Історик Володимир Головко розповідає про свою книгу “Окупація Криму”, перспективи написання книги про громадський спротив окупації в Криму (радіо)

В ефірі Українського радіо програма «Голос Криму». У студії ведуча  Людмила Боженко, гість програми  – Володимир Головко – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ, політичний експерт, автор книги “Окупація Криму”.

Нещодавно відбулась презентація вашої книги “Окупація Криму”. Розкажіть, будь ласка коротко про що книга, і яку думку для вас було важливо донести до читача?

В.Г.: У фокусі моєї книжки події лютого 2014 року, але вона висвітлює динаміку з лютого 2010 року, після виборів президентом України Януковича, і аж до серпня 2016 року, коли Росія в черговий раз звинуватила Україну у відправлені «диверсійних груп» на прорив до Криму.

Я підкреслюю, що книга написана російською мовою для того, щоб дати можливість читачам, які погано володіють українською, ознайомитися з українським поглядом на те, що відбувалось.

Головна теза цієї книжки – це показати, що дії Росії можна кваліфікувати як озброєну агресія проти України – це було не  приєднання, це було не вільне волевиявлення кримчан, це була ганебна окупація, ганебна анексія.

Презентуючи свою роботу ви зазначили, що при написанні  книги ви використовувати в першу чергу російські джерела. Чому саме такий підхід?

В.Г.: Ви знаєте, я, як політичний експерт, приймав багато участі у русі за вступ України до НАТО. Для мене було неприємно показово, коли у 2009 році сиділи на «круглому столі» люди, які хотіли, аби Україна вступила в НАТО. Вони запевняли один одного своїми аргументами у тому, що як гарно було б вступити в НАТО. Ми тоді в НАТО не вступили і, власне, анексія Криму була ще із-за того, що Україна  не використала свій історичний шанс між 2005 та 2010 роками і не змогла забезпечити себе у такому ефективному союзі як НАТО.

Коли я писав цю книжку, то мені не хотілося бути подібним до тих фахівців, які запевняють людей, яким не треба доказувати, що це була агресія чи окупація. Я намагався працювати з тими читачами, які сумніваються, або навіть стоять на позиціях, що Путін зробив гарно, і для цих читачів важливо, які джерела я використовую, адже українські вони можуть вважати заангажованими, і можуть їм не довіряти. А коли я беру висловлювання російського президента і доказую, що Путін сказав, що російські військові стояли на Перекопі за спинами кримчан та кубанських козаків або, коли він (Путін – ред.) каже, що він в лютому надав наказ перерізати комунікації українських військових в Криму, щоб не було надано наказу про військовий спротив, то я ж нічого не вигадую, адже це сказав особисто Путін. Я на цьому прикладі показую ту цинічність, яку використовує російське керівництво.  Я працюю із світоглядом тих людей, які живуть в тому інформаційному просторі і намагаюся вмикнути їм мозок, щоб вони подивилися на ті факти, які вони мають, але під новим кутом зору.

Можливо вже сьогодні ви маєте якусь реакцію від людей саме з таким поглядом на ситуацію яка склалась…

В.Г.: Ця книга вже має свою невеличку власну долю. По-перше, перший крок до Росії був зроблений в Празі, де відбувалась конференція «Форум 2000». Там виступав один з лідерів російської опозиції Гаррі Каспаров, він публічно заявив, що Росія вчинила міжнародний злочин, анексувавши Криму, і, що зараз російська влада здійснює геноцид кримськотатарського народу у Криму…  Я підійшов до пана Каспарова і, за його підтримку Криму у складі України, подарував сигнальний примірник книжки про окупацію півострову.

По-друге,… я взяв реальну адресу управсправами  президента Російської Федерації В.В. Путіна   і надіслав рекомендованим листом з повідомленням свою книгу…  Звісно, я поки що не очікую якоїсь реакції, але росіяни непередбачувані, то все можливо. І передостаннє,   що хотів сказати з цього приводу, є вже певний зворотній зв’язок від книжкових магазинів, де продається книга, і в одному з них, мені розповіли, що мою книгу придбали двоє чоловіків з Москви та Петербургу…

Під час дискусії, яка відбулася відразу по завершені презентації книги,  неодноразово лунали питання щодо спротиву людей в Криму. Власне для себе я зауважила, що люди тут, на материку, не мають повної картини про громадський спротив кримчан, зокрема українців Криму, про таке унікальне явище для півострову, як рух «Євромайдан-Крим», що об’єднав етнічних українців, росіян та представників інших національностей… У вашій книзі, нажаль, я цього не знайшла… Власне координатори цього руху – це люди, які зазнали і тортур, переслідувань, їх тримали у полоні, вони були змушені із своїми родинами у дуже короткий проміжок часу залишити півострів…Чому про це нічого не написано, чому ви не взяли до розгляду цей аспект?

 В.Г.: Це дуже важливий аспект. Я з вами погоджуюсь, що все те, що ви казали – це було. Але моя книжка більше присвячена визначенню дій Росії, тобто я більше намагався висвітлити злочинні дії Росії, а не  український спротив. Ми ж тільки починаємо вивчати цю тему. Знаєте, інколи історикам відмовляють у праві вивчати процеси, які були 5, 10, 20 років тому назад, мотивуючи це тим, що це не історична тема, і нею мають займатися соціологи, політологи хтось іще. Тому будь-який історик, який висвітлює новітню історію, дуже ризикує. Розумієте, документів багато, але вони не пройшли такий собі первинний аналіз, коли ти точно знаєш, що це реальний документ, а не фейк. Не має доступу до документів державних органів влади, тому багато в чому історик знаходиться на слизькій поверхні, коли аналізує події, а тим більше такі. Ще треба напрацювати цю документальну базу і це вже робиться. Той же Інститут історії України випускає збірку документів по Криму за 25 років незалежності – це велика фундаментальна робота. Тому по мірі напрацювання, можливо за два-три роки напишемо книгу «Спротив українців проти окупації Криму» – це не справа одного дня. Навіть це видання («Окупація Криму» – ред.) дуже важко йшло, бо є методологічний, науковий підхід, звісно, якщо б я писав агітпроп (пропаганду – ред.), то тоді це було б легше, але я намагався опиратися на сувору наукову базу. Все буде зроблено, українські науковці все опишуть тільки дайте час.

Це було б дуже добре, бо, нажаль, якщо ми щось не договорюємо під час якихось історичний події, то потім виникають нездорові стереотипи, які не несуть країні в цілому нічого доброго. Власне кажучи під час дискусії зрозуміла, що ми вже маємо стереотипи щодо опору українців в Криму: більшість людей в Криму підтримала Росію, спротиву українців в Криму не було… Присутній на цьому заході один із координаторів руху Євромайдан-Крим Сергій Мокренюк на своєму власному прикладі довів абсолютно протилежне. Люди були здивовані, адже такою інформацією вони не володіли…

В.Г.: Я казав раніше  –  треба вивчати, бо у кожного з нас своя історія. Треба зібрати багато свідчень очевидців, бо можливо є й більш яскраві приклади спротиву українців, але це особисті історії маленьких людей. Але ж історію творять не тільки путіни, януковичи і трампи, а історію творять маленькі люди, які роблять свої маленькі справи, а вже з цих дій робиться історія. Тому  я кажу, я хочу виходити з наукових позицій. Тобто є гіпотеза, яка висунута, що спротив був, і ми, науковці, маємо її підтвердити чи ні – це науковий підхід…

Останній розділ вашої книги має назву Крим: перспектива. Розкажіть про те майбутнє, яке ви бачите для українського Криму?

