Наслідки зобов’язання  невизнання у відносинах між інвалідами: приклад Республіки Кіпр для Криму

127

Якщо Ви були змушені покинути чи продати за безцінь свою домівку через окупацію або ж Вас позбавили права власності на землю чи на нерухомість за рішенням окупаційної влади, попри всю потворність ситуації міжнародне право доводить – винного буде покарано. Зазвичай, ми розглядаємо відповідальність за дії держави-агресорки та її посадових осіб, але чи будуть негативні наслідки для більше, аніж півтори сотні колонізаторів Кримського півострова? Адже в той час, коли одні свідомо йдуть на ризик, інші вважають, що набули право власності добросовісно, в «законний» спосіб. Але чи є законним те, чиє коріння криється в порушенні фундаментальних принципів міжнародного права? Як впливає зобов’язання невизнання на приватні відносини? Спробуємо розглянути на конкретному прикладі, пов’язаному з турецьким вторгненням на Кіпр.

Попри те, що відповідно до норм міжнародного гуманітарного права окупація завжди є тимчасовим явищем, у свідомості пересічної людини, пів століття захоплення північної частини Кіпру можуть здаватися звичною ситуацією. Справді, за такий період ті, хто покинули цю територію ще в 70-х роках, більше не сприймаються новими мешканцями, як власники будь-якого майна. З-поміж іншого, це пояснюється політикою окупаційної адміністрації, яка спочатку обмежила грекам-кіпріотам доступ до їх власності, а згодом – почала її розподіляти, в тому числі роздаючи відповідні підтверджувальні документи та вносячи зміни до реєстрів і кадастрів. За цей час один і той самий об’єкт міг послідовно відчужуватися на користь кількох осіб, тоді, як його легітимний власник перебував за межами північного Кіпру і не отримував жодної компенсації чи хоча б повідомлень про долю його майна.

Одним із таких власників є Мелетіс Апостолідіс, чий приклад доводить «борітеся – поборете». У 1974 році разом з сім’єю він був висланий з окупованої території, де в муніципалітеті Лапітос володів земельною ділянкою. Протягом тривалого часу Мелетіс не мав доступу до свого майна, так само, як і можливості реалізувати свої майнові права. Його ділянку без будь-якого відшкодування було передано у власність самопроголошеної Турецької республіки Північного Кіпру, а згодом – послідовно викуплено третіми особами, остання з яких, врешті, продала її подружжю Орамс з Великої Британії.

У 2003 році, після 30 років окупації, Мелетіс Апостолідіс, нарешті, зміг поїхати до своєї домівки, але там на нього чекав неприємний сюрприз: розкішна дача з басейном британської сім’ї, яка, ймовірно, навіть не підозрювала, скільки судових процесів її чекає попереду. Чому ділянку придбали піддані держави, яка не визнає наслідків турецького вторгнення? Це питання відсилає нас до моралі та правосвідомості. Ми ж спробуємо проаналізувати ті конкретні дії, які дозволили Мелетісу відновити право власності на окупованій території.

З вимогою витребувати своє майно від незаконних власників Мелетіс Апостолідіс спочатку звернувся до суду на підконтрольній Кіпру території. Після винесення позитивного рішення, відповідно до процедур, передбачених для держав-членів ЄС (Регламент Брюссель І), справа про його виконання слухалася у суді Великої Британії (послідовно у двох інстанціях, оскільки родина Орамс щоразу наполягала на перегляді зроблених висновків), а згодом – у Європейському суді справедливості (Суд ЄС) та Європейському Суді з прав людини (ЄСПЛ), але Феміда залишилася на боці заявника – нові «власники» мали покинути його земельну ділянку, повернувши її до попереднього стану та відшкодувавши будь-які матеріальні та моральні збитки.

Окремі аспекти згаданих судових рішень релевантні та важливі в контексті окупації Кримського півострова. Так, Верховний Суд Республіки Кіпр 21 грудня 2006 року підкреслив: той факт, що північні території держави є окупованими і там діє незаконна адміністрація – широко відомий, установлений і проголошений на міжнародному рівні. Тому добросовісний покупець нерухомості на окупованій території повинен бути особливо уважним, вивчаючи будь-які документи, що підтверджують права попереднього власника. Таку оцінку найбільш логічно проводити за допомогою незалежної юридичної консультації. Окрім того, британська родина, проявляючи пильність, мала би запросити додаткову інформацію від кадастрових органів єдиної визнаної держави на цій території – Республіки Кіпр, які би підтвердили чи спростували законність володіння ділянкою. Варто також підкреслити, що Уряд Сполученого Королівства проявляв належну обачливість і видавав відповідні рекомендації для своїх підданих щодо протиправної експлуатації власності греків-кіпріотів окупаційною владою, тому Орамси не могли посилатися на необізнаність у ситуації, що склалася. Так само, як це не зможуть робити й російські колонізатори в Криму.

