Фото: EUROUA.com

Російська Федерація вже кілька разів була визнана міжнародними судовими інстанціями державою, яка здійснює «ефективний контроль» на території Кримського півострова. Це стосується, як рішень інвестиційних арбітражів, в яких змогли захистити своє право власності на експропрійоване без компенсації майно ПАТ «Державний Ощадний банк України», ПАТ «Укрнафта», Ігор Коломойський й аеропорт «Бельбек»,  Everest Estate та інші. Так і міждержавної скарги, яка розглядається МС ООН за Конвенцією про боротьбу з фінансуванням тероризму та Конвенцією про ліквідацію усіх форм расової дискримінації. Наступним етапом у цій боротьбі стало рішення Великої Палати ЄСПЛ у справі «Ukraine v. Russia (re Crimea)».

Стратегія РФ – очевидна: за будь-яких обставин все заперечувати. Тож, оскільки традиційно судовий розгляд має біфуркацію (розподіл процесу на дві стадії: вирішення питання про наявність юрисдикції та розгляд спору по суті), окупаційна держава розпочала тікати від відповідальності ще на першому етапі. Це її незмінна схема, яка поки що не спрацювала жодного разу, але значно затягує процедуру. Наприклад, у Міжнародному трибуналі з морського права стосовно затримання трьох українських військово-морських суден та двадцяти чотирьох членів їхніх екіпажів, де розгляд заперечення щодо юрисдикції триває вже 3 роки. Хоча варто зазначити, що в інвестиційних арбітражах, враховуючи їхню практику, РФ несподівано вирішила змінити неефективну тактику і визнала юрисдикцію у справі за позовом ДТЕК.

У ЄСПЛ окупаційна держава починала протистояння зі спроби відводу української судді Ганни Юдківської. Попри те, що при розгляді міждержавних скарг до складу палати входять як суддя від держави-заявниці, так і суддя від держави-відповідача, росіянин Дмитро Дєдов заявив самовідвід, оскільки народився в м. Новоград-Волинський і не може бути неупередженим. Цікаво, що цей суддя неодноразово голосував за прийняття рішень проти російського уряду і, навіть більше, додавав особливу думку, яка була жорсткішою, аніж позиція ЄСПЛ в цілому. Хоча не виключено, що така дія зумовлена виключно бажанням затягнути процес. Загалом, заявлений РФ «конфлікт інтересів» у випадку Ганни Юдківської, Суд не підтримав. Адже,  присяга судді ЄСПЛ, яка міститься в Правилі 3 Регламенту, чітко передбачає незалежність і безпристрасність. Це означає, що суддя діє в особистій якості, а тому, існує презумпція його доброчесності, яку окупаційній державі спростувати не вдалося.

Далі РФ заперечувала юридичний характер спору. Вбачала у справі політичний підтекст і намагання України визнати «одвічний руський Крим» своїм. Попри це, наш Уряд ще під час подання скарги зробив застереження, що не просить надати юридичну оцінку окупації Кримського півострова. Адже, варто розуміти, що ЄСПЛ, як би не хотілося українським громадянам, не може ні присудити Україні Крим, ні визнати спробу анексії незаконною, ні притягнути РФ до міжнародної відповідальності чи протлумачити Статут ООН, а кожний міждержавний спір так чи інакше має політичну складову. При цьому сама постановка питання про право, робить спір юридичним. Тож, ЄСПЛ не побачив у заяві України «зловживання правом» і з таким аргументом РФ не погодився. Тим не менше, саме уникнення вживання слів «окупація», «міжнародний збройний конфлікт», «спроба анексії» робить рішення «половинчастим». Логіка ЄСПЛ – зрозуміла: він не має жодного юридично обов’язкового міжнародного документу, який би дозволяв стверджувати про наявність даних явищ в Криму. Тим не менше, ситуація України є особливою, адже іншою стороною конфлікту є член Ради Безпеки, а також держава, яка не дає згоду на юрисдикцію МС ООН для вирішення даного юридичного спору, а відсутність констатації факту «окупації» не дозволяє запустити механізм застосування ЄСПЛ норм міжнародного гуманітарного права, що стратегічно важливо при винесенні рішень в окремих категоріях справ, наприклад щодо насильницьких переміщень для відбування покарання на території окупаційної держави.

Наступний крок Російської Федерації – заперечувати юрисдикцію (ratione loci) до 18 березня 2014 року (улюблене «нас там не было»). І хоча на шпальтах російських газет все виглядає досить героїчно: «Крым – наш», «ЕСПЧ признал юрисдикцию России над Крымом», сама РФ просила Суд не виносити рішення щодо характеру юрисдикції після підписання «Договору про приєднання». ЄСПЛ юрисдикцію визнав, але не територіальну (таку, яку мають держави на своїх міжнародно визнаних просторах), а «ефективний контроль» (його, зазвичай, здійснюють окупанти або запрошені урядом іноземні збройні сили). Такий в Криму РФ мала, щонайпізніше, з 27 лютого 2014 року (у встановленні цього факту теж посприяли ЗМІ, опублікувавши відео-матеріали та інтерв’ю високопосадовців, в яких вони героїчно розповідають про «захист прав людини» в Криму). Загалом, і тут в держави-агресорки нічого не вдалося – ЄСПЛ пояснив, на «яких правах» РФ здійснює юрисдикцію в Криму. Недарма остання просила не виносити щодо цього рішення. Адже тепер Росія, щонайменше в межах Ради Європи, не зможе стверджувати про будь-яке здійснення суверенних повноважень на Кримському півострові. Хоча варто зазначити, що існувала потенційна можливість визнати датою початку здійснення ефективного контролю 22-23 лютого 2014 року. Адже саме в ці дні Україна направила Росії офіційну ноту протесту, Путін оголосив про свої наміри повернути Крим у лоно Федерації, а російські війська встановили контроль над Севастополем. Тим не менше, ЄСПЛ підтвердив заявлену позицію українського уряду, в тому числі з посиланням на Звіт Офісу Прокурора Міжнародного кримінального суду за 2019 рік.

Оскільки попередні заходи були приречені на провал, РФ розпочала заперечувати наявність адміністративної практики і наполягати на вичерпанні національних засобів. «Розслідування у нас ефективні, суд – найсправедливіший і найзаконніший, покарання – достатні (два роки за вбивство без пом’якшувальних обставин, наприклад). Що ж. Доки російські медіа роздувають факт часткової неприйнятності української скарги, варто пояснити: два пункти заявлених порушень Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод відкинуті, бо були підкріплені недостатньою кількістю кейсів, ще один – бо буде розглянутий в іншій міждержавній скарзі, до того ж, не був попередньо доведений до відома держави-відповідачки, і лише один – щодо власності українських військових – через недосягнення порогу доказовості. Встановлення факту наявності адміністративної практики тягне за собою відсутність подальшої необхідності доводити вичерпання національних засобів правового захисту. Залишається сподіватися, що при подальшому розгляді індивідуальних скарг в окремих категоріях справ ЄСПЛ також ухвалить рішення, якими визнає російські засоби правового захисту неефективними або недоступними, а суди окупаційної держави упередженими й залежними (наприклад, у справах проти членів Хізб ут-Тахрір, в яких за часів заборони організації в РФ у 2003 році був винесений лише один виправдальний вирок).

Нарешті, коли в РФ не залишилося «переконливих аргументів», почався відвертий маразм: «Росія – жертва змови між українським урядом і олігархами”, весь судовий процес – «широкомасштабна пропаганда». І як підсумок, розгляд справи ЄСПЛ – «шаблон проспонсованого стратегічного судового процесу проти Росії, покликаний створити картину порушення прав людини без вивчення фактів».

ЄСПЛ такі аргументи до уваги не взяв. До того ж, не визнав «високу гуманну мету» окупаційної держави. «Суд зазначає, що передбачувані підстави, подані урядом-відповідачем для виправдання збільшення російської військової присутності в Криму, не підтверджуються жодними переконливими доказами». Натомість російські парамілітарні формування (в тому числі «казаки») були визнані агентами держави. І хоча всі міжнародні судові установи є незалежними, а їхні рішення не носять преюдиційного (іншими словами – обов’язкового) характеру один для одного, такий висновок в майбутньому буде переконливим доказом для притягнення РФ до відповідальності вже за міжнародне протиправне діяння.

Винесення рішення ЄСПЛ щодо прийнятності у справі «Ukraine v. Russia (re Crimea)» не припинить спроби РФ втекти від міжнародної відповідальності за порушення прав людини в Криму. Адже на національному рівні вона вже давно «застрахувала» себе від будь-яких претензій рішенням Конституційного суду від 14 липня 2015 року, який фактично дав санкцію на невиконання рішень міжнародних інстанцій, що йдуть врозріз із «конституційними принципами». І якщо у випадку індивідуальних рішень РФ адаптувала стратегію відкупатися від виявлених порушень, то у випадку міждержавних заяв виконання рішення може зайняти досить тривалий час і супроводжуватиметься запеклою боротьбою Комітету міністрів Ради Європи, як наглядового механізму за виконанням рішень, і держави-порушниці, ймовірно, із застосуванням цілого спектру санкційних заходів – як політичних (впритул до призупинення членства в ПАРЄ чи РЄ в цілому), так і економічних.

Катерина РАШЕВСЬКА,

юрист Регіонального центру прав людини

 

Матеріал підготовлений за підтримки «Фонду прав людини» Посольства Нідерландів в Україні в рамках реалізації громадською організацією «Кримський центр ділового та культурного співробітництва «Український дім» проекту «Крим: час боротися за право».

SHARE