Фото з відкритих джерел

7 січня 1932 року державний секретар США Генрі Стімсон направив до зовнішньополітичних відомств Японії та Китаю ідентичні ноти, які заклали основу для формування зобов’язання невизнання наслідків міжнародного протиправного діяння. Хоча нота стосувалася конкретного інциденту (захоплення Японією частини території Китаю і проголошення на її місці маріонеткової держави – Маньчжурії), Сполучені Штати фактично заявили про загальну політику, що поширюється на будь-яку ситуацію або будь-який договір, які є результатами використання засобів, заборонених Паризьким пактом 1928 року (Пакт Бріана-Келлога). Дана політика стала відомою як доктрина Стімсона.

Доктрина Стімсона є важливою в контексті невизнання анексії Російською Федерацією Кримського півострова, адже розкриття еволюції її правової природи та приклади використання дозволяють трансформувати політичну декларацію в конкретні дії.

Від початку вважалося, що держави-члени Ліги Націй та Паризького пакту мають юридичне зобов’язання дотримуватися доктрини Стімсона, але характер цієї норми був договірним і походив з факту участі у двох згаданих Пактах (про створення організації і про відмову від війни). Це значно послаблювало її силу, оскільки поза межами даних механізмів залишалися  ті держави, які або ж до них не долучилися початково, або ж згодом вийшли чи були примусово виключені.  Надалі згадки про доктрину Стімсона з’являлися лише спорадично, наприклад у Розділі XXVI Заключного акту VIII-ї Міжнародної конференції Американських держав у 1938 році.

Генрі Льюїс Стімсон. Фото : Вікіпедія.

Необхідні юридичні рамки для прийняття принципу невизнання як норми універсального звичаєвого міжнародного права формуються лише у 1945 році після прийняття Статуту ООН, стаття 2(4) якого містить заборону на використання та погрозу силою. І хоча невизнання прямо не згадується в статті, суть доктрини Стімсона можна побачити у конструкції «проти територіальної цілісності і політичної незалежності будь-якої держави». Свідченням завершення формування opinio juris (обов’язковості норми міжнародного права) є також стаття 11 Проекту Декларації прав і обов’язків держав 1949 року («Кожна держава зобов’язана утримуватися від визнання будь-якого територіального надбання іншої держави в результаті погрози силою або застосування сили»), Декларація принципів міжнародного права 1970 року («Жодні територіальні надбання, які є результатом погрози силою або її застосування, не повинні визнаватися законними»), пункт 2 статті 41 Статей про відповідальність держав за міжнародні протиправні діяння 2001 року («Жодна держава не визнає правомірним становище, яке склалося в результаті серйозного порушення у значенні статті 40») тощо.

Попри визнання обов’язкової юридичної сили доктрини Стімсона, неврегульованим залишається механізм введення її в дію, а саме: чи відбувається це лише після прийняття резолюції Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй (РБ ООН), або ж зобов’язання є незалежним від рішення міжнародного політичного органу. Варто зазначити, що в сучасному міжнародному праві не було випадків послідовного дотримання зобов’язання невизнання в умовах відсутності резолюції РБ ООН. Однак, обумовити використання доктрини Стімсона подібним рішенням, зважаючи на існування права вето в обмеженої групи держав, означає, унеможливити обов’язкове невизнання тих територіальних надбань, які здійснюються всупереч нормам jus cogens постійними членами РБ ООН, а отже, звести до нуля суть доктрини Стімсона, а разом із нею – принципів міжнародного права.

На користь такої думки виступив суддя Міжнародного суду ООН Кшиштоф Скубішевський, який розкритикував de facto визнання Австралією Східного Тімору частиною території Індонезії наприкінці 80-х рр. ХХ ст., стверджуючи, що політика невизнання вже перетворилася на обов’язок невизнання, який належить до загального міжнародного права і виходить за межі розсуду держави. При чому суддя наполягав, що в майбутньому можна буде спостерігати перетворення зобов’язання невизнання на норму jus cogens. Але найголовніше, що, на думку Кшиштофа Скубішевського, зобов’язання невизнання не обумовлюється відповідним рішенням Ради Безпеки. Ця норма є самовиконуваною.

Перекласти доктрину Стімсона мовою конкретних дій, тобто чітко визначити обсяг її застосування в політичній, правовій, економічній, культурній та інших сферах, виявилося непростим завданням. Перша спроба датується 14 червням 1933 року, коли Консультативний комітет, створений Асамблеєю Ліги Націй для надання рекомендацій належної поведінки держав, які здійснюють політику невизнання щодо Маньчжурії, оприлюднив звіт за результатами роботи. Комітет рекомендував не визнавати будь-які паспортні документи, видані Маньчжурією, та не дозволяти офіційні котирування її валюти. Однак, він зробив припущення, що зобов’язання невизнання не буде порушено, якщо мешканцю Маньчжурії буде видано паспорт держави, яка не визнає. Окрім того, можуть допускатися операції з валютою Маньчжурії як із будь-якою іншою валютною цінністю, доступною на міжнародному ринку, а громадяни держав, що не визнають, можуть вступати в договірні відносини із маньчжурськими суб’єктами і, навіть, укладати концесійні договори з фактичною владою. Нарешті, не буде порушенням і призначення або заміна консулів в Маньчжурії, однак вони мають діяти таким чином, щоб ні юридично, ні фактично не визнавати дану державу.

