Чия це мета і як виправдовуються засоби: українська наука на службі агресора?

35

Наше суспільство вже мало змогу на власному досвіді пересвідчитися у потужності і результативності впливу інформаційної війни і російської пропаганди на політичні процеси в Україні. Зараз РФ продовжує свій інформаційний вплив в Україні, зосередивши свою діяльність у тих сферах суспільства, які мають відносну автономію щодо контролю держави – в культурі, науці і церкві. Діяльність російських культурних проєктів координується діючими в Україні і поза її межами культурними, науковими і релігійними представництвами. Для науки це передовсім «Россотрудничество» і «Российский центр науки и культуры в Киеве».

Ці структури не тільки проводять проросійську, направлену на пропагування руського міра і радянських комуністичних цінностей риторику, а і поширюють серед науковців інформацію про повністю спонсоровані заходи, які проводяться російськими організаціями за кордоном. Такі заходи покликані залучити на свою сторону якомога більше науковців з України, показуючи тим самим перпективність псевдонаукових ідей руського і слов’янського єдинства, мовної тотожності і т.д.  Це, ймовірно, не єдині російські програми і організації, які діють в Україні, оскільки аналіз російських і українських наукових видань показав, що існує ціла низка проєктів, які висвітлені в науковій пресі обох країн, причому автори публікацій що в Україні, що в Росії, є одними і тими ж особами. Характерно, що такі публікації здійснюються винятково російською мовою і в українських наукових виданнях.

Євгеній Гороховський, штатний співробітник «Российского центра науки и культуры в Киеве»

Отже, оглянемо кілька проєктів. Інформація про діяльність «Россотрудничества» і «Российского центра науки и культуры в Киеве» є відкритою і міститься на їх офіційних сайтах, а також сайтах організацій партнерів і інформаційних агенцій. Однією із перших новин, яка стосується діяльності цих організацій, за пошуковиком GOOGLE є повідомлення російського «Молодежного информационого агентства «Мир» про номінанта на премію цієї агенції пана Євгенія Гороховського із Києва, який є штатним співробітником «Россотрудничества» і  «Российского центра науки и культуры в Киеве». В повідомленні зазначається, що діяльність цього співробітника полягає у читаннях лекцій, записі ю-туб програм та ін. Мене зацікавила ця інформація, адже я вже давно не чула про діяльність цих двох організацій в Україні і була впевнена, що її давно припинено.

Моє знайомство з паном Євгеном Гороховським відбулося досить давно, ще в 2002 році, коли я тільки почала працювати в Інституті. Тоді до редакції журналу «Археологія», куди мене взяли на роботу молодшим науковим співробітником, зайшла людина і не представившись попросила звільнити йому місце за комп’ютером. Оскільки я не звикла до такого спілкування, то мені довелось покликати охорону і вивести того пана з приміщення. Тим більше, що робочий час вже давно закінчився, і я лишилася щоб працювати над дисертацією у неробочий час. На наступний день мені пояснили, що то був Євген Гороховський, і що він колись працював в інституті. Вдруге я побачила пана Євгена вже недавно – кілька років тому на одній із лекцій лекторію «Про що розповідає археологія», який я модерую. Пан прийшов туди із метою проведення агітаційної роботи і рекламною продукцією «Россотрудничества». Його діяльність довелося жортско припинити і самого пана Євгена випроводити з приміщення. Після цього цей персонаж в полі мого зору не з’являвся.

Проєкт «Наше наследие»

Отже, «Российский центр науки и культуры в Киеве» став певним продовженням «Россотрудничества». На його сайті наведено інформацію про  проєкт «Наше наследиє», який починає цей центр у Києві – проєкт присвячено пам’яткам російської історичної і культурної спадщини «на Украине». Як зазначено на сайті, перший відеосюжет проєкту присвячено пам’ятнику «Крестителю Руси князю Владимиру Великому». Власне, не треба довго думати, щоб згадати відповідну риторику в анексованому Севастополі, що також згадує «русского князя Владимира Великого», який хрестився в Херсонесі , звідки таким чином починається «русское православие».

Наступними сюжетами сайту Російського центру в Києві є лекція пана Гороховського про радянського авіатора Сергія Чаплигіна, далі слідує лекція про внесок вчених «Советской Украины» у «Великую Победу».

