UA EN

29 Березня 2024

Український голос Криму. Севастополь 1917-1920 р.

Про організоване суспільно-політичне життя українства Криму до І світової війни навряд чи доводиться говорити. Лише після буремних подій 1917 року кримські українці, яких до того в переписах обертали на «русских», заговорили на повний голос. Так, наприклад, на початку травня 1917 р. у 1-му Всеукраїнському військовому з’їзді в в Києві взяли участь делегати від українців Чорноморського флоту та сухопутних частин Криму. Про ці та інші події розповідаємо далі.

Севастополь

Навесні 1917 р. в  Севастополі спостерігався значний український національно-громадський рух серед цивільних осіб і моряків, що були згуртовані у Севастопольській Українській Чорноморській Громаді (СУЧГ), заснованій у березні, та в Головній Українській Раді Чорноморського флоту (ЧФ). У квітні СУЧГ приймає рішення про негайне відкриття національних шкіл, бібліотек та про видання газет. Почесним членом громади була обрана дружина командувача флоту Оксана Колчак. При Раді громади організувався військово-морський клуб імені Івана Сірка. У місті виникли осередки українських есерів, які мали значний вплив на українців-військових, що служили у гарнізонах цих міст, і відтак сприяли українізації військових частин. Зокрема, до Севастопольської групи Української партії соціал-революціонерів входив Юрій (Георгій) Дежур (Журов) – член Морської Генеральної Ради, який також був членом Української Центральної Ради від Таврії. Влітку в Севастополі було засновано організацію Української соціал-демократичної революційної партії, а на початку серпня – Український військовий комітет, затверджений Українським Генеральним Військовим Комітетом.

Під час повалення царського ладу та встановлення Тимчасового уряду президія гуртка «Кобзар» зібралася на засідання, щоб обміркувати, як поставитися до цих змін. Було одноголосно вирішено невідкладно приступити до праці, а саме – виготовити заклик до українців гуртуватися в українську «Чорноморську Громаду». Тут же був складений текст заклику. Наступного дня в місцевій газеті (не уточнено, в якій саме) з’явилося запрошення, щоб кожний, хто вважає себе сином України, прийшов увечері на Пушкінську вулицю до жіночої школи – вочевидь, тієї, директором якої був голова президії В’ячеслав Лащенко. Дуже короткою, але змістовною промовою він привітав учасників зібрання і пояснив, що може дати революція, як треба розуміти свободу і як слід себе поводити, щоб заслужити пошани з боку інших держав, які б визнали нашу Україну самостійною, незалежною державою. Головним завданням було поставлено згуртуватися в одну українську сім’ю під назвою «Чорноморська Громада»; обрану президію було названо Радою Чорноморських громадян. У червні СУЧГ провела загальне зібрання представників флоту, гарнізону та жителів міста, учасники якого щиро вітали «українське озброєне військо на фронті, котре міцно боронить землю і волю неньки України».

Український прапор на ґафелі крейсера “Пам’ять Меркурія”. 25.11.1917 р. Севастополь.

Наприкінці літа 1917 р. в газеті «Известия Севастопольского совета военных и рабочих депутатов» була опублікована російською мовою стаття курсанта авіаційної школи Федора Сліпченка «Хто такі українці і якими є їхні вимоги». Автор зробив екскурс в історію українсько-російських відносин і акцентував увагу на українському національному відродженні у ХІХ столітті. Він зазначав, що українці хочуть широкої національно-культурної автономії і не вимагають більше, ніж коли вступали в союз із московським царем. У росіян же це викликало острах, оскільки вони вважали, що українці хочуть відокремлення, і внаслідок цього чинили проти них численні провокації. Зміст статті був досить толерантним із характерною ознакою просвітництва. В той час у місті відбулися збори населення та вояків-українців ЧФ, які підтримали боротьбу Центральної Ради за автономію всіх українських земель, котрі були під владою Російської імперії, і рішуче вимагали затвердження Тимчасовим урядом Генерального Секретаріату у повному складі, визнання Українського Військового Генерального Комітету «правомічним військовим органом», запровадження при штабі Командуючого Чорноморським флотом посади Генерального Комісара по українських військових справах, визнання Чорноморського Українського Військового Комітету військовим адміністративним органом у справах, що стосуються вояків-українців Чорноморського флоту і гарнізону міста Севастополя. Учасники зборів вважали «вилучення з складу автономної України губерній: Катеринославської (гнізда запорожців), Харьківської, Херсонської і материкової частини Таврійської, підряд населених українцями, безпідставним і вмисним відокремленням однієї частини України від другої» і вимагали «прилучення перелічених губерній до складу автономної України». Українці-вояки Чорноморського флоту і гарнізону, а також робітники і громадяни міста Севастополя заявляли, що «українці-воїни Чорноморського флоту і гарнізону Севастополя категорично заявляють, що у випадку будь-якого насильства над Центральною Радою вони всі до одної особи із зброєю в руках грудьми виступлять на захист її, не зупиняться перед жертвами для улюбленої звільненої України».