Очевидно, що подібний звіт було розкритиковано за компромісний характер, однак, його можна вважати початковою точкою, своєрідним de minimis, для розробки міжнародних і національних підходів до обсягу зобов’язання невизнання. Важливо підкреслити безкомпромісність щодо невизнання паспортних документів держави-агресора, а також наявність положень, які спрямовані на захист прав людини на захоплених територіях, які через півстоліття були конкретизовані у «намібійських винятках».

Що стосується «кримського питання» дотримання зобов’язання невизнання має вагоме значення не лише для України, але і для міжнародної спільноти в цілому. Важко не погодитися з думкою Р. Кастла, виконуючого обов’язки державного секретаря США у 1932 році, про те, що невизнання, а, отже, знецінення результатів війни (т.зв. «плодів Мертвого моря»), є вагомим стримуючим фактором для застосування сили в міжнародних відносинах. Тим не менше, на міжнародному рівні зміст і обсяг зобов’язання невизнання не закріплено, і подібне питання не фігурує в списку пріоритетних для розгляду Комісією міжнародного права ООН. Відтак, уніфіковане розуміння того, що визнавати, а що ні – відсутнє, що, з-поміж іншого, створює підґрунтя для нових конфліктів – вже щодо можливого недотримання зобов’язання.

На національному рівні Україна обрала радикальну стратегію: не визнаються результати незаконного референдуму, проведеного 16 березня 2014 року, анексія АРК та міста Севастополя, примусове автоматичне набуття громадянства РФ мешканцями окупованого півострова, будь-який акт, здійснений окупаційними органами та/або уповноваженими ними особами, будь-які судові рішення, будь-які освітні документи тощо. Однак, без належного врегулювання питання обсягу доктрини Стімсона вимагати подібної безкомпромісності від інших держав Україна не може. Але вона здатна «ідейно» вплинути на розробку і закріплення елементів національних політик невизнання. Доцільним виглядає укладення окремих двосторонніх або багатосторонніх договорів з даного питання, враховуючи, наприклад, здобутки Угоди про політичне співробітництво, вільну торгівлю та стратегічне партнерство з Великобританією.

Коротко розглянемо можливе наповнення змісту зобов’язання невизнання, беручи до уваги існуючі політики, експертні думки та вже згадану історичну інтерпретацію доктрини Стімсона.

Рішучість дотримуватися зобов’язання невизнання анексії Кримського півострова Європейський Союз висловив ще в березні 2014 року і з тих пір конкретизував свої наміри у низці документів та заяв. Елементами політики невизнання є рекомендації для суб’єктів господарської діяльності щодо проведення операцій з урахуванням чинника незаконної анексії, запровадження адресних та секторальних санкцій, замороження активів та заборона на отримання віз для окремих осіб, заборона на імпорт товарів, що походять з Криму чи Севастополя, якщо вони не мають українських сертифікатів, заборона на інвестиції в інфраструктурні проекти в окремих галузях, унеможливлення отримання шенгенської візи для власників «кримських паспортів», заборона суб’єктам з окупованого Криму брати участь в програмах ЄС в культурній та гуманітарній сфері. Варто підкреслити, що ЄС оперативно реагує на порушення РФ своїх зобов’язань як окупаційної держави, що відображається на обсязі політики невизнання.

Що стосується думок експертів, можна навести позицію доцента кафедри міжнародного права Веронського університету, Енріко Мілано, який вважає, що комплексний підхід до невизнання не обмежується лише офіційним визнанням незаконності ситуації як такої, але також поширюється на всі відносини економічного, політичного, дипломатичного, комерційного характеру. У контексті Криму держави та міжнародні організації мають утримуватися від будь-якого офіційного акту визнання законності влади РФ на цій території, а також:  забезпечити, щоб експорт товарів із Криму не отримував торговельних преференцій, встановлених для українських товарів; прийняти законодавство, що забороняє експорт до Криму відповідно до регуляторних правил Євразійського митного союзу; забезпечити відповідність візової політики зобов’язанню невизнання; відмовитися визнавати російські паспорти, видані в  Криму після дати анексії; відхилити претензії РФ на територіальні води та виключну економічну зону Криму; утриматися від ведення переговорів та укладення угод з РФ, територіальна сфера застосування яких поширюється на Кримський півострів.

Варто підкреслити, що зобов’язання невизнання завжди передбачає застосування обмеженого переліку винятків (відомих як «намібійські винятки») з метою забезпечення прав людини. Вони можуть поширюватися на визнання реєстрацій народження, смерті, шлюбу, а, на думку окремих експертів (див. позицію США та Нідерландів під час розгляду намібійського кейсу), також на записи у цивільних реєстрах та земельних кадастрах, рішення судів загальної юрисдикції тощо.

Важливість доктрини Стімсона, що на сьогодні перетворилася у зобов’язання невизнання, переоцінити важко. Окрім запобіжника в контексті нових порушень міжнародного права, вона також впливає на успішне припинення існуючих. Однак, цей успіх залежить від зведення окремих національних і регіональних ad-hoc політик до спільного знаменника, наповнення норми конкретним змістом та надання йому належної універсальності. Саме за таким умов наступного разу РФ чітко знатиме наперед, який механізм реагування запустить міжнародна спільнота і що вона в ньому буде в ролі об’єкта, а не «великого государства». І тоді, можливо, наступного разу просто не буде.

Катерина РАШЕВСЬКА

юрист Регіонального центру прав людини

 

Матеріал підготовлений за підтримки «Фонду прав людини» Посольства Нідерландів в Україні в рамках реалізації громадською організацією «Кримський центр ділового та культурного співробітництва «Український дім» проекту «Крим: час боротися за право».

SHARE