UA EN

29 Березня 2024

“Поза зоною доступу”: захист прав жінок на тимчасово окупованій території Кримського півострова

Загальносвітова проблема

Збройні конфлікти не є  ґендерно-нейтральними: в умовах тривалого насильства жінки зіштовхуються з підвищеним ризиком торгівлі людьми, примусу до вступу в статеві відносини, небажаної вагітності, ранніх шлюбів, небезпечних абортів та смерті при пологах. Їхня нормальна життєдіяльність ускладнена через руйнування захисних конструкцій та опор. При цьому на жінок, окрім звичної соціальної ролі, покладається тягар забезпечення їжею і водою та керування домогосподарством.

Близько 35% жінок у всьому світі стали жертвами фізичного або сексуального насильства в умовах конфліктів. Ймовірно, фактичний показник сягає 70%, оскільки насильство не обмежується завданням тілесних ушкоджень та сексуальними наругами[1]. Це також психологічне та економічне знущання, проведення традиційних ритуалів та постійний тиск, який перетворюється для жінок у звичну ситуацію, про яку вони не бажають або не можуть розповісти.

В умовах затяжних криз жінки страждають від економічної маргіналізації та експлуатації. При цьому поліпшення їхнього становища не є пріоритетним завданням для урядів, і в багатьох державах продовжують існувати дискримінаційні закони щодо рівної оплати праці, захисту материнства, працевлаштування біженців і внутрішньо переміщених осіб. Створення адекватного нормативного середовища переноситься на період пост-конфліктної відбудови, де воно часто «втрачається» серед інших, більш насущних завдань, що не дозволяє забезпечити тривалий мир. При цьому ще під час збройного конфлікту унікальні потреби жінок не забезпечуються з такою ж ретельністю, як потреби, пов’язані з житлом, водопостачанням та харчуванням, що вкорінює нерівноправні  ґендерні відносини. Показово, що в 2015 році лише 0,5% від фінансування гуманітарних заходів було спрямовано в даному напрямку[2].

Ситуація ускладнюється також тим, що в таборах для біженців та внутрішньо переміщених осіб на території країн, що розвиваються, часто реєструються лише особи чоловічої статі, у той час, як більше 80% внутрішньо переміщених і біженців у світі складають жінки та діти[3], і саме реєстрація дозволяє отримувати харчування та медичні послуги.

Досконале міжнародно-правове регулювання v. невтішні реалії

Під час збройних конфліктів жінки складають переважну більшість цивільного населення і мають отримувати відповідний захист, передбачений нормами міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини. Право жінок на особливий захист було визнано в Женевській конвенції про поводження з військовополоненими та в Женевській конвенції про захист цивільного населення під час війни, у Додатковому протоколі І, у Декларації Генеральної Асамблеї ООН про захист жінок і дітей за надзвичайних обставин і в період збройного конфлікту, у Бюлетені Генерального секретаря ООН «Дотримання МГП силами ООН». Дана норма має характер звичаєвої і повинна застосовуватися також у період неміжнародних збройних конфліктів.

Жінки користуються загальним правовим захистом, що включає повагу до їх особистості, честі, гідності сімейних прав, релігійних переконань і обрядів, свободу від будь-яких посягань на їхню честь, включно зі свободою від зґвалтувань, примусу до проституції або будь-яких інших форм зазіхань на їхню моральність. Даний перелік не є вичерпним, й історія підтверджує, що таке рішення виправдане. Зокрема, у справі Акаєсу Міжнародний кримінальний трибунал з Руанди визнав сексуальним злочином примус маленьких дівчат демонструвати гімнастичні вправи оголеними.

Жінки користуються правом на фізичну недоторканість, свободу від катувань та нелюдського або такого, що принижує гідність поводження. До жінок необхідно ставитися з належною до їх статі повагою і у всякому разі не гірше, аніж до чоловіків. До уваги мають братися особливі потреби жінок в контексті захисту, медичних послуг та допомоги. Вагітні та породіллі прирівнюються до поранених і хворих, які користуються додатковим захистом, щодо них не можна застосовувати найвищу міру покарання у формі смертної кари. У випадку окупації держава-окупант не повинна ускладнювати застосування преференційних заходів, які були вжиті щодо жінок до збройного конфлікту.

