Вшанування пам`яті Тараса Шевченка в м. Сімферополі. Фото з відкритих джерел

До подій Українських національно-визвольних змагань 1917-1921 р. сімферопольська громадсько-економічна, літературна та політична газета «Тавричанин» (1905-1914) була фактично єдиним кримським друкованим виданням, що вдавалося до спроб подавати матеріали українською мовою. Цей крок спричинився до конфліктів редактора-видавця газети, колишнього службовця сімферопольського відділення Азово-Донського комерційного банку Данила Коломійцева з представниками тогочасної влади. Спираючись на всі можливі наявні на той час офіційні документи, Коломійцев доводив право українського народу на своє друковане слово, наражаючись на кримінальні провадження. У 1909 р. «Тавричанин» містив постійний окремий відділ під назвою «Малороссам», що друкувався «ярижкою» (російським правописом); з 1911 р. відділ ста називатися «Українцям» і виходити фонетичним українським правописом. Як у вказаному відділі, так і у виданні загалом подавалися статті на захист українців та проявів їхньої культурно-духовної ідентичності.

Данило Коломійцев. Фото надане автором

У №349 «Тавричанина» за 9 березня (24 лютого) 1911 р. Данило Коломійцев подав російською мовою тематичну статтю до 50-х роковин смерті Шевченка. На початку він спростував публіковані в російській пресі твердження реакційних «мракобісів» про плани українців на створення своєї незалежної республіки під протекторатом Австрії та Німеччини та про розвиток «мазепинства» під прикриттям різноманітних урочистостей на пошанування пам’яті Шевченка. Переважаючим мотивом творчості Шевченка автор назвав палкий протест проти насильства над Україною у вигляді силоміць насадженої в ній Катериною ІІ кріпаччини, якої Україна до 2 половини XVIII ст. не знала, всіляко боронячи свою свободу перед Кримським ханством і Польщею, та уярмлення 800 тисяч селян. Далі у відділі «Українцям» було подано реферативний життєпис Шевченка, скомпонований з праць Василя Доманицького, Сергія Єфремова та ін., з ремарками Коломійцева. Наприкінці матеріалу містився передрукований з українських часописів заклик долучитися до збору коштів Полтавською губернською земською управою по всій Російській імперії на спорудження пам’ятника Шевченкові, який мав постати на Університетській площі в Києві у 1914 р., до столітнього ювілею народження поета. Також на останній шпальті було розташовано рекламу трьох варіантів повного видання «Кобзаря», зробленого «Благотворительным общественным изданием общеполезных и дешёвых книг» та «обществом имени Т.Г. Шевченка», яке можна було замовити в «Українській книгарні» Києва та інших книгарнях, з приміткою: «Чистий прибуток призначається у фонд на пам’ятник Т. Шевченкові в Києві».

Стаття Данила Коломійцева подається в адаптованому перекладі українською мовою, решта матеріалу приведена у відповідність до сучасного українського правопису. 

Т.Г. ШЕВЧЕНКО

Копія уривку статті з газети “Тавричанин”. Фото надано автором

26 лютого[1] виповниться 50 років від дня смерті великого співця України – Т.Г. Шевченка. З особливим болем у серці я, як селянин-українець, узявся за перо, щоб написати з цього приводу статтю…

Все ще водяться у Росії такі мракобіси, як Меншиков з «Нового времени» з його «розтлінним пером» та керівники «Света», які серйозно переконують, що українці думають лише про те, як би їм відокремитись від Росії… Це «відпадіння» сичі нашої глухої ночі малюють своєю нездоровою уявою у вигляді особливої української республіки…

«Свет» у статті «Изменники “мазепинцы” и немецкие деньги», надрукованій у №35 від 6 лютого ц. р., пише: «Німці у своєму “Drang nach Osten” зустрічали завжди найдужчий опір у російському народі. Тож у німецьких інтересах ослаблення російського народу, а відтак і його відпорну силу. І ось вони знайшли серед російського народу зрадників мазепинців, що за гроші прийняли на себе підле завдання роз’єднання російського народу, пропагуючи самостійність малоруського племені. За сприяння Австрії та Німеччини розвивається мазепинство у Галичині, звідти переноситься до Києва та на південь Росії, де починає розростатись у відверто сепаратистський революційний і ворожий до всього російського рух, маючи на своєму прапорі історичного зрадника Мазепу. Останні події надто відверто доводять мету і прагнення українофільства до створення під протекторатом Австрії та Німеччини “української республіки” з Києвом і Одесою. Нашому російському суспільству час поцікавитися мазепинством, що розвивається під прикриттям різноманітних урочистостей – хоча б запланованого в Києві святкування 50-річчя смерті Шевченка за участі мазепинських агітаторів зі Львова».

