Крах Кримської радянської республіки

86

Протягом весни 1919 р. у Москві сформувалася думка про те, що настав час для «законодавчого оформлення більш тісного з’єднання всіх суверенних республік». Цей військово-політичний союз став першою спробою більшовиків провести централізацію військового та народногосподарського керівництва на території всіх радянських республік.

13 квітня 1919 р. під керівництвом В. Леніна відбулося засідання пленуму ЦК РКП(б), на якому було обговорене військове питання та події, що відбувалися на території Білорусії, Литви, Естонії і Криму. 24 квітня В. Ленін у записці, адресованій Е. Склянському, дав детальні вказівки щодо директиви ЦК про військову єдність радянських республік. 29 квітня відбулося об’єднане засідання політбюро й оргбюро ЦК РКП(б), де обговорювалося питання про єдність командування арміями всіх радянських республік. 4 травня під керівництвом В. Леніна відбувся пленум ЦК РКП(б), який розглянув військове питання і прийняв директиву про єдине військове командування арміями як Росії, так і дружніх їй радянських республік. 12 травня відбулося засідання політбюро ЦК РКП(б), на якому розглядався проєкт угоди між «дружніми радянськими соціалістичними республіками» та питання про єдину зовнішню економічну політику. 28 травня політбюро ЦК РКП(б) розглянуло питання про військово-економічне співробітництво з Україною та Кримом.

1 червня ВЦВК РСФРР видав декрет «Про об’єднання радянських республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії для боротьби зі світовим імперіалізмом». У ньому зазначалося: «Перебуваючи цілком на ґрунті визнання незалежності, свободи і самовизначення трудящих мас України, Латвії, Литви, Білорусії і Криму і виходячи як з резолюції Українського ЦВК, прийнятої на засіданні 18 травня 1919 р., так і пропозицій радянських урядів Латвії, Литви і Білорусії, ВЦВК визнає необхідним провести тісне об’єднання: 1) військових організацій і військового командування; 2) рад народного господарства; 3) залізничного управління і господарства; 4) фінансів та 5) комісаріатів праці Радянських Соціалістичних Республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії і Криму з тим, щоб керівництво зазначеними галузями народного життя було зосереджено в руках єдиних колегій».

Форма об’єднання республік передбачала особливе становище органів РСФРР, які одночасно виконували функції органів влади та управління для всього об’єднання радянських республік. Армії всіх республік були перетворені на єдину армію, на чолі об’єднаних наркоматів були поставлені уповноважені наркоматів РСФРР.

Юрій Петрович Гавен.

Проте невдовзі на порядок денний вийшли зовсім інші питання. Політика, що впроваджувалася більшовиками, викликала масові повстання селян. Улітку 1919 р. не тільки Кримський півострів, а й вся Україна були охоплені численними селянськими повстаннями. Радянський уряд мав направляти в райони повстань велику кількість військ. Цим скористалися сили Антанти та Добровольчої армії. З Ак-Монайського перешийку з’єднані війська перейшли в наступ на територію півострова. У зв’язку з цим 8 червня було створено Раду оборони Кримської республіки як вищий орган влади. До її складу увійшли П. Дибенко, Ю. Гавен і С. Вульфсон (Давидов). 11 червня 1919 р. Рада оборони оголосила у Криму воєнний стан. 12 червня в Криму висадився білогвардійський десант генерала Я. Слащова. Радянські органи влади почали евакуацію.

9 липня до ЦК РКП(б) було надіслано доповідну записку від більшовика В. Горохова. В ній він зазначав: «Прибувши в м. Сімферополь у розпорядження Кримського обкому РКП(б) по відрядженню ЦК РКП(б), я був направлений у розпорядження Наркомату внутрішніх справ до тов. Гавена і потім зарахований до інструкторського відділу. Я виконував покладену на мене роботу до дня втечі всіх військових і деяких радянських установ із Сімферополя. Чому я говорю, що до дня втечі? Тому що я не можу назвати це евакуацією. 20 і 21-го біжать штаби, лазарети, авточастини, інженерні частини, інші, один в одного віднімаючи візників. З револьверами в руках біжить публіка на вокзал, і далі йде на вокзалі сильний скандал через вагони й ешелони. В результаті біжать зі станції її комендант і його співробітники. Випадково прийшов на станцію тов. Бабахан, комуніст-кавказець, і запитав, де комендант станції. Йому відповіли залізничники, що вже нікого немає, вони всі виїхали. Тоді тов. Бабахан як комуніст оголосив себе комендантом станції і вивіз останній ешелон. Останнім виїхав він сам до командувача Кримської армії тов. Дибенка, де є його доповідь, і далі проїхав у Москву. Серед армії Дибенка немає ніякої дисципліни і товариського ставлення до народу, антисемітизм розвинутий жахливо дуже. На жінку-робітницю дивляться як на виродка, мені самому доводилося вести бесіду серед червоноармійців Дибенка. Але достатньо червоноармійцям сказати одне слово, що ти комуніст, і відразу можна зустріти слова: «Забирайтеся ви зі своєю комуною в Москву». В ці останні дні сильно розвинуті грабежі, навіть у Сімферополі, де більше, ніж в інших містах, було вжито заходів проти них. Так, було пограбовано будинок № 1 на Менделєєвській вулиці, де розміщувався гуртожиток комуністів, і постраждала від грабунку завідувачка клубної секції при клубі ім. Леніна тов. Роза Грінберг. І коли втрутилися відповідні співробітники політвідділів, тоді вони теж ледве не стали жертвами, і коли це було доведено до відома штабу армії, то там відповіли, що нібито їх затримати не є можливим через те, що вони того ж дня були відправлені на фронт. Імена і прізвища грабіжників відомі як завідувачці клубної секції, так і міліції першої ділянки. На цьому я закінчую свою доповідь про Крим». Як то кажуть, не можна ні додати, ні забрати…