Українські зелені свята 1917 року в Севастополі.

Тогочасну ситуацію в місті у своїх спогадах описав український книгознавець, геополітик і мемуарист Лев Биковський, що прибув із колегами до Севастополя у другій половині серпня 1917 р. окремим урядовим вагоном прямого сполучення «Київ-Севастополь». За його словами, моряки-українці гуртувалися біля кав’ярні на Нахімовському проспекті, 4, власником якої був уродженець Західної України Василь Вітинський: він «разом з усім персоналом був душею українського руху серед моряків, сприяв розбиттю Російської імперії та усамостійненню України». Як ми вже згадували, саме цей «старший добродій», що був членом президії Ради СУЧГ, у 1917 р. видав у місцевій типографії «Енергія» брошуру «Що кожному українцеві треба знати. Український катехизм». За спогадами Биковського, Вітинському та його симпатикам протидіяли місцеві «московські й малоросійські кола, ворожі українському рухові». З метою підготування українізації ЧФ «для революційного й національного усвідомлювання моряків» на окремі кораблі в севастопольському порту надсилалися промовці – в тому числі й Биковський, що виступав три години на дредноуті «Воля», екіпаж якого майже всуціль складався з осіб українського походження. Він згадував, що у Севастополі діяв адміністративний апарат УНР, але в той же час «під його боком прихильники московсько-совєтського ладу вже від грудня 1917 року успішно організували свій “совєт” і вели по кораблях шалену агітацію серед моряків».

16 серпня 1917 р. Чорноморський український військовий комітет у Севастополі надіслав до Генерального секретаріату в Києві листа, в якому висловив солідарність із постановами української Малої Ради щодо тогочасних подій у Києві і «за всіх вояків-українців Чорноморського фльота в сучасний відповідальний і тяжкий час» висунув наступні вимоги: 1) негайно усунути з Києва полки кірасирів і донських козаків та залишити полк козаків імені Богдана Хмельницького; 2) змінити начальника Київської військової округи полковника Оберучева і призначити нового начальника за погодженням із Центральною Радою. «Ці домагання, а також і всі домагання Центральної Ради, вояки-українці Чорноморського фльоту і гарнізона міста Севастополя будуть підтримувати всіма засобами», – зазначалося в листі.

На виборах до Всеросійських Установчих зборів у листопаді 1917 р. на Чорноморському флоті українські есери дістали 24,5% голосів (більшовики – 20,5%).

Згідно з рішенням ІІ Всеукраїнського військового з’їзду 5-10 червня 1917 р., в Севастополі було створено Севастопольську українську раду (СУР) військових і робітничих депутатів на чолі з прапорщиком Костянтином Величком. Крім цієї організації, на захисті інтересів українства міста в умовах наростаючого безвладдя стояли Чорноморський український військовий комітет та українська фракція Севастопольського «совєта», який більшовики намагалися якнайшвидше «прибрать к рукам». Рада виступила з вимогою українізації Чорноморського флоту (ЧФ) та підпорядкування його Українській Центральній раді (УЦР), сприяла відповідним процесам і підтримувала їх. СУР мала свій друкований орган – «Бюлетень Української Ради військових і робітничих депутатів міста Севастополя», який виходив здебільшого російською мовою: українською в ньому подеколи подавалися новини та офіційні звістки з Києва. Редакція видавництва комітету СУР мала спільне приміщення з Радою – будинок №33 на Нахімовському проспекті. «Бюлетень» друкувався у типографії колишнього редактора-видавця місцевої газети «Крымский вестник» Ісаака Неймана.