Що стосується жінок-військовополонених, то вони не можуть бути засуджені до більш суворих покарань або зазнавати більш суворого поводження під час відбування покарання, аніж жінки зі складу збройних сил держави, яка бере в полон, за аналогічні правопорушення. Обшук жінки проводиться виключно іншою жінкою. Жінки утримуються в приміщеннях окремо від чоловіків, в тому числі чоловіків-охоронців.

Окрім цілого масиву матеріальних норм, для жінок передбачена низка міжнародних інституційних захисних механізмів. На сьогодні найбільш ефективною є діяльність міжнародних кримінальних трибуналів та судів (МКТЮ, МКТР, МКС). Окрім того, жінки з більше, аніж 100 держав, які ратифікували Факультативний протокол до Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок[4], можуть подати індивідуальну скаргу до Комітету з ліквідації дискримінації, що стосується порушення їхніх прав під час збройних конфліктів. Індивідуальні скарги також може приймати Комісія зі становища жінок при Економічній і соціальній раді ООН, Комітет з прав людини, Спеціальний доповідач з питань насильства щодо жінок. Однак, втручання цих органів обмежується лише загальними рекомендаціями урядам.

Захист прав жінок у контексті окупації Кримського півострова

У лютому 2014 року Російська Федерація здійснила спробу анексії частини території України. І хоча окупаційна держава активно порушує права, що чоловіків, що жінок, ситуація з реалізацією прав останніх значно погіршилася. Жінки зазнають утисків на підставі приналежності до корінного народу (передусім, кримські татари як найчисельніша група), нацменшин (роми), відсутності російського паспортного документу та нелояльності до окупаційного режиму, як активні представниці громадянського суспільства та правозахисниці, як ВІЛ-інфіковані, багатодітні і навіть як прихожанки церков.

У найбільш вразливому становищі опинилися жінки, щодо яких суди, створені на окупованій території РФ в порушення норм міжнародного права винесли обвинувальні вироки. Посилаючись на відсутність жіночих колоній в Криму, РФ примусово переміщує таких жінок на свою територію, що є порушенням Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни, де вони піддаються дискримінації та принизливому поводженню[5]. Станом на 2017 рік щонайменше 600 жінок з Криму та материкової частини України утримувалися в змішаних або жіночих колоніях на території РФ. Таким особам часто відмовляють у належному лікуванні та госпіталізації, що є порушенням їхнього права на здоров’я. До них не допускають українського консула, адже позбавленим волі жінкам було примусово нав’язано громадянство окупаційної держави.

Також варто згадати й про дружин політичних в’язнів. Це близько 100 жінок, які самостійно виховують дітей і знаходяться в зоні потенційного ризику: без матеріальної допомоги і, часто, під загрозою опинитися без житла. Дана проблема, передусім, стосується кримських татар, які після депортації повернулися у 1990-х роках на територію півострова та побудували домівки на земельних ділянках, не отримавши дозволів на будівництво. Подібна ситуація може привести до примусового виселення та навіть знищення житла відповідно до рішення окупаційних судів.

РФ продовжує активно порушувати майнові права мешканців Кримського півострова. Окрім, знищення, примусового відчуження чи заборони на володіння власністю, яка однаково стосується представників обох статей, багатодітним жінкам, які відповідно до українського законодавства мали право отримати власну земельну ділянку, російські норми не гарантують подібних преференцій. Окрім того, РФ припинила надавати виплати жінкам, які згідно з українським законодавством мають статус матері-героїні. До того ж, допомога при народженні дитини в окупаційній державі, на відміну від України, має накопичувальний характер і нею можна скористатися лише після досягнення дитиною певного віку. Варто нагадати, що відповідно до норм МГП окупаційна держава зобов’язана зберігати заходи, що поліпшують становище окремих категорій жінок, введені до початку збройного конфлікту.

