Юрист Ганна Рассамахіна розповідає про правила пертинату адмінмежі дітьми та про проблеми кримчан під час виготовляння ID-паспортів

На хвилях українського радіо програму “Голос Криму”. Сьогодні в гості до нас завітала  Ганна Рассамахіна  — юрист спеціалізованої громадської приймальні у справах Криму Української Гельсінської спілки з прав людини.

14 червня цього року при безпосередній участі юристів вашої приймальні кримчани нарешті отримали довгоочікуване рішення апеляційного суду, яке скасувало пункт 1 постанови 1035, що обмежувала та грубо порушувала право кримчан на перевезення особистих речей з окупованого півострову на материкову частину України. Але через тиждень після винесення рішення у Фейсбук з’являється допис: стоїмо на КПП “Чаплинка”, намагаємось вивезти особисті речі з Криму, посилаємось на рішення суду. На що отримуємо відповідь від прикордонників та митників, що ми вже не перші, хто говорить про відміну пункту першого, але їм ніяких вказівок, роз’яснень не надходило. Що робити, коли Держприкордонслужба та фіскали не пояснили підлеглим, що треба виконувати рішення суду? Коли ці державні органи адекватно відреагують на рішення суду і не будуть гальмувати його виконання?

Г.Р.: … Виявилося, що виграти судовий процес – цього замало. Дійсно, поки митники, які заступають на зміну на КПП “Чонгар”, “Каланчак” та інших пунктах, не отримають вказівку від начальника зміни, що постанова скасована і вони її не застосовують, то ця постанова буде діяти.  Поки що маємо такі державні органи. Це не трагедія, просто вирішення цього питання потребує дещо спеціального підходу.

Що ми (юристи УГСПЛ) зробили після винесення рішення: …ми отримала рішення суду з аргументацією та підписами суддів та направили його до Державної фіскальної служби та до херсонської митниці, також направили інформаційний запит, де запитали про подальші дії ДФС та херсонської митниці з огляду на прийняте рішення суду… І всі (Кабінет міністрів України, фіскали, прикордонники – ред.) думають зараз, що з цим робити. Тому почекаємо. Слідкуйте за інформацією по цій справі, яка постійно оновлюється на сторінці нашої приймальні у Фейсбук (громадська приймальня у справах Криму Української Гельсінської спілки з прав людини – ред.).

Читайте також по темі: “Відкрите звернення у зв’язку із скасуванням судом пункту 1 Постанови Кабінету Міністрів України № 1035”

Вже кінець червня, тому перетин адмінмежі дітьми збільшиться, адже хтось везе дітей до родичів у Крим, хтось навпаки на материкову частину України. Не забуваймо, що у нас ще є така категорія як абітурієнти, що будуть вступати до українських вишів. Тому хотілося б почути практичні поради щодо перетину адмінмежі дітьми?

Г.Р.: Правовий режим з Криму на материкову Україну та з материка в Криму відрізняється.

Виїхати з Криму на материк простіше. Дитина до 16 років має їхати або у супроводі одного з батьків, причому дозвіл від другого з батьків не вимагається. Дитина може їхати за своїм свідоцтвом про народження, наявність паспорту також не вимагається. Багато дітей, яким вже по 14-16 років, їдуть за паспортом. Практика склалася так, що у цьому випадку дитина має їхати на материк зі своїм свідоцтвом про народження, я маю на увазі тих, кому вже за 14 років, та в супроводі одного з батьків в паспорт якого вона вписана. Це робиться для того, щоб встановити особу дитини, оскільки в неї ще не має документу з фотографією. На адмінмежі українських прикордонників потрібно попередити про те, що дитина їде виготовляти паспорт. Тоді з батьків беруть письмове попередження про те, що дитина не зможе в’їхати на територію Криму поки не зробить український паспорт.

Коли ж люди їдуть з материка в Криму, то у цьому випадку діє порядок перетину державного кордону. Тобто це ті ж самі правила, коли ми, наприклад, перетинаємо кордон будь-якої іноземної держави. Такий режим перетину кордону діє щодо дітей віком до 16 років. Дорослі можуть перетинати цей кордон у напрямку Криму за внутрішнім паспортом або за закордонним. Діти до 16 років їдуть з материка в Криму лише за закордонним паспортом. Крім того, вони мають їхати або у супроводі обох батьків, або у супроводі одного з батьків та мати нотаріальний дозвіл від другого з батьків, або ж у супроводі третьої особи, але це третя особа, наприклад бабуся, вона повинна мати дозвіл на перетин державного кордону від обох батьків. Цей нотаріальний дозвіл має бути виданий не в Криму. У кожного з онуків має бути власний закордонний паспорт. Щодо нотаріального дозволу: такий дозвіл повинен бути наданий тільки українським нотаріусом, в якому має бути зазначено, що батьки дозволяють прямувати дитині в АР Крим, Україна…

Є у нас ще одна категорія дітей, про яку ми не маємо права забувати – це діти, які стали заручниками не лише анексії, а й своїх батьків, що і досі перебувають в ейфорії від того, що вони тепер росіяни. А діти натомість хочуть мати український паспорт і бути громадянами України. Нажаль вони не можуть отримати цей документ, оскільки їх батьки нізащо не поїдуть на материк, а самостійно вони цього зробити не можуть. Чи можливо в принципі вирішити цю проблему?

Г.Р.: Треба істотно змінювати процедуру отримання паспорту для таких дітей. Треба створювати умови щоб вони самі, зауважу, що це діти від 14 років, виїжджали та виробляли паспорт, їх треба звільнити від держмита. Але не забуваймо, що цій дитині треба десь жити поки вона отримає паспорт, а це все гроші, які їй навряд чи дадуть такі батьки.

Я так розумію, що це не реально…, принаймні, в найближчий час…

Г.Р.: Або ж цій дитині треба чекати повноліття, і вже після 18 років їхати на материк і якось за якимись реєстрами поновлювати ці дані… Можу сказати одне – це питання складне, болісне, воно потребує вирішення…. Ці діти є, і вони залишились на самоті з цією проблемою… Але сьогодні не має рішення цієї проблеми.

Які ще є проблеми щодо отримання українських та закордонних ID-паспортів? І як кримчанам варто їх вирішувати?

Г.Р.: Проблеми звісно є, я б їх поділила на дві частини: проблеми законодавчого врегулювання та проблеми, які пов’язані з “народною творчістю” чиновників – це безпідставні відмови у виготовлення паспортів. Нещодавно був випадок, коли мати з двома маленькими дітьми до 5 років виїхала до своєї рідні у Полтавську область та пішла там робити закордонні паспорти своїм дітям. Їй начальник у виготовленні паспортів відмовила, тому що вони не можуть по своїм реєстрам перевірити чи дійсний у неї паспорт громадянки України виданий в Криму, бо, можливо, вона його підробила. Тут порада тільки одна – не мати більше справ з такою жінкою, адже оскарження її дій в суді займе дуже багато часу.

Тому, по-перше, я раджу кримчанам звертатися виключно до сервісних центрів міграційної служби, адреси цих центрів можна подивитись на сайті Державного підприємства “Документ”. По Україні функціонує близько 20 таких Сервіс центрів. В Херсоні місяць тому теж відкрився такий центр, він дуже добре працює… для кримчан, які оформлюють паспорти на дітей, намагаються створювати певні переваги – намагаються в той же день прийняти документи.

Друге, з чим стикаються, зараз я говорю про виготовлення дитячих паспортів…, є така проблема як реєстрація. Згідно Порядку реєстрації місця проживання, який прийняли навесні цього року, міграційна служба не може видати паспорт, в якому не має реєстрації. У цьому Порядку передбачені всі випадки, навіть якщо людина є безхатьком, то ця людина реєструється в центрі обліку бездомних громадян, тобто адреса цього центру стає адресою реєстрації. Це означає, що не має випадків, коли людина може отримати паспорт без реєстрації. Але якщо приїжджає людина з Криму з дитиною, якій 14 років, а на момент окупації відповідно було 11, вони мають надати документи, які підтверджують адресу проживання. Що це за документи? Це домова книга, це довідка з ЖЕКу, довідка про склад сім`ї, але не ватро забувати, що на материку довідки видані на окупованій території не визнаються, за винятком Пенсійного фонду. Тому довідка видана після 2014 року не приймається, якщо не має більш раннього документу,  –  це проблема. Деякі Сервісні центри, на жаль, не приймають правовстановлюючі документи, як підставу для реєстрації, хоча це прописано в Порядку реєстрації… І ось тут починається “народна творчість” ДМС (Державної міграційної служби – ред.), але треба розуміти, що міграційна служба у даному випадку зв’язана переліком документів. Тобто, ми коли подаємось на паспорт, ми маємо надати документи за чітким переліком і в тому числі документ на підтвердження адреси проживання. І ось батьки цієї дитини все подають, а документу не має, і чисто формально ДМС має право відмовити у видачі паспорту, але всі розуміють, що не може людина жити без паспорту. І ось тут починаються пропозиції: зареєструватися як внутрішньо переміщена особа, зареєструватися на материку, власне, щось зробити, аби міграційна служба могла хоч щось вписати в якості реєстрації. Це складно, поки що ця проблема не має законодавчого вирішення. Хоча вирішити її дуже просто –  треба просто вказати, що якщо дитина проживає в АР Крим та м. Севастополь, то вона реєструється автоматично за адресою проживання одного з батьків. Кабмін вже з квітня, з того моменту, коли був прийнятий цей порядок, обіцяє щось вирішити: проводяться численні зустрічі, обговорення, але ніякого рішення поки що не має…

Повну версію радіопрограми слухайте за посиланням: радіопрограма «Голос Криму». 

Віктор Мержвинський: “… Міністерству культури та Міністерству інфорполітики… “Кримська світлиця” не потрібна” (радіо)

Гість радіопрограми “Голос Криму” – Віктор Мержвинський, редактор газети “Кримська світлиця”.

Як ви оцінюєте свої перші десять місяців роботи?

В. М.: Загалом можна критикувати, а можна бачити і позитиви, які звісно є. Один з них – ми змогли вберегти газету, вона виходить систематично, передплатники отримують нашу газету вчасно. Крім того є колектив, який на 100% складається з кримчан – це фахівці своєї справи,…  і я думаю, що наші читачі відчувають якість матеріалів, а також те, як постійно змінюється вимоги до написання матеріалів і до контенту газети…

Ви маєте зворотній зв’язок з вашими читачами?

В. М.: Звичайно, зворотній зв’язок ми маємо. Сьогодні доба глобалізації, інформатизації, тому не мати зв’язок з читачем видаєтьсь дещо анормальним. Ті прохання, які ми читаємо в мережах, де ми зайняли свою нішу, стосуються не стільки контенту скільки недостатнього висвітлення тих тем, які порушуються. Але читачам ми пояснюємо, що не завжди можемо на сторінках однієї газети максимально розкрити тему…

Хто ваш читач сьогодні?

В. М.: Ми билися довго над цим питанням, ламали собі голову, хто ж він буде цей читач? Хотіли шукати, але шукати його не потрібно – він сам приходить. Читач,… якому болить доля Криму, якому не байдуже майбутнє півострову і що там відбувається – це є наш читач. … Як показує статистика, яка наявна на наших соціальних сторінках – це читачі переважно з  материкової України, на другому місті, як це не дивно, Російська Федерація, третє – Польща, четверте – США і Британія… – це означає, що ми робимо все правильно. Статистика нам підказує, що кількість читачів, які з’являються на сторінці “Світлиці” у Фейсбук, постійно збільшується… Найбільше нас тішить те, що нас читають в Криму: Сімферополь, Ялта, Джанкой тощо.  Ми знаємо, що наш читач є там, і ми впевнені, що коли туди повернемося, то наш читач буде становити основну фундаментальну аудиторію, з якої ми взагалі розпочинали свою роботу.