Ситуацію українців ускладнює той факт, що Російська Федерація захопила архіви та кадастри, тому окремим особам буде важко довести своє право власності. Втім, відповідно до рішень ЄСПЛ у справах Керімова та інші проти Росії, Дамаєв проти Росії, Чирагов та інші проти Вірменії визначено, що спектр документів, які окремо або кумулятивно можуть свідчити на користь визнання права власності – досить широкий в умовах збройного конфлікту: витяги із житлових кадастрів місцевих органів влади, свідоцтва про право власності, витяги із земельних кадастрів чи податкових реєстрів, креслення, плани, фотографії, відомості про поштові відправлення, покази свідків, технічні паспорти.

Наступне важливе питання, яке підіймалося перед судами вже родиною Орамс, стосувалося наявності юрисдикції в судів Республіки Кіпр вирішувати долю майна на непідконтрольній території. Це добре адаптована схема і Російською Федерацією в міжнародних інстанціях, тому важливо підкреслити, що британські суди, а також Суд ЄС та ЄСПЛ в унісон підтвердили: відсутність ефективного контролю над окупованою територією не позбавляє суди Республіки Кіпр компетенції розглядати провадження, що стосуються майна, розташованого на ній, попри будь-які складнощі, яких може зазнати Мелетіс Апостолідіс під час виконання отриманого рішення. Окрім того, оскільки перед британськими судами слухалася справа про визнання та виконання рішення суду іноземної держави, то з посиланням на вже згаданий Брюссель І було вказано, що аспекти щодо юрисдикції в регламенті стосуються розподілу повноважень між державами, а не на внутрішньому рівні між національними судами.

Це застереження – важливе, оскільки, Мінська конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, яка для України та Росії виконує подібні до Брюссель І функції, містить таке ж розуміння поняття юрисдикція (у тексті – компетенція), як і її європейський аналог.  Відповідно ж до українського законодавства (стаття 27 Цивільного процесуального кодексу України) позови до фізичних осіб (в тому числі, віндикаційні – про витребування майна з незаконного володіння) мають подаватися за місцем проживання відповідача (у нашому випадку – окупована Автономна Республіка Крим), однак, стаття 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» передбачає розгляд таких цивільних проваджень залежно від конкретних обставин –  місцевими загальними судами міста Києва або місцевими загальними судами, розташованими в межах Херсонської області.

Здавалося б, внутрішня справа Республіки Кіпр, врешті, була паралельно винесена на розгляд двох регіональних судових установ: Мелетісом Апостолідісом для виконання рішення – у Суд ЄС, сім’єю Орамс для оскарження можливих порушень їхніх прав – до ЄСПЛ. Британські піддані наполягали, що провадження у кіпрських судах не відповідало стандартам, передбаченим статтею 6 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (ЄКПЛ), а також, що вони не мали ефективного засобу правового захисту у зв’язку з цим згідно зі статтею 13 ЄКПЛ. Такий механізм дій, у разі, якщо би він спрацював, дозволяв Орамсам наполягати на неможливості виконання даних рішень, в тому числі у Великій Британії. Більше того, особливості судової практики в Республіці Кіпр (наприклад, розгляд справ виключно грецькою або турецькою мовами, повідомлення про судове засідання), справді, на перший погляд, викликали питання щодо забезпечення справедливого правосуддя. Однак, після розгляду кожної скарги, ЄСПЛ встановив, що діяльність судів Республіки Кіпр відповідала стандартам Конвенції. Цікаво, що досить ретельне вивчення обставин справи Судом було проведено навіть попри те, що заявниками не були дотримані вимоги щодо шестимісячного строку. Окрім того, ЄСПЛ, на відміну від інших «кіпрських справ», цього разу «самоусунувся» від окупаційного (політичного) контексту.

Ситуація з окупацією Кримського півострова дещо складніша з погляду на можливість виконання рішення українського суду за згаданою Мінською конвенцією. Але в такому випадку оскаржувати відмову Російської Федерації від виконання також можна шляхом подання скарги до ЄСПЛ на порушення статті 6 ЄКПЛ.

Тож, як би не здавалося російським колонізаторам в Криму, що окупація – це стабільність, а окупаційна влада – законна, невизнання анексії півострова, багато разів підтверджене міжнародною спільнотою, свідчить про ілюзорність таких переконань. Можливо, сьогодні хтось радісно відкорковує шампанське, святкуючи переїзд в нову оселю на окупованій території, тоді, як її законний власник вкотре вимушено шукає доступне орендоване житло на материку. Але приклад Мелетіса Апостолідіса демонструє нам, що завтра ситуація кардинально зміниться, адже зобов’язання невизнання – це не тільки про поведінку держав, це й про відносини між їхніми громадянами.

Катерина РАШЕВСЬКА, юрист Регіонального центру прав людини

Матеріал підготовлений за підтримки «Фонду прав людини» Посольства Нідерландів в Україні в рамках реалізації громадською організацією «Кримський центр ділового та культурного співробітництва «Український дім» проекту «Крим: час боротися за право».

SHARE