Такий же стан спостерігався і в кримській партійній організації. На відміну від 1918 р., коли всі члени більшовицької партії втекли з півострова, цього разу Кримський обком РКП(б) намагався залишити власну організацію, яка мала вести в Криму підпільну роботу. Проте зрештою і з цим нічого не вийшло. Знову надамо слово учаснику тих подій Ю. Гавену: «Евакуація радянської влади відбувалася дуже спішно і досить неорганізовано. Завдяки цьому ми не змогли підготувати все необхідне для кримського підпілля. Обкомом було висунуто керівний підпільний колектив в особі тов. М. Бабахана, Ольнера і Шульмана, а в останній момент, перед самою евакуацією, було вирішено залишити в підпіллі ще й тов. Хайкевича, який у цей час був членом і секретарем бюро обласного комітету. Чому обласний комітет зупинився саме на кандидатурах Бабахана, Ольнера, Шульмана і Хайкевича? Ці товариші приїхали до Криму тільки нещодавно і тому не були відомі в Криму як більшовики. Окрім них, штабом Червоної армії був залишений для підпільної роботи член Революційної ради кримської Червоної армії Ахтирський-Мартьянов. Тов. Шульман не встиг як слід законспіруватися, а тому евакуювався разом з Червоною армією з Криму і переїхав до Одеси. Члени бюро Кримського обкому Гавен, Шульман і Назукін, які вже евакуювалися, на своєму засіданні в Одесі вирішили утворити невеликий осередок кримських працівників в Одесі, яким було доручено створити матеріально-технічну базу для кримського підпілля, встановити зв’язок з Туреччиною. На жаль, залишена в Одесі група кримських працівників (Шульман, Гавен, потім Хайкевич та ін.) це завдання не виконала. Крім того, вона вважала необхідним встановити зв’язки з кримськотатарською націоналістичною буржуазною організацією Міллі Фірка і провести переговори з її лідерами на предмет залучення їх на наш бік революційної боротьби проти білогвардійської влади. 23 червня білі зайняли Сімферополь. Через кілька днів верхівка партійного підпілля зібралася в Євпаторії і влаштувала нараду, що дозволило Бабахану виїхати на Кавказ, де він залишався близько чотирьох місяців. Таким чином, з трьох осіб у Криму залишилося тільки двоє – Ольнер і Хайкевич. Через тижні три і вони виїхали в Одесу, залишивши кримське підпілля без керівництва. Щоправда, вони хотіли керувати кримським підпіллям з Одеси, але це їм не вдалося, тому що було недоцільно. І в Криму жодного з членів залишеної для керівництва трійки не залишилося. Від серпня аж до листопада (1919 р., – авт.) фактично Кримського обкому не існувало».

Про розклад більшовицьких військ розповідав у спогадах учасник Добровольчої армії, артилерист С. Шидловський: «Акманайська позиція, хоча й мала дріт й окопи, але не являла собою чогось серйозного. Окопи не були глибокими, землянок і бліндажів не було; дріт був в один ряд, до того такий, що (я сам це бачив) якщо штовхнеш ногою один зі стовпчиків, увесь ряд падає. Це була «уявна лінія», а не позиція. Коли ми зайняли Акманайський перешийок, відбулася зміна настроїв як у нас, так і у них, чому – мені залишається незрозумілим. Більшовики не перейшли одразу у наступ, чим дали нам зібратися з силами, у нас після перепочинку з’явилося більше впевненості. З кожним днем стояння у них дух занепадав, у нас – підіймався. Коли ми опиралися й наступали, то майже не зустрічали жодного опору. Червоні зовсім не виносили атак кавалерії і ніколи її не приймали. Стріляти у них не вміли ані окремі стрілки, ані артилерія, і з тієї кількості патронів і снарядів, які вони випускали, ми зазнавали мінімальних втрат, вони ж від нашого вогню страждали значно більше. Вони брали не якістю, а кількістю. Це були, скоріше, банди, а не війська».

24 червня 1919 р. радянські частини були змушені покинути Сімферополь, а ще через дві доби в Криму не залишилося жодного червоного загону. Уряд Кримської республіки евакуювався до Нікополя, а потім – у Київ. Кримська Соціалістична Радянська Республіка припинила існування.

Тетяна БИКОВА, кандидат історичних наук,

науковий співробітник Інституту історії України НАН України

Фото надані автором

SHARE