Ви зараз говорите про електрону версію газети. Друкований варіант не може потрапити сьогодні до Криму…

В.М.: Так, друкований варіант сьогодні до Криму не потрапляє. Цілеспрямовано лише деякі волонтери, симпатики, активісти досить часто провозять її туди, надсилають фото вдячних людей, які задоволені тим, що вони тримають її в руках.

Вас це підтримує…

В. М.: Це не може не надихати, і не можемо цим не тішитися.

Чи надходять до вашої редакції матеріали від читачів?

В. М.: … Присилають нам матеріали із Криму. Але, чесно кажучи, вимоги нашої редакції є досить високими, в тому плані, що ми не можемо друкувати “крик душі”, якщо цей матеріал є розпорошеним, а от якщо думка, висловлена у матеріалі, систематизована і має якесь зерно конструктивну, то зрозуміло, що такі тексти ми будемо друкувати. Ми це пояснюємо нашим читачам і тому просимо вибачення.

Є люди, які надсилають матеріали з материкової України, що є далекими від кримської тематики. Ми їм намагаємось пояснити, що все ж таки редакційна політика… – це кримська тематика.

Вже минув майже рік вашого існування на материку, якою ви хочете бачити “Світлицю” наступного року?

В. М.: Вона буде кращою. Я гарантую це не тільки як головний редактор, а як людина, бо я бачу потенціал редакції. Задумки наші будуть втілені, і ті проекти про які ми заявляли наприкінці минуло року будуть реалізовані.

Ви не так давно збирали спогади кримчан, яки виїхали з півострову. Яким є результат цих напрацювань?

В. М.: Той задум одного з наших журналістів, пана Вольвача, стосовно укладання монографії, у яку буде включений цілий блок відгуків, коментарів, прогнозів… він мусить набути іншого обрису, оскільки ми сьогодні розуміємо дух епохи – людина лінується писати – це по-перше. А по-друге, у людини все менше часу з кожним роком. І тому ми вирішили взятися за реалізацію цього проекту шляхом безпосередніх зустрічей з тими людьми, яких би було цікаво опитати, а потім подати все записане у текстовому форматі.

Це буде на сторінках газети, чи вийде окремою книгою?

В. М.: Ми плануємо це видати як окрему книгу, але зрозуміло, що одним із інформаційних і технічних партнерів буде редакція “Світлиці”.

Якщо говорити про фінансовий стан газети, то не так давно була боротьба, про яку ми читали на сторінках вашої газети та інших видань, де “Кримська світлиця” боролася з Міністерством культури України за своє існування. Чим закінчилась боротьба?

В. М.: Відчуття того, що ми потрібні державі, воно заховалося десь далеко в закамарки наших внутрішніх якихось переконань… Варто віддати належне Андрію Щекуну, який… розумів роль цього видання для Криму та для України. Можу сказати одне, що якби в той час не він був генеральним директором “Національно газетно-журнального видавництва” (до складу цього підприємства входить редакція “Кримської світлиці” – ред.), то навряд чи  цю газету хтось би рятував. По-друге, після вимушеного переведення редакції до Києва, залишилася (в Криму – ред.) вся техніка, залишилися приміщення, залишився колектив, адже були ті, хто відмовився переїздити до материкової України, і газета фактично опинилася у жахливому матеріальному становищі. Про це не може не знати Міністерство культури, яке є одним із співзасновників  нашого видання. Але на превеликий жаль після вимушеного переїзду до Києва відчутного покращення фінансування для належного функціонування редакції досі не має, приміщення у якому працює редакція – це приміщення, яке не відповідає елементарним вимогам для роботи такої кількості людей, техніка, якою ми сьогодні користуємось, це лише один комп’ютер, що придбаний силами волонтерів та ентузіастів, вся інша техніка зібрана з редакцій, що входять до складу державного підприємства.  Фінансування яким було у 2014 році таким воно і залишилося сьогодні. І це все попри те що редакція постійно заявляє,… що потрібно працювати, адже сьогодні іде інформаційна війна, а “Кримська світлиця” – це досить непоганий інструмент для ведення цієї війни… Але на превеликий жаль ми не бачимо належного потенціалу та бажання використовувати “Світлицю”, як інструмент (в інформаційній війні – ред.) ані з боку Міністерства культури, ані з боку Міністерства інформаційної політики. Вони займаються зовсім іншими проектами,… показуючи, виявляючи своє не бажанням щось робити і допомогти, говорячи таким чином про те, що ми їм просто не потрібні.

Зараз формується бюджет на наступний рік. Чи зміниться щось фінансово для вас у наступному році?

В. М.: … Ми слідкуємо за тими діями, які сьогодні провадить Мінкультури і знаємо про те, що на друге півріччя міністерство заявило про збільшення бюджету для використання на необхідні програми. Серед того переліку найнеобхіднішого є що завгодно, але всі наші намагання достукатися до міністерства і сказати, що нам конче необхідна саме у цей час ваша допомога, зокрема фінансова, не була почута. Адже у пріоритетах Мінкультури “Кримської світлиці” не має взагалі.

Експерт Тетяна Гучакова: “Те, що Росія вкладає в мілітаризацію півострову, вони називають інвестиціями” (радіо)

В ефірі Українського радіо програма «Голос Криму». Гість у студії  – експерт фонду «Майдан закордонних  справ» Тетяна Гучакова.

Наприкінці травня ваш фонд презентував щорічну доповідь, де власне ви зосередились на тому, як виживає окупований півострів під впливом санкцій та блокади. Нагадаю, що санкції щодо Криму введені ЄС, США, Україною та низкою інших країн. Наразі санкції планують подовжити ще на рік – це питання вирішиться найближчими днями. Пані Тетяно, яких суттєвих змін зазнав півострів під час дії санкцій?

Т.Г.: Сьогодні Крим – це дуже велика військова база, де все життя півострову, в першу чергу, підпорядковано потребам військової бази. Друга дуже важлива функція Криму для Росії – це експериментальний майданчик. Росія в Криму реалізує масштабний унікальний експеримент в сучасній історії – це інтеграція анексованої території. Ще один експериментальний майданчик – це саме зараз в Криму Росія відпрацьовує  механізми придушення будь-якої активності громадянського суспільства. Більше того, механізми, які спрацьовують в Криму потім починають поширюватися на всю іншу територію Росії.

Щодо економіки, то реально Росію сьогодні цікавить дві галузі – це військова промисловість (все що вони віджали в України на півострові – це 18 підприємств Укроборонпрому, також багато приватних підприємств, які виконували, виконують або будуть виконувати функцію військової промисловості – всього таких підприємств біля 30) – це те, що їм цікаво. Ці підприємства сьогодні і де-юре, і де-факто інтегруються або вже інтегрувалися у військово-промисловий комплекс Росії. Вони розвиваються та виконують достатню кількість військових замовлень. І друга галузь, яка наразі цікавить Росію в Криму, –  це все, що пов’язано з  транспортною інфраструктурою. Тому що не очікувано, особливо після провалу “весни” у південно-східній частині України, після провалу проекту “новоросія” і провалу щодо отримання сухопутного коридору, Росія зрозуміла, що Крим  – це острів. При цьому всьому є ще санкції, які забороняють входи в кримські порти, є тільки один аеропорт, інфраструктурою якого вони сильно відразу почали займатися,  – це їх проблеми, і вони їх намагаються вирішити, адже це для них важливо. Всі інші проблему півострову, його жителів не мають жодного значення. Візьмемо, наприклад, туризм. Я завжди називаю туризм “димовою завісою”, оскільки це те про що можна красиво говорити, а насправді турист сьогоднішньому Криму не потрібний, бо він створює зайві проблеми, зайве навантаження на інфраструктуру, як транспортну так і комунальну, не забуваймо також про проблеми з водопостачанням. Тому ті цифри турпотоку,  які озвучуються так званою кримською владою – це просто смішно.

Надзвичайно саркастичними були і залишаються висловлювання кримського “керівництва”, кримських ЗМІ щодо введення чергових санкцій. Чи має підґру́нтя цей сарказм, чи дійсно санкції є чимось таким, що не впливає абсолютно ніяк на життя півострову, на життя населення Криму?

Т.Г.: Цей сарказм повинен був бути – це їх інструмент. Одна з найсильніших сторін Росії – це пропаганда. Зараз уся російська пропаганду з уст кожного чиновника та ЗМІ говорить, що санкції є смішними, вони не працюють, вони приносять збитки тільки тим країнам, які їх ввели, Європа втрачає дуже багато, та й взагалі ці санкції можна абсолютно безболісно відміняти, адже на Росію вони ніяк не впливають, а весь світ від того тільки втрачає – це абсолютно нормальні тезиси російської пропаганди.

На справді все, що стосується економічних показників, результатів – це приклад того як вони (санкції) працюють. Адже навіть російські експерти, коли говорять не на зовнішню аудиторію, не на камеру, вони говорять вже інше. наведу цитату, яка лунає в експертних кругах Росії: “Санкції, які були введені у зв’язку з так званою українською кризою (вони це так називають), є найбільш масштабними за всю історію Росії за кількістю країн-учасниць”.  Нагадаю, що на сьогодні це 44 країни…

Ці санкції ми може розділити на дві частини: є санкції, які обмежують доступ до фінансових ресурсів, а також санкції, які обмежують можливість придбання технологій, обладнання – все це працює. Практично зараз зривається програма у військовому суднобудівництві Росії щодо будівництва фрегатів та корветів. Це відбувається саме тому, що на одні не постачаються українські двигуни, а на інші  – німецькі. Ось такий реальний ефект (санкцій), який ми бачимо навіть у військовій сфері. Ми зараз бачимо зупинку будівництва двох великих ТЕЦ, які зараз, в умовах нестачі електроенергії, необхідні окупанту як повітря І все це тільки тому, що не змогли організувати постачання турбін фірми Siemens…

Досить часто в кримських ЗМІ з’являється інформація про так би мовити наближення світлого майбутнього. Про те, що півострів відвідують приватні бізнесмени-іноземці, які готові інвестувати, про те як вдало щорічно проходить міжнародний економічний форум у Ялті, де так само говориться про інвестиції, які ось-ось прийдуть до Криму. Ці розмови тривають вже протягом всього періоду анексії. Оскільки економіка півострову  – це один з основних напрямків, які ви вивчаєте, то хотілося б почути чи ви знайшли підтвердження цим словам? 

Т.Г.: Під час свого виступу, де ми презентували щорічну доповідь по Криму, я не змогла продемонструвати слайд щодо інвестицій. Я не змогла на цифрах проілюструвати інвестиції в Крим. З одного боку ми маємо багаточисельні публікації та розмови в ЗМІ, де прослідковується досить зручна позиція, а саме: в Криму дуже багато інвесторів, але ми вам про них нічого не скажемо, бо у нас санкції, ми їх бережемо… – це дуже зручно, це можна повторювати кожний день, як мантру.

Але окупація Криму триває вже три роки, і перші багатомільярдні інвестиції, які були заявлені, вже зараз повинні були б проявитися… хоча б у будівництві. Всього цього не має. Цифри, які вони називають є дуже цікавими, наприклад, за минулий рік вони відзвітували про ріст об’єму інвестицій в основний капітал – до 53 мільярдів рублів. Це гарні цифри, які вищі на 23% ніж у 2015 році. Але якщо заглибитися, то виясниться, що більша частина капітальних вкладень була направлена на галузь, яка називаються у них “державне управління та забезпечення військової безпеки” . Взагалі левова  доля того, що вони називають інвестиціями в основний капітал  – це бюджетні кошти, і вони складають біля 70%. Тобто те, що вони вкладають в мілітаризацію півострову, вони називають інвестиціями.

Які регіони Криму знаходяться зараз в найбільш жалюгідному стані і чому?

Т.Г.: … Вода сьогодні в Криму гарантовано є тільки в тих районах, до яких доходить вода з гір – це південний берег, певна частина Сімферопольського району, Севастополь вже має проблеми, адже там завжди було не просто з водою, сільськогосподарські районі північного Криму, якого там вже не має. Що ж стосується туризму, то зрозуміло, що відсутність туристів дуже сильно впливає на малий бізнес. На розвиток малого бізнесу впливає політика держави Росії… ця країна взагалі не орієнтована на розвиток малого та середнього бізнесу. Адже така форма підприємництва збільшує кількість людей, які  відчувають себе самостійно, вільними і починають щось вимагати. Тому, в першу чергу, постраждали представники цього бізнесу. Також бюджетники, частина з яких не заперечувала переходу під крило держави з високими заробітними платами для бюджетників З часом кримські бюджетники відчули, що, по-перше, необхідність “працювати ліктями” для збереження робочих місця. Але, по-друге, в результаті вони (бюджетники) все одно не можуть зберегти місця, оскільки відбувається процес заміни населення, а особливо це відчувається в бюджетній сфері.

Щодо федеральної цільової програми розвитку Криму. Складається враження, що всі проблеми півострову будуть вирішуватися за рахунок цієї програми. Чи це дійсно так? Чи змінилися надходження по цій програмі за три роки?

Т.Г.: Левову частку ФЦП (федеральної цільової програми) займає фінансування саме транспортної інфраструктури, тобто вирішення тієї проблеми, яка створена в процесі окупації. Так само все що пов’язано з енергетикою. Тобто гроші цієї програми витрачаються не на те, щоб кримчани жили краще, а на те, щоб дати можливість просто жити.

Тепер щодо затрат російського бюджету. Ми спробували порахувати, адже набридло багато читати про те, наскільки краще став поповнюватися кримський бюджет та на скільки більше Росія дає грошей. Ми взяли данні за підсумками 2012 року (до окупаційний період)…, а також цифри за 2016 рік. Так, бюджет в доларовому еквіваленті став трохи більшим,… зведений бюджет був 1,2 мільярди, а наразі це 1,7 мільярди. Але у 2012 році Криму не потрібно було фінансувати армію “понаєхавших”,будувати житло для них, не було таких інфраструктурних проблем… А от що стосується здатності Криму себе прогодувати, то ви будете здивовані, якщо порахувати суму податків, зібраних на півострові у 2012 році, то ми отримаємо 1,4 мільярди, тобто за України півострів був самодостатнім регіоном. Інша справа як наша бюджетна система ці кошти перерозподіляла. Але коефіцієнт фінансової самостійності, який розраховується як відношення суми зібраних податків до суми всіх бюджетних витрат на півострові, був 1,15, а от у 2016 році – 0,43. Тобто 43% від того, що було витрачено бюджетами в Криму, тільки ця сума збиралася у вигляді податків… При цьому дефіцит бюджету у 2015 році був 4,3 мільярди рублів, у 2016 році – 19,3 мільярди рублів. А якщо ми  візьмемо ті суми, які в російському бюджеті називаються “об’єм безоплатних надходжень з федерального бюджету”, що надходять в бюджет Криму, то якщо ми їх складемо за три роки, отримаємо суму у 250 мільярдів рублів. Тут важливо зауважити, що кошторис мосту через Керченську протоку сягає 227 мільярдів рублів. Таким чином можна вважати, що Росія, латаючи дірки в кримському бюджеті, один міст в Крим вже побудувала. І це ще не все…

Ми з вами вже говорили про те, що санкції є ефективними, Крим окупанту утримувати не просто. На вашу думку, чи Україна використала всі можливі ресурси, всі важелі тиску на окупаційну владу, на бізнес, який годує її та підтримує економіку? Як можемо ще діяти?

Т.Г.: Своєчасно був перекритий Північно-Кримський канал. Не зовсім своєчасно і не зовсім самостійно, але Україна перекрила залізничне сполучення, хоча не відразу по всім напрямкам. Адже залізнична гілка, яка вела на Армянськ, через яку на завод Фірташа “Тітан” надходила сировина, була перекрита лише у вересні 2015 року… зусиллями активістів громадянської блокади. Теж саме з постачанням продовольчих товарів на півострів…

Одна з головних задач Росії була – це якомога довше використовувати українську інфраструктуру, українські активи, українських виробників для того, щоб полегшити собі перехідний період… Частково Україна допомогла це зробити.  Але зараз ці міри прийняті державою – це вже добре.

Тут також є речі, які стосуються бізнесу в Україні тих людей, які зараз керують так званою Республікою Крим. У цьому питання дуже багато залишилося питань, які наразі перебувають в тіні. Цим питанням треба багато займатися. Я розумію, що це не просте питання, яке пов’язане із складним вибором, але це треба робити.

… Щодо ефективності санкцій, то у цьому питанні дуже багато тримається на волонтерських засадах. Так, є певна взаємодія з державними органами, з правоохоронними, але, нажаль, державної політики в питанні Криму ми так і не маємо….

Повну версію радіопрограми слухайте за посиланням: радіопрограма «Голос Криму». 

Нагадуємо, що «Голос Криму» виходить на хвилях Українського радіо (УР-1) щонеділі о 8.10.

Максим Тимочко, юрист спеціалізованої приймальні з питань Криму: “Ми надаємо допомогу кримчанам абсолютно безоплатно, ми допоможемо у вирішення всіх юридичних питань… “

Гість радіопрограми “Голос Криму” – Максим Тимочко, юрист спеціалізованої приймальні Української Гельсінської спілки з питань Криму.

Ви кожен день спілкуєтесь з кримчанами, ви майже кожний день займаєтесь аналітикою, ви представляєте інтереси кримчан в судах. Які б ви назвали сьогодні найбільші проблеми, які ви бачите в юридичному полі щодо кримського питання?

М. Т.: Наша приймальна орієнтується на внутрішньо переміщених осіб (надалі – ВПО) з Криму, а також на жителів АР Крим. І за ці два роки, коли я працюю юристом приймальні, я б виділив декілька найбільш актуальних питань, з якими стикаються переселенці…

Перше – це, безумовно, соціальний захист: питання пов’язанні з соціальними виплатами, забезпечення житлом, виплати по народженню дітей, виплати по догляду за непрацездатними членами сім`ї тощо. Чому ці питання є найважливішими? Тому що питання соціального забезпечення є єдиним, як правило, джерелом доходів для ВПО. Коли вони переміщаються з окупованої території перше питання, яке постає перед ними, де взяти кошти для того, щоб утримувати свою сім`ю, де жити і як далі існувати. Тому цей блок питань є найбільш актуальним…

Наступне питання, яке б я виділив, пов’язане із захистом права власності. Наприклад, поширеним є питання неотримання депозитів, які зосереджені були, тепер вже в державному банку, “Приватбанк”. Ми знаємо, що до сьогодні лише одиниці кримчан із сотень тисяч отримали свої депозити, а також доступ до своїх рахунків. Більшість ВПО, які мали бажання розраховувати на кошти, що були зосередженні на банківських рахунках, так і не отримали ці гроші для того, щоб, так скажімо, розпочати нове життя…

Також важливим є питання, яке стосується права на освіту. Дуже велика кількість кримчан, які є внутрішньо переміщеними особами, зіткнулися з проблемами відсутності адекватного дистанційного навчання, відсутності пільг, які були передбачені законодавцем ще починаючи з 2015 року: безкоштовне проживання в гуртожитку, часткове або повне покриття оплати за контракт у вишах. Нажаль, уряд на виконання цього закону так і не розробив адекватного та законного порядку реалізації цих прав, які наразі визначенні частиною 17 ст. 44 ЗУ “Про вищу освіту” і ст. 44-1 ЗУ “Про професійно технічну освіту”….

Уряду України, по-перше, потрібно привести свої нормативно-правові акти, у тому числі постанову уряду, у відповідність до Закону № 425, який прийнятий 14 травня 2015 року. Адже цей закон, не зважаючи на те, що він не був фінансово і економічно обґрунтований…, він дійсно надає дуже важливі гарантії для кримських і донецьких, луганських студентів, які можуть отримати якісну вищу освіту в українських вишах. Оскільки діти з окупованих територій – це майбутнє цих територій… Вони якраз і повинні стати тією елітою, яка буде безпосередню брати участь і повернення цих територій.

Ми розуміємо, що правова держава передбачає захист свого населення, в першу чергу, дітей та молоді. Є закон, який передбачає певні права, є уряд, який не розробляє адекватний порядок і не створює механізм, який би забезпечував виконання цих прав. Якою є на сьогодні ваша допомога у цьому питанні?

М. Т.: На сьогодні ми можемо давати не лише рекомендації нашому уряду, ми знаємо існуючи законні, цивілізовані методи впливу на уряд – це, наприклад, ініціювання судового процесу. Для цього існує наша громадська приймальні, яка надає послуги ВПО абсолютно безоплатно і представляє їх інтереси у судах.

Так нами було підтримано п’ять позовів в інтересах студентів ВПО, в яких вони звернулися до суду проти Кабміну, аби зобов’язати його вчинити ті чи інші дії на їхню користь. Так, наприклад, студентка Тетяна Бесараб виграла суд у Кабміну, де було визнано незаконною бездіяльність цього органу, у неприйнятті порядку надання державної цільової підтримки на виконання ЗУ № 425. Тепер ми маємо нові важелі впливу на уряд, ми буде зобов’язувати його погасити борг студентки, який виник за проживання в гуртожитку. Оскільки її позиція і позиція нашої приймальні полягала у тому, що студенти ВПО, на підставі вище згаданого закону не повинні сплачувати за проживання у гуртожитку…

Ви закликаєте студентів ВПО не сплачувати за гуртожитки, а звертатися до суду?

М. Т.: Перш за все я закликаю студентів ВПО долучитися до наших акцій, до наших дій по скасуванню незаконних нормативно-правових актів уряду, до наших судових процесів щодо зобов’язання уряду розробити такий порядок. Адже ми не хочемо залучати тисячі студентів до однакових судових справ, нам достатньо провести 5-10 успішних судових процеси для того, щоб досягти результату. Тому всі решта можуть долучитися до нас в якості, наприклад, третіх осіб.

Рішення суду, яке є потенційно на боці студента, чи воно є таким обов’язковим для Кабміну, щоб прийняти відповідну постанову? Щоб вона була адекватна, щоб знову не було прийняте абияке рішення, аби було.

М. Т.: Звичайно, саме рішення суду є обов’язковим для уряду, усунути те порушення, яке існує. Але, звичайно, ані ми, ані студенти, не застраховані від того, що уряд розробить якісно інший, але схожий нормативний документ, який так само буде порушувати права студентів. І ми попадемо знову у таку ситуацію незаконності, коли знову змушені будемо звертатися до суду. Тому не можна вирішувати ці питання у відриві від адвокаційних, наприклад, компаній, у відриві від створення робочих груп, коли представники громадськості можуть представляти свої проекти нормативних актів і просувати їх на рівні уряду. Тобто, потрібно створювати альтернативні порядки, постанови і зобов’язувати уряд прийняти їх до уваги.

Не так давно ви отримали позитивне рішення суду першої інстанції щодо часткового визнання недійсним постанови Кабміну № 1035, де фактично було визнано не дійсним обмеження щодо перетину адмінмежі між Кримом та материком, тобто щодо перевезення особистих речей. В той же час майже два місяці минуло, а рішення суду не набуло чинності?… Чи ваша боротьба через позови, через судові інстанції сьогодні є адекватною? Можливо мають бути задіяні інші механізми?

М. Т.: Я б хотів сказати, що це яскравий приклад небажання уряду вирішувати ситуацію, в тому числі пов’язані з тимчасово окупованою територією. За два роки урядом не було вчинено жодних адекватних дій для того, щоб усунути порушення, усунути цей нормативний документ, який порушує права кримчан.

Я вважаю, що на сьогодні уряд зловживає своїми процесуальними правами. Звичайно, Кодекс адміністративно судочинства на сьогодні передбачає, що уряд має право оскаржити постанову суду першої інстанції і, нажаль, Кодексом встановлено, що рішення суду першої інстанції не набирає законної сили на момент його винесення, якщо була подана апеляція, то крапку в питання може поставити апеляційний суд. Адже лише після розгляду питання в цій інстанції ухвала або постанова  Апеляційного суду набуває законної сили на момент проголошення. Саме тому процес, який відбудеться 14 червня 2017 року в апеляційному адміністративному суді міста Києва, буде дуже вирішальним для кримчан, які перемістилися на материк.

Щодо адекватності судового захисту. Я переконаний, що незважаючи на те, що судочинство в Україні здійснюється досить тривалий час, не зважаючи на те, що адміністративні суди заповненні роботою, а також відсутні кадри…, судовий захист є одним з ефективних в Україні. Адже невиконання рішення суду захищається законом, бо за його невиконання наступає відповідальність, рішення суду є обов’язковим до виконання на всій території України. Рішення суду – це те про ти чого уряд не може боротися інакше, ніж у судових інстанціях. Коли апеляційний суд вирішить це питання і його рішення набуде законної сили, то все, що уряд може тут зробити – це подати касаційну скаргу або прийняти інший, якісно новий нормативно-правовий акт, який врегулює це питання. Тобто прийняти нову постанову, якою ці порушення, що були встановленні судом, не будуть існувати…

…Хочу додати, що цей судовий процес не був би таким успішним, якби до цього два роки поспіль не долучилися представники громадянського суспільства, представники громадських та правозахисних організацій не наголошували на цьому питанні. …Одним з моїх аргументів у суді було те, що питання набуло суспільного резонансу, що громадськість постійно наголошує на цьому, що громадськість постійно проводить прес-конференції за участі безпосередніх жертв дії постанови №1035…

…Без підтримки громадськості, я невпевнений, що суд зміг би задовольнити цей позов…

Хотілося б, аби ви звернулись до людей на окупованому півострові?

М. Т.: Ніколи не пізно боротися за свої права. Люди зараз перебувають у такому стані страху перед органами державної влади, перед судовими інстанціями, і дуже часто з цих мотивів вони не хочуть захищати свої права, оскільки вважають, що це є неефективно, що це дуже довгий процес. Я б хотів закликати їх звертатися до нас, ми надаємо допомогу абсолютно безоплатно, ми допоможемо у вирішення всіх юридичних питань, які у них виникають. Пам’ятайте, що ви не покинуті, адже є юристи, які готові і можуть їм допомогти.

Повну версію радіопрограми слухайте за посиланням: радіопрограма «Голос Криму». 

Нагадуємо, що «Голос Криму» виходить на хвилях Українського радіо (УР-1) щонеділі о 8.10.

 

Тарас Цимбрівський: “У питанні повернення Криму українська влада має бути… чесною перед своїми громадянами, вести прозору комунікацію з ними: що робиться зараз, яка наступна мета…”

Гість радіопрограми «Голос Криму» пан Тарас Цимбрівський, доцента кафедри теорії права і прав людини Українського католицького університету.

Якщо ми говоримо про схід, то ми розуміємо, що дипломатія нашої держави, яка підкріплена відвагою наших хлопців, нашої армії, дає нам надію на вирішення проблеми на нашу користь, дає надію на перемогу. Якщо говорити про Крим, про цей конфлікт, де явно російська держава окупувала, а в подальшому анексувала територію України, як бути нам?

Т.Ц.: Я відразу зауважу, що у мене не має простої відповіді на таке складне та багатошарове питання. Хоча я хотів би її мати, аби запропонувати усім нам як далі бути, куди рухатися…

…Я б розділив це на два питання: ситуацію на сході України і в Криму… З приводу Криму, погоджуюсь з вами, у нас не має жодних сумнівів, оскільки РФ через анексію цієї території, є відповідальною за її адміністрування, як держава-окупант. Що ж до сходу, то тут такої чіткості Україна не має до сьогоднішнього дня, оскільки з правової точки зору там сьогодні є певна невизначеність за допомогою якої РФ вводить в оману щодо того, що насправді там відбувається. Вона для цього тиражує такі наративи, які є зручними для інтерпретації цієї ситуації. Тобто Росія виставляє ситуацію на сході, як громадянську війну, як внутрішній конфлікт, тим самим заперечуючи будь-яким чином свою участь в даному конфлікті. Хоча це є не так. Нам, громадянам, не легко розібратися в тому, я вже не говорю про міжнародне співтовариство і, в тому числі, про громадянське суспільство, яке знаходиться за кордоном. І в таких умовах виходить дуже строката картина.

Мені видається, що основну відповідальність повинні ми, насамперед, брати на себе, не покладаючись при цьому повністю на міжнародні організації, міжнародних акторів тощо. Оскільки первинні інтереси, те що ми хочемо, повинні йти від нас. Адже ми дуже часто спостерігаємо таку ситуацію, коли означені актори, вони більшою мірою переслідують той інтерес, який може співпадати з нашим, але в дуже малій частині, а ми б хотіли більшого завжди.

Який інтерес ми маємо активізувати та популяризувати? Що ми маємо робити для того, щоб це стало свідомо, зрозуміло і щоб це було нашою діяльністю?

Т.Ц.: Мені видається, що в даному випадку важливий голос громадянського суспільства – це насамперед українців.  Для того, щоб ми  більш менш мали консенсус з приводу того, що насправді відбувається в Україні. Адже дуже часто між самим українцями існує непорозуміння зокрема між тим чи це є агресія з боку РФ, чи це є внутрішньо громадянський конфлікт. На цьому зламі дуже важко знайти спільні точки дотику між самими українцями, нажаль. І цей наратив є дуже зручним для РФ, який дуже  гарно лягає на ті суперечності, з якими іде Україна, які виходять з її історії, з її минулого. Є певне порозуміння в тому, що ми… зацікавлені у поверненні Криму…., то, на противагу цьому,  з мінським процесом  маємо певний ореол втаємниченості: хто є законними представниками від України, які підписували ці мінські домовленості; чи вони мали право підписувати їх, і взагалі, наскільки в мінських домовленостях є інтерес самої України? Це (мінські домовленості) свого роду примус до миру на умовах Російської Федерації…

Коли ми говоримо про Крим, то тут для всіх очевидно, що саме Росія прийшла на українську територію. Але в той же час у нас не має на сьогодні якихось дієвих інструментів для звільнення, і пропонується дуже багато різних речей. Про які застереження ми мали б говорити для того, щоб у подальшому не створити нових конфліктів?

Т.Ц.: Згоден, що у випадку Криму у нас не має цілісної стратегії щодо деокупації, нажаль. Ця тема досить зручна для політиків, які у будь-який спосіб намагаються превернути увагу до цієї тематики. Водночас, на превеликий жаль, у нас не має “дорожньої карти”, за якою ми маємо рухатися задля досягнення певних цілей.

Зрозуміло, що Україна зацікавлена в деокупації та поверненні АР Крим, але яким чином вона буде це реалізовувати так до кінця сьогодні не зрозуміло…

Зрозуміло, що ми не можемо діяти симетричними засобами, тобто тими засобами, якими діяла РФ. Очевидно – це (засоби повернення) мають передбачати суміш економічних, культурних, дипломатичних та інших засобів. Але у даному випадку українська влада має бути, в першу чергу, чесною перед своїми громадянами, і нести відповідальність у тій частині, щоб вести прозору комунікацію з її громадянами: що робиться на даному етапі, яка наступна мета тощо.

Зрозуміло, що багато процесів запущені в міжнародній площині…., але не має якоїсь тяглості, не має лінії для того, щоб було розуміння що і коли ми отримаємо…

…Напевно не треба бути тут великим оптимістом, оскільки у швидке повернення АР Крим, нажаль, не віриться.

Нещодавно, у квітні, група народних депутатів… подала законопроект про статус кримськотатарського народу в Україні. Однією з важливих позицій є різкий розворот від адміністративно-територіальної автономії до національно-територіальної. В той же час пан Р. Чубаров неодноразово говорив, що, на його думку, саме це сприятиме консолідації, злагоді суспільства…, але багато інших людей висловлюються публічно, що не можна приймати таке рішення не питаючи думки інших членів суспільства. То, чи можна у такому випадку здобути злагоду?

Т.Ц.: Мені видається, що початок самої дискусії відбувається не чесно і, відповідно, очікувати якихось справедливих і благородних цілей, які декларуються, як мінімум, не можна. Чому? Оскільки, я в цьому впевнений, на даному етапі первинним є процес деокупації. І, коли не вирішивши одну проблему починається дискусія щодо зовсім іншого питання, і в умовах відсутності будь-яких альтернатив, я не готовий на особистому рівні це прийняти. Більше того, сама постановка питання через такий різкий поворот до національно-територіальної автономії, яка передбачає квотування, як це зазначено у законопроекті….

Я більше прихильник того, щоб повернутися до тієї ситуації, які існувала до початку самого конфлікту для того, щоб вирішити дане питання, але це не виключає того, що ми можемо обговорювати інші законопроекти, не виключно той, який був запропонований цією групою депутатів. Я не бачу взагалі перспективи в тому, що такий законопроект, якщо він буде прийнятий, він призведе до загальнонаціонального консенсусу. На скільки він відповідає, це таке перше моє застереження, іншим народностям чи етнічним групам, які проживають в АР Крим. Відповідно до перепису населення…, то ми побачимо, що є великий відсоток росіян, українців.

Ми маємо прислуховуватися до їх думки?

Принаймні, якщо ми декларуємо мету щодо загальнонаціонального діалогу, то ми повинні чесно обговорити дане питання. Інакше – це не буде прийматися як відкрита і прозора розмова.

В цьому діалозі мають приймати участь жителі не Криму. Жителі, умовно, Волинської чи Запорізької областей?

Я невпевнений, що вони є прямою стороною даного процесу, але принаймні обговорити і почути їхню думку для того, щоб забезпечити повну інклюзивність процесу, я не бачу тут чогось шкідливого.

Мова іде про зміну Конституції. Питання навіть не в тому, чи це шкідливо, чи добре. Для мене головне питання чи є це важливим, чи маємо ми про це думати сьогодні, чи можливо досить того, що домовились між собою кримчани, і всім сказали – дякуємо?

Якщо ми винесемо це на рівень змін Конституції, яка стосується всіх громадян України, то зрозуміло, що потрібні більш далекосяжні заходи. В даному випадку, я погоджуюся з тим, що можна було б включити найбільш широку платформу, до якої б увійшли інші громадяни України.

Наразі при Конституційній комісії створено робочу групу, яке вже розпочала свою роботу щодо внесення змін до Конституції, які стосуються визначення статусу Криму, як кримськотатарської автономії. За результатами напрацювань цієї робочої групи восени можливий розгляд змін. Ви вивчали міжнародну практику зокрема у Боснії та Герцеговині, але там мова йшла про війну про конфлікт, який був припинений силою через підписання Дейтонських угод. Фактично Америка змусила лідерів трьох народів (сербів, хорватів та боснійців) підписати певний документ, аби припинити війну. З того часу минуло багато часу. Чи вважають там сьогодні, що спосіб організації влади, згідно з угодою, є ефективним. Чи знайшли вони злагоду за більш ніж 20 років?

Я б не ставив в один ряд АР Крим і Боснію та Герцеговину, але деякий досвід є доречним у даному випадку. Зокрема та організація державної влади, що існує сьогодні у Боснії та Герцеговині, яка базується на етнічному принципі,… не є ефективною…. це такий неповороткий, громіздкий державний апарат, який з’їдає 65% ВВП країни.