Що це, як не мерзенна гидь? Що це, як не найпаскудніший наклеп на багатомільйонний український народ, який так само готовий грудьми боронити цілісність Росії, як і найпитоміші москвичі? Український народ, як і російський, цікавиться лише тим, що кревно його стосується, – покращенням свого землеробського становища… Він із чималим здивуванням подивився б на того, хто заговорив би з ним про відокремлення України від Росії. І не лише він подивився б із подивом на такого промовця, а й тут-таки «резолюцію» наклав би: плюнув би та й сказав «Тю, дурний!»

Ні, сичі та шуліки з «Нового времени» та «Света», не ви праві, а правий комітет міністрів, який у найвище затвердженому 21 січня 1905 р. своєму положенні щодо звільнення українського друкованого слова від утисків говорить, що «українофільський рух, скерований до літературного чи навіть політичного відокремлення України від решти Росії, що був завжди явищем привнесеним, не становить будь-якої серйозної небезпеки».

Ще більш права Академія наук, яка, виконуючи згадане найвище затверджене положення комітету міністрів, дала розлогий висновок про необхідність цілковитої свободи українського друкованого слова і, між іншим, сказала: «Українці всією сукупністю своєї діяльності на користь російської держави та російської громадськості є вірними й випробуваними синами російського народу: вони пишуть разом з нами у російських газетах і журналах, читають разом з нами лекції, видають наукові посібники, беруть участь у громадських зборах і розмовляють там разом з нами російською» (стор. 42 доповіді Академії).

Щоб розвіяти всю безглуздість звинувачень сичів і шулік з «Нового времени» та «Света», звернімося до дійсності, пов’язаної з ім’ям Шевченка. Ми анітрохи не згрішимо, якщо скажемо, що ця дійсність вірно підкреслена у статтях дд. Славінського та Кореневського у «Вестнике Европы» та «Историческом вестнике» за цей рік. У статті «Муза Шевченка и ея общественное служение» п. Славінський тієї думки, що муза Шевченка та її громадське служіння «є логічним завершенням, синтезом усієї сукупності внутрішніх процесів, що наросли й визріли в житті українського народу в першій половині ХІХ століття. Шевченко був правий, коли казав, що історія його життя – частина історії його батьківщини. Історією українського народу та його літератури і своєрідним рухом української просвіти пояснюється передусім та виняткова легкість, з якою Шевченко затвердив за селянською українською мовою значення мови літературної». А п. Кореневський, описуючи могилу Шевченка, говорить, що за 50 років «ім’я його видається тепер у свідомості мас оточеним ореолом нев’янучої слави – воно стало легендарним, священним… Час оцінив. Без Тараса Шевченка Україна була б біднішою за Росію без Пушкіна та Гоголя, за Польщу без Міцкевича. Героїчна епоха України минула без вороття. Криваві “бенкети” та пустотлива нестримність вільного козацтва відійшли до царини історії. Вчителі та вожді народу віддалися хто москалям, хто ляхам. Кобзарі та бандуристи – й ті почали переналаштовувати свої інструменти на новий лад. Занепад самосвідомості в масах загрожував українській народності цілковитим національним виродженням».

Ось у тім і річ, що історія життя Шевченка є частиною історії його батьківщини.

Уривок із статті Данила Коломійцева. Фото надано автором

Що є переважаючим мотивом у його творчості? Палкий протест проти насильства над Україною у вигляді силоміць вкоріненої в ній Катериною ІІ кріпаччини. Щоб не бути голослівним, тут необхідна довідка. Наводжу її за даними власної бібліотеки.

Жахливої своєї сили кріпаччина у Росії взагалі набула після 1762 року, коли 18 лютого Петро ІІІ видав маніфест «Про дарування вільності та свободи російському дворянству». Цей маніфест звільняв дворян від обов’язкової служби державі, надаючи їм право вільно їздити до чужих земель і навіть вступати на службу до коронованих осіб тих земель з правом збереження потім у Росії під час вступу на службу заслужених у тих осіб чинів, але залишав за ними цілковите свавілля щодо кріпаків.

Катерина ІІ, змінивши Петра ІІІ, указом від 11 лютого 1763 р. на ім’я особливої комісії, утвореної для напрацювання питання «Про стан підданих загалом”, хоч і скасувала маніфест Петра ІІІ з метою “приведення його до кращої досконалості» та отримання дворянством «у спадок від її руки нової засади її монаршого благовоління до нього», та щодо кріпаччини пішла ще далі. Згадана комісія дійшла наступних положень: «Дворянство має над людьми та селянами своїми чоловічої та жіночої статі й над їхнім майном цілковиту владу без вилучення, крім позбавлення життя, покарання батогом і застосування до них тортур, і для того вільний кожний дворянин тих своїх людей і селян продавати й заставляти, у придані та в рекрути віддавати та до всілякої підмоги завдавати; а вдів і дівчат до дня одруження за сторонніх відпускати, з одних сіл до інших переводити та на власний розсуд для прислужування, робіт і відправлень використовувати, і будь-які, крім зазначених вище, покарання застосовувати і на власний розсуд прощення їм чинити й покарань позбавляти».

Результатом 22-річної праці цієї комісії була «Грамота на права, вільності та переваги благородного російського дворянства» від 21 квітня 1785 р. 26-м пунктом цієї грамоти підтверджувалося право дворян на купівлю сіл (а з ними, звісно, й селян). Дещо раніше, 7 жовтня 1782 р., сенат в одному указі подав таке роз’яснення: «Кріпаки власників і селяни перебувають і мусять перебувати серед маєтків, на яких за продажами від одного іншому купчі пишуться і здійснюються серед кріпацьких справ, із отриманням скарбницею податків, як на решту нерухомого майна».

Україна до другої половини XVIII століття не знала кріпаччини. Вона своїм козацтвом всіляко боронила свободу свого населення і від кримців, і від поляків. За Катерини ІІ кріпаччина була впроваджена і в Україні. Катерина ІІ роздала та закріпила за своїми улюбленцями 800000 державних селян в Україні. Брати Орлови отримали 25508 осіб чоловічої статі (а з ними стільки ж жінок, які не бралися до уваги як такі, що становили, ясна річ, додаток до чоловічої статі); Потьомкін – 21840, Зорич – 13000, Румянцев-Задунайський – 20000, Завадовський – 8700 тощо (ці цифри наведені у статті п. Точки у №47 «Крымского вестника» за 1911 р.).

Уривок із статті Данила Коломійцева. Фото надано автором

От Шевченко й бичував те зло, яким була кріпаччина в Росії і яке в’їлося й у колись вільну Україну.

Виводити з цього висновок, що теперішні українці плекають таємну думку про відторгнення України від Росії і що з цією думкою пов’язане й саме вшанування 50-річчя від дня смерті Шевченка – просто безглуздо!

Але як же не припустити цієї думки, коли «розтлінне перо» Меншикова дійшло навіть до нахабного ствердження у «Новом времени», що жодної кріпаччини у Росії не було, а була просто «дисциплінарна влада освіченого суспільства над неосвіченою масою»! І це стверджується за наявності всієї праці Олександра ІІ зі звільнення селян! І це доводиться за загальної відомості факту 674 заворушень і повстань селян лише за царювання Миколи І! Як же розуміти те, що сказав 19 лютого на бенкеті друку в Петербурзі драматург Нєвєжин? А він ось що сказав: «Я живий архів спогадів. Я був власником селян і можу засвідчити, що кріпаччина, не кажучи про щасливі винятки, була суцільним жахіттям, аж до права першої ночі, що вже виникало».

ІІ.

У своїх протестах проти кріпаччини Шевченко доходив такої ж стислості та сили виразності мови, якої доходив Пушкін у тій частині своєї «Деревни», що була подана у попередньому числі «Тавричанина». Візьміть, наприклад, його «Сон». У ньому він зображує себе літаючим над землею. Душа його тужить. Він ставить їй запитання – чому вона плаче.

«Чого тобі шкода? Хіба ти не бачиш?

Хіба ти не чуєш людського плачу?

То глянь, подивися! А я полечу

Високо-високо за синії хмари:

Немає там власті, немає там кари,

Там сміху людського і плачу не чуть.

Он глянь, – у тім раї, що ти покидаєш,

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, – бо нічим обуть

Панят недорослих. А он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину, –

Єдину надію! – в військо оддають,

Бо його, бач, мало… А онде під тином

Опухла дитина голодная мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

А он – бачиш? Очі, очі!

Нащо ви здалися?

Чом ви змалу не висохли,

Слізьми не злилися?

То покритка попідтинню

З байстрям шкандибає, –

Батько й мати одцурались,

Й чужі не приймають,

Старці навіть цураються…

А панич не знає:

З двадцятою, недолюдок,

Душі пропиває.

Чи Бог бачить із-за хмари

Наші сльози, горе?»

З поваленням кріпаччини все це відійшло до царини історії. Сучасна Україна так само не схожа на дореформену Україну, як і Росія. Про закуття в кайдани єдиних синів для віддавання у солдати на 25 років і мови бути не може. Населення тепер не ховається, а саме йде відбувати військову повинність, при цьому є пільги за сімейними обставинами. Причин для політичного невдоволення нема. Як і в інших місцевостях, народ України переймається єдиним – покращенням свого становища у земельному відношенні. Де ж відтак підстави для походу проти великого українського поета?

ІІІ.

Звертаючись до Шевченка як поета, ми бачимо, що його творчість досягла дивовижної сили виразності, дивовижного мислення образами. Весь його «Кобзар» – скарбниця краси людського духу. Скільки там чудових високопоетичних творів! Лише людина геніально обдарована могла створити такі твори! Вірші Шевченка – суцільне голосіння жаху, суцільний стогін відчаю…

Тепер усім зрозуміле значення Шевченка. Не так розуміли це значення на початку його діяльності, у [18]40-х роках. Навіть наприкінці його життя, на початку [18]60-х років, його значення ще не для всіх було зрозумілим…

Переді мною «Русское слово» 1861 р. У статті А. Чужбинського, присвяченій оглядові №1 українського науково-літературного вісника «Основа» з творами Шевченка та Марка Вовчка, знаходжу таке місце: «Що серед нашого люду є таланти – доводить нам Т.Г. Шевченко, віршами якого розпочинається 1-й номер “Основи”. Більшість публіки знає українського поета на ім’я, бо переклади, надруковані у журналах і видані окремою книжкою, навряд чи можуть дати про нього повне розуміння. Самородок цей розбив свою грубу шкаралупу і замерехтів яскравими кольорами без будь-якої сторонньої допомоги. Його не помітили, або краще сказати – не зрозуміли навіть критики [18]40-х років і кинули щодо нього до друку несприятливі відгуки, але це не могло й не мусило засмутити таланту, оскільки Шевченко пише українською, і Україна одразу оцінила його. Він посів перше місце серед українських письменників, і потужний голосний вірш його до того наблизився до народної пісні, що найкращий знавець не має можливості відрізнити його твори від пісні, складеної десь на далекому хуторі».

Далі Чужбинський каже, що від таких віршів Шевченка в «Основі», як «Послання до Шафарика» та «Пустка», не відмовилася б жодна література. Ще б пак! «Пустку» Чужбинський передрукував у своїй статті.

Уривок із статті Данила Коломійцева. Фото надано автором

Шевченко щодо прикрого ставлення до нього з боку критиків [18]40-х років, що обзивали його «мужицьким поетом», казав: «Нехай я буду мужицький поет, аби поет: більше мені нічого не треба».

У другій книжці того ж «Русского слова» за 1861 р., у статті, присвяченій розборові творів О. Буслаєва «Історичні нариси російської народної словесності та мистецтва» (хто автор статті – не пам’ятаю, у книжці кінець статті загублений; вочевидь, той-таки Чужбинський[2]), знов згадується Шевченко. Мова про сербських сліпців-поетів – народних співців, про їхнє тяжке становище. Автор зауважує: «У такому ж вигляді зобразив нам народного співця Шевченко, чий чутливий поетичний талант, вихований у середовищі цього-таки народу, вмів проникнути до найпотаємніших куточків його серця, засвоїти його задушевні погляди на життя та людські стосунки, відчути і свідомо з’ясувати для себе все, що відчуває і думає народ. Його «старий сліпий» Перебендя – істота безпритульна, що вічно тиняється білим світом і ніким не приймається; нема в нього у світі ані кутка, де голову прихилити, ані людини, що любила б його; задушевні свої пісні він співає у степу на кургані, а людям співає, що кому подобається; йому на землі – саме горе –

Бо на їй, широкій, куточка нема

Тому, хто все знає, тому, хто все чує,

Що море говорить, де сонце ночує, –

Його на сім світі ніхто не прийма.