А наступним заходом «Россотрудничества» наводиться вже зустріч покійного очільника НАНУ із дочкою Сергія Корольова, яка теж проходила під егідою цього російського центру. Отже, лишається питання, хто наголосив на необхідності такої зустрічі особисто Борису Патону взимку цього року і як ця інформація взагалі потрапляла в структури НАН України.

У російському центрі в Києві відсвяткували ювілей Євгена Прімакова, фундатора зовнішньої розвідки СРСР та нинішньої РФ

Знаково, що попередній захід Російського центру, що відбувся восени минулого року, був присвячений 90-річчю від дня народження Євгенія Примакова – одіозного радянського і російського політика, дипломата, одного із керівників і фундаторів зовнішньої розвідки колишнього Союзу і нинішньої  РФ. Щиро кажучи, пригадалося «Штірліц нікогда не бил так блізок к провалу». Мабуть, вік і певні проблеми з нервами керівників центру призвели до такого «необережного» кроку, коли «песні под картошку» прямим текстом виклали у всесвітнє павутиння. Або ж… Або ж вони зараз впевнені у власній безкарності?.. Питання риторичне.

Ось такі цікаві матеріали надає нам сайт «Российського центра науки и культуры в Киеве» . Не менш цікаві матеріали можна знайти на ю-тубі. Є такий ватний канал «Перший Козацький». І вже традиційно на ньому ведучий Максиміліан Уразов спілкується на різну історичну тематику із паном Євгеном Гороховським. Серед тем, які обговорюють в передачі, заявлені наступні: Червоная Русь, которая стала Галичиной униатов; современный конфликт и борьба Западной и Восточной Европейских цивилизаций; религия и история. Не важко зрозуміти, що такими бесідами підводиться підмурок до так званого священного протиборства західного або ж католицько-протестанського світу і східного обряду, за праворівний взірець якого Росія має своє «російскоє православіє».

Ну і на завершення мого невеличкого аналізу відкритої інформації у всесвітньому павутинні – така собі вишенька на торті. Коли я збирала цю інформацію, мені на пошту прийшов лист інституційної розсилки Національної Академії наук України. В листі містилося запрошення взяти участь у конференції в м. Нові-Сад, яке чомусь було позначене не в Сербії, а в Словенії. Проте в самому запрошенні інформація вже не мала такої похибки – Сербія, м. Нові Сад, музей Воєводіни, конференція “Славяне и их соседи в І тыс. до н.э.” До оргкомітету цієї конференції, як і не складно було припустити, увійшли по одному представнику країн колишнього Варшавського договору і Австрії, а також вже знайомий нам Євген Леонардович Гороховський, як представник української славістики.

Як інформація про подібні заходи потрапляє в НАНУ, хто дає розпорядження про її розсилку академічними інститутами, для мене неясно. Проте, доволі зрозуміло, що це не єдиний російський проєкт і фонд, що фінансується з РФ. Якщо «Россотрудничество», керуючись тезою про Штірліца, який ніколи не був таким близьким до провалу, продовжує співати під картоплю, то інші себе просто-напросто не афішують. Але їх діяльність опосередковано також можна виявити. Для цього достатньо проаналізувати учасників міжнародниж конференцій в РФ і в Україні, а також склад авторів тематичних збірок.

Не заглиблюючись у проблему, я продивилася ті збірки, які мала під руками через скачування з інтернету. Мою увагу привернула збірка матеріалів конференції 2020 року, що проходила у Москві «Вещь в контексте погребального обряда» і організовувалася Російським державним гуманітарним університетом. Серед авторів матеріалів конференції є низка українців. Зокрема, співробітники Інституту сходознавства ім. А.Кримського докт. іст. наук М.Тарасенко і його дружина канд. іст. наук А.Вертієнко. Увагу привернуло те, що і тематика конференції і їх доповідей цілком відповідала тематиці заявки на грант, яку вони разом подали на отримання фінансування до Національного фонду наукових досліджень цього ж 2020 року. Тож, виходить, що вони вже мали фінансування на це дослідження, якщо їздили звітуватися до Москви? Чи я помиляюся і це суто науковий інтерес повністю позбавлений політики? Але ж, чому до Москви? Адже до Польщі ближче і з єгиптологією та сходознавством там справи кращі, ніж у Російському гуманітарному університеті. Запитання лишається відкритим.