У № 4 «Бюлетеня» за 22 грудня 1917 р. (вочевидь, дату подано за старим стилем) було розміщено звернення Окружної комісії Чорноморського флотського округу з виборів до УНР; зокрема, для проведення виборів на флоті було засновано 2 виборчі округи – Чорноморський і Балтійський, які складалися з «команд суден, берегових команд, а також тих, що служать командувачам флотів». У цих двох округах, голосуючи за особливі кандидатські списки, могли брати участь «військовослужбовці, які належать до військових частин або обслуговують війська; особи обох статей, які служать при військах, командах кораблів і берегових частинах Чорноморського та Балтійського флотів і досягли 20-річного віку; чини цивільних відомств; духовні всіх віросповідань; інші службовці, навіть вільнонаймані, в тому числі й робітники різних частин військового управління». При цьому зазначалося, що право голосування мали й особи, які не досягли 20-річного віку, але за умови перебування на дійсній військовій службі. Також комісія спонукала всі частини флоту і гарнізону Севастополя та Балаклави поквапитися подати виборчі списки всіх громадян УНР у двох примірниках зі вказанням губернії та повіту кожного не пізніше 23 грудня 1917 р. (вірогідно, за ст. ст.). Від комісара з виборів підписався секретар Рибка. Прізвище самого комісара з’ясувати не вдалося, оскільки, на жаль, у цьому місці сторінку архівного примірника було протерто. Найвірогідніше, це був член УЦР від Криму Юрій (Георгій) Дежур (Журов). «З сумом доводиться зізнатися, що наші селяни та робітники не всі йдуть за українською демократією, бо не всі ясно уявляють її завдання. Ця гірка правда особливо стосується українського народу у чорноморському окрузі, де українські робітники та вояки майже зовсім мало цікавляться згуртуванням сил довкола своєї демократії, майже зовсім не знають, яку кінцеву мету ставлять українські демократичні партії. Побільше ж, громадяни, обізнаності!» – йшлося у зверненні комісії до «громадян Української демократичної республіки».

У № 2 «Бюлетеня» за 5 січня 1918 р. (дату, вірогідно, подано за старим стилем) було надруковане звернення до «товаришів матросів-українців», підписане «Е. С.» (криптонім розшифрувати не вдалося). Текст заслуговує на те, щоб бути наведеним практично повністю (у перекладі, з незначними скороченнями.

Фрагмент тексту. Бюлетень №1, 1918 рік.

«Наразі ви є широким полем, на якому всі, кому не лінь, сіють своє огидне сім’я, нацьковуючи вас на ваших батьків і братів. Вдумайтеся і розберіться з холодним здоровим розумом у тому, куди вас кличуть і який бруд ллють ваші уявні доброзичливці на наших батьків і братів. Ми всі скалічені старим режимом настільки, що не знаємо себе – не знаємо, якої ми народності і якою є наша історія. Нам казали, що ми х**ли, і в ліпшому випадку – малороси. Слова «українець» не можна було вимовляти, бо той, хто вимовляв або писав його, був заарештований жандармами і засуджений як революціонер (тепер за це ж – як контрреволюціонер). Відбувся переворот. Ми, українці, заявили, що ця революція має вивільнити як пригноблений клас трудового народу, так і нації, що були гноблені за царизму. Ми рішуче заявили, що ми більше не х**ли і не малороси, а українці, які мають свою історію, свою територію, свою мову, свої звичаї, і що це дає нам право на суверенне існування нації і держави. За це нас звинувачували у тому, що ми проводили свою політику в інтересах Німеччини, що все це робиться на німецькі гроші. Це казала і писала «малоросійська» буржуазія, а російські соціалісти – революціонери та меншовики – їй у цьому допомагали. Більшовики мовчали, або ж хвалили Раду. Ми, українці, що бажають блага своєму пригнобленому селянству та пролетаріату, робили свою справу – організовували цей пригноблений клас довкола українських соціалістичних партій. Це партії українських соціалістів- революціонерів та соціал-демократів, які у ставленні до війни, а також у тактиці земельного та фабрично заводського питань йшли паралельно з більшовиками. Ви бачили цю тактику навіть тут, у Севастополі. Тепер ми не зійшли зі своєї платформи. Все, до чого ми прагнули, нами зроблено.