«Шевченко, – мовиться далі, – глибокий знавець народності, не міг помилятися в зображенні народного співця, бо їхні пісні виховали його від самого дитинства, навчили його мислити спільно з народом. На всіх творах його лежить відбиток народної простоти, кожний вірш його дихає непідробною невимушеністю первинної поезії, хоч і перейнятою глибокою думкою та натхненням розвиненої людини».

Отже, і значення Шевченка, і геніальність його дару тепер для всіх зрозумілі… І жалюгідними, дуже жалюгідними є ті, хто дивиться на Шевченка як на якогось ворога сучасної Росії… У цьому так само смішно звинувачувати Шевченка, як і Пушкіна, піднесеного російською народністю, як і Міцкевича, що становить гордість польського народу…

Підступи залишаться підступами. Не вперше вони чиняться щодо Шевченка. Чи ж не було колись дикої вимоги сичів і шулік розкопати могилу Шевченка, під тим дивним твердженням, що там українці сховали зброю для її використання під час повстання?..

«Плач, музо, плач!..»

Д. Коломійцев.

УКРАЇНЦЯМ

Життя Тараса Шевченка.

26 лютого виповниться 50 літ, як умер великий поет Тарас Григорович Шевченко.

Життя його розказане у статті В. Доманицького при «Кобзарі» і в окремому листі, що видало видавництво «Час» у Києві.

Беремо звідти розповідь про це життя.

25 лютого 1814. року на Київщині, в селі Моринцях Звенигородського повіту у бідного селянина кріпака Григорія Шевченка, по-вуличному – Грушівського, народилась на світ п’ята дитина – хлопчик Тарас. Злидні панували в хаті. Сім’я Шевченків з голоду пухла, і діти змалечку по наймах поневірялись. То було ще за кріпацтва, коли люди тільки в неділю або у свято робили на себе, а всі буденні дні – на пана. Отож і маленькому Тарасові довелося багато лиха зазнати. А найгірше стало, як померла його мати, а батько оженився вдруге. Натерпівся Тарас від лихої мачухи! Та ще поки батько живий був, то він про Тараса дбав: віддав його до дяка грамоти вчитися. Як минуло хлопцеві 12 літ, помер і батько. Зостався Тарас сам на світі Божому, без доброго слова ласкавого, без притулку, нікому не потрібний. Пішов і він у найми. Потім у сусідніх малярів малювати вчився, ставав за пастуха, потім знов у найми пішов, аж поки на шістнадцятій весні не було взято його до панського двору за челядника. Згодом приставили його за козачка до панських покоїв. Пана того звали Енґельгардтом. Помітив він, що Тарас до малювання охочий: все щось вугіллям або олівцем малює, – та й віддав його у Варшаву до маляра в науку. Потім, переїхавши до Петербурга, пан законтрактував Шевченка (1831 р.) на чотири роки маляреві Ширяєву. Тут його посилали підлоги та покрівлі по домах красити або малювати стелі та паркани. У Петербурзі якось довелося Шевченкові стрінутись із земляком – живописцем Сошенком, а той вже звів його з московським письменником Жуковським, земляком Гребінкою та з художниками – Венеціяновим, Брюловим та іншими. Побачили вони, що з молодого парубка люди будуть, бо має він великий хист до малювання, ясний розум та ще й кебету письменницьку. От і заходились вони та й викупили його з кріпацтва за дві з половиною тисячі карбованців 22 квітня 1838 року, щоб можна було йому вступити до Петербурзької Академії Художеств – цебто до найвищої школи, де найкраще вчать малювати. Скінчивши в Академії науку, Шевченко вернувся на свою рідну Україну, до Києва. Вже й тоді він мав славу не тільки художника, а й ще більшу славу письменника – поета, що складав чудові голосні пісні нашою рідною мовою. Тією мовою гордували пани; казали вони, що українська мова – мужича мова, що ні до чого вона не здатна, хоч говорили й говорять нею десятки мільйонів нашого народу. А Шевченко перед усім світом довів, що це неправда; він тією, мовляв, мужичою мовою складав чудові пісні, розказував у тих піснях про безталання нашої неньки-України та про гірку долю темного люду, і за це увесь світ назвав Шевченка великим геніальним поетом.

