UA EN

28 Березня 2024

Окупована, анексована чи спірна? До питання міжнародно-правової кваліфікації території Кримського півострова

Відповідь на питання щодо правової кваліфікації території Кримського півострова після подій 2014 року не є однозначною, попри те, що існують терміни зі спеціалізованого національного законодавства, які вживаються на внутрішньому та міжнародному рівні юристами, дипломатами, журналістами чи активістами. Відверто кажучи, особа, яка не належить до перерахованих спільнот або ж ще не займається питаннями Криму, відчуває на собі тиск семантичного забруднення, не розуміючи, чому окупація, яка за визначенням, є тимчасовою, у нас «тимчасова окупація», а анексія – лише «спроба», а не завершене заборонене міжнародним правом діяння. У лінгвістиці подібні явища називаються «плеоназм» (просторічне «масло масляне»), на державному рівні це зветься «політика», яка, вочевидь, має своє підґрунтя для існування. Але який погляд на дану проблему має міжнародне право?

Окупація завжди є тимчасовою, т.зв. ситуацією de facto (див.статтю 43 Гаазького Положення 1907 року), яка не позбавляє окуповану державу її суверенітету, а лише обмежує здійснення її повновладних прав. Відтак, окупація хоча і є фактичним заволодінням територією, однак, не передбачає права нею розпоряджатися. Відповідно, доки триває збройний конфлікт, окупаційна держава не може анексувати окуповану територію, навіть якщо вона захопила її цілком. У сьогоднішніх реаліях перехід суверенітету може бути здійснений лише шляхом укладення мирного договору або в результаті вільного волевиявлення суб’єкта, що має право на самовизначення (варто підкреслити, що в міжнародному праві не сформульовано чітких критеріїв виділення даного суб’єкта).

Територія, яку іноземна держава взяла під свій контроль, окупована незалежно від кваліфікації окупаційної держави і того факту, чи зустріла окупація супротив. Стан окупації необов’язково є незаконним сам по собі (лише якщо остання є результатом агресії або якщо окупація переросла в анексію), а окупаційна держава має як зобов’язання, так і певні права в контексті адміністрування окупованої території відповідно до міжнародних норм для збереження status quo ante bellum. При цьому варто зазначити, що суть окупації полягає в ефективному контролі над зайнятою територією, тому якщо його не встановлено, то прийнято говорити про «території, на які відбулося вторгнення» з відповідним застосуванням не норм щодо окупації (як lex specialis), а загальних правил ведення збройного конфлікту.

На окупованих територіях має діяти законодавства окупованої держави. Остання має право навіть під час окупації ухвалювати закони, в тому числі, що стосуються виключно окупованої території. Ці закони мають дотримуватися. Єдиним випадком, коли таке законодавство може бути призупинено окупаційною державою, є загроза її безпеці та застосуванню Женевських конвенцій. Окрім того, у ситуаціях, викликаних військовою необхідністю, задля підтримки громадського порядку, а також з метою забезпечення постачання продовольством, захисту культурних цінностей, оренди нерухомості та подібних ним, окупаційна держава має право ухвалювати власні закони. Вона також повноважна стягувати податки та інші грошові збори на потреби армії або управління, однак лише тією мірою, якою дані витрати відповідають можливостям окупованої держави, і лише в тому обсязі, в якому вони стосуються воєнних потреб. У той же час окупаційна держава не може змінювати статус посадових осіб та суддів на окупованій території, застосовувати до них будь-якого роду санкції за відмову від виконання покладених на них функцій.

На окуповану територію заборонено переміщувати власне цивільне населення, а також витісняти місцеве населення за її межі. Будь-які політики, спрямовані на зміну демографічного складу окупованих територій, засуджуються міжнародним співтовариством, що засвідчила ситуація з тимчасово окупованим Кримським півостровом.

Окупація завершується лише тоді, коли окупаційна держава звільняє захоплені території (наприклад, ситуація в Іраку у 2004 році), або коли вони добровільно передаються окупаційній державі попереднім сувереном.

У свою чергу, анексія полягає у захопленні всієї або частини окупованої території і включенні її до складу власної. Щоби наголосити на незаконному характері анексії в ході збройного конфлікту, під час розробки Женевських конвенцій у 1947 році експертами було запропоновано перед словом «анексія» додати прикметник «alleged» (контекстуально – «спроба анексії»). «Спроба анексії» як така не впливає на правовий статус території, яка залишається окупованою de jure. Це означає, що щодо цієї території продовжують застосовуватися норми міжнародного гуманітарного права і міжнародного права прав людини, які регулюють стан окупації. Відтак, поширення своєї правової системи і правозастосування на окуповану територію, за загальним правилом, є порушенням міжнародного права. Окрім того, до порушень також відносять зміну конституційного режиму і форми правління, створення нових військових і політичних організацій, розпуск держави і утворення інших політичних формувань, до чого неодноразово вдавалися окупаційні держави під час Другої світової війни.