Цілковито нехтуючи культурними правами, що жінок, що чоловіків, РФ унеможливлює їхнє навчання рідною мовою, вільне сповідування релігії, свободу асоціації та мирних зборів. Так, відповідно до даних «Міністерства освіти Криму» на територій окупованого півострова функціонує лише одна школа з українською мовою викладання, і тільки 0,2% учнів здобувають освіту українською мовою. Дещо більше – 3,1% школярів навчаються кримськотатарською, однак, відповідно до вимог окупаційної влади школи з цією мовою викладання мають обов’язково містити російськомовні класи. Можна припустити, що реальна ситуація значно складніша і не відповідає завищеним статистичним даним окупаційної влади. Що стосується релігійних свобод, варто згадати, що із Кримського півострова фактично були видавлені Українська православна церква й інші конфесії, в тому числі протестантські, а легальна в Україні організація «Хізб ут-Тахрір» переслідується РФ як терористична.

У доповідях Управління Верховного комісара ООН з прав людини неодноразово підкреслювалися проблеми, пов’язані із неможливістю жінок отримати медичну та соціальну допомогу, а також захист у випадку насильства. Несвоєчасне надання медичної допомоги жінкам, призводить до їхньої смерті, а відмова лікарень надавати відповідні послуги щоразу пояснюється відсутністю полісу медичного страхування. Оформити його можуть лише ті, хто мають російський паспортний документ, що порушує задеклароване тією ж окупаційною державою право зберегти своє українське громадянство[6] та міжнародне право. Окрім того, в РФ  були криміналізовані та закриті програми замісної підтримувальної терапії для осіб з ВІЛ/СНІД, що значно скорочує тривалість життя хворих.

Також варто згадати про відсутність в РФ спеціалізованого законодавства з попередження насильства в сім’ї. При цьому, згідно зі статистикою, кожні 40 хвилин від домашнього насильства в РФ помирає одна жінка. Втрата Україною контролю над Кримським півостровом призвела до позбавлення жертв таких злочинів спеціального захисту, нехай не повністю досконалого, але хоча б прямо передбаченого законодавством. При цьому зростання домашнього насильства є одним із перших наслідків збройних конфліктів.

Жінки становлять більшість серед внутрішньо переміщених осіб.[7] Серед них чисельність жінок, які самі виховують дитину, значно більша, аніж в цілому по Україні, однак, останні продовжують зіштовхуватися з неможливістю отримати соціальну допомогу на материковій частині держави.

На території ж Кримського півострова, РФ, яка веде політику «привласнення» українських дітей, дискримінує жінок, які відмовилися від її паспортного документу, в оформленні права опіки. Оскільки, будучи іноземцями на власній території, відповідно до Федерального закону від 28 грудня 2012 року № 272-ФЗ (Закон Діми Яковлева)[8], вони обмежені в правах як усиновлювачі.

Ще одним наслідком російської агресії проти України є репресивна політика окупаційної влади щодо громадських активісток, журналісток та адвокатів. Як приклад, ускладнення діяльності адвокатів кримських політв’язнів Лілі Гемеджи та Олени Пестовської, затримання Веджіє Кашки,  кримінальне провадження над правозахисницею і журналісткою Лутфіє Зудієвою, залякування і витіснення з Кримського півострова активістки Українського культурного центру  Ольги Павленко.

Жінки продовжують перебувати на півострові страху без можливості отримати правовий і гуманітарний захист. Попри численні заклики міжнародних організацій надати належний і безперешкодний доступ моніторинговим механізмам на територію півострова, станом на 2020 рік РФ так і не допустила в Крим незалежних експертів. Більше того, у лютому 2014 року на півострові було унеможливлено діяльність Товариства Червоного Хреста України.  Україна також не звертає належну увагу на «жіноче питання». Так, проблеми та потреби жінок не були враховані в Національному плані дій на 2016-2020 рр. щодо виконання Резолюції РБ ООН 1325 про мир, жінок і безпеку[9], а самі жінки залишилися один на один із численними загрозами та ризиками, які часто призводять до втрати життя навіть без відкритого збройного протистояння. Жінки не залучені до процесу пошуку мирного врегулювання конфлікту. Однак, як показує світовий досвід саме вони відіграють вирішальну роль у побудові стійкого миру, тому час для  ґендерного збалансування пост-конфліктних стратегій настав.

Катерина РАШЕВСЬКА,

юрист Регіонального центру прав людини

____________________________

[1] Facts and figures: Humanitarian action. UN Women. 2017. URL: https://www.unwomen.org/en/what-we-do/humanitarian-action/facts-and-figures (Last accessed: 01.11.2020).

[2] Ibid.

[3] Carolyn McAskie. Gender, humanitarian assistance and conflict resolution. Office for the Coordination of
Humanitarian Affairs. URL: https://www.un.org/womenwatch/daw/csw/Mcaskie.htm (Last accessed: 02.11.2020).

[4] Факультативний протокол до Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок від 6 жовтня 1999 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_794#Text (Дата звернення: 05.11.2020).

[5] Тематична доповідь «Ситуація з правами людини в тимчасово окупованих Автономній Республіці Крим та місті Севастополі (Україна)». Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй з прав людини. П.115. Ст.18. URL: https://www.ohchr.org/Documents/Countries/UA/Crimea2014_2017_Ukrainian.pdf (Дата звернення: 05.11.2020).

[6] Report on the human rights situation in Ukraine 16 February to 15 May 2016. Office of the United Nations High Commissioner for Human Rights. URL: https://www.ohchr.org/Documents/Countries/UA/Ukraine_14th_HRMMU_Report.pdf (Last accessed: 04.11.2020).

[7] Тематичний звіт «Внутрішнє переміщення внаслідок конфлікту в Україні: підвищена незахищеність постраждалого населення та чинники напруженості в громадах». ОБСЄ. Спеціальна моніторингова місія в Україні. Ст.7 (Дата звернення: 05.11.2020).

[8] Федеральный закон от 28 декабря 2012 г. N 272-ФЗ “О мерах воздействия на лиц, причастных к нарушениям основополагающих прав и свобод человека, прав и свобод граждан Российской Федерации”. URL: https://rg.ru/2012/12/29/zakon-dok.html (Дата обращения: 05.11.2020).

[9] Про затвердження Національного плану дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 “Жінки, мир, безпека” на період до 2020 року. Розпорядження Кабінету міністрів України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/113-2016-%D1%80#Text (Дата звернення: 05.11.2020).

 

Матеріал підготовлений за підтримки «Фонду прав людини» Посольства Нідерландів в Україні в рамках реалізації проекту «Крим: час боротися за право» громадською організацією «Кримський центр ділового та культурного співробітництва «Український дім».

Вже мінімум шість років у Росії нелегітимний президент, – Олександр Левченко

15-17 березня 2024 року в РФ та на підконтрольних путінському режиму окупованих територіях відбулися так звані «президентські вибори». Російська диктатура давно не має нічого спільного з демократією,

Особистості: видатний кримський лікар Олександр Яценко

Інформаційна агенція «Голос Криму» за сприяння медіаініціативи «Кримські українці» продовжує знайомити читачів з історіями кримських українців. Героєм сьогоднішньої історії стане відомий український хірург Олександр Яценко. Дата народження

У центрі Діорами “Штурм “Сапун-гори” українець Іван Яцуненко встановлює прапор Перемоги

Інформаційна агенція «Голос Криму» за сприяння медіаініціативи «Кримські українці» продовжує знайомити читачів з історіями непересічних українців Криму. Сьогоднішню березневу оповідь ми ведемо про Івана Яцуненка – Героя

Розмова у Таврійському виші про екологічні події в Україні та їх наслідки

Десятий рік поспіль через російську агресію Україна не лише стикається з політичними та соціальними труднощами, але й зазнає серйозних екологічних наслідків. Спочатку анексія Криму та військові дії

Перші акції українського спротиву в умовах російської окупації Криму

2 березня 2014 року в місті Сімферополі відбулася перша акція спротиву в умовах початку російської окупації, організована рухом «Євромайдан-Крим». Євромайданівці на  той час, усвідомлюючи всі загрози, все

29 Березня 2024