Та недовго довелося бути Шевченкові в Києві. Вкупі з іншими людьми, що заснували так зване Кирило-Мефодіївське братство, Шевченка було заарештовано і завдано на кару. Було його віддано в солдати і заслано аж в оренбурзькі степи. 10 літ (від 1847 до 1857 р.) витримав поет у тяжкій неволі, серед чужих людей. Важко жити на чужині, а Шевченкові ще було тяжче, бо заборонили йому й писати, й малювати. Та ніяка заборона й кара не могли загасити живої думки Шевченкової! Потай вночі писав він свої пісні, під устілку та за халявою ховав він їх від начальства. І невільником бувши, казав він голосно у своїх піснях про волю, братерство та рівність усіх людей, про талан – долю рідного народу. Дуже пошкодило заслання Шевченкові, і прожив він на волі всього тільки три роки, перебувши їх то в Україні, то в Петербурзі. Ці останні роки свого віку поклав він на працю письменницьку, поскладав чимало нових віршів-пісень, друкував писані раніше. І багато б ще дав він світові високих, прекрасних творів, коли б тяжка неволя не підточила його здоров’я.

Помер Шевченко в Петербурзі на 47-му році свого життя, 26 лютого 1861 року. Помер наш Кобзар, так і не діждавшись на власні очі побачити визволення з кріпацтва свого народу, задля якого побивався цілий свій вік. Але ж перед самою смертю він дізнався, що швидко вийде воля, бо маніфест про це було складено ще за його життя (19 лютого).

Тіло його земляки перевезли з Петербурга в Україну, та й поховали під Каневом на високім березі Дніпровому, бо ще за життя він сам заповідав:

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій:

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, – було чути,

Як реве ревучий!

І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом!..

Тепер багато людей – і своїх, і чужих – щоліта прибуває вклонитися могилі нашого Кобзаря.

Багато було і є славних письменників у нашого народу, та ніхто ще не здобув собі більшої слави у нашому письменстві, як Шевченко. Він – наша слава й гордощі, наш пророк і учитель! І не тільки ми, українці, так глибоко шануємо свого Кобзаря, а й скрізь по всьому світові його мають за одного з найславніших поетів.

За віщо ж йому така шана? А найбільше за те, що він є щиро народний поет. Вийшовши з-під убогої селянської стріхи, на собі самому зазнав він солодощів панського кріпацтва. Все життя болів він серцем за бідний, занедбаний, рідний йому український народ і за всіх бідолашних на світі. Великий заступник народний, він завжди і скрізь боронив народні права, бо всі ж люди, мовляв Кобзар, «Адамові діти»! Він так любив свій рідний край, що готовий був перетерпіти все, аби тільки Україна була щасливою, і бажав, щоб усі ми так само любили її…

«Свою Україну любіть, – казав він, – любіть її во врем’я люте, в останню тяжкую минуту за неї Господа моліть!» Розривалося його серце з великого жалю, що рідні діти України цураються рідної мови, свого народу, покидають його на поталу, а самі пристають до чужих. Він казав:

Учітеся, брати мої,

Думайте, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь:

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає!

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата,

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати!

Благословіть дітей своїх

Твердими руками,

І обмитих поцілуйте

Вольними устами!

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

Коли ми поглянемо на те, що Шевченко говорить про долю людську, то й тут побачимо, що він не тільки наш український простолюдний поет, але поет усього простого люду, усієї людської громади… В ті часи, коли писав Шевченко, не тільки в Україні, але й по всій Росії панувало кріпацтво. «Людей» тоді не було, а були «пани» та «мужики» – кріпаки. В Україні вони навіть мовою різнилися, – було дві мови: «панська» і «мужицька». І от саме в той час, коли найдужче панувало панське право над «мужиком», почувся з України голос за того мужика-кріпака, голос дужий і далеко чутний, особливо коли зважити, що вийшов він з грудей того ж таки мужика-кріпака. Шевченко заговорив новим словом, і слово те було

Неначе срібло куте-бите

І семикрати перелите

Огнем в горнилі.

І до того вогненного слова почали прислухатися навіть ті, що їм воно було не до душі. Шевченко в мистецьких віршах своїх показав до самого дна лихо од кріпацтва.

Оступаючись за потоптані права народні, поет обертається з гнівним словом своїм до тих, хто топче ті права, до панів тогочасних:

Ви розбійники неситі,

Голодні ворони!

По якому правдивому

Святому закону

І землею, всім данною,

І сердешним людом,

Торгуєте? Схаменіться

Бо лихо вам буде!

Це якраз про те, що цар Олександр ІІ сказав про кріпацтво, що краще скасувати його згори, ніж чекати, доки воно саме скасується знизу…

І хоч бачив Шевченко кругом себе, що щодня і щогодини народні права зневажають, та в душі його не згасла ніколи надія, що

Недовго на цім світі

Катам панувати, –

Встане правда, встане воля.

Але хоч як кипів Шевченко гнівом на тих ворогів народних, але він не був тієї думки, що правди можна дійти насильством.

Любовь, і кротость, і добро,

Добро найкращеє на світі –

То братолюбіє, –

каже він в своїх віршах. Навіть згадуючи та оповідаючи про старе лихоліття, коли «різнилися» брати та «кров’ю упивалися», коли козаки з ляхами билися, поет додає від себе:

Болить серце, як згадаєш…

Того ж батька, такі ж діти, –

Жити б та брататься!

Ні, не вміли, не хотіли,

Треба роз’єднаться!

Поет тієї думки, що люди порівняються тільки тоді, коли візьмуться до розумних способів, щоб усяке лихо та неправду на світі побороти.

Найголовніший з тих способів – «слово розуму святого», наука та освіта, бо перед ними не встоїть ніяка неправда.

Коли народ матиме добру освіту, і та освіта буде своєрідна, на рідному ґрунті, а не чужа йому, то тоді й життя краще буде на світі, – тоді

«Забудеться срамотня

Давняя година

І оживе добра слава,

Слава України;

І світ тихий, невечірній

Тихенько засяє».

От за таку щирість, любов до рідного люду, за велику правдиву науку, як треба жити на світі, щоб усім було краще, і шанують високо славного поета Тараса Шевченка!

Незабаром, у 1914 році, настануть столітні роковини. Увесь український народ, од самого бідного селянина, аж до найбагатшого пана в Україні, – повинен ушанувати його пам’ять – зібрати гроші на гарний величний пам’ятник цьому великому нашому вчителеві. Міністерство внутрішніх справ дозволило Полтавській губернській земській управі ще в 1905 році (31 серпня за №30433) збирати по всій Росії гроші на те, щоб поставити в Києві пам’ятник Шевченкові.

Принесіть же й Ви на це народне діло й свою жертву. Вшануйте нею пам’ять великого поета вкраїнського народу! Багато на це грошей треба, бо пам’ятник повинен бути такий, щоб ми ним перед цілим світом пишалися. Але великі гроші ростуть з малих, малими частками набираються, – тож ніхто нехай не соромиться мало давати, як не може дати багато. Нехай не буде в нашій славній Україні такої людини, щоб не згадала про Шевченка й не послужила його пам’яті!

Уривок із статті Данила Коломійцева. Фото надано автором

Гроші і всякi жертви посилати можна Полтавській губернській земській управі, до Київського об’єднаного комітету при Київській міській управі, до редакцій українських часописів «Рада» (Київ, Велика Підвальна вул., буд. №6) і «Літературно-науковий вісник» (Київ, Володимирська вул., буд. №28). Газета «Рада» щотижня друкує оповіщення, хто скільки пожертвував на пам’ятник Шевченкові.

Пам’ятник Шевченкові чи рано, чи пізно, а буде. Бо Шевченко – така величина, котра ніколи не забудеться.

І справді можна сказати про Шевченка:

«Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди,

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть!…

Матеріал підготував Сергій КОНАШЕВИЧ

____________________________________________

[1] Тут і далі всі дати подаються згідно з оригіналом, за старим стилем.

[2] Автором зазначеної статті був Данило Мордовцев.

SHARE