Які уроки ми можемо з цього винести? Зрозуміло, що основну проблему (припинення війни) було вирішено, і в цьому було зацікавлене міжнародне співтовариство. Але міжнародне співтовариство було дуже далеке від того, якою повинна бути організація державної влади. І, очевидно, що етнічний принцип, який був закладений тоді, яким би він привабливим не здавався на той час, він сьогодні не виправдав тих надій, які на нього покладалися….

…. Міжнародна спільнота, як ви сказали, фактично нав’язала такий мир, і вона нав’язала спосіб існування для держави… Все більше у нашому суспільстві є розуміння, що визволення Криму має відбутися дипломатичним шляхом. Чи не має в нас такого страху, що завтра міжнародна спільнота втрутиться і нав’яже нам певний спосіб існування. Чи можемо ми сьогодні зробити так щоб цього не відбулося, щоб це питання вирішувалося тільки завдяки нашій  злагоді?

Я б тільки вітав, якщо б Україна сама формувала свій порядок денний в міжнародних відносинах. Нажаль, цього не спостерігається, і голос України, він більшою мірою формується великими геополітичними гравцями ніж самою Україною.

Я великий прихильник того, щоб вже сьогодні обговорювати те, а що буде після того як Крим буде повернуто? Наскільки ми готові жити у новій ситуації, яких ми заходів для цього вживаємо? Сьогодні, нажаль цього не має….

Повну версію радіопрограми слухайте за посиланням: радіопрограма «Голос Криму». 

Нагадуємо, що «Голос Криму» виходить на хвилях Українського радіо (УР-1) щонеділі о 8.10.

Валентина Колісниченко: «Міжнародний фестиваль «Понтійська арена» не повернеться в Севастополь допоки він буде російським» (радіо)

В ефірі радіопрограма «Голос Криму», гість у студії – Валентина Колісниченко – людина, яка створила і тривалий час проводила у Севастополі Міжнародний фестиваль естрадно-циркових дитячих та юнацьких колективів «Понтійська арена».  Після окупації півострову фестиваль став вимушеним переселенцем.

Пані Валентино, як зароджувався ваш фестиваль, як розвивався і якого рівня досяг на момент анексії півострову?
В.К.: Фестиваль зародився ще 1997 року, на той момент, оскільки багато гастролювала, я познайомилися з керівниками та роботою різних студій, як циркових так і хореографічних, вокальних. Ці знайомства виявились дуже цікавими, я пишалась нашими керівниками, адже на такій мізерній зарплатні з такими тяжкими умовами роботи, які були у той період, вони творили дива з нашими дітьми. Але справа в тім, що кожний варився у своєму власному соку, не було активного обміну досвідом. Не було майданчику, де чомусь можна було б навчитися, де можна було б себе показати, попрацювати з досвідченими майстрами, режисерами, викладачами фахових дисциплін, які стосуються естради та цирку. Саме тому у мене і народилась така ідея (створити фестиваль – ред.), яку я втілила в життя.
Звісно, що на початку було складно, адже я не мала фестивального досвіду…
Коли кримський фестиваль вийшов на рівень міжнародного?
В.К.: Наш фестиваль від самого початку був міжнародним, адже ми тоді запросили до участі колективи з Білорусі, Росії, у нас вже з’явилися друзі з Литви… У 2000 році я вже приїхала до Києва, прийшла в Міністерство культури у відділ регіональної політики і розповіла про свій фестиваль, показала відео матеріали… Їм сподобався фестиваль – міністерство взяло нас під своє крило. А вже у 2001 році ми проводили ІІІ тур всеукраїнського конкурсу народної творчості саме по циркам, адже за основу брали циркове мистецтво.
В якому році відбувся в Криму останній фестиваль «Понтійська арена»? Скільки країн було представлено на ньому?
В.К.: Останній фестиваль відбувся в 2013 році – це був 15 ювілейний. І на ньому були представленні учасники з 16 країн. Наш фестиваль став діючим членом міжнародної асоціації IOV при UNESCO, адже у нас не лише представлений естрадно-цирковий напрямок, а й ми ввели номінацію фольклорного мистецтва, тому що це дуже важливий жанр, до того ж ми розвиваємо такий напрямок як фолькцирк. Цей напрямок є дуже цікавим – він пов’язаний з історією циркового мистецтва в кожному окремо взятому регіоні. Ми вивчаєм історію зародження цирку і намагаємось її втілити у виступах… через костюми, традиції…
Ваша робота з дітьми, а також фестивальний майданчик, який був вами заснований, він став таким собі стартом для майбутніх артистів. Як склались долі ваших вихованців, які вирішили пов’язати своє життя з цирковим мистецтвом…?
В.К.: Учасники нашого фестивалю, я маю на увазі лауреатів, переможців, володарів Гран-прі, – вони практично всі закінчили вищі навчальні заклади, що пов’язанні з естрадою, музикою, цирком, і успішно працюють. Наша випускниця Таня Богачьова в поп-гурті «Ін-Ян», наші циркові працюють і в Китаї, і в Європі, в Америці, і в цирку Дю Солей. Звісно, що ці досягнення – це вклад всіх наших педагогів. «Понтійською ареною» ми лише маленькими збираємо майбутніх артистів, ми їх маленьких привчаємо на фестивалі до сцени… Дуже яскраві зірочки залітають до нас на фестиваль, а потім вирушають далі.
Наш фестиваль завжди відрізнявся особливим душевним сімейним теплом. У нас всі до учасників, до дітей відносяться по-материнські. У нас не має поділу на керівника та члена журі, у нас пряме спілкування один з одним і навчання перш за все.
Після окупації я звернула увагу на те, що нова кримська «влада» всіляко намагається продемонструвати бурхливе фестивальне, культурне, конкурсне життя півострову. При цьому ми знаємо, що певна кількість цікавих фестивалів, конкурсів залишили Крим. Що особисто вас змусило виїхати з Севастополя і вивезти свій фестиваль? І чи легким було для вас це рішення?
В.К.: Людина живе і ніколи не знає на скільки вона любить чи не любить Батьківщину. Поки все довкола нібито добре, прекрасно, то людина не розуміє і не чує своє серце. А коли Батьківщина у небезпеці чи в такому несправедливому ставленні до неї… як от у Криму, який взяли і нахабно за одну ніч відібрали у цілої прекрасної країни. Більше того, ще й почали говорити, що це все було за бажанням та участі самих мешканців півострову. Ми знаємо як це все було насправді, як проходило «голосування» на цьому «референдумі» – в ньому приймало участь трохи більше 30% людей. Мене ця нахабність вразила… У мене було відчуття, коли на очах у матері ображають її дитину. У моєму серці виникло саме таке відчуття. Тому у мене не було думки про те, що я залишуся в такому Криму… Тим більше всі ці дні (дні Революції гідності – ред.), які були, тяжкі дні, я якраз була в Києві – приїхала до доньки. Я попала саме як раз на страшні лютневі майданівські події . Я не пропустила жодного віче, я була на Майдані, а коли була в Криму, то не відходила від комп’ютера. Ми всі ночами сиділи у ноутбуці і переживали за людей на Майдані… Ми пронесли Майдан через своє серце. Відношення до Майдану стало лакмусовим папірцем совісті. Тому я не змогла ані секунди, ані хвилини знаходиться у тому місці, де погано говорили про України, про Майдан, про гідність української нації. Коли в людях це (гідність, дух свободи – ред.) нарешті прокинулась, можливо воно і не спало, але коли вона так масово піднялось, – це ж навпаки треба пишатися тим, що у нас стільки гідних людей, які вийшли і не злякалися ані міліції, ані розстрілів. Вони вийшли боротися за своє право бути людьми.
Вам пропонували залишитися в Севастополі і проводити далі фестиваль?
В.К.: Ви знаєте у 2014 – 2015 роках мені телефонували, писали і пропонували проводити «Понтійську арену» в Севастополі. Лише у цьому році мене вже не смикали, адже зрозуміли, що я не повернусь. «Арени» в Севастополі не буде поки він буде російський. Це не тому, що я погано ставлюся до Росії, або до росіян, у мене там багато друзів та улюблених колективів, просто ми опинилися по різні сторони барикади. Тому будемо молитися і надіятися на те, що це все скоро закінчиться.
А в 2014 році, коли це все сталося (Майдан, окупація Криму – ред.), мені дуже хотілось провести фестиваль на березі Чорного моря і опустити на воду вінок пам’яті Небесній сотні. І я це зробила в Болгарії, де ми разом з болгарами провели невеличкий фестиваль… Ми поставили «Пливе кача» і Бургас стоячі слухав цю пісню. Ми опустили вінок, яким вшанували пам’ять Небесної сотні. І тільки лише після цього мені стало трохи легше на душі.
Як вас зустрів Київ, які можливості відкриваються для вашого міжнародного фестивалю на материку?
В.К.: По-перше, хочеться велике дякую сказати Києву і киянам за те як вони зустріли переселенців… я живу в Пущі-Водиці в санаторії. Вони (адміністрація санаторію –ред.) думали, що приймають нас на півроку, а ми там живемо вже три…, велика дяка їм за терпіння. Дуже сильно підтримували волонтери: везли одяг, їжу, іграшки дітям. Перший рік був просто неймовірним. Я тоді вкотре зрозуміла, що Україна ніколи не здається і ніколи духовно не помре, тому що в українцях стільки тепла, добра та любові генетично закладено, що ніщо нас не роздавить.
А фестиваль я три роки проводила в Болгарії, цього року ми теж в Болгарії проводимо вищу лігу наприкінці липня. Ми залишаємо Болгарію, оскільки там у нас вже є друзі та й іноземці вони легше виїжджають туди, ніж зараз в Україну. Але наприкінці березня, при підтримці Міністерства культури та Будинку народної творчості, ми провели «Понтійську арену» в Києві. Фестиваль вийшов гарний, тривав цілий тиждень, на ньому було представлено багато номінацій та жанрів. В Севастополі нам не вдавалося у великій кількості якось задіяти фольклорні колективи, бандуристів, а тут було надзвичайно багато таких колективів… Фестиваль прижився на материку і набув нових кольорів, нового змісту.

Прослухати радіопрограму можна за посиланням: “Голос Криму”.

Нагадуємо, що «Голос Криму» виходить на хвилях Першого каналу Українського радіо (УР-1) щонеділі о 8.10.

Володимир Казарін: “Бюджетні місця для кримчан в ТНУ є… держзамовлення досить велике і повинно покрити всіх бажаючих вступити до вишу…” (радіоефір)

На хвилях Українського радіо програма “Голос Криму”. У студії ведуча – Людмила Боженко та наш гість – в.о. ректора Таврійського національного університету Володимир Казарін.

Майже рік тому ми зустрічались з вами у цій студії. Тоді говорили про початок шляху кримського вишу на материку, про перспективи розвитку. З якими результатами завершуєте перший навчальний рік?

В.К.: За рік і два місяці, що пройшли, напружена робота колективу, студентів, всіх хто нам допомагали, дали результати. Можу сказати, що сьогодні колектив ТНУ нараховує майже  4000 осіб – це біля 3200 студентів університету, понад 500 викладачів та співробітників вишу. На сьогодні відновленні всі факультети ТНУ, а також нами відкриті філіали кримського вишу в Луцьку, Кропивницькому. Крім того, сьогодні здійснюється робота по відновленню в рамках ТНУ Кримського медичного університету (Кримський державний медичний університет ім.С.І.Георгієвського, Сімферополь – ред.) та Кримського агротехнологічного університету.

Я вважаю, що здійснивши ці проекти, також ми будемо здійснювати ще і інші, адже вже сьогодні запит з боку кримських вишів на відновлення в Україні стає все більш стійким. А саме головне, дуже великий запит на це іде з боку студентів. Один з головних аргументів, який змусив їх змінити настрої – це те, що Україна з червня цього року вводить безвіз, і для молодого покоління, студентства, вільне спілкування з світом стає реальністю, а не теорією, яку ми вчора їм викладали…

Ви говорите про те, що ви маєте намір у перспективі відродити на базі ТНУ медичний напрямок та аграрний. Таким чином ми будемо забирати дітей з медичного та аграрного вишів у Сімферополі. Ви це плануєте робити, бо запит на це є саме з Криму?…

В.К.: Так, є запит з Криму. Адже сьогодні медична сфера на півострові знищена “новою владою”. Дуже багато медиків виїхали з Криму і велика кількість вакансій заповнена тепер переведеними до півострову медичними працівниками з Росії, які звісно не відповідають ані нашим стандартам, ані вимогам.

З іншого боку в такій же глибокій кризі перебуває аграрна сфера: із-за того, що “нова влада” знищила Північно-Кримський канал, із-за того, що вони сьогодні нищать грунт, бо відбувається буріння свердловин, які вже сьогодні призводять до перших чітких ознак засолонення води. Зокрема у Судакському регіоні та інших вже з кранів тече напівсолона солона вода. Все це ставить на порядок денний не лише питання підготовки кадрів для медичної та аграрної сфери, а  в тому числі розробку концепції про те, як повинна розвиватися аграрна сфера Криму після повернення півострову, як повинна розвиватися медична сфера після завершення деокупації. З одного боку – це кримські запити, тому ці інститути в рамках ТНУ повинні готувати кадри для Криму і, в тому числі, розробляти саму теорію вирішення цих питань. Але в цілому і медична, і аграрна сфери на материковій частині України теж знаходяться в перехідному періоді: від старих, скажімо так, радянських стандартів, до нових – європейських, світових. В цьому сенсі ТНУ є чуйним до цих всіх нововведень, адже на собі переживши втрату рідної землі, традицій, він сьогодні гостро відчуває необхідність цих змін, бо радянські традиції, які затрималися у свідомості багатьох  кримчан, створили необхідне підґрунтя для путінського експерименту з окупації та захоплення Криму. Тому ми розуміємо, що повинні готувати нових фахівців в цих сферах, і це вже проблема всієї України,  а не тільки окремого регіону – Криму.  Тому, я вважаю, що проблема реформування цих сфер, яка стоїть перед країною, вона теж повинна вирішуватися за участі кримчан, в даному випадку ТНУ, з його новими підрозділами…

В ТНУ навчають не лише діти з Криму, є діти з окупованих територій Донецької та Луганської областе, є також студенти з інших регіонів України. Якщо говорити у відсотках, то яка кількість кримчан?…

В.К.: Кримчани традиційно складають великий відсоток. Раніше вони складали 94-95%, але тепер, коли до нас стали приєднуватися студенти та викладачі з Донбасу, а крім того студенти інших регіонів, включаючи Київ, то сьогодні кримчани в ТНУ складають біля 40%, десь відсотків 20-22 – це колеги з Донбасу, всі інші  – це представники різних регіонів України. Я вважаю, що це правильно, до цього ми повинні були прийти, тому що, університет є національним, а не регіональним…

Хочу перейти до питань, що хвилюють теперішніх випускників кримських шкіл, які обрали для себе навчання у Таврійському національному університеті. Власне цікавлять практичні питання відповіді на які на сайті вашого вишу я не знайшла – це забезпечення гуртожитком, чи доведеться їм платити за нього, і головне – це бюджетні місця, на що можуть розраховувати майбутні студенти ТНУ з Криму?

В.К.: Що стосується гуртожитків, то в Україні діє закон в якому йдеться про те, що студенти, які вступають на перший курс першочергово забезпечуються гуртожитком. Тому ми це зобов’язані виконувати і виконуємо це охоче, адже розуміємо звідки прибувають діти і на скільки складним буде шлях для тих, хто приїде до нас вчитися: це перетин кордону, всі ці обшуки, які влаштовує російська влада; це претензії до молодих хлопців, коли їм закидають звинувачення, що вони, вступаючи до вишів на материку, намагаються ухилитися від служби в їх армії. Таким хлопцям створюють перешкоди, і вони іноді тільки з другої, третьої спроби перетинають кордон. Дівчатам теж створюють певні перешкоди, вони ж (так звана кримська влада – ред.) розуміють чому молодь літом виїжджає з Криму.

До речі з цього року, враховуючи досвід минулорічний, в наказах про зарахування до вишу, що будуть вивішуватися на сайтах, імена тих хто вступив будуть зашифровані. Яке ім’я та під яким номером зашифровано будемо знати лише ми (певне коло працівників вишу – ред.) Це робиться для того, щоб ніхто з тої сторони адмінмежі не міг їх вираховувати по іменам та прізвищам, не шукав їх в Криму, не приходив з погрозами до дому, не тиснув на батьків тощо.

Інформація про вступників-кримчан буде зашифрована в усіх Освітніх центрах “Крим-Україна”?

В.К.: Так. Для дітей з окупованих територій – це буде певний захист, щоб вони не стали об’єктом тиску з того боку.

Ще раз повернусь до питання гуртожитків – всі вступники будуть забезпечені гуртожитком. Ми зараз вирішуємо це питання, у нас для цього є всі необхідні власні ресурси… Ми маємо приміщення фактично по всьому Києву: у Печерському районі на І. Кудрі – це головний офіс, що знаходиться в 200 метрах від метро Дружба народів, у нас також велике приміщення знаходиться на вулиці Кирилівській…, є приміщення і на лівому березі в районі Ленінградської площі тощо… Тому проблеми з гуртожитками ми вирішимо.

Більш того до осені ми кардинально вирішимо і проблему з готелем для викладачів. Адже ринок нерухомості в Криму зійшов нанівець – продати там фактично нічого не можливо. А викладачам, які сюди виїжджають разом з сім’ями треба хоч щось придбати, або хоч якось організувати своє життя – це все ми розуміємо. Тому маю надію, що вже влітку цього року зможемо отримати необхідні рішення, і у нас буде гарний готель для викладачів.

Тепер, що стосується бюджетних місць. Перед міністерством (Міністерством освіти і науки України – ред.) стоїть завдання, яке держава поставила, і нас інструктує зараз міністр Лілія Гриневич, що ми повинні зробити так, щоб всі діти, які приїдуть вступати з окупованих територій могли стати студентами українських вишів…  Для цього були змінені правила вступної кампанії для дітей з окупованих територій. Так як вони там у школах не вивчають предметів українознавчого циклу, то для них ЗНО відмінили (якщо дитина вступає через Освітні центри “Крим-Україна” – ред.), зазначу, що Росія для кримчан цього року ввела ЄДЕ (Єдиний державний екзамен – ред.), а ми продовжуємо зберігати для дітей з півострову цю привілею (вступ без ЗНО – ред.). Коли вони приїздять до нас, вони здають українську мову та історію у школі, яка прикріплена до університету, а потім у нас здають профільний іспит на факультет, який обрали. Більше того, вони можуть приїхати до нас з будь-яким документом: російський паспорт, атестат, не має паспорту взагалі, то привозьте свідоцтво про народження. Ми знаємо що робити з цими документами згідно з новими правилами: замість російського атестату оформлюємо документ, який називається освітня декларація, якщо є свідоцтво про народження, то на основі цього ми оформлюємо особову справу абітурієнта. Вони можуть привозити будь-яку довідку про навчання, бо ми приймаємо і оригінали, і ксерокопії. Головне, щоб вони не хвилювалися, не боялися – приймальна комісія їх чекає і буде вирішувати їх питання.

Ще раз про бюджетні місця… держзамовлення досить велике і воно повинно покрити всіх бажаючих вступити, але у нас ще буде резерв…, і нам будуть збільшувати цю квоту, яку виділяють. Я можу сказати кримчанам, що сьогодні їх чекає велика кількість вишів, бо вони є бажаними гостями, яких бажають залучити українські виші на материку. Зокрема зараз південні області – це Херсонська та Миколаївська – домагаються, щоб пройшов через Верховну Раду законопроект щодо збільшення їм окремої квоти для вступу кримчан…

Я вкотре хочу підкреслити, що вас чекають, вам будуть раді, і ми готові в приймальній комісії ТНУ, яка знаходиться на І.Кудрі, 33, вирішувати проблеми, які будуть перед вами стояти.

Підсумуємо: бюджетні місця є, гуртожитки є. Кримчани можуть їхати на материк і не хвилюватися.

В.К.: Так.

Цікавить також ще одна категорія студентів – це ті, які переводяться з вишів півострову до ТНУ на 2, 3, 4 курси. Ми маємо закон України Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України”, де у статті 7 пункт 12 закріплене право кримчан, які проживають на півострові, на продовження  здобуття освіти в українських вишах на підконтрольній території за рахунок коштів державного бюджету з наданням місць у гуртожитках на час навчання. Чи забезпечені бюджетними місцями, гуртожитком та стипендіями ваші студенти, які перевелися з вузів Криму? Адже на початку навчального року в ТНУ були чималі проблеми з фінансуванням цих студентів…

В.К.: Це дуже важливий закон. Проблема полягала в тому, що він не виконувався. Ось вже два роки як закон прийнятий, а на практиці він не реалізовувався. Мінфін всіляко перешкоджав цьому і говорив, що це великі кошти, яких просто не має…

Всі ми билися, я хочу сказати тут велике дякую кримським громадським організаціям тут в Києві, я хочу сказати дякую позиції Міносвіти, яке 4 рази проект розпоряджень з цього приводу подавало на затвердження…, але кожний раз отримували відповіді з негативною резолюцією. Наразі Верховна Рада це питання вирішила. Цей закон з 1 вересня 2017 року буде виконуватися.

Таким чином з вересня діти при переводі у виші, що знаходяться на підконтрольній Україні території, зможуть отримувати стипендії, а також безкоштовні гуртожитки, оскільки вони прибули з окупованих територій…

Ми маємо надію, що значна частина наших студентів, які до цих пір повинні були певну плату продовжувати вносити, хоча ми пішли на зустріч їм усім, адже за місця в гуртожитку не брали з них кошти, вони оплачували тільки комунальні платежі. Тобто оплату за проживання в гуртожитку, яка йшла в прибуток університету, ми для них відмінили.

Цього року ми очікуємо великий наплив вступників. Це, на нашу думку, відбудеться з цілої низки причин. По-перше, навчання в ТНУ – це навчання в Києві, що надає великі можливості студенту. Навчання в ТНУ – це навчання в університеті, який включений у світову навчальну систему, а це означає стажування, програми по обміну, можливість отримати другий диплом в середині свого власного університету, а також існує можливість отримати подвійний диплом з Польщею, Швейцарією, Туреччиною, Болгарією…

Саме головне – це вітер свободи, який дме їм в обличчя і робить їх людьми, які можуть вчитися в своїй країні та в будь-якій іншій по стандартам, які визнаються будь-якою країною світу.

В продовження теми прослухайте радіоефір зі студентами Таврійського національного університету, де вони розповідають про  розвиток вишу, про студенське життя, про можливості, які їм дає навчання в ТНУ: Радіопрограма “Голос Криму”. 

Нагадуємо, що «Голос Криму» виходить на хвилях Першого каналу Українського радіо (УР-1) щонеділі о 8.10.

Олександр Євсєєв, експерт “Українського інституту майбутнього”, розповів про досвід колишньої Югославії щодо створення національної автономії (радіо)

7 квітня цього року у Верховній Раді було зареєстровано законопроект “Про статус кримськотатарського народу в Україні” … І саме про це ми сьогодні говоримо в нашій студії з нашим гостем Олександром Євсєєвим, кандидатом юридичних наук, експертом “Українського інституту майбутнього”.

Перше питання, напевно, таке загальне, чому у нас не має обговорення, чому не має розмови про те, яким ми бачимо наше майбутнє, чому у нас не має розмови про те, яким має бути майбутнє Криму?

О.Є.: Я вважаю, що тут дві причини відсутності повноцінної дискусії. З одного добу, український народ, як і будь-який інший народ, чергує у своєму історичному розвитку шляхи найбільшої активності по відношенню до політичних питань, як це у нас було у 2014 році та на початку 2015 року, і ті періоди пасивності, коли український народ відволікається від політичного порядку денного, і що називається, замикається на своїх економічних, соціальних проблемах тощо…

Я вважаю, що кримська тематика, а особливо кримськотатарська тематика, має певну ізольованість в суспільній свідомості середньостатистичного українці. Адже зараз більшою мірою українець зацікавлений у тому, як вижити, ніж текстами складних, які враховують різні етнічні нюанси, законопроектів.

Так, дійсно, тут треба визнати, що зрозуміти не дуже просто. Але давайте подивимось, що передбачено законопроектом?

Його автори пропонують створити таку систему формування органів місцевого самоврядування в АР Крим при якій у ВР АР Крим, в міських та районних радах 1/3 депутатських місць однозначно належить кримськотатарській спільноті, в сільських та селищних радах кількість депутатських місць передбачається згідно до кількості кримських татар, які там проживають. Також законопроектом передбачено два місця для представників кримськотатарської спільноти у ВР України, які обираються по загальнокримському округу.

Чи є на вашу думку доцільним сьогодні говорити про розподіл владних місць відповідно до якоїсь етнічної квоти? Чи є це справедливим…?

О.Є.:  По-перше, треба почати з того, що законопроект про який ми говоримо є важливим не лише тому, що він передбачає певні квоти у ВР України чи у ВР АР Криму та місцевих радах для кримськотатарського населення, а перш за все, він цікавий тим, і шкода, що про це мало говорять наші експерти, що вперше в історії української державності він передбачає так звану національну територіальну автономію кримських татар. До сьогоднішнього дня кримські татари у нас мали лише національно-культурну автономію, висловлюючись мовою конституційного права. Тобто на території України вони мали право, як і будь-яка інша нація, наприклад, росіяни, гагаузи тощо, розвивати свою культуру, національний фольклор…, мистецтво… – і це називалось національно-культурна автономія, яка фактично могла мати місце не лише на території Кримського півострову, де проживає основна маса кримських татар, але і в будь-якому іншому місці України.

А от законопроект, який внесений в парламент… він характерний тим, що Крим об’являється національною територіальною автономією кримськотатарського народу. Тобто фактично ця територія, якщо це територіальна автономія кримських татар, в першу чергу,… зарезервована… за кримськими татарами, а це є дуже спірне питання. Адже на сьогоднішній день з двох мільйонів громадян України, які проживають на території АР Крим…, кримські татари поки що не в абсолютній більшості, як це має місце в інших національно-територіальних автономіях, а складає лише 12%. Звісно 12% – це теж значна цифра, але не на стільки, аби давати саме національно-територіальну автономію. Це дуже важливий момент, про який ми уникаємо розмов.

Якщо ми говоримо про забезпечення прав кримськотатарського народу, власне колективних прав, чи є підхід у світовій практиці щодо цього питання?

О.Є.: Ви знаєте у 2001 році нашу країну порівнювали із Францією, через п’ять років по тому нашу країну почали порівнювати з Італією, принаймні з південними аграрними районами, а зараз нашу країну…. порівнюють з колишньою Югославією.

Так от, якщо ми звернемось до югославського досвіду, то для нас, в першу чергу, цікавим є досвід Сербії, а ще, в більшій мірі, – Боснії та Герцеговини.

В Сербії існує дві автономних області – це Воєводіно і Косово, в якому переважна кількість населення складають, у випадку з Воєводіной, угорці, а у випадку Косово – косовські албанці. При цьому не варто забувати, що під час другої так званої югославської війни, косовські албанці, що проживали компактно на території Косово, де складали не 12%, як кримські татари в Криму, а незрівнянно більшу частину населення, вони на сьогодні де-факто в ході війни проти югославської народної армії добилися своєї незалежності. Те що стосується Боснії, то там національно проблема стоїть ще більш гостріше ніж це має місце в Сербії, не говорячи вже про Україну. Адже Федерація Боснії та Герцеговини розділена на три частини: Боснія, де проживають етнічні боснійці, Герцеговіна, де в більшості проживають етнічні хорвати, і Республіка Сербська, де проживають етнічні серби. Якщо дивитись на відсотки, то з 3,5 мільйони людей, які є громадянами Федерації Боснії та Герцеговини, 50% – боснійці, біля 30% – хорвати…, близько 20% – серби. При чому не будемо забувати, що цьому поділу колишньою соціалістичної Югославії передувала страшна кровопролитна чотирьох річна війна, яка була викликана не зовнішньою агресією, як це у ситуації з Україною, яка була викликана не якимись економічними обставинами, а обставина виключно етнічними та релігійними, тому що боснійці – мусульмани, серби – православні, а хорвати – католики, яких, слава богу, не було і ніколи не буде протиріч на території нинішньої України.

Так от у таких країнах, які пережили не просто війну, а війну на етнічному груні, дійсно існує певне квотування у вищих органах влади єдиної Федерації Боснії та Герцеговини. Мова іде про те, що … Федерація має не одного президента, а трьох. Один з них боснієць, другий – хорват, а третій – етнічний серб. Тому президент Боснії та Герцоговини – це не президент, а певний інститут президентури, куди входить три людини. В Конституційному суді цієї Федерації з дев’яти осіб троє повинні бути взагалі іноземцями, а інші шестеро – це два хорвата, два серба та два боснійця.

Щодо боснійського парламенту, то з 42 депутатів не менше 2/3 повинні бути боснійсько-хорватські і не менше 1/3 представники Республіки Сербської. Причому на практиці при голосування за конкретний законопроекти справа закінчується тим, що депутати етнічні боснійці частіше за все об’єднаються під час голосування з етнічними хорватами, залишаючи тим самим у меншості депутатів сербів. І на практиці така ситуація ніяк не приводить до етнічного миру, тому що серби весь час відчувають себе обмеженими… На сьогоднішній день Республіка Сербська знаходиться у менш вигідному становищі, ніж більш консолідовані один з одним хорвати та боснійці. Мені б дуже не хотілося, щоб подібного роду система була в нашій країні.

Такий розподіл влади, по факту, все ж таки поглиблює конфлікт, який на сьогодні існує в Боснії та Герцеговині між етносами, і не можна сказати, що суспільство все більше і більше консолідується. Ми сьогодні говоримо про необхідність створення української політичної нації, до якої б люди не за етнічним принципом, а за принципом сповідування певних цінностей. Який є вихід, який є варіанти?

О.Є.: На сьогоднішній день потрібно сказати, що навіть у тій же Боснії та Герцеговині найкращі інтелектуали, більшість демократично орієнтованих депутатів… говорять про те, що поділ та квотування для трьох етнічних груп… – це все таки вчорашній день. Квотування було актуальним у 1996 році, адже після кровопролитної війни такий підхід дозволив забезпечити певний діалог, який був краще за брязкання зброєю.

… Після стількох років, квотування за національною ознакою починає себе знищувати. Не випадково зараз пропаганда в Боснії, у хорошу сенсі цього слова, полягає у тому, що не має хорвата, боснійця, серба, а є всі громадяни єдиної Федерації Боснії та Герцеговини, які з таким трудом та напругою шукають себе в цьому самому європейському просторі, куди їх не  беруть так само як і, поки що, не приймають нас. Хоча Федерація Боснії та Герцеговини вже досить давно подала заявку на вступ до ЄС.

Що стосується нашої ситуації, то завжди, коли ми говоримо про правове регулювання окупованих територіях, коли ми говоримо про майбутнє кримськотатарського народу, і розробляємо відповідні законопроекти, то ми завжди повинні пам’ятати, і мати реалістичне розуміння про те, що АР Крим, так як і деякі райони Донецької та Луганської областей, на сьогоднішній день є окупованими територіями.

І українська влада, прийми ми хоч самий вдосконалений, який відповідає самим високим міжнародним стандартам і найбільш продуманий з точки зору юридичної техніки, нормативний документ, тим не менш ми не маємо реальної, ані соціальної, ані військової, ані політичної можливості ці прекрасні норми реально реалізувати або впроваджувати в життя кримчан.

… Адже в Криму, нажаль, правила гри встановлюють зовсім інші люди, зовсім інша держава. Тому перш ніж говорити про те, як добре заживуть кримські татари, під дахом українського закону, бажано повернути Крим, як Україні так і кожному з кримчан.

Скажіть, будь ласка, якщо ми сьогодні розглядаємо питання повернення Криму, то один з варіантів, який сьогодні лунає в суспільному просторі проголошує те, що закріплення прав кримськотатарського народу в українському законодавстві на рівні закону надає можливість та преференції, що положення кримськотатарського народу в Україні буде набагато кращим ніж положення кримськотатарського народу в Росії. І це фактором, який може вплинути на настрої в суспільстві, і може сприяти звільненню української території – АР Крим. Як ви вважаєте?

О.Є.: Я вважаю, що кримськотатарський народ і до моменту окупації був лояльним до України. Не випадково на Майдані, не випадково в добровольчих батальйонах, військових підрозділах, які воюють в АТО, ми можемо зустріти представників кримськотатарського народу… Тому кримськотатарський народ не потрібно купляти лояльністю країни, до якої вони і так є лояльними, і яку вони вважають своєю батьківщиною.

З іншої сторони, очевидно, що кожний народ, кожна етнічна група, яка проживає на території нашої країни заслуговує того об’єму прав, не лише у сфері політичного панування, яке є найбільш привабливим для авторів законопроектів і яку легше за все описати юридичними формулюваннями: там третина, там два депутати, і… законопроект готовий і, власне, цілої низки соціально-економічних, культурних, колективних прав, які до речі, далеко не завжди мають і громадяни України в цілому. Адже достатньо сказати, що за 25 років незалежності України і досі не прийнятий закон “Про мирні зібрання”…

Тому скорочення тих чи інших конституційних прав, їх недостатня урегульованість на рівні конституційного законодавства в тій чи іншій міри в нашій країні… відчуває на собі кожна людина.

Але, в той же час, очевидно, що кримськотатарська група є тою етнічною групою, яка також вимагає, не стільки певного загального режиму урегулювання, яке буде поширюватися на всіх громадян України, скільки певних спеціальних правових засобів за допомогою яких їх права будуть забезпечені не в меншій, а іноді і більшою мірою, ніж це, скажімо, було раніше… до окупації.  Тому безсумнівну, якщо ми говоримо про можливість прийняття комплексного законопроекту про статус кримськотатарського народу в Україні, як ми говоримо зараз, обговорюючи конкретний законопроект, то вочевидь статус кримськотатарського народу повинен охоплювати не лише політичні права, але він повинен охоплювати і права культурні і права щодо мови. На сьогоднішній день, нажаль, в законопроекті про який ми… говоримо не має жодних правових встановлень, які б регламентували порядок використання кримськотатарської мови…; які б регламентували зобов’язання знати кримськотатарську мову, в тій чи іншій мірі,  чиновниками, які здійснюють від імені України державну владу на території АР Крим; не має ніяких правових встановлень, які б  вводили у правовий обіг можливість отримувати освіту кримськотатарською мовою… – це є дуже важливими правовими пробілами в тексті законопроекту, який, я в цьому впевнений, буде ще не раз дописуватися….

Повну версію радіопрограми слухайте за посиланням: радіопрограма «Голос Криму». 

Нагадуємо, що «Голос Криму» виходить на хвилях Першого каналу Українського радіо (УР-1) щонеділі о 8.10.

 

Світлана Єременко: “Переселенці, починаючи життя з нуля, допомагають не лише собі, а й стають прикладом та підтримкою місцевим громадам ” (радіо)

Гість радіопрограми “Голос Криму” – пані Світлана Єременко, виконавчий директор Інституту демократії ім. Пилипа Орлика.

Сьогодні ми будемо говорити про тих, кого окупація та війна змусили залишити рідні домівки, про те, які труднощі долають переселенці і як вони стають переможцями та позитивним прикладом для місцевих громад.

Пані Світлано, розмову хочу розпочати з презентації книги, в якій розповідаються історії переселенців, «Знедолені? Нездоланні!» Чому саме таку назву ви обрали для книги?

С.Є.: Перш за все я хочу сказати, що це вже друга книга «Знедолені? Нездоланні!», і її ідея з’явилася після того як наш Інститут демократії імені Пилипа Орлика провів черговий моніторинг регіональних медіа. Ми побачили, що дуже мало журналісти висвітлюють проблеми переселенців. Наші експерти помітили, що надзвичайно мало аналітичних матеріалів, глибоких проблемних матеріалів, журналістських розслідувань…

Крім того, що ми проводимо регіональний моніторинг у восьми областях України, де досліджуємо 64 видання, останні два роки ми ще досліджуємо і ситуацію, в якій перебувають переселенці. Ми проводимо круглі столи для переселенців у різних регіонах. Фактично за ці два роки наші експерти об’їздили майже всю Україну. Якщо перша серія наших круглих столів стосувалася інформаційного доступу переселенців, власне,… налагодженню  комунікації між переселенцями, владою, місцевими громадами та засобами масової інформації, то друга серія круглих столів була присвячена вже адаптації переселенців у нових регіонах. Тому що, як ми знаємо за опитуваннями, 70% переселенців не збираються повертатися в Луганську та Донецьку області, а також в Крим, навіть якщо вони будуть деокуповані.

Так от, власне, переселенці у різних регіонах найбільше нарікали на те, що якщо журналісти і пишуть про них, то виставляють їх як прохачів… і це дуже пригнічувало та принижувало їх. І ми вирішили виправити цю ситуацію, і видати книжку про успішних переселенців. Я сама, коли їжджу в регіони, бачу що таких людей надзвичайно багато. І от минулого року ми видали першу збірку «Знедолені? Нездоланні!», і я дуже вдячна переселенці з Донецька, журналістці Олені Самойленко, яка подарувала нам цю назву… Мені здається, що ця назва самостверджуюча, і вона якраз передає той смисл, який ми і закладали у цю книгу. … Так, вони (переселенці – ред.) залишились без нічого, вони змушені були починати своє життя з початку, але вони вижили і не тільки вижали, а вони перемогли: започаткували новий бізнес, створили громадські організації. Вони почали життя з початку і допомагають вже не тільки переселенцям, а й місцевим жителям місцевих громад.

Пані Світлано, ви читали ці книги і, безумовно, переживали особисто кожну цю історію. Скажіть, будь ласка, історія якого героя вас вразила найбільше?

С.Є.: … Кожна історія життя нашого героя унікальна сама по собі… В першу нашу книгу увійшло 15 розповідей про людей-переселенців з усієї України. Написали ці історії журналісти також з усієї України….

Ці оповідання настільки душевні, читаєш і справді не можеш залишитися байдужим: ти справді переживаєш кожну цю долю, проходиш цей не легкий шлях разом з героєм…

До речі, у першій книзі у нас є нарис про переселенку з Криму Оксану Новікову, яка переїхала до Львова. Написав цей нарис відомий львівський журналіст… Роман Шостак. Це дуже цікава історія життя, це така цікава героїня: активна, енергійна, наполеглива. Я хочу зачитати уривок:

“Усі знають, що свобода і самодостатність громадянина не сумісна з будь-яким тоталітарним режимом. Не всі ладні за це приносити в жертву комфортність свого існування. Для Новікової свобода – найвища цінність, за яку вона готова платити, у всіх відомих нам значеннях цього слова, бо окупація, а згодом анексія Криму Росією стали для Оксани замахом на найдорожче”.

І от саме тому вона переїхала, започаткувала у Львові громадську організацію, яка називалась “Кримська хвиля”… В Криму вони (родина Оксани – ред.) залишили добре розвинутий бізнес, залишили землю, залишили склади – вони мали там велику інфраструктуру бізнесову. Вона переїхала і почала знову з нуля бізнес уже у Львові і відкрила там… кав’ярню, яка називається “Кримські перепічки”. Ви може собі уявити, яка у Львові конкуренція, скільки там чудових кав’ярень із смачними тістечками? Але вона зуміла зробити настільки смачною свою випічку, що до неї приїздіть із центру Львова, вона тепер є прикладом для інших.

Так само у другій книжці у нас є дві героїні-кримчанки, я знаю, що про одну з них, Леране Хайбуллаєву, ви вже розповідали…

Так, вона була гостею нашої програми.

С.Є.: Друга книжка відрізняється від попередньої тим, що в першій – ми здебільшого розповідали про героя, а в другій – вийшло так, що ми розповідаємо про родини, які виїхали. І у нас тут є і пастор зі своєю родиною, і актори, акторська родина, яка переїхала з Донецька до Львова, – театр “Жуки”, і  є лісовики – це люди, які займаються наукою, що стосується лісів. У нас є пара, яка започаткувала у глухому селі на Житомирщині зелений туризм.

У нас є розповідь про Ірину Березу, лікаря, яка переїхала із Севастополя до Вінниці. Дивовижна кримська літераторка і лікарка, яка працювала в головному шпиталі Чорноморського військово-морського флоту РФ. Вона виїхала до України з двома доньками, які тепер живуть і навчаються у Вінниці… І що цікаво, вона переїхала до Вінниці і знайшла там свою доля, і цікаво, що про неї написав її теперішній чоловік Вадим Козловський, також лікар і прозаїк…

Одна з ваших героїнь з Криму – це Леране, коли вона була у нас в гостях, то розповідала про окупацію, про початок життя з нуля…  Тоді вона також говорила про шанс, який можливо дається кожній людині раз у житті.  Тобто вона, не дивлячись на негатив, окупацію Криму, знайшла і позитив. Адже ця ситуація дала їй можливість реалізувати свою мрію – вона відкрила кафе, де пригощає киян кримськотатарськими стравами. Почати життя з початку – це під силу тільки сильним духом людям, чи це може зробити будь-яка людина?

С.Є.: Коли у мене виникла ідея видати таку книгу, я із самого початку була переконана, що вона потрібна… Ось ці історії, осі ці долі дивовижних людей, – вони є якраз дуже гарним прикладом для тих, хто опустив руки, хто зневірився, хто знаходиться в депресії, хто говорить: “Я не зможу, у мене не вийде, краще я буду отам сидіти (на окупованій території – ред.), і як буде так буде”. Насправді, ці історії є доказом того, що не треба сидіти і чекати, що, власне, доля кожної людини і її звершення, її перемоги залежать від неї ж самої.

У нашій другій книзі є ще одна дивовижна історія… Це історія Лесі Архіпової з Донецька, з Макіївки, яка переїхала до Івано-Франківська. У цієї людини незвичайна доля, вона втратила свого батька ще в перші дні війни, навесні 2014 року, під Карлівкою. Так от, вона переїхала до Івано-Франківська саме тому, що батькові подобалося це місто, і вона вирішила, що мусить реалізувати мрію свого батька… Вона переїхала до міста, де нікого не знала. Але уявіть собі, що з війною у цієї молодої жінки співпало і велике кохання. Вона закохалася у захисника України, добровольця. Вона, розуміючи, що кожного дня він іде в бій, ризикуючи своїм життям, наважилась народити дитину. І, власне, в Івано-Франківськ вона приїхали вже вагітною і через деякий час народила дитинку. І от здається, у чужому місті, без нічого, молода жінка з дитиною на руках – вона не розгубилася, вона вижила. Разом із своїм колегою донеччанином Сергієм Никаноровим вони створили громадську організацію “Дом”, яка дуже активно працює і допомагає не лише переселенцям, а й івано-франківцям…

Ви запитали мене на початку програми, яка для мене історія героя є найцікавішою? Я не можу сказати, бо люблю їх всіх. Я ними захоплююсь, я ставлю їх в приклад… знайомим переселенцям, які зневірилися. Я кажу їм, що це можливо, що можливо почати життя з початку у будь-якому віці не залежно від того скільки тобі років, і яку професію ти маєш. Головне – наполегливість, бажання і діяти. Не говорити, а діяти, не опускати руки.

Хочу повернутися до теми сприйняття громадами переселенців, і поговорити про ту ложку дьогтю… Як ви вважаєте, як можна подолати проблему не сприйняття? Яка у цьому процесі повинна бути роль державних органів влади, а яка суспільства?

С.Є.: Справді, ми спостерігаємо негативне ставлення до переселенців, щоправда зараз ситуація вже покращилась у порівняні з 2014 роком, коли ми бачили шквал фейкових матеріалів, що з’являлись у соцмережах, потім їх передруковували без перевірки сайти та друковані ЗМІ. Власне, мені про це прикро говорити, але наші ЗМІ, наші журналісти підіграли тій спецоперації, яку започаткували органи ФСБ Росії, бо зрозуміло, що то було все для того, щоб розділити донеччан і жителів західної та центральної України. Зараз, з одного боку, ситуація покращилась, адже не має ось цих категорично-негативних матеріалів у ЗМІ. Але за ці три роки виробилось дуже багато неприємних міфів та стереотипів про переселенців: про те, що вони не хочуть працювати, що вони ліниві, що всі переселенці хотіли жити в Росії і закликали Росію тощо.

Нажаль, і деякі чиновники, деякі представники і центральної, і місцевої влади сприяють цим міфам. Тому що вони щось не обережно скажуть в ефірі, або десь надрукують у себе на сторінці у Фейсбук, а журналісти просто це ретранслюють, передруковують. І тому  важливо, щоб перш за все чиновники, представники влади, думали про те, що вони говорять і, звичайно,  несли якусь відповідальність за свої слова,  і так само  журналісти. Наші психологи, які з нами співпрацюють, говорять про те, що інколи, на жаль, не обережним словом, якоюсь не обережною публікацією, журналісти можуть перекреслити, просто зневолювати всю ту роботу, яку проводили з людиною чи з групою людей (переселенцями – ред.) психологи протягом пів року, а то й року…

І тому під час наших медіа дискусій, під час наших круглих столів, коли ми говоримо про адаптацію переселенців у нових регіонах, у нових містах, ми якраз і говоримо про те, що журналісти повинні дотримуватися стандартів журналістики, в першу чергу, кодексу журналістської етики і бути більш толерантними…. А ще дуже багато залежить і від самих переселенців: наскільки вони будуть активними, наскільки вони будуть налагоджувати ось цей контакт і між собою, а також між переселенцями та місцевою громадою, і ЗМІ…

Тому звичайно багато залежить і від влади, і від засобів масової інформації, і від самих переселенців.

 Всі бажаючі можуть прочитати ці книги за посиланням:

“Знедолені? Нездоланні!” книга 1 

“Знедолені? Нездоланні!” книга 2  

Радіопрограма “Голос Криму”

Гості радіопрограми “Голос Криму” – Юлія Каздобіна, радник міністра інформполітики та аналітик Українського Незалежного Центру Політичних Досліджень, а  також Сергій Просяник, старший аналітик дослідницького компанії “InMind”.

Під час програми відбувається обговорення соціологічного дослідження, яке стосується сприйняття населення України різних аспектів проблем Криму. Говоримо про позитивну тенденцію щодо сприйняття кримської проблематики, щодо того чиїм повинен бути півострів, про збільшення оптимістів, які вірять у повернення Криму… тощо

Радіопрограму слухайте за посиланням: радіопрограма “Голос Криму”