В.Г.: Крим має бути українським – це номер один. Хоча під час дискусії…, що відбувалась в рамках презентації книги, лунали голоси, що можливо варто подумати про Україну без Криму. Я вважаю, що питання ставите можна, дискутувати можна, але врешті-решт ця дискусія нам має дати можливість випрацювати кращю стратегію як повернути Крим.

Друге, на сьогоднішній день, якщо бути відповідальним експертом, відповідальним істориком, то Крим радше представляє собою плацдарм загрози для України, ніж є об’єктом повернення в найближчій часовій перспективі. Тому урок цієї книжки, що ми маємо невілювати цю військову загрозу, адже Крим росіяни зараз перетворюють на військову фортецю, вони самі себе мобілізують вигадками про «українських диверсантів»…

… Нам потрібно зробити цю фортецю менш для нас небезпечною, тому стратегія повернення Криму має розроблятися вже зараз, але фахово там можна прописати лише тільки сценарій як це робити, бо до реальних кроків – це перспектива десь на десять років.

Ви зазначили на прес конференції, що ваша книга про Крим – це перша праця із серії “Русский мир” против Украины”. Про що будуть наступні книги?

В.Г.: Зараз я працюю над книжкою «Русский мир» против Украины» «Агрессия на Донбассе». Це не буде пов’язано лише з Донбасом, там будуть сюжети і про Дніпропетровськ (Дніпро –ред.), і про Одесу, і про Харків….  Це знову ж таке буде науково популярне видання. Наступного року також є плани зробити академічне видання, яке буде розраховане на фахівців, експертів, про те як  готувалася агресія…

Не можу обійти тему виборів в Америці, оскільки для нашої країни СШ є основним партером у протистоянні російській агресії. В переважній більшості українці розчаровані, а кримчани, які бачать своє майбутнє лише з Україною, тим більше, адже чули неодноразові висловлювання переможця виборів Дональда Трампа щодо налагодження стосунків Америки з Кремлем, щодо перегляду санкцій тощо. На вашу думку, чого варто очікувати від Трампа-президента Україні та окупованому Криму?

В.Г.: Треба згадати про нюанси політичної системи Сполучених Штатів – це демократія. Там дуже багато різнопланових векторів сил, там багато балансів, і тому, якщо Трамп займе, скажімо так,  проросійську позицію, то там багато важелів, які компенсують цей момент. Але мені здається, що одна справа – це агітація, під час якої Трамп роз’єднував Америку – спеціально говорив неполіткоректні речі по відношенню до спільнот меншин тощо, але що він сказав перше після перемоги, що він буде працювати на з’єднання. Тому мені здається, що українцям не варто розчаровуватися… Трапм буде займати проамериканську і, у великій мірі, антиросійську політику, адже Росія повела себе як дрібний авантюрист, а це не відповідає американським інтересам.

Інша справа, що Трамп… не буде миритися з нашими внутрішніми негараздами:  якщо Україна буде зволікати з реформами, якщо Україна буде зволікати з викорененням  корупції, то домовитися з американцями при Трампі буде важче, чим якщо б президентом стала Клінтон. Тому засмучуватися не варто, а  треба засукати рукава і самим собі робити краще майбутнє, і повертати окупований Крим.

Повну версію радіопрограми слухайте за посиланням: радіопрограма «Голос Криму». 

Також нагадуємо, що «Голос Криму» виходить в ефірі Українського радіо щонеділі о 8.10 на середніх хвилях.

Світлана Бєлай розповідає про проблеми кримчан в російських тюрмах (радіопрограма)

В ефірі  Українського радіо програма «Голос Криму». Гість у студії – експерт Регіонального центру прав людини Світлана Бєлай.

…Ви займаєтесь питаннями українців, які зараз є ув’язненими в Росії. Скажіть, будь ласка, чи багато їх зараз там?

С.Б.: Як нам відомо на початку окупації, у 2014 році, їх було десь приблизно 3200 осіб – це ті, які знаходилися в ув’язненні в тюрмах Криму. Зараз, нажаль, у нас не має дуже чіткої та достовірної інформації на яку ми могли б спиратися, тому що кожного року на території окупованого Криму ув’язненим виносить вироки сторона Росії, їх (вироків – ред.) Нажаль ми не знаємо скільки зараз знаходиться ув’язнених саме на території (в Криму – ред.). Але ми знаємо те, що ув’язнені наші є переміщеними на територію Росії…

На територію РФ вивозяться українці засуджені в окупованому Криму. І  за вашими розрахунками це вже декілька тисяч людей…

С.Б.: Ми зараз дуже плідно працюємо над цією інформацією, збираємо її. І в цьому процесі покладаємо велику надію саме на родичів ув’язнених, які перебувають на території Криму, і які б нам могли таку інформацію надавати. Можливо допомагати нам в отриманні документів різного роду: вироків, рішень тощо. Також ми знаємо, що в Криму відбувався перегляд справ…

…Тобто росіяни переглянули українські справи…

С.Б.: Так. За нашої інформацією майже всі рішення України вони переглянули і винесли свої вироки. І вже на підставі цих вироків майже по всій Росії розкидали громадян України…

А в чому взагалі полягає проблема таких ув’язнених…

С.Б.: …Ми знаємо, що деяких ув’язнених, які були переміщені на територію Росії, примусили оформити громадянство РФ. Погрожували і тим, що вони не зможуть отримувати медичну допомогу. Як ми знаємо на території Криму працювали громадські організації, які надавали соціальну та психологічну допомогу, підтримували ув’язнених.

Але це все було до 2014 року і це працювали українські громадські організації…

С.Б.: Так. Соціальні працівники, які мали відповідні договори з керівниками виправних колоній, могли відвідувати ув’язнених… у визначенні дні та години. Вони проводили там практичні заняття, надавали інформували про зміни, які відбуваються, допомагали медикаментами. Я знаю, що навіть були такі дні, коли лікар інфекціоніст відвідував виправну колонію і приймав ув’язнених…

А хіба   зараз в Росії такої можливості в ув’язнених не має?

С.Б.: Сказати, яка можливість є сьогодні в Росії дуже складно, тому що з огляду на ті звернення, які до нас поступили від ув’язнених, які знаходяться в місцях позбавлення волі і мають захворювання, там дуже складна ситуація. Там все настільки складно, що людей окрім смерті більш нічого не чекає. Медичної допомоги вони не отримують ніякої, діагностика не проводиться, ані на ВІЛ, ані на гепатити, ані на туберкульоз.

Але ж це дуже небезпечні хвороби і наслідки їх важкі?

С.Б.: Є багато жінок, які вже мають переривання прийому препаратів, що життєво їм необхідні для того, щоб нормально відбути покарання. Так, людина дійсно скоїла злочин, ми не говоримо про те, що вони в чомусь не винні, але для нас важливо саме їхнє правове забезпечення, зокрема право на медицину.

