лаутерпахта присвячена проекту Міжнародного біллю про права. Останній умовно можна розділити на три секції: перша, що складається з 9 статей, присвячена захисту громадянських прав (свобода, захист від рабства, вільне віросповідання, свобода вираження поглядів, об’єднання та асоціацій, приватність, рівність, громадянство та еміграція); друга, що містить 5 статей, стосується політичних прав (вибори, самоврядування, захист прав меншин), а також, в обмеженому обсязі, економічних і соціальних прав (на працю, освіту та державну допомогу нужденним); 3 секція, що складається з 6 статей, стосується захисту прав, вказаних у першій секції (імплементації в національні правові системи та міжнародний наглядовий механізм). Незважаючи на те, що проект Лаутерпахта не містив низки тих прав, які в умовах середини ХХ століття очевидно були би відкинуті державами (право власності, гендерна рівність і навіть заборона катувань), а також початкового замислу автора щодо створення міжнародного судового органу з прав людини, він не став навіть відправною доктринальною точкою для розробки Загальної декларації прав людини. Навіть більше, на рекомендацію юридичного радника Міністерства закордонних справ Сполученого Королівства його автора не було включено до Комітету по розробці проекту декларації «як дуже поганого кандидата, єврея, який нещодавно повернувся з Відня». На місце Лаутерпахта обрали посереднього Шарля Дюка, чиї знання з міжнародного права прав людини були обмежені, однак, політична позиція – максимально пробританська.

Свій проект «Декларації прав» підготував на початку 40-х і Герберт Веллс. Документ містить преамбулу і 10 статей, а каталог прав поширюється на належне харчування, житло, медичне обслуговування, освіту, свободу пересування, свободу від каліцтв, стерилізації і годування. Декларація містить положення про її загальнообов’язковість, що є однією з нечисельних рис, які відрізняють її від Загальної декларації 1948 року.

«Говорили, балакали – сіли, та й заплакали»

Незважаючи на те, що до початку конференції в Сан-Франциско існувало, щонайменше, 4 офіційні проекти декларації від майбутніх держав-членів ООН (Південної Африки, Куби, Панами, Чилі), а також десяток доктринальних текстів, серед яких – і авторитетного Американського юридичного інституту, Комісія, відповідальна за підготовку Преамбули, цілей та загальних принципів Статуту майбутньої організації, відмовилася розглядати питання прийняття подібного міжнародного договору у будь-якій формі. При цьому варто згадати, що міжнародний білль прав людини потенційно мав бути або ж окремою конвенцією або ж додатком до Статуту ООН зі створенням Міжнародного суду з прав людини. Це би не лише відобразилося на його юридичному характері (обов’язкова сила), але сприяло зростанню ефективності, доступності та економічності процедур із захисту індивідуальних прав та свобод для всіх. Якщо врахувати, що Міжнародний суд з прав людини містив би окремі палати чи відділення за територіальним критерієм, сьогодні населення цілих регіонів, чиї системи захисту прав людини вважаються найбільш нерозвиненими (арабські держави, Південно-Східна Азія), мало у своєму розпорядженні ефективні засоби правового захисту, а міжнародне право прав людини розвивалося на 10-20 років швидше.

Остаточний варіант проекту був підготовлений Джоном Хамфрі і містив 48 статей. Його автор відверто заявляв, що не мав достатньо часу, щоб ознайомлюватися ні з філософією Конфуція, ні з релігійними вченнями Фоми Аквінського. Ймовірно, саме тому Загальну декларацію часто критикують як таку, що враховує лише західні цінності. Свою роль Хамфрі вбачав суто технічною, адже масив пропозицій щодо майбутнього документу сягав кількох тисяч сторінок (сам лише проект Американського юридичного інституту містив 400 сторінок). Згодом проект доопрацював Рене Кассан, надавши йому «храмової» структури: фундаментальним положенням був захист гідності, свободи, рівності і братерства, основними правами – на життя, заборону рабства, свобода релігії та об’єднань, низка інших громадянських і політичних прав. На вершині знаходилися соціальні, економічні та культурні права.