Ми вітали мирні перемовини і, щоб вони не зірвалися, наполягали на створенні федеративного соціалістичного міністерства, яке, спираючись на всю революційну демократію всіх націй, які населяють велику російську республіку, уклало б мир, і ми б не стояли перед фактом нової війни, «священної», яку хочуть оголосити народні комісари. Українська Рада ІІІ-м Універсалом скасувала власність на землю і встановила контроль над промисловістю. Їм (ймовірно, згаданим комісарам – авт.) здається, що вони зробили б більше блага українському народу, а тому оголосили йому війну, щоб силою зброї нав’язати свою владу. Це не секрет – як і те, що Рада не є буржуазною, бо буржуазна Рада не скасувала б власності на землю тощо.

Ми ж під впливом облудних і провокаційних більшовицьких промов і статей стали здатними на такі резолюції, як винесла команда лінійного корабля «Свободная Россия». Вас так загіпнотизували, що ви самі не знаєте, що коїте.

Коли маси у тисячу людей виносять ту чи іншу резолюцію під впливом гарячих закликів щодо Київської чи Одеської Ради – ще можна пробачити, бо ці ради далеко: бачити їх не можна, а якщо кажуть, що вони буржуазні – отже, вони буржуазні. Але разом з цими радами у резолюції команди згадується і севастопольська «мерзенна, буржуазна і контрреволюційна рада».

Товариші! Та це, зрештою, ганьба для вас же самих! До вас приїздять з Петрограда, щоб ввести вас в оману, а ви не спромоглися зробити 100-200 кроків, щоб піти й перевірити склад севастопольської ради. Чи ж вам не відомо, що ця рада складається з ваших-таки товаришів матросів, вами обраних, а також товаришів вояків і робітників? Ні, вам усе це відомо, але ви підпали під вплив демагогів, які своїми запальними промовами можуть обплутати вас так, що ви будете здатні підписати смертний вирок самим собі.

За 10 місяців революції час навчитися розуміти обов’язок громадянина – скинувши лінощі, треба почати самим кувати своє щастя, для чого треба йти до політичних організацій і працювати, а не виносити без будь-яких підстав резолюції з закликом громити ці організації.

Виконавчий комітет ради повинен мати 19 членів, але їх наразі лише 12, і винні у цьому ви, ваші лінощі, коли рада запрошує вас на збори, щоб вирішити ті чи інші питання або поповнити комітет. Не в уявній буржуазності ради загибель революції, а у вашій бездіяльності, у вашому «хтось та й зробить». Ви погрожуєте направо й наліво все змести багнетами та кулеметами. За 10 місяців революції ви нічого не зробили для України, а створене вашими батьками та братами хочете знищити, стерти з лиця землі. Хоч трошки поворушіть своїми мізками і розберіться в тому, що ви коїте. Не забувайте, що все, до чого вас закликають, принесе користь кому завгодно, тільки не вам, товариші українці. Ви бачите, що нас нацьковують на нас-таки від найперших днів революції і дотепер. Нацьковували кадети, російські соціалісти-революціонери та меншовики, нацьковують і більшовики, та ще й так, як не нацьковував ніхто. Ви знаєте, що коли постає будь-яке національне питання, то всі російські партії згуртовуються і йдуть спільно проти нас. Хто з вас відвідує засідання ради, той спостерігав. Чи ви настільки засліплені, що не помічаєте?

Товариші, зрозумійте ви нарешті, що ваші інтереси найкраще можете захищати лише ви, а не хтось інший. Я вас закликаю: починайте кувати своє щастя, доки не пізно. На перше запрошення ради з’являйтеся на зібрання, презентуйте ваше політичне обличчя у творчості, а не в руйнуванні. Під час додаткових виборів ради суто від вас залежить, ким її поповнити, а кожний істинний друг українського трудового народу вас вітатиме; тоді ви самі візьметеся за творчу працю.

Фрагмент тексту. Бюлетень №2, 1918 р.

Товаришів більшовиків українського походження запитую: чи визнаєте ви українську націю? І якщо визнаєте, то чому ви іменуєтеся не українською, а російською соціально-демократичною робочою партією більшовиків? Якщо мені дадуть відповідь, що ця партія є інтернаціональною, то чому ж таки носить назву російської, а не просто партії? Відтак, якщо вона може носити назву російської партії, то з таким же успіхом може існувати і німецька партія більшовиків, і англійська, і т. д., і т. ін., а звідси кінцевий висновок, що може бути й українська партія більшовиків. Вітаючи будь-яку соціалістичну партію, якщо вона не перетворюється на потвору, я суто вітатиму більшовиків українського походження, коли вони проявлять своє національне обличчя і припинять іменуватися російською СДРП. Товариші більшовики українського походження, зробіться українськими більшовиками і візьміться самі за державне будівництво своєї нації, і тоді вам буде видніше, де буржуї і де ваші доброзичливці. Якщо ж ви не візьметеся за цю справу, як належить соціалістам, то буде злочином за допомогою наших російських товаришів руйнувати те, що з такими труднощами створено в Україні вашими батьками і братами.

Звертаю вашу увагу на наступне: що нам, українцям, дала революція у Севастополі? А ось що: нам усім відомо, що колишнього лейтенанта Благовіщенського революційна демократія в особі революційного трибуналу судила лише за те, що він українець. Але це для вас не переконливо, бо Благовіщенський є офіцером, а якщо офіцер – отже, буржуй і контрреволюціонер, хоча такого звинувачення й не було висунуто, і Благовіщенський визнав себе українцем не вчора, а тоді, коли українців і Раду більшовики розхвалювали.

А ось інший факт, більш переконливий. Рада отримала заяву від головного портового заводського комітету, що портовому робітникові А., який є членом севастопольської ради, відмовлено в утриманні. Це членові ради робітничих і військових депутатів! Що це – знущання з нації і особистості чи примус до відмови від своєї національності? Це ж робить революційна демократія, що проголосила святе гасло самовизначення нації, а насправді тих, хто самовизначається, позбавляє кусня хліба, щоб завадити цьому самовизначенню.

Отямтеся ж, товариші, починайте самі кувати ваше щастя, бо може настати час, коли й вас судитимуть за те, що ви насмілитеся назвати себе українцями.

Вам відомо, що на мітингу в екіпажі прийнято резолюцію заарештувати членів ради, і якщо ви не згуртуєтеся довкола вами ж створеного органу, то сьогодні заарештують його, а завтра візьмуться за вас і всіх нас самовизначать, як «самовизначали» за царату.

Товариші! Ще раз закликаю вас до організації, до праці на користь самім собі і всьому трудовому люду» (в оригіналі цей рядок, єдиний у тексті написаний українською мовою, виглядав так: «Товариші! Ще раз заклікаю вас до організації, до праці на користь самім собі і всему трудовому люду»).

26 січня 1918 р. «народний комісар» Володимир Антонов-Овсієнко відтелеграфував з Харкова: «У Севастополі тріумфувала радянська влада. Всі судна перейшли на її бік. Раду розігнано».

В січні-квітні 1918 р., зі звільненням Криму від більшовиків групою Армії УНР за підтримки німецького війська, в Севастополі під керівництвом вчителя української мови Терещенка було відновлено діяльність організації «Кобзар». Наприкінці вересня Кримський крайовий уряд на завершення товарної блокади півострова Українською Державою «відповів» відмовою у реєстрації статуту Севастопольського українського клубу – відтак не дивно, що українська громада навзаєм масово бойкотувала вибори до міської думи, до яких місцеве населення і так було байдуже. У середині жовтня клуб оголосив про організацію української школи, яка носила ім’я Тараса Шевченка і діяльність якої припинили вже більшовики на початку 1920-х рр., а ще за кілька днів впорядкував кілька денних вистав для учнів.

12 жовтня 1917 р. есмінець «Завидний» першим з усіх кораблів Чорноморського флоту підняв український прапор. Того ж дня преса опублікувала маніфест команди есмінця, в якому, серед іншого, йшлося: «Ми, українці ескадрового міноносця “Завидний”, підняли свій національний український прапор на гафелі задля того, щоби показати, що недивлячись на віковий гніт, все-таки живі ще сини нашої славної матері-України, а значить жива та сила, яка повинна відновити права нашої славної, дорогої матері-України. Підняттям прапора ми показали, що являємо собою силу, і що цю силу ми застосуємо для досягнення своїх омріяних цілей задля відновлення всіх прав пригнічених народів. Ми закликаємо всіх вірних синів дорогої України підтримати нас у боротьбі за кращі ідеали. Ми не спустимо піднятий нами наш національний прапор до того часу, як існуємо ми і існує міноносець “Завидний”». Тоді ж чорноморці отримали звістку про українізацію на Балтійському флоті. На відзначення цієї події, за попередньою домовленістю із командуванням флоту, всі кораблі й порти чорноморського флоту на один день прикрасилися українськими стягами, водночас просигналивши прапорами «Хай живе вільна Україна». Українці Севастополя влаштували на честь цього багатотисячну урочисту ходу та парад біля пам’ятника адміралу Нахімову.

Повідомлення в газеті про створення “Просвіти” в Севастополі

20 жовтня у Севастополі відбулося велелюдне зібрання української громади, під час якого було прийнято резолюцію з вимогою приєднання Криму до України; тоді ж було анонсовано започаткування місцевого осередку «Просвіти».

У 20-х числах листопада 1917 р. до Севастополя по радіо надійшов текст ІІІ Універсалу УЦР та наказ Чорноморському флоту від Генерального секретаря з військових справ УНР Симона Петлюри: «Провести церемоніал салютом на честь Української республіки». В місті відбулися масштабні святкування на честь УНР. За наполяганням українських організацій (зокрема СУЧГ) Севастопольська Рада сприяла проведенню великого українського військового параду, в якому взяли участь представники різних національностей, і який  завершився урочистим молебнем на честь УНР у Володимирському соборі. Вперше в історії всі кораблі Чорноморського флоту, що стояли в місті, на день здійняли українські прапори та сигнал «Слава Українській Народній Республіці!» Загалом восени 1917 р. під українським прапором опинилося більше половини кораблів Чорноморського флоту. Крім того, Центральну Раду визнали штаб флоту, майже всі військові підприємства й установи, берегові та фортифікаційні споруди. Крейсер «Пам’ять Меркурія» (колишній «Кагул», згодом «Гетьман Іван Мазепа») після підняття національного прапора було вкомплектовано українцями; таким чином корабель офіційно став першим українським крейсером сучасності. 24 листопада Окремий морський курінь імені гетьмана Петра Сагайдачного чисельністю в 612 багнетів під командою мічмана Якима Христича вирушив із Севастополя до Києва задля посилення військової міці УЦР. На прапорі куреня була зображена жінка, що уособлювала Україну, та містився напис «Не плач Мамо, не журися, Твої сини на морі добувають Тобі Волю — усміхнися».

23 квітня 1918 р. Кримська група Армії УНР узяла станцію Сарабуз. Цього ж дня призначений наказом по морському міністерству УНР отаманом оборони Кримського півострова, командувачем Севастопольською фортецею й отаманом перебуваючого в Криму флоту капітан 2-го рангу Місников віддав розпорядження підняти українські прапори не лише на кораблях, а й по всьому Кримському узбережжі.

29 квітня 1918 р. до 6-ої години вечора в Севастополі на лінкорах, крейсерах, деяких есмінцях були спущені червоні прапори та підняті українські. Штабний корабель «Георгій Побідоносець» стояв під сигналом «Обійняв командування українським Чорноморським флотом. Адмірал Саблін». Після цього до Києва було надіслано повідомлення: «Цього числа Севастопольська фортеця і флот, що перебувають у Севастополі, підняли українські прапори. Командування обійняв контр-адмірал Саблін». У Севастополі в місті та на деяких кораблях були підняті жовто-сині прапори. Тоді ж, створений в останньому тижні квітня севастопольський комісаріат УНР та Рада СУЧГ звернулися до севастопольців з пропозицією прикрасити міські будинки українськими прапорами та вийти на демонстрацію на підтримку входження міста до складу УНР. З 27 по 30 квітня біля будівлі Українського комісаріату на Нахімовській вулиці стояли довжелезні черги людей, що бажали прийняти українське підданство.

В серпні 1919 р. в Севастополі відбувся з’їзд українських громадських організацій Криму, під час якого голова Малої Ради (виконавчого комітету) Крайової Української Ради в Криму Павло Горянський отримав доручення «взяти на себе захист українців Криму на правах консула»; відповідно Мала Рада з метою «обстоювання права української людності перед кримською владою і проведення широкої організаційної, просвітньої і економічної діяльності серед українців Криму» мала отримати права консульства УНР. «Українська національна справа в Криму з плином часу все дужче занепадає. Без коштів і достойних поводирів українське міське громадянство в Криму лишиться беззахисним проти обрусительних заходів і буде змушене цілком денаціоналізуватись»,  –  турбувався Горянський.

В липні 1920 р. до Севастополя з Феодосії переніс свою діяльність підпільний штаб українських організацій при військових частинах.

У жовтні 1920 р. «командувач півдня Росії» Петро Врангель видав накази, якими заборонялася пропаганда національної ворожнечі, а всім навчальним закладам із українською мовою викладання були надані широкі права. Відтак у Севастополі з метою поширення грамотності та знання української культури були створені товариства «Кримська освіта» й «Українська хата». На той час місто стало осередком українського політичного життя в Криму: там можна було зустріти представників мало не всіх напрямів, за винятком крайніх лівих. Домінучу роль у цьому конгломераті партій і течій відігравали представники Спілки хліборобів, яку називали «автором гетьманщини». 2 жовтня у приміщенні української гімназії відкрився перший і останній з’їзд блоку, який дістав назву національно-демократичного. На з’їзді були презентовані найрізноманітніші організації: власне блок і його ЦК, Сімферопольська, Феодосійська та Потійська громади, Селянський союз, українці Грузії, Катеринославське земляцтво, Севастопольське відділення «Дніпросоюзу», Українська народна армія. З’їзд прийняв, по суті, єдину резолюцію, – про формування української національної армії під головуванням Врангеля, – що більшістю голосів була відхилена. Практичним наслідком утворення блоку було створення українських військових частин.

Сергій КОНАШЕВИЧ

Інформаційний партнер редакція газети “Кримська світлиця”

Особистості: видатний кримський лікар Олександр Яценко

Інформаційна агенція «Голос Криму» за сприяння медіаініціативи «Кримські українці» продовжує знайомити читачів з історіями кримських українців. Героєм сьогоднішньої історії стане відомий український хірург Олександр Яценко. Дата народження

У центрі Діорами “Штурм “Сапун-гори” українець Іван Яцуненко встановлює прапор Перемоги

Інформаційна агенція «Голос Криму» за сприяння медіаініціативи «Кримські українці» продовжує знайомити читачів з історіями непересічних українців Криму. Сьогоднішню березневу оповідь ми ведемо про Івана Яцуненка – Героя

Розмова у Таврійському виші про екологічні події в Україні та їх наслідки

Десятий рік поспіль через російську агресію Україна не лише стикається з політичними та соціальними труднощами, але й зазнає серйозних екологічних наслідків. Спочатку анексія Криму та військові дії

Перші акції українського спротиву в умовах російської окупації Криму

2 березня 2014 року в місті Сімферополі відбулася перша акція спротиву в умовах початку російської окупації, організована рухом «Євромайдан-Крим». Євромайданівці на  той час, усвідомлюючи всі загрози, все

29 Березня 2024