Чи можна порівняти стан медичного забезпечення українських ув’язнених сьогодні в наших тюрмах і стан тих же самих наших громадян, які знаходяться в Російській Федерації? Адже це декілька тисяч людей, які були переміщенні з окупованого Криму. Невже в РФ взагалі не має жодної медичної допомоги, жодного обстеження?

С.Б.:  Ви знаєте я вам можу сказати як юрист, як експерт, а також як людина, яка має довіреність від Уповноваженого (Уповноваженого з прав людини – ред.) і сама неодноразово відвідувала виправні колонії в Україні. Я мала змогу своїми очима бачити відбування покарання та надання медичної допомоги у нас. Можливо ця система не настільки досконала, якою ми б хотіли її бачити, але вона на великий відсоток краща ніж в Росії. …У нас є доступ соціальних працівників, є доступ лікарів-інфекціоністів, є колонії, які співпрацюють з громадськими організаціями, їх дуже багато по Україні. Також наші ув’язненні мають психологічну, юридичну підтримку. В наших колоніях є препарати, що дуже необхідні для ВІЛ-інфікованих. Вони призначаються лікарем-інфекціоністом при виявленні ВІЛ-інфекції, і людина мусить пожиттєво їх приймати.

Такі можливості в російських колоніях є?

С.Б.: Як ми бачимо там, нажаль, такі умови, які є небезпечними для наших громадян… і для російських ув’язнених. Це все тому, що доступу до медицини в них не має. У них навіть не має доступу до своїх медичних документів…

А ви підтримуєте зв’язки з російськими правозахисними організаціями, які виконують аналогічну роботу, але в Росії?  

С.Б.: Ми неодноразово хотіли налагодити співпрацю з правозахисниками саме з Росії, але чесно кажучи, нажаль, відгуків ми отримали аж один – це від усіх організацій, які там працюють. Тому що такого доступу, як в Україні ми маємо, правозахисні організації Росії не мають. Так, вони звертаються до Європейських судів, вони пишуть скарги, там є дуже великі юридичні організації, але нажаль доступу до ув’язнених у них не має.

Тобто вони не відмовляються від співпраці, вони просто не можуть виконати ту роботу, яку проводите ви в українських колоніях?

С.Б.: Так.

Українська держава, власне, консул МЗС, в цілому Мінюст допомагають в цій роботі по нашим громадянам?

С.Б.: Кожний виконує свою роботу і Уповноважений, і консул, який відвідує колонії, де всі побачення з ув’язненими проходять у присутності сторонніх осіб.

Але ж коли присутня стороння особа, то людина не може розказати про те, що з нею відбувається на справді?

С.Б.: Тут можна взяти порівняння з моніторингами, які проводить Уповноважений (Уповноважений з прав людини – ред.) на території України в тюрмах. Яка б людина не була, я маю на увазі засуджена,.. наскільки вона була б небезпечна,.. але ми маємо право поспілкуватися з нею, і завжди це робимо. А в російських тюрмах, нажаль, цього права не мають  навіть наші консули… і тут щось зробити наша держава безсила … Ми вже маємо одну людину, яка померла в російські в’язниці, не дочекавшись медичної допомоги…

Це поодинокий випадок?

С.Б.: Поки що так, але у нас є інші звернення людей, у яких ситуація не краща. Наприклад, Хусейнова Лейла, яка зараз відбуває покарання і наразі знаходиться в Криму. Ми знаємо її діагноз, який був діагностований ще 2012 році – це ВІЛ-інфекція 4 стадія, у неї гепатит С, у неї переривання прийому препаратів, які є важливими. Її життя наразі під загрозою і якщо щось не змінитися то ситуація повториться…

…Можливо все таки є якісь механізми, аби їй допомогти?… Чи ми просто маємо чекати, коли росіяни нарешті вирішать питання і передадуть її Україні?

С.Б.: … В Росії, як ми бачимо, до ув’язнених відносяться не так як на території України, тому ми піднімаємо це питання. Тим більше ситуація, коли вже почались смерті, і ми про це знаємо лише тому, що інформація дійшла до нас, але ми не знаємо реальної картини. В Криму було дуже багато людей, які знаходились на замісній терапії – це люди, які самостійно не можуть позбавитися вживання наркотиків, тому їм призначають відповідне лікування. В Росії це абсолютно заборонено, тому ми можемо лише здогадуватися про те, скільки людей померло ще на території Криму у в’язницях, які цю замісну терапію отримували ще до окупації.

Що ми, держава, звичайні українці, можемо зробити, аби підтримати тих, хто сьогодні знаходиться в місцях не свободи РФ?

С.Б.: Для нас головне –щоб ця інформація набула розголосу, щоб на території Криму теж почули. Важливо, щоб дійшла інформація, можливо до родичів ув’язнених, які слухають радіо. Ми дуже розраховуємо саме на їхню допомогу.

Щоб ви порадили родичам, які нас почують?

С.Б.: Обов’язково треба звертатися в Регіональний центр прав людини. У нас зараз зібрана дуже потужна команда юристів-спеціалістів, які розуміються на цьому питанні, які хвилюються за долю цих людей, тому що це громадяни України, вони залишаються ними. Якщо Росія не може надати їм належні умови тримання, належну медичну допомогу, і люди, ми знаємо, там приречені на смерть, то нехай нам  їх поверне…

…Ми можемо сподіватися, що при певних обставинах, при міжнародному тиску, при розголосі, є можливість, що українські громадяни повернуться в Україну, навіть, в українські місця ув’язнення…

С.Б.: Так, ми дуже на це сподіваємось і над цим працюємо, і будемо надалі працювати. Можу сказати, що робота з цими ув’язненими ускладнюється, тому що дуже тяжко здобувати інформацію, але ми прикладаємо усі свої зусилля на те, щоб її все таки отримати та допомогти людям.

 Повну версію радіопрограми слухайте за посиланням: радіопрограма «Голос Криму».  

Також нагадуємо, що «Голос Криму» виходить в ефірі Українського радіо щонеділі о 8.10 на середніх хвилях.

Юлія Каздобіна про стратегію інформполітики, «Кримську Світлицю» та майбутнє Криму (радіо)

В ефірі  Українського радіо програма «Голос Криму». Гість у студії – Юлія Каздобіна, аналітик Українського незалежного центру політичних досліджень, а також віднедавна радник Міністерства інформаційної політики з питань Криму.

Ви вже декілька тижнів перебуваєте у новому для себе статусі радника, що вже нарадили міністру інформполітики? Можливо вже вдалося здійснити якісь конкретні кроки?

Ю.К.: Нарадити поки що нічого не встигла, бо я поки вхожу в курс справи. Як я вже казала, до цього призначення кримське питання займало десь приблизно 30% мого часу, тому я зараз намагаюся трошки більше роззнайомитися з усіма зацікавленими особами, тобто з учасниками цього процесу, який стосується Криму, і зрозуміти, які потреби, проблеми бачать в інформаційній політиці та й взагалі в політиці держави. Тому що на мою думку, моя роль… – це  все ж таки роль комунікатора, адже я не є державним чиновником, у мене не має жодних повноважень, я не приймаю жодних рішень, але все ж таки, я можу комунікувати, говорити з людьми, можу доносити цю інформацію до міністра, можу пробувати організовувати державні якісь ресурси і ресурси громадянського суспільства для того, щоб ми разом вирішували, якісь певні нагальні питання і це в принципі те, що я зараз намагаюся робити. Тобто зрозуміти, які потреби, як це можна вирішити, щоб далі вже організовувати роботу  власну і не тільки.

Міністр інформполітики Юрій Стець, досить чітко конкретизував, яку роботу він хоче від вас побачити – це створення стратегії інформполітики в сфері кримського питання. Чи є якісь напрацювання в цьому напрямку?

Ю.К.: Це звичайно самий великий і основний проект. На даному етапі у нас просто були певні домовленості стосовно того, хто буде писати частину інформаційна безпека, але нажаль ці домовленості наразі розпалися, тому ми зараз шукаємо нову людину, яка буде це робити. На сьогодні вже є група, яка складається з мене, моєї колеги Юлії Тищенко, Еміне Джапарової та Юсуфа Куркчі та ще однієї нашої колеги з Міністерства інформаційної політики Іветти Делікатної, яка є професійним комунікаційником, – всі ми будемо безпосередньо займатися написанням цього документу (стратегії – ред.) . Наразі ми шукаємо, як я вже сказала людину, яка буде займатися інформаційною безпекою, і в принципі, коли ми це питання остаточно з’ясуємо, то буде подано на донора проект. Будемо сподіватися, що вони нам таки підтвердять фінансування і тоді вже почнемо роботу.

Кримські українці, які зараз опинилися  по обидва боки адмінмежі м’яко кажучи незадоволені інформаційною політикою України та роботою відповідного відомства щодо висвітленням проблем саме українців Криму.  Яким ви бачите вирішення цього питання?

Ю.К.: Якщо чесно мені б дуже не хотілося загострювати саме етнічну складову, бо на мій погляд всі ті, хто живуть в Криму, вони всі є громадянами України. Я розумію дуже добре чому болить кримським татарам, і я також дуже добре  розумію чому болить українцям. Я все ж таки вважаю, що має бути політика спрямована на пошук порозуміння, на пошук бачення майбутнього Криму, в якому і кримським татарам, і українцям і там безперечно залишаться етнічні росіяни, щоб всі відчували себе комфортно. Я розумію, що це дуже складно, що це дуже болюче питання.

Дійсно зараз багато критики лунає на адресу міністерства стосовно того, що є велика увага саме кримськотатарському питанню, але я не вважаю що це дуже велика проблема, я вважаю, що це питання є важливим, але поступово все ж таки треба вирівнювати. Питання для всіх складне, важке, болюче – тому треба дуже обережно до нього підходити і з повагою до всіх учасників.

14 жовтня у Києві відбулась презентація інформаційного ресурсу «Кримської світлиці», це газета, яка відновила свій друк на материку після окупації Криму. Там маленький, але гарний колектив, який на сьогоднішній день має чимало проблем: редакція не має оргтехніки, приміщення та й питання з житлом не у всіх журналістів-кримчан вирішено. Як зазначив редактор цього видання Віктор Мержвинський, в одному з інтерв’ю, міністерство культури, яке є одним із засновників видання ставиться досить пасивно до вирішення цих питань. Чи будете ви, як радник Мінінформполітики, долучатися до вирішення проблем видання?

Ю.К.: Я поки що не дуже розумію як Міністерство інформполітики може долучатися, але я була в редакції цього видання, розмовляла з журналістами. Я була дуже вражена тим, наскільки там енергійна команда, наскільки чітке бачення того, що команда хоче робити та й настрій у них дуже конструктивний, орієнтований на якусь мету. Звичайно про проблеми ми говорили, але було враження, що команда готова працювати сама, тобто вона не чекає, що буде манна падати. Тому, звичайно, таким людям завжди хочеться допомогти і якщо ми можемо щось для них зробити, то будемо це робити. Я просто ще не дуже розумію, як саме ми можемо допомогти,…  але шляхи шукати треба.

 

На материку наразі працює   ціла низка кримських ЗМІ, які фактично заповнюють інформаційний простір України самотужки кримськими матеріалами, але страждає комунікативна частина між цими засобами масової інформації. Чи маєте бажання створити щось на кшталт платформи, майданчику для подібного спілкування ? Чи це важливо, чи потрібно це робити і для чого?

Ю.К.: Я абсолютно переконана, що комунікація необхідна, тому що на справді,  коли люди працюють в уряді, то робота така: дуже багато бюрократії, дуже багато різних зустрічей, тобто далеко не завжди є час зрозуміти ті проблеми, якими живуть люди, які безпосередньо до цих тем є дотичними. Тому ця комунікація є важливою, … ми мабуть будемо вибудовувати і знов таки знаходити шляхи. Ця комунікація потрібна, по-перше, для того, щоб почути, які є проблеми, а по друге, дати журналістам інформацію стосовно того, що робить влада, що вона може зробити, які в неї є проблеми. Тому що на справді, мені здається, що дуже часто є такі не реальні очікування від влади, але ресурси дуже часто обмежені: і людські ресурси, і ресурси фінансові. Тобто у будь-якому разі, якщо ми хочемо досягати результату, то це треба робити разом.

Я так розумію, що зараз ми говорили про комунікацію між кримськими ЗМІ та українською владою. А щодо майданчику для кримських ЗМІ, де вони зможуть обмінюватися можливо цікавим досвідом, можливо для того,  щоб проводити спільні інформаційні акції…

Ю.К.:  Я думаю, що нам вдасться зробити якісну роботу по розробці стратегії  і ми збираємось долучати до її розробки також і кримські ЗМІ, і  кримських експертів, і в процесі цієї роботи, я думаю, що однозначно виникнуть певні ідеї щодо того, які конкретні проекти можна втілювати насправді.

…У мене тільки за сьогоднішній день було  більше п’яти зустрічей з представниками саме кримської спільноти, на яких вони озвучили дуже багато цікавих ідей… Тепер  треба зрозуміти як їх втілити, тому що на будь яку ідею потрібні ресурси… Наприклад, у мене була дуже цікава зустріч з Сергієм Громенко , він мені розповідав цікаві речі про те, що відбувається в історичній галузі щодо кримського питання. І виходить, що насправді історія, яка є  дуже важливим компонентом,  не такі вже і великі людські ресурси має, можна на справді порахувати скільки людей здатні виробляти якісний контент на цю тему. Тобто, якщо говорити про якісь проекти в історичній царині пов’язані з Кримом , то просто елементарно потрібні люди, які це будуть робити…

Останнє питання, я б хотіла адресувати вам, як аналітику  Українського незалежного центру політичних досліджень. Я не повідомлю нічого нового, якщо скажу, що питання кримськотатарської автономії жваво обговорюється і не лише політиками, експертами, журналістами, а й пересічними людьми, особливо, коли це стосується на пряму місця їх проживання. В одному з дописів кримчанки на Фейсбук я прочитала, що вона власне хотіла б тільки одного: почути або прочитати який зміст буде закладений у таку автономію, яка буде її форма, людей лякає те, чого вони не розуміють? Можливо варто пояснювати, аби знизити цей  градус напруги?

Ю.К.: Абсолютно погоджуюсь з тим, що людей лякає те, що вони не розуміють, те що створює у них відчуття якоїсь непевності, особливо це дуже сильно проявляється в таких емоційно заряджених ситуаціях. Зараз ситуація дуже складна,  і в Криму дуже напружена емоційно: там Росія страх все ж таки наганяє і лякає людей кримськими татарами – жахливими екстремістами, що абсолютно не відповідає дійсності. І в Україні для людей, які переїхали з Криму не найкращі умови: пошук житла, заробітку тощо – все це створює нервову ситуацію, тому у таких умовах говорити на важкі теми дуже складно, бо люди реагують  емоційно.

Я цю думку чула від деяких представників кримськотатарської спільноти. Я думаю, що дуже важливо, або кримськотатарська спільнота представила своє бачення, як вони бачать цю автономію. Є експерти, які готові допомагати, наприклад, таж сама Наталя Беліцер. Вона каже, що готова з ними працювати, допомагати напрацьовувати, але все ж таки ініціатива має виходити від кримськотатарської спільноти  і про це треба говорити. Треба розуміти, що ситуація дуже напружена, тому треба намагатися говорити якомога  більше з повагою один до одного, а не звинувачувати, не казати, що ти мені там щось винен.,  треба намагатися знайти порозуміння, тому що це майбутнє Криму. Адже від того, як ми добре зараз пропрацюємо цю картинку Криму залежить те, на скільки він буде мирним після звільнення, на скільки він буде комфортним для життя всіх тих, хто там буде жити, і на скільки він не перетвориться на проблему для держави Україна. Тому дуже обережно, але цю тему треба піднімати, але все ж таки ініціатива у цьому питання потрібна належати кримськотатарській спільноті.

Повну версію радіопрограми слухайте за посиланням: радіопрограма «Голос Криму»

Також нагадуємо, що «Голос Криму» виходить в ефірі Українського радіо щонеділі о 8.10 на середніх хвилях.

Віталій Набухотний розповідає про засуджених в Криму, яких переводять до російських колоній, а також про невідворотність покарання (радіо)

В ефірі Українського радіо програма «Голос Криму». Гість у студії –  експерт громадської організацій Регіональний центр з прав людини Віталій Набухотний. Ведучий  – Сергій Мокренюк.

Нещодавно Парламентська асамблея Ради Європи прийняла резолюцію, де серед іншого російській владі вказано на необхідність припинити практику перевезень з Криму на територію Російської Федерації тих осіб, які не мають російського громадянства, в тому числі ув’язнених. І так само вказано на необхідність перевезти на територію України тих ув’язнених, які висловили бажання відбувати залишок свого терміну покарання на території, що підконтрольна Україні. Ви власне займаєтесь темою ув’язнених Криму, ваша думка наскільки важлива ця резолюція, які вона має наслідки?

В.Н.: Справді – це одна з двох резолюцій ПАРЄ, яка була прийнята на цьому політичному форумі 12 жовтня цього року. І це дійсно досить важливі політичні документи, оскільки, чи не вперше, у  якійсь резолюції певної міжнародної організації було закріплено питання стосовно ув’язнених, тобто окремо виділено. Це дуже важливо, адже проблема з ув’язненими людьми, яких переводять з території окупованого Кримського півострову на територію Російської Федерації, справді існує.

Про яку кількість людей йде мова?

В.Н.: На сьогоднішній день йде мова більш ніж про 3 400 осіб, які були не законно та проти їхньої волі переміщені з території півострову на територію Росії.

З 2014 року окупаційна влада продовжувала виносити обвинувальні вироки  і більшість з них, якщо я не помиляюсь, це вироки, де покарання пов’язане з позбавленням волі. Мова йде про цих людей чи тільки про тих, які ще у 2014 році вже були в місцях не свободи в українському Криму?

В.Н.: Звичайно ж ні. Життя ніхто не зупиняв і такі кримінальні справипродовжували розглядатися і у 2014, і у 2015 роках,  а також  і у 2016 році. Люди, які мають українське громадянство отримують вироки, вони набувають законної чинності. Таким чином частина засуджених переміщається з території Криму на територію Росії.

Тобто ми говоримо не лише про громадян України кримчан, а ми говоримо про всіх громадян України, які були засуджені в Криму і після цього переміщені Росією на свою територію.

В.Н.: Так, однозначно. Як приклад можна навести той факт, що на території Кримського півострову відсутні виправні колонії для жінок, тобто ті жінки, які засуджуються на території Криму, вони… відразу мають бути переведені на територію Росії, оскільки… на території півострову відсутні виправні заклади, де вони могли б відбувати це покарання.

Які наслідки для держави, для ув’язнених, для їх родичів, можуть бути у зв’язку з цією резолюцією ПАРЄ?

В.Н.: В загальному наслідки досить негативні, оскільки на це є декілька причин. По-перше, кримінально-виконавче законодавство Російської Федерації є суворішим ніж подібне законодавство України. Тобто ті умови, в які попадають ті громадяни, які були переведені з Криму на територію Росії, вони є суворішими на території Росії. По-друге, ті люди, які до цього жили в Україні, жили в Криму, мали там близьких родичів, друзів, вони втрачають можливість бачитися з ними вже після того, як були переміщені. У багатьох випадках матеріальне становище близьких родичів не надає їм можливості відвідувати ув’язнених, які відбувають покарання вже на території Росії, а особливо, якщо це якісь віддалені регіони РФ.

Скажіть, будь ласка, а чи можна порівняти не лише умови тримання, а й в загалі дотримання прав ув’язнених в російських виправних закладах та в українських. На скільки вони відрізняються?

В.Н.: В першу чергу… хотілося б поговорити про надання медичної допомоги. У нас є досить багато випадків, коли люди, які були ув’язненні та відбували покарання ще при Україні, то їм ця медична допомога надавалася. Зокрема це люди, які були хворі на такі важкі хвороби як гепатит, ВІЛ/СНІД чи туберкульоз. Наскільки нам відомо то на сьогодні є досить багато випадків, коли після переміщення на територію РФ ці люди перестають отримувати таку медичну допомогу. Вони будь-якими шляхами намагаються, так би мовити, вийти на громадські організації, які проводять свою діяльність в Україні, щоб якось використати певні механізми та отримати цю медичну допомогу. Тобто для Росії,  відсутність надання медичної допомоги ув’язненим, –  це велика проблема.  …Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ – ред.) неодноразово визнавав РФ винною у тому, що вона не надає належної медичної допомоги ув’язненим, які відбувають покарання у її виправних закладах.

А чи бували випадки, коли у людини, у зв’язку з ненаданням належної медичної допомоги, суттєво погіршувався стан здоров’я?…

В.Н.: Нажаль уже є такі випадки. Є підтверджений факт смерті громадянина України Керімова, який відбував покарання на території Республіки Адигея. Він помер у вересні через те, що йому адміністрація виправної колонії не надавала медичної допомоги…

… Ми звернутися щодо Керімова в ЄСПЛ, але  суд не встиг належним чином відреагувати на наше звернення…  і один з наших громадян України помер. Також нам відомі факти того, що на території РФ відбувають покарання й інші громадяни України, які мають проблеми зі здоров’ям і, нажаль, їхній стан… погіршується через те, що РФ не реагує на наші заклики надати цим людям належну медичну допомогу.

Очікувати від РФ якогось нормального ставлення до українських ув’язнених було б напевно занадто легковажно. А як українська влада до цього ставиться, чи відчуваєте ви якісь дії, якийсь тиск з боку МЗС на РФ, з боку Мінюсту, чи відвідує консул наших ув’язнених, чи можна  взагалі говорити, що ця робота поставлена на належному рівні?

 В.Н.:  Ми вже неодноразово зверталися до Міністерства закордонних справ із закликом відвідати окремих наших громадян, які є засудженими і відбувають покарання там – це в першу чергу ті, які мають проблеми зі здоров’ям. Є випадки, коли наш консул вже відвідав таких громадян. Але, нажаль, у більшості випадків наші консули очікують дозволу від адміністрацій цих колоній на території РФ, які досить часто відмовляються надавати такий дозвіл на відвідування консулом. Тому  не всіх проблемних громадян відвідали … наші консули.

Тобто ми можемо констатувати, що МЗС якісь дії вчиняє, але через спротив РФ не всі наші ув’язненні мали зустрічі з консулом?

В.Н.:  Так, це одна з головних причин. Проте…, можливо, і нашому міністерству необхідно було б певним чином давити на ці адміністрації. …Звісно громадський сектор робить досить багато, але… більше залежить саме від провладних установ.  На нашу думку  – це питання можна вирішити за допомогою ефективної співпраці між громадським сектором та провладним.

Ви розказали як це переміщення впливає на наших українських ув’язнених: родичі не мають можливості спілкуватися, вони не отримують належної медичної допомоги… Якщо говорити в цілому про зміст резолюції та про наслідки для держави України та для держави Росії, чи дає це можливість Україні додаткові якісь інструменти чи механізми у боротьбі з РФ за долю наших ув’язнених?

 В.Н.:   Насправді, на мою думку, не дивлячись на те, що ця резолюція є «м’яким правом», тобто вона не є юридично обов’язковою – це не юридичний документ, проте він є  окремим свідченням того, що українська проблема на сьогодні  актуальна серед міжнародної спільноти.

Крім того…, відповідно до  положень цієї резолюції кримська ситуація не відділяється від тої ситуації, яка відбувається на сході –  це також досить важливо. Також – це окремий плюс… саме для ЄСПЛ, оскільки ми знаємо, що цей суд є ефективним засобом для захисту своїх прав і він також діє в рамках Ради Європи… Це додатковий плюс для аргументації ЄСПЛ в контексті відповідальності РФ за ті протиправні дії, які вчиняються на території України.

В резолюції зокрема говориться про можливість України використовувати Римський статут. Чи дійсно це можливо?

В.Н.:  Так , досить приємно, що у цій об’ємній резолюції знайшлося місце і для Римського статуту, оскільки це ще раз підкреслює той факт, що міжнародна спільнота слідкує за Україною, вона знає важливість міжнародного кримінального суду у перспективі для України… ПАРЄ також натякає Україні, що рано чи пізно цей статут необхідно буде ратифікувати. А як ми знаємо з останніх поправок, які вносилися президентом до ст. 124 Конституції України, стосовно правосуддя, – це та поправка, що Україна має ратифікувати Римський статут через три роки.

А що таке, якщо на просту мову перекласти, Римський статут? Яке його значення і в чому він нам може допомогти?

В.Н.:  Римський статут – це документ на основі якого діє Міжнародний кримінальний суд, а  головною його функціє є доповнення національних судів. Юрисдикція Міжнародного кримінального суду розповсюджується на найсерйозніші злочини у міжнародному праві – це в першу чергу геноцид, воєнні злочини та злочини проти людяності. В контексті Криму та Донбасу – це справді дуже важливо, тому що при всьому бажанні Україна не зможе притягнути до відповідальності масову частину тих осіб, які вчиняли ці злочини в Криму і на території Донбасу.

Через українські суди мається на увазі?

В.Н.:  Так, через національні суди. І тут у цьому випадку нам міг допомогти саме Міжнародний кримінальний суд, тому що він діє лише у тому випадку, коли національні суди, по-перше, або не можуть  притягнути до відповідальності винних осіб, або, по-друге, не бажають цього зробити.

Переміщення ув’язнених людей з окупованої території на територію Росії – це є на ваш погляд кримінальний злочин?

В.Н.:  Це не лише на мій погляд. Відповідно до положень Римського статуту – це є окремим різновидом воєнних злочинів.

Тобто кожна людина, яка приймає рішення  про те, щоб конкретний засуджений був переміщений з СІЗО, умовно Сімферополя, в якусь колонію Республіки Адигея, вчиняє дії, де він може бути або свідком, або обвинуваченим у міжнародному кримінальному суді…

В.Н.:   Це так. І чим цих випадків більше, тим це і вірогідніше.

Тому нам потрібні ці документи…

В.Н.:  Звичайно, що нам потрібний Римський статут. Більш того, Україна вже визнала юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, тобто тимчасово відповідно до ст. 12 п. 3 Римського статуту, тобто на сьогодні юрисдикція Міжнародного кримінального суду розповсюджується на ті дії, які відбуваються в Україні починаючи з 20 лютого 2014 року, з дати, коли у нас на законодавчому рівні закріплено початок тимчасової окупації кримського півострову.

Як ми можемо допомогти цим ув’язненим, які змушені відбувати покарання в РФ? Власне суспільство, громадські організації, родичі…

В.Н.:  По-перше, щодо родичів ув’язнених, їм не обхідно займати активну позицію… Тобто використовувати надані їм законні права: звертатися до державних органів як України так і Росії, запитувати інформацію, використовувати українське та російське законодавство з метою майбутнього переведення ув’язненого на територію України для відбування покарання вже тут.

По-друге, в контексті того ж Римського статуту, також дуже важливою є функція родичів щодо співпраці з громадськими організаціями. На сьогодні досить багато громадських організацій займаються питаннями збору доказів тих злочинів, які відбувалися на Донбасі та в Криму. Тобто необхідно контактувати з такими організаціями, давати свідчення, надавати докази та будь-яку відому їм інформацію, яка може буде корисна для таких організацій. А вже ці організації по своїм каналам, залучаючи експертів, юристів, правильно  всі ці докази оформлять і відправлять куди треба. Тобто головне – це активна позиція людей, які мають хоч якесь відношення саме до вчинених злочинів.

Тобто ми можемо констатувати, що шансів повернутися в Україну мають більше ті, чиї родичі більш активні…

В.Н.:  Звичайно.

Нашу програму слухають не лише на континентальній Україні, а й в окупованому Криму. Хотілося б аби ви звернулися саме до них?

В.Н.:  По-перше, необхідно пам’ятати, що те, що називає «приєднанням» Криму до Росії офіційна влада РФ – це лише її точка зору… Необхідно пам’ятати, що Крим до цих пір все ще є українським – це чудово розуміє вся міжнародна спільнота. Ці дві резолюції, які ми сьогодні обговорювали, – це зайвий раз лише доводять. А, по-друге, необхідно не боятися займати проукраїнську позицію, необхідно не боятися спілкуватися з державними органами України, тобто робити певні запити поштовим зв’язком, шляхом надсилання електронних запитів, аби державні структури України чудово розуміли та пам’ятали чий є справді Кримський півострів.

Я думаю, що всі ці спільні зусилля українців на материковій частині і проукраїнських громадя на території Кримського півострову, вони рано чи пізно дадуть результат.

Повну версію радіопрограми слухайте за посиланням: радіопрограма «Голос Криму»

Також нагадуємо, що «Голос Криму» виходить в ефірі Українського радіо щонеділі о 8.10 на середніх хвилях.

Стас Юрченко: “Коли ми повернемо Крим, важливим повинні бути не емоції, а майбутнє, про яке треба думати вже зараз” (радіопрограма)

У нас в гостях кримчанин, журналіст, фахівець у галузі суспільних комунікацій, Станіслав Юрченко.

Ти був одним з активних прибічників кримського Євромайдану. Після окупації ти ще певний час залишався на півострові і бачив те, що там відбувалося через свій об’єктив. Як це було?

С.Ю.: Я не приймав безпосередньої участі у Євромайдані, адже це для мене було не правильно, бо я, як журналіст, не мав права. Мені звісно хотілось, бо ідеї (Євромайдану – ред.) для мене були важливими та правильними… Я був присутнім на багатьох акціях і вважав дуже важливим об’єктивно показувати те, що відбувалось. Це було супер, коли по вулицям Сімферополя йшли десятки, сотні людей з українськими прапорами, говорили українською мовою – це було правильно.

Залишився я там, бо працював мультимедійним редактором, я займаюсь фото та відео зйомкою, а також редагуванням матеріалів, що надходять. Про те як працювати з картинкою на відстані я дізнався лише рік назад, але тоді для мене було важливо піти і зняти все, що мені потрібно. До того ж для мене було важливим відчути зміни, які відбувались, і хочу зазначити, що відчув я це все сповна.

На скільки я знаю… твоя родина вже на той період часу виїхала з Криму, ти залишався там один. Ти кожного дня бачив як відбуваються зміни, зараз пройшов певний час… Можливо було щось таке, що ти не зняв, але зараз про це шкодуєш?

С.Ю.: Я не шкодую за минулим ніколи… Але зміни у сприйнятті ситуації оточуючими, мене дивували. Адже ті, хто залишався проукраїнські налаштованим, вони переставали дивуватися якимось речам, подіям… Це страшно, коли люди, які, нібито, повинні були обурюватися з приводу того, що відбувалось… сприймали події довкола себе як щось нормальне. Я ходив висловлював своє обурення, а мені говорили: «Та чого ти, все ж нормально. Ну подумаєш черговий обшук, черговий арешт, ну посадили хлопців то й що». Мене це бентежило, але ще більше хвилювало, що для людей – це  вже звичайні повсякденні російські реалії.

…Людина звикає до того, що відбувається і вважає – це нормою.

С.Ю.: Так.

Але чому ти не звик до цього?

С.Ю.: Завдяки моїй роботі, адже мені потрібно було залишатися над тим, що відбувалось, над цією ситуацією… Плюсом для мене було також і те, що дуже багато спілкувався з тими кримчанами, хто вже переїхав до Києва. Адже на той момент мої батьки вже переїхали, та й частина редакції також вже знаходилась на материковій частині України. Це все мені допомогло не загрузнути в російських реаліях.

Далі вже було складніше підтримувати цей зв’язок… : потяги з Криму відмінили, їздити ставало дедалі важче –  це було образливо. …Дуже важливим було те, що відчували люди, які добирались до кордонів на Херсонщині. Я пам’ятаю відчуття щастя від того, що ти бачиш цінники в гривнях, ходиш по магазинам і бачиш неймовірний асортимент сирів… тут починається справжня істерика. Адже те, що для Криму є вже делікатесом або чимось недоступним, тут на материку є нормою.

Ти зараз відновив своє навчання. Яка спеціальність у тебе?

С.Ю.: Я перевівся на факультет журналістики з факультету української філології та українознавства. Бо журналістика –  це те чим я займаюсь, що мені цікаво.

Ти перевівся в Таврійський національний університет ім. Вернадського…

С.Ю.: Відновився там, якщо можна так сказати, бо я вже був студентом цього університету і зараз вже продовжую ним бути. І зараз на материковій Україні ми вже разом з університетом. Надзвичайно важливим є те, що цей кримський виш тут відновив свою роботу, адже якщо ми говоримо про майбутнє, то воно якраз… в молоді, в студентах. Я не уявляю собі, що буде зі студентами так званого КФУ, чиї дипломи не визнає світ, не визнає Україна –  це такий собі внутрішньо російський папірець. У них просто не має майбутнього…

Але ж питання не лише в дипломах, питання в тому як викладається, що викладається, навіщо викладається. Ти сподіваєшся, що ТНУ буде дійсно таким університетом, який буде приваблювати кримчан і може зайняти якесь почесне місце серед найкращих ВУЗів України?

С.Ю.: Шанс у нього такий є. В Криму… –  це був кращий університет на півострові, тому туди варто було вступати. Звісно, що у ТНУ є шанс стати одним з кращих в Україні, але ми повинні розуміти, що це питання не одного року…. – це тривалий процес. Але ця машина повинна запрацювати, адже ми повинні показати, що на наш виш є попит, і тоді пропозиції будуть кращими. Також покращувати його якість ми повинні і самі….

Якою ти бачиш свою мрію?

С.Ю.: На справді у видання, де я працюю  – «Радіо Свобода» –  є своя місія, і вона полягає в тому, щоб воно якнайшвидше закрилося.  Але це буде реально тоді, коли в країні буде достатньо вільних медіа, що не залежать, ані від політичних партій, ані від влади, ані від бізнесу. Це ті ЗМІ, які будуть говорити абсолютну правду. Ми займаємось зараз тим, що висвітлюємо події, які відбуваються в Криму, і було б дуже круто, якщо б ми зі спокійною душею могли закритися і йти далі, а той факел, який ми несемо взяли б інші.

Ти віриш, що Радіо Свобода закриється, бо Крим повернеться?

С.Ю.: Питання не в тому, що Крим повернеться і ми закриємось. Буде дуже багато роботи і після цього, тому що у  нас і зараз вже у різних людей різні думки про майбутнє Криму. Згадую, коли ми з колегою проводили міні-інтерв’ю з російським сатириком Шендеровичем, то  він ще півроку тому назад говорив, що маятник завжди гойдається у зворотному напрямку. Тому дуже важливо, що коли ми повернемо Крим не було зворотної історії, яка відбувалася на півострові на піку російської пропаганди… Ми до того моменту повинні навчитися зважувати кожну дію, надзвичайно важливими повинні бути не емоції, а майбутнє, про яке треба думати вже зараз.

Як ти сказав є різні точки зору на майбутнє Криму, то як нам спілкуватися один з одним, щоб розуміти, щоб це було на благо країни, на благо Криму?

С.Ю.: По-перше, прибрати емоції, а по-друге, – особисті амбіції. Варто думати про те, що Крим повинен бути таким собі мультикультурним простором, де всім повинно бути комфортно, але при цьому потреби та бажання одних не повинні обмежувати потреби та бажання інших…

…Які важливі слова ти зараз хотів би сказати для тих, хто має можливість нас сьогодні почути в окупованому Криму?

С.Ю.: Я можу тільки процитувати слова Олега Сенцова: «Ви повинні навчитися не боятися», а також процитую ще слова однієї гарної людини – Єгора Лєтова: «Треба вбити в собі державу». …Коли страх сковує, то обов’язково щось треба робити, не боятися  хоча б думати, мислити… Також потрібно розуміти, що який би не був державний лад, він не повинен залишати відбиток на всьому житті людини, можна жити паралельно з цим і насолоджуватися навколишнім світом та радіти йому.

Повну версію радіопрограми слухайте за посиланням: радіопрограма «Голос Криму»

Також нагадуємо, що «Голос Криму» виходить в ефірі Українського радіо щонеділі о 8.10 на середніх хвилях.

Тетяна Безрук, правозахисник: «Ми будемо боротися за людей на окупованих територіях» (радіо)

В ефірі Українського радіо програма «Голос Криму». Гість у студії – Тетяна Безрук, правозахисник, представник організації «Восток СОС».

Нещодавно Міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков заявив, що причиною збільшення кримінальних правопорушень в Україні стали саме переселенці, і реакція саме вашої організації була миттєвою. Чи повідомили вам факти?

Т.Б.: … 23 вересня Міністр внутрішніх справ сказав, що в тих регіонах, де знаходиться найбільша кількість переселенців підвищується криміногенна  ситуація.… Вже через декілька годин була готова заява у відповідь від громадських організацій, які займаються і правами переселенців, і правами людини в Україні, а також  моніторингом поліції. Була зроблена заява про те, що Арсен Аваков говорить мовою ворожнечі по відношенню до переселенців…

Через два тижня, якщо я не помиляюсь, … була заява від заступника голови Національної поліції України Вадима Трояна, який сказав вже про конкретні регіони – це був Харків, Одеса, Миколаїв та Київ, де криміногенна ситуація зростає.  Вже на цю заяву була реакція інших правозахисних організацій. …Жодного вибачення на сайті Міністерства від Міністра внутрішніх справ чи заступника голови  Національної поліції не було. Подібні заяви наштовхують людей, які їх читають на думку про те, що напевно це все правда, адже Міністр має якусь статистику з цього приводу.

Хочу зазначити, що сама по собі заява Міністра є нелогічною, бо в ній говориться про те, що є певна кількість кримінальних справ у чотирьох вищезгаданих областях і є кількість переселенців, що найбільша в цих областях. Ситуація щодо збільшення людей у цих регіонах є нормальною, адже люди, які виїжджають з Донбасу та Криму, де відбулась анексія та йдуть бойові дії, вони їдуть до великих міст, де можна знайти роботу, житло, і Міністр просто порівнює кількість кримінальних справ з великою кількістю переселенців в цих містах та областях. Жодної статистики, яка б говорила, що є така-то кількість кримінальних справ, а є така-то кількість кримінальних справ, які порушені по відношенню до переселенців, цієї інформації не має.  Тому виникає питання: як і на підставі чого можна зробити такі висновки?

Я так розумію, що в тебе, як власне і в інших правозахисників, питання до Міністра полягало не лише в тому, чи може бути його заява обґрунтованою чи ні, а питання було в першу чергу, що так воно не є фактично…

Т.Б.: Так, воно не є фактично – це взагалі дуже велике питання. Я не маю на руках статистики по тому, яку кількість кримінальних справ було відкрито по відношенню до переселенців, якщо є ж така статистика по відношенню до переселенців, то давайте тоді говорити про кількість справ відкритих по відношенню до корінних киян чи харків’ян…

А про це говорити не реально, бо такої інформації просто не існує. Ми розуміємо, що будь-який правозахисник, будь-який юрист, який хоча б інколи стикався з роботою правозахисних організацій і, власне, правозахисних органів держави, він знає, що така інформація не обліковується, тому судження Авакова і Трояна були м’яко кажучи не правдиві.

Наразі хочу щоб ти розповіла про діяльність вашої організації… Скільки часу ви займаєтесь саме внутрішньо переміщеними особами? Скільки людей пройшло через вашу організацію? Скільком ви допомогли….

Т.Б.: З травня місяця 2014 року. Я не хочу бути багатослівною і казати, що ми багато робимо. Звичайно є статистика, але нажаль зараз під рукою я її не маю, але організація робить багато справ: розселення  людей, допомога у пошуку роботи, юридичні питання, гуманітарна та психологічна допомога, робота з дітьми, робота з полоненими, які виходять з полону – це для документування військових злочинів, також надаємо їм психологічну допомогу..

Ви також займаєтесь і навчанням…

Т.Б.: Напевно ти маєш на увазі навчання англійською мовою… Зараз в нашій організації є декілька груп різних рівнів вивчення англійської мови і самі власне активісти «Восток СОС» займаються репетиторством англійської мови, але в «Будиноку вільних людей», де зосереджено декілька громадських організацій, не лише ми надаємо можливість вивчити мову….

Тут я бачу, що люди, які переїхали з Донецької, Луганської області чи з Криму, щоденно вирішують питання роботи, навчання свої дітей, влаштування в дитсадки, гуманітарні проблеми, пошуку житла – фактично починають життя з нуля, вони ходять на курси англійської мови. Я бачу літніх людей, які майже вільно говорять англійською.

… Знаєш, коли ми виїжджаємо в країни ЄС і бачимо як там пенсіонери гуляють по вуличкам, фотографуються  – вони так проводять свій вільний час. А потім, коли ми повертаємось в Україну, ідем в кіно чи театр, ми практично не бачимо поруч літніх людей. Це тебе наштовхує на думку про те, що вік – це не та причина, яка має тебе обмежувати. Я дуже вражена цими людьми, які приходять до нас вивчати англійську мову і думаю, що колись я їх побачу і в країнах ЄС.

Це якісь поодинокі випадки чи все таки переселенці більш мотивовані ніж місцеве населення?

Т.Б.: Ми громадська організація, яка працює з переселенцями, тому мені важко говорити про статистику, але те що ми бачимо, то переселенці справді є дуже мотивованими.

Які твої власні відчуття, як ти це бачиш?

Т.Б.: Ми сидимо в офісі до вечора і майже кожного разу остання група англійської працює допізна. Люди хочуть чогось нового і дуже добре, що є ті, які готові працювати, віддавати свій час, для того щоб люди, які втратили все, по-перше, почали все відновлювати, а по-друге, почали займатися своєю самоосвітою навіть у віці за 60.

Давай повернемось до тих слів, які повідомив Аваков, адже трохи згодом він дав вже абсолютно іншу інформацію. Він майже вибачився за свої попередні слова, сказавши, що насправді саме переселенці є у своїй більшості жертвами цих кримінальних правопорушень. Як можна оцінити ці слова, чи це є результат тиску громадськості та правозахисних організацій на Міністра, чи він зрозумів свою помилку…

Т.Б.: … Це зовсім інша заява, і вона кардинально різниться….  Пан Міністр у другій заяві говорить, що саме переселенці є жертвами злочинів, що є правдою…

Скажи, будь ласка, пару речень, які б ти дуже хотіла адресувати тим, хто сьогодні залишається на тимчасово окупованій території України…

Т.Б.: Мені дуже складно, я давно не була в Криму. Я чотири роки провчилась в Таврійському національному університеті, я дуже хочу повернутися і подивитися на те, що там зараз відбