Храмове свято у Севастополі. 28 серпня 2016 р. Фото: www.ugcc.od.ua

У 2020 р. на свято Покрови окупаційний «мировий суддя» Петро Киреєв оштрафував на тридцять тисяч російських рублів (близько 11400 гривень) ялтинську греко-католицьку парафію перенесення мощів Миколая Чудотворця за ч. 3 ст. 5.26 КпАП РФ – «Здійснення релігійною організацією діяльності без вказання свого офіційного повного найменування, в тому числі випуск або поширення в рамках місійної діяльності літератури, друкованих, аудіо- і відеоматеріалів без маркування зі вказаним найменуванням або з неповним чи заздалегідь неправдивим маркуванням»; ця санкція, крім адміністративного штрафу в розмірі від 30000 до 50000 рублів, передбачає конфіскацію вказаних матеріалів. Раніше, навесні 2019 р., на таку ж суму було оштрафовано греко-католицьку парафію в Севастополі – за відсутність вивіски з повною назвою релігійної організації на будівлі храму. Випадки «адміністративного» тиску на греко-католицькі парафії в окупрованому РФ Криму не є поодинокими: їх у цій розвідці ми розглянемо детальніше.

Освячення храму святих рівноапостольних князя Володимира і княгині Ольги в Керчі. 16 січня 2011 р. Фото: lh4.ggpht.com

Парафія Української греко-католицької церкви (УГКЦ) у Севастополі стала першою на території Криму, що була зареєстрована офійційно практично одразу після проголошення незалежності України, – 27 серпня 1991 р. Однак парафіям на півострові ніколи не велося легко: відсутність помешкань та коштів для утримання священиків, перепони з боку місцевої влади в отриманні земельних ділянок для спорудження культових будівель і перешкоди у будівництві храмів, очорнення у місцевих ЗМІ, погрози священнослужителям і вірянам, напади вандалів на майно – все це супроводжувало вірян УГКЦ в Криму понад 20 років. Не маючи власних храмових споруд, греко-католики були змушені проводити богослужіння на квартирах (Алушта) або у храмах інших конфесій (Ялта – храм Римо-католицької церкви) чи облаштовувати каплиці в орендованих приміщеннях (Євпаторія – частина будівлі бібліотеки курортної поліклініки), приватних будинках (Сімферополь) і не призначених для цього архітектурних формах (Керч – споруда колишньої котельні). Щойно у Севастополі було закладено підвалини храму поруч із побутовим вагончиком, який під час богослужінь заледве вміщував пару десятків вірян, – впритул до ділянки майже одразу постав храм УПЦ МП з двіницею, дзвони якої перешкоджали молитві греко-католиків. Також цілком нормально було погрожувати звільненням адміністрації тих чи інших закладів, якщо ті «ще хоч раз запросять уніатського попа» на урочисті або світкові заходи.

13 червня 2011 року, на сято Зіслання Святого Духа, в районі пансіонату “Прибережний” (м. Ялта, АР Крим) відбулося освячення нещодавно збудованого храму Пресвятої Трійці. Фото: news.ugcc.ua

Першим і, мабуть, останнім у Криму типовим греко-католицьким храмом, спорудженим «з нуля» за всіма канонами, став збудований на приватній території храм Святої Трійці в селищі Відрадне поблизу Ялти: цієї весни виповниться 10 років від його освячення. З російською окупацією Криму було втрачено надії на завершення спорудження храмів у Севастополі, селі Гончарному Севастопольського регіону та в Євпаторії.

Прихід путінських «ввічливих людей» до Криму розв’язав руки тим, хто мріяв про знищення всього українського на півострові. Стало ясно, що священикам і вірянам УГКЦ не уникнути переслідувань. Так, у Сімферополі було здійснено напад на приватний будинок, у якому була облаштована каплиця УГКЦ: зловмисники вчинили погром та залишили по собі образливі написи аерозольною фарбою з закликами до «ворогів православ’я» забиратися з Криму. На о. Ігоря Гавриліва, що до початку 2014 р. служив деканом Кримського деканату УГКЦ (у лютому рішенням Отця і Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава в Криму було утворено екзархат, який передбачав наявність осідку єпископа в Сімферополі), тиснули з вимогою перейти до УПЦ МП. У Севастополі 15 березня 2014 р. просто з храму після богослужіння співробітники СБУ та МВСУ, що перейшли на бік РФ, викрали капелана ВМСУ о. Миколу Квича: через знайдені у його квартирі під час незаконного обшуку 10 бронежилетів, які мали бути передані українським воякам, йому інкримінували «терористичну діяльність». Під час кількагодинного допиту співробітники російської контррозвідки застосовували до о. Миколи фізичну силу, вимагаючи від священика, який завжди і всюди послуговувався українською мовою, розмовляти російською, наголосивши: «Никакого украинского здесь не будет». Наступного дня йому вдалося виїхати з Криму.