Стан анексії унікальний тим, що особи, які проживають на окупованій території, часто отримують статус громадян окупаційної держави, а остання претендує на легітимність з посиланням на історичний контроль над анексованими землями або на спільне етнічне походження з їхнім населенням. Анексія завжди пов’язана із фактичним переходом суверенітету. Щодо неї діє презумпція невизнання міжнародної спільноти, в тому числі будь-яких дій, вчинених окупаційною державою на даній території, окрім тих, невизнання яких може погіршити становище цивільного населення, на чому наголошував Міжнародний Суд ООН.

Термін анексія, попри дискусії, які точаться навколо нього в юридичній доктрині, є самостійним. Його використання без приставок у вигляді «спроба» чи «незаконна» жодним чином не легітимізує захоплення території, а також не визнає його незворотності. На користь такого підходу свідчить низка визначень в авторитетних словниках з міжнародного публічного права (наприклад, в Енциклопедії міжнародного права Макса Планка) та з міжнародного гуманітарного права (Словник з міжнародного права збройних конфліктів), де анексія розглядається як силове придбання території однією державою за рахунок іншої.   Анексія передбачає ефективний контроль над даною територією та чіткий намір привласнити її назавжди (corpus et animus). Приєднані можуть бути будь-яка частина іншої держави або вся її територія. У той же час, анексією не є придбання terra nullius («нічийних земель»).

Об’єктивно важко навести приклад «законної» анексії (з погляду на вище викладене це взагалі неможливо), оскільки на противагу даному явищу існує інша правова категорія «цесія». У міжнародному праві цесія – це поступка, передача частини території однієї держави іншій, що супроводжується переходом суверенітету і закріплюється в міжнародному договорі. Зазвичай цесія здійснюється на оплатній основі, наприклад, в 1867 році Росія поступилася Аляскою США за 7,2 млн доларів. Цесія може бути подвійною або мати форму обміну територіями.

Відтак, говорити, що Кримський півострів – анексований, можливо. Подібне висловлювання не тягне за собою автоматичну легалізацію анексії і не суперечить міжнародному зобов’язанню щодо невизнання. Закріплення в законодавстві РФ статусу Автономної Республіки Крим та міста Севастополя як невід’ємних складових частин її території є достатнім актом для висновку, що це саме анексія, а не її «спроба». При цьому подібне законодавство ad initio є нікчемним згідно з міжнародним правом, оскільки суперечить нормі jus cogens (заборона агресії).

Цікаво, що в одному з досліджень Європейська комісія наполягає, що ситуація на Кримському півострові є окупацією, а не анексією. Європейська комісія вказує, що на користь такої позиції свідчить 2 фактори:

  • референдум, який відбувся 16 березня 2014 року, не був вільним і справедливим, що підтвердила Генеральна Асамблея ООН, яка вважає його таким, що не відбувся;
  • міжнародна спільнота схвалює відділення з подальшою анексією лише у випадках серйозних порушень прав людини, чого не було в українському Криму.

На сьогодні в межах ЄС, все ж, зустрічається термін «незаконна анексія», що лише підтверджує відсутність консенсусу в правовій науці з приводу того, чим є анексія насправді. Однак, одна й та ж територія може бути одночасно окупована і анексована. У цьому випадку, незаконною є саме окупація. Варто нагадати, що міжнародне гуманітарне право, як jus in bello, не займається питаннями jus ad bellum, зокрема, законністю початку збройного конфлікту. Тому, як вже було зазначено вище, окупація не є протиправною per se. Але у випадку початкової агресії і подальшої анексії захопленої території, можна говорити саме про незаконну окупацію. Відтак, Кримський півострів є незаконно окупованим і анексованим Російською Федерацією.

Спірна територія з точки зору міжнародного права – концепт, що належить до сфери мирного врегулювання спорів. Спір існує, якщо один суб’єкт міжнародного права заявить претензію до іншого суб’єкта, який, у свою чергу, відхилить її. Відповідно до принципу мирного вирішення міжнародних спорів у разі його виникнення суб’єкти зобов’язані звернутися до одного із мирних засобів і не можуть залишати спір невирішеним. Крім того, при розгляді спору в Раді безпеки (РБ) ООН член РБ, що є його стороною, має утримуватися від голосування. При цьому питання щодо того, чи є конфлікт спором, вирішує власне РБ. Відповідно до даних проекту вимірювання корелятів війни (ICOW) з 1816 року у світі було зафіксовано більше 800 територіальних спорів, зокрема, щодо Кашміру, Нагірного Карабаху, о. Зубара в Перській затоці до моменту його передачі Катару відповідно до рішення Міжнародного Суду ООН.