Загальну декларацію прав людини було прийнято 10 грудня 1948 року в усіченому варіанті – 30 статей, що не мали зобов’язального характеру, а слугували певними «стандартами», прокламацією намірів держав-сторін. Серед проголошених прав – право на життя, гідність, свободу й особисту недоторканність, право на відпочинок, достатній життєвий рівень, медичне обслуговування і соціальне забезпечення, право на освіту, на участь у культурному житті та інші. У ході обговорень з тексту зникли положення про обов’язки індивіда і про наглядовий механізм за дотриманням закріплених прав. Серед держав, які утрималися від голосування  – СРСР та його сателіти, а також Південна Африка. Радянський Союз не влаштовувало превалювання громадянських та політичних, так званих «негативних прав» людини, адже держава, ідеологія якої базувалася на тотальному контролі комуністичної партії, колективізмі та атеїзмі, не могла забезпечити невтручання у реалізацію її громадянами основоположних прав і свобод, зокрема, свободу віросповідання, пересування, свободу слова і мирних зборів. Ображало СРСР і те, що його численні поправки до остаточного проекту були, переважно, відхилені, не дозволивши «усунути недоліки» підсумкового варіанту. Окрім того, Радянський Союз був обурений формально-юридичним характером Декларації. Втім, викликає сумніви, що держава, яка надіслала делегатом на конференцію щодо прийняття документу у сфері прав людини, одного з учасників сталінської машини терору – Андрія Вишинського, взагалі мала наміри брати на себе будь-які зобов’язання у даній сфері.

Права людини і кримський контекст

У свою чергу, правонаступниця СРСР, Російська Федерація у п.6 своєї доповіді  Раді з прав людини за 2008 рік заявила, що є учасницею Загальної декларації прав людини. Втім, бути ще не означає – виконувати. У своїх щорічних та тематичних доповідях щодо ситуації з правами людини в Криму Управління Верховного комісара ООН з прав людини неодноразово звертало увагу на грубі та масштабні порушення, вчинені Російською Федерацією на півострові, серед яких катування та нелюдське поводження, дискримінація за ознакою громадянства, належності до етнічних, релігійних та мовних меншин, неефективне та незаконне судочинство, що здійснюється окупаційними судами всупереч нормам міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини, безпідставні затримання, переміщення та депортація, в тому числі щодо особливо вразливих категорій населення, серед яких діти, жінки та ув’язнені, насильницькі зникнення, обмеження свободи пересування, нав’язування громадянства та паспортних документів окупаційної держави, порушення права власності, знищення житла, переслідування за релігійною ознакою, обмеження свободи віросповідання та мирних зібрань, утиски в сфері соціального та медичного забезпечення, а також у сфері працевлаштування, знищення української та кримськотатарської ідентичності на Кримському півострові та низка інших прав, закріплених Міжнародним біллем прав людини. Безперечно, за всі ці порушення держава та окремі високопосадовці будуть нести міжнародну відповідальність.

У листопаді 2020 року сталася історична подія: Загальна декларація прав людина була розміщена на офіційному сайті ООН кримськотатарською мовою. Це 521-й переклад документу і важливе досягнення для народу, який впродовж століть був жертвою російської агресії і грубих порушень основоположних прав та свобод.

Катерина РАШЕВСЬКА,

юрист Регіонального центру прав людини

_______________________

Загальна декларація прав людини (ЗДПЛ) — декларація, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року в Паризькому палаці Шайо. Декларація стала результатом безпосереднього досвіду Другої Світової Війни і представляє першоглобальне вираження невід’ємних прав, які мають усі люди. Повний текст опублікований Організацією Об’єднаних Націй на її вебсайті. [1]

Декларація складається з 30 статей, що лягли в основу наступних міжнародних договорів, регіональних документів із прав людини, національних конституцій тощо. Міжнародний законопроєкт з прав людини складається з Всесвітньої Декларації Прав Людини, Міжнародного Пакту про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та двох факультативних протоколів до неї. У 1966 році Генеральна Асамблея прийняла два докладних договори, які завершують Міжнародний законопроєкт про права людини. В 1976 році, після того як договори були ратифіковані достатнім числом окремих націй, законопроєкт набув статусу міжнародного права.

 

Матеріал підготовлений за підтримки «Фонду прав людини» Посольства Нідерландів в Україні в рамках реалізації проекту «Крим: час боротися за право» громадською організацією «Кримський центр ділового та культурного співробітництва «Український дім».

SHARE