Поступово з дозволу церковного керівництва півострів залишили всі священики УГКЦ, за якими вже давно стежили з метою організації провокацій і які попередньо вивезли на материкову територію України свої родини. Згодом до Криму повернувся парох євпаторійської громади о. Богдан Костецький, якого наприкінці 2014 р. Апостольська Столиця призначила делегатом пастирського округу Католицької церкви в Криму для вірян східного обряду. Ватикан офіційно не визнав російської окупації півострова, проте у грудні 2014 р. з урахуванням ситуації римо- та греко-католицькі кримські парафії в Криму було виведено з юрисдикції Одесько-Сімферопольської дієцезії РКЦ та Кримського (де-фако Одеського і Кримського) екзархату УГКЦ: таким чином було створено окремий пастирський округ, прямим чином підпорядкований Державному секретаріату Ватикану.

Після подій «кримської весни» місцеві видання та ЗМІ держави-окупанта почали закидати кримським греко-католикам, що вони, як і вся УГКЦ, підтримали «злочинний Євромайдан», однак наразі позбавлені можливості «безкарно пропагувати свою ідеологію, котра становить собою суміш українського націоналізму з обрубаними та підігнаними під нього псевдохристиянськими тезами». При цьому УГКЦ була звинувачена в тому, що в роки ІІ світової війни «співпрацювала з гітлерівцями», а нині «відверто благословляє війну, настановляє своїх парафіян вбивати російських окупантів і хоче примусово навернути на свою віру» всіх православних мешканців українських регіонів, окупованих Росією. Лунали навіть заклики до того, щоб греко-католицькі структури в РФ і на загарбаних нею територіях «заборонити як терористичні та ліквідувати». В результаті цілеспрямованого потоку брехні та очорнення діти з греко-католицьких родин у Криму стали фактично вигнанцями через своє етнічне походження та релігійні погляди; чимало сімей були змушені залишити Крим не лише через моральне та психологічне пригноблення, а й через цілеспрямоване вилучення окупантами української мови з освітнього процесу.

Станом на січень 2016 р. в Криму на постійній основі перебував тільки один священик УГКЦ; інші мали право здійснювати богослужіння на півострові на ротаційній основі за наявності міграційних карт, оскільки вони як громадяни України мали право перебувати на території окупованого Росією Криму не більше ніж 90 днів. Подану в середині 2015 р. заяву на перереєстрацію Кримського екзархату УГКЦ за законодавством держави-окупанта не було підтверджено: в Одеському екзархаті зазначили, що «влада» півострова постійно вказувала на дріб’язкові граматичні помилки у поданих документах. У цьому випадку стояв вибір між «юридичним» урегулюванням питання або ліквідацією громад із позбавленням майна. На той час конкретні претензії на адресу священиків і парафіян УГКЦ не лунали, проте давалися взнаки антиукраїнські настрої на окупованому півострові.

10-літній ювілей парафії Покрови Пресвятої Богородиці УГКЦ у Євпаторії. На передньому плані зліва направо: о. Богдан Костецький, єпископ-помічник Одесько-Сімферопольської дієцезії РКЦ вл. Яцек (Пиль), вл. Михаїл (Бубній). Жовтень 2015 р. Фото: ugcc.od.ua

Кримські релігійні громади УГКЦ були змушені відмовитися від декларування своєї структурної належності, використовуючи під час перереєстрації назву «Католицька церква візантійського обряду». В липні 2017 р. єпископ Одеського екзархату УГКЦ Михайло Бубній, що мав повноваження адміністратора Кримського екзархату, розповів, що всі релігійні організації в Криму були змушені перереєструватися за законодавством держави-окупанта; при цьому на подання документів окупаційна «влада» півострова спочатку відповіла негативно, після чого було заявлено, що назви «українська» та «греко-католицька» у «російському» Криму неможливі. Після консультацій з Апостольською Столицею було напрацьовано висновок: краще змінити назву, ніж втратити парафії та залишити вірян. Відтак у Керчі, Євпаторії, Сімферополі, Ялті та Севастополі виникли 5 парафій «католицької церкви візантійського обряду» як «місцеві релігійні організації», формально незалежні від УГКЦ: підкреслювання їхнього українського статусу могло б завдати реальної шкоди священнослужителям і парафіянам. Тим паче, в експертних висновках як «не з’ясоване належним чином» трактувалося питання про юрисдикційну належність і відношення парафій до УГКЦ та єпископа Михайла Бубнія, що є фактичним екзархом для кримських вірян.