Буклет конференції

Ще один цікавий захід відбувся в Санкт-Петербурзі минулого 2019 року. Конференція під назвою «Древности Восточной Европы, Центральной Азии и Южной Сибири в контексте связей и взаимодействий в евразийском культурном пространстве (новые данные и концепции)» організовувалася спільно Державним Ермітажем, Інститутом історії Санкт-Петербурзького університету, Кунсткамерою і Інститутом східних рукописів РАН. Серед учасників також традиційно низка співробіників ІА НАНУ, але тут маємо дещо цікавіше. На сторінці 202 збірки матеріалів конференції розмішено тези доповіді Майі Кашуби (ІІМК РАН) і Тетяни Смекалової (Таврійський федеральний університет) по матеріалам пізньобронзових пам’яток Криму. Місяцем раніше від проведення цієї конференції пані Майя Кашуба перебувала із офіційним відрядженням у Києві, де вона звітувалася по спільній німецько-російсько-українській програмі по дослідженню кераміки українського лісостепу. Прозвітувавши, вона завітала до мене на гостину і… запропонувала продати їй свої дослідження в Криму, оскільки, за її словами, із моїм керівництво це вже домовлено. Шкода, але я так і не змогла з’ясувати, з ким конкретно домовлялася пані Кашуба. Одне скажу точно, свою обіцянку перестати на мене посилатися, якщо я відмовлюся, вона чітко тримає, в тому числі, і в німецькій пресі. Але продовжуємо ознайомлення із збіркою конференції. Наступним матеріалом є вже дві колективні доповіді того самого німецько-російсько-українського проєкту по дослідженню кераміки із фондів Інституту археології НАН України, де співавтором також значиться пані Кашуба. Власне, вона є і співкерівником цього проєкту.

Наступна група матеріалів конференцій представляє заходи, організовані ще одним фігурантом санкційного списку – Інститутом археології РАН і Академією наук Республіки Татарстан: «Новое в исследованиях раннего железного века Евразии (Москва, 2018)», Єпоха бронзы и ранний железный век (Казань, 2017)», «Новое в исследованиях раннего железного века Европы: проблемы, открытия, методики (Москва, 2017)». Ці конференції мають вузьку тематику, що загалом включає всю скіфо-сарматську проблематику. І традиційно, їх учасниками стали співробітники відділу раннього залізного віку ІА НАНУ: заввіділу, докт. іст. наук С.А.Скорий (член оргкомітетів), канд. іст. наук Д.Гречко, канд. іст. наук М.Дараган, докт. іст. наук С.Махортих, канд. іст. наук С.Полін, канд. іст. наук С.Ольговський, (викладач Київського Національного Університету культури і мистецтв).

Можна було б списати участь українців в російських конференціях і збірках відсутністю можливості публікуватися вдома або незнанням української мови, як часто можна почути. Проте, аналіз фахових видань з археології, які видаються Інститутом археології, показав геть протилежну картину. Одним із провідних видань в галузі археології в Україні є «Археологія і давня історія України». Ми проаналізували 19 випусків за останні п’ять років, у 18 із яких присутні статті російською мовою в різній кількості (від 80 до 3%). Із 542 статей 208 опубліковано російською, 4 білоруською мовами. Серед авторів російськомовних текстів всього 62 статті написані іноземціями, в переважній більшості росіянами, а також кількома громадянами Німеччини, Молдови, Казахстану, Польщі і Білорусі.

Варто також зауважити, що в переважній більшості випусків статті російською мовою представляють одну – три на номер. Виключенням стали номери, що курувалися особисто тодішнім головним редактором збірки проф. С.А.Скорим – в цих номерах російськомовний контент істотно перевищував україномовний. Ну і вже як можна було здогадатися, перелік українських і російських авторів що на конференції у Москві і Казані та що російськомовних випусків «Археології і давньої історії України» – співпадає. Чи є це випадковим збігом обставин, чи фінансування як російських заходів, так і українських періодичних видань відбувається із однієї кишені – питання також лишається відкритим.

Евеліна КРАВЧЕНКО

канд. іст. наук, ст. наук. співр. Інституту археології НАН України

Інформаційний партнер редакція газети “Кримська світлиця”

SHARE