Територіальні спори – є особливою категорією міжнародних спорів, оскільки презюмується, що вони per se загрожують міжнародному миру та безпеці. Статус спірної території може бути остаточно врегульовано лише шляхом укладення міжнародного договору, в тому числі після винесення рішення міжнародною судовою установою.

Активне зловживання терміном «спірна територія»  – вже давно адаптована стратегія Ізраїлю. Відповідно до офіційної позиції, висловленої його зовнішньополітичним відомством, якщо під час здійснення самооборони держава, що реалізує таке право, займає території без визнаного суверена, то в разі конкуруючої претензії, дана територія буде вважатися спірною. При цьому, на думку колишнього голови Міжнародного Суду ООН Стівена Швебеля, якщо попередній власник отримав дану територію незаконно, держава, яка її окупувала в ході самооборони, має більше правових підстав для подальшого переходу суверенітету.

Уряд Ізраїлю також спирається на теорію «відсутнього суб’єкту поворотного права» (missing reversioner), посилаючись на неможливість встановити визнаного суверена над окупованими територіями до їхньої анексії Йорданією та Єгиптом. Ізраїль вважає, що, таким чином, вони не є частиною їхньої визнаної території. Відтак, умови статті 2 спільної для чотирьох Женевських конвенцій 1949 року не задовольняються, і територія є спірною, а не окупованою.

З юридичної точки зору не існує переконливих аргументів, що окуповані Ізраїлем території Палестини, є спірними. Натомість, Міжнародним Судом ООН було встановлено, що Західний берег, включно зі Східним Єрусалимом, залишаються окупованими Ізраїлем територіями, щодо яких діють норми міжнародного гуманітарного права і міжнародного права прав людини.

З погляду на ознаки територіального спору та на фактичні події в контексті окупації Кримського півострова можна стверджувати, що територія півострова не є спірною. Російська Федерація не висловлювала офіційної претензії. Україна, у свою чергу, її не відхиляла. РБ ООН не ухвалювала рішення щодо визнання цієї території спірною. Більше того, протягом 60 років Росія послідовно вважала дану територію українською, а після розпаду Радянського Союзу, зобов’язалася поважати існуючі державні кордони в Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (1997), не говорячи вже про славнозвісний Будапештський меморандум. Статус Кримського півострова закріплено в Конституції України як невід’ємної частини державної території, що загальновизнано міжнародним співтовариством.

Зроблені висновки щодо термінології в контексті Кримського півострова йдуть врозріз із вже адаптованими на національному рівні. Автор не наполягає на істинності своєї позиції, однак намагається продемонструвати інший погляд на існуючий категоріальний апарат. Врешті, щоб уникнути сумнівів з приводу юридичної коректності висловлюваного, можна скористатися альтернативним терміном, яким послуговується у своїх дослідженнях Венеціанська комісія, а саме «території поза межами міжнародно визнаних кордонів (окуповані/анексовані та інші)».

Катерина РАШЕВСЬКА
юрист Регіонального центру прав людини

_________________________________

Матеріал підготовлений за підтримки «Фонду прав людини» Посольства Нідерландів в Україні в рамках реалізації громадською організацією «Кримський центр ділового та культурного співробітництва «Український дім» проекту «Крим: час боротися за право».

Сім причин звільнити Крим

Деокупація і реінтеграція АР Крим і Севастополя є категоричним імперативом для української нації та має ним стати для цивілізованої частини людства загалом.  «Крим – це Україна!» –

АВТОНОМІЇ: поняття, класифікація, позитивні та негативні наслідки утворення на досвіді іноземних країн і ситуація в Україні (частина І)

У статті «Про права корінних народів та імплементація їх у законодавство України», що опублікована на сайті інформаційної агенції “Голос Криму” досліджувалось питання самовизначення корінних народів, а саме:

АВТОНОМІЇ: поняття, класифікація, позитивні та негативні наслідки утворення на досвіді іноземних країн (частина ІІ)

Як зазначалося у статті «Про права корінних народів та імплементація їх у законодавство України», зміст принципу самовизначення народів більш докладно розкривається в Декларації про принципи міжнародного права,

28 Березня 2024