У червні 2016 р. греко-католицька громада Євпаторії була позбавлена тимчасової каплиці, що роками розташовувалася в приміщенні бібліотеки центральної курортної поліклініки на набережній Горького: орендодавці відмовилися продовжити угоду з громадою. У вересні «суддя Ленінського районного суду» Севастополя Надія Істягіна винесла постанову в адміністративній справі, порушеній «відділом МВС РФ по Ленінському району» проти міської греко-католицької громади через те, що їй служив парафіяльний священик – громадянин України без дозволу на працю або патента від держави-окупанта: з нього брали пояснення двічі. Крім штрафу, громаді було призначено «адміністративне покарання» у вигляді призупинення діяльності на 2 тижні; священика ж було депортовано з забороною в’їзду на територію РФ та окупованого нею Криму. Слід зазначити, що наступного року греко-католицька громада Севастополя порівняно з весною 2014 р. зменшилася вдвоє – з 80 до 40 осіб.

Влітку 2017 р. єпископ Михайло Бубній наголосив, що до вірян УГКЦ в Криму застосовують зовнішній тиск, щоб вони не сповідували свою віру; він також зазначив, що Блаженніший Святослав свого часу назвав кримських греко-католиків «сповідниками віри». На той час у Криму залишилося тільки двоє священиків, котрі фізично не були в змозі обслужити всі 5 парафій, відстань між якими складає від 150 до 300 кілометрів. «Треба, щоб все ж таки знайшлися жертовні місіонери-апостоли серед нашого духівництва, які готові були б відповідати на знаки часу і послужити нашим вірним у Криму, котрі дуже потребують підтримки з боку церкви», – додав архієрей.

На той час кримські греко-католики не наражалися на переслідування з боку місцевого населення чи «офіційної влади». Однак на їхньому житті не могло не позначитися законодавство держави-окупанта, нетолерантне до «нетрадиційних» віровизнань, до якого зараховується і східний обряд Католицької церкви. Зокрема, у 2017 р. в РФ набув чинності пакет антитерористичних законів, відомий під назвою «пакета Ярової». Зокрема, згідно з ними, кожний парафіянин тієї чи іншої громади повинен бути зареєстрований та внесений до списків із зазначенням усіх паспортних даних. Відтак під час богослужіння у храмі можуть бути присутні лише особи, зазначені у переліку парафіян: у разі виявлення «компетентними органами» особи, що ходить до церкви, але не є внесеною до списків, у громади можуть виникнути істотні проблеми. Також представники «нетрадиційних» конфесій дістали заборону відправляти богослужіння поза храмом (винятками є хіба що цвинтарі) та «пропагувати» засади своєї віри: як «пропаганда» може бути витлумачений навіть розклад богослужінь громади, вивішений на дошці оголошень або оприлюднений у мережі. З огляду на ці обставини чимало вірян просто припинили відвідувати богослужіння у храмах.

Наразі фактично неможливо довідатись про життя кримських греко-католиків в окупованому Криму, яких нині дехто дозволяє собі звинувачувати у «відсутності патріотизму» та навіть у «зраді Батьківщині» через вимушене отримання окупаційних «документів» і переформлення парафій за законами держави-окупанта – яке, до речі, більше створює негаразди, аніж захищає від них. Громади не мають власних інформаційних ресурсів: сайт Кримського деканату УГКЦ припинив своє існування ще у 2014-2015 рр. Так само на офіційних ресурсах УГКЦ про релігійне життя в Криму роками не повідомляється абсолютно нічого, а розділ «Новини Кримського екзархату» на сайті Одеського екзархату так само роками залишається порожнім. Лише часом у звітах правозахисників з’являються поодинокі звістки про ті чи інші кари на парафіян або священиків – штрафи, депортації, тимчасова заборона діяльності тощо. В умовах катастрофічного браку священнослужителів, «адміністративного» тиску та подальшого відпливу з громад осіб молодого та середнього віку (часом цілими родинами), парафіям, що до російської окупації Криму навіть у несприятливих умовах розвивалися і жили повноцінним життям, а нині змушені існувати, жодним чином не виявляючи свого духовного зв’язку з рідною країною, загрожує стагнація та повільний занепад аж до зникнення.

Віталій СОЛОНЧАК

SHARE