Республіка Тавриди (1918 р.) і Кримська республіка (1919 р.): схожість і відмінність

120

Народження Кримської республіки було викликано тими самими причинами, що і проголошення її попередниці – Республіки Тавриди, а саме: для створення буфера між урядом РСФРР і військами Антанти та Добровольчої армії (так само, як і в 1918 р., коли буфер був потрібен для захисту проти німецьких військ). Адже в Москві розмірковували створити в Криму такі умови, щоб неминучі бойові дії між сухопутними та морськими військами Антанти, які утримували Севастополь і Керченський півострів, і Червоною армією вели не збройні сили радянської Росії, а війська начебто незалежної від неї Кримської республіки.

Кримська республіка, як і Республіка Тавриди, створювалася за вказівкою ЦК РКП(б). Рішення про створення в Криму радянської республіки приймалося у вузькому колі членів політбюро ЦК, а Раднарком Кримської республіки був сформований членом політбюро ЦК Л. Каменєвим разом з обласною партійною конференцією, а не всекримським з’їздом рад. Членами цього органу були лише більшовики, які підпорядковувалися директивам, що надходили з ЦК РКП(б). На відміну від Республіки Тавриди, під час існування Кримської республіки більшовикам уже не було потреби вступати в альянс з іншими партіями соціалістичної спрямованості. Тому до її уряду не потрапив жоден представник від інших партій.

Однак цього разу ставлення більшовиків до опонентів визначалося більшою стриманістю. В 1919 р. уже не було таких репресій щодо політичних партій, які конкурували з ними. Було легалізовано Міллі Фірку, послабився тиск на меншовиків, есерів та інших представників демократії. Вже не так вирували репресії щодо кримських мешканців.

Пояснювалося це кількома причинами. По-перше, врахуванням помилок, зроблених рік тому. Нові кримські керівники та їхні патрони з центру виявилися розумнішими за тогорічних попередників, які не тільки не мали змоги підтримувати будь-який лад на захопленій ними території, але іноді взагалі не мали жодного уявлення про те, що відбувалося. Більшовики 1918 р. бездумно намагалися прищепити місцевому населенню свої недостатньо ґрунтовні переконання щодо правил будівництва нового ладу. Більшовики 1919 р. розглядали події тогочасного життя більш реально. І хоча, як і раніше, всі більшовицькі працівники невпинно спрямовували країну на ухвалений новою програмою РКП(б) шлях побудови комунізму, вони, на відміну від минулого року, встигли позбутися певної кількості ілюзій. Цього разу вони намагалися привернути до списку своїх прибічників якомога більше представників інших політичних сил.

По-друге, послаблення тиску було викликано деякою невпевненістю нових урядовців у власному становищі на півострові. Існування серйозної загрози у вигляді військ Антанти і Добровольчої армії на Керченському півострові змушувало більшовицький уряд, як то кажуть, з оглядкою керувати життям на території Криму. Адже виникнення широкого незадоволення з боку місцевих мешканців могло призвести до небажаних наслідків. У такому разі цілком реальною ставала загроза затягнення кримчан до лав супротивників більшовиків.

Ілюстративне фото надане автором.

В офіційних документах, де проголошувалося створення Кримської республіки, слово «автономія» було відсутнім узагалі, й не випадково. Весь смисл її проголошення полягав у тому, щоб воєнні дії зі збройними силами Антанти вела нібито незалежна республіка.

Статус Кримської республіки, створеної за рішенням політбюро ЦК РКП(б), не був остаточно з’ясований: чи територіальна автономія у складі РСФРР, чи федеративна республіка, чи, згідно з рішенням політбюро ЦК РКП(б) від 28 травня, губернія. Але водночас вона, разом з Росією, Україною, Латвією, Литвою і Білорусією, проголошувалася членом військово-політичного союзу радянських республік. Тобто розібратися в тому, якою була офіційно новостворена республіка, не є можливим. Проте це не мало жодного значення. Держави, створені більшовиками на території Кримського півострова як в 1918 р., так і в 1919 р., мали маріонетковий характер, говорити про будь-яку легітимність їх виникнення взагалі не доводиться. Проте, на відміну від Республіки Тавриди, цього разу з’явилися спроби створити деяке правове поле, в якому мала існувати новонароджена республіка. В офіційних документах Кримської республіки з’явилася згадка про те, що на її території мають використовуватися закони РСФРР, а в деяких випадках – закони УСРР.

Як і Республіка Тавриди, Кримська республіка не мала жодного стосунку до проголошуваної В. Леніним програми з національного питання. У документах, що стосувалися її створення, було відсутнє згадування про «право націй на самовизначення». Про цю обіцянку більшовики полюбляли багато говорити, посилаючись на неї з пропагандистською метою. Але щодо Криму вона не була застосована, навіть у вигляді привабливої оболонки, яка могла б прикрасити фасад новоствореної республіки. Це мало досить просте пояснення. В умовах воєнного часу і близької загрози з боку противників у вигляді військ Антанти і Добровольчої армії найбільшу увагу більшовицькі керівники приділяли іншим питанням.

Однак не можна говорити, що кримські більшовики взагалі в 1919 р. відкинули гасло про «право націй на самовизначення». Воно залишалося у вигляді негласної обіцянки, за допомогою якої більшовицькі керівники загравали з представниками кримських національних меншин. Проте право на позірну незалежність надавалося окраїнам колишньої імперії лише в тих випадках, коли на цій території міцно закріплювалася радянська система влади. При побудові саме такої владної системи керівна функція переходила до більшовицької партії. Завдяки цьому на засадах «демократичного централізму» вожді здійснювали контроль над усіма процесами в «незалежних» радянських республіках.

Як і попередниця Республіка Тавриди, Кримська республіка створювалася не як національна, а як територіальна державна одиниця. Цьому сприяв факт існування на карті УСРР, яка мала приборкати український національно-визвольний рух. Однак так само, як і в 1918 р., кримський уряд намагався приєднати до території республіки північні повіти колишньої Таврійської губернії.

На відміну від Республіки Тавриди, в 1919 р. більшовики зробили з минулорічних помилок декілька важливих для себе висновків. Вони більш прискіпливо поставилися до вирішення національного питання. Пам’ятаючи про повстання кримських татар навесні 1918 р., цього разу більшовики розпочали долучати як їх, так і представників інших національностей до справи «будівництва» на півострові нової держави. До Раднаркому Кримської республіки було включено п’ять кримських татар-більшовиків. Партія Міллі Фірка, яка повірила у відродження кримської державності, визнала більшовиків союзниками й обіцяла підтримку місцевому Раднаркому. Раднарком, своєю чергою, видав наказ про її легалізацію, чим ще більше розширив коло тих татар, які почали з прихильністю дивитися на нову більшовицьку республіку. При Кримському обкомі РКП(б) було створено низку національних бюро (як-от: мусульманське, німецьке, вірменське та ін.), на які покладалося завдання посилювати вплив більшовиків на півострові.

На відміну від безладу, який під час існування Республіки Тавриди у 1918 р. царював між урядом республіки та його збройними військами, в 1919 р. у цьому питанні відбулися істотні зміни. Тепер її керівництво більш ретельно слідкувало за своїми збройними силами, намагаючись навести там лад. Загони Червоної армії підпорядковувалися своїм начальникам, яких призначав Раднарком Кримської республіки в особі її військового комісара П. Дибенка. Їм заборонялося проводити самочинні обшуки, реквізиції, арешти та розстріли. Поступово викорінювався анархізм, який все ще був впливовою на півострові силою.

Проте в 1919 р. на порядку денному постало інше питання. Під час існування Кримської республіки між членами її уряду та командирами військових частин точилися запеклі сварки щодо визначення верховенства. Кожна зі сторін вважала себе основним «володарем» у Криму. Через сварки народжувалися накази, які суперечили один одному. Військові керівники скаржилися до Москви на партійних та радянських діячів півострова, а ті, своєю чергою, надсилали такі самі скарги на дії військових. Мешканці півострова потрапляли у становище, коли не мали жодної можливості зрозуміти, кому саме підпорядковуватися.

Ілюстративне фото надане автором.

Напередодні створення Кримської республіки в Москві відбувся VIII з’їзд РКП(б), який ухвалив курс на побудову комунізму. Ясна річ, що це рішення одразу почали втілювати в життя на всіх територіях, які потрапляли в залежність від більшовицької влади. Не став винятком і Крим. Одразу після його захоплення нова партійно-радянська влада розпочала будувати тут новий соціально-економічний лад. Майно громадян було націоналізовано, наявні кошти – відібрані. До кримських сіл попрямували численні продзагони, які мали відібрати у населення та відправити до центру якомога більше продовольства.

Як і рік тому, більшовицькі націоналізації, реквізиції, фінансові побори та інші різноманітні утиски викликали величезне обурення серед місцевого населення. Зростання невдоволення кримчан збіглося з іншою хвилею народного гніву, яка виникла на території України.

Протягом першої половини 1919 р. українське селянство повстало. Поширеність повстань змусила більшовиків відправляти в села, що бунтували, велику кількість військ. Щоб упокорити повсталих, більшовики вимушені були долучити до цього Кримську армію, виводячи її за межі півострова. В Криму залишилося порівняно мало частин Червоної армії. Відверта ворожість кримчан сприяла тому, що червоноармійці були вимушені взагалі покинути півострів. Влітку 1919 р. Кримська республіка припинила існування.

Тетяна БИКОВА, кандидат історичних наук,

науковий співробітник Інституту історії України НАН України

 

Читайте також по темі: Воєнні дії у Північній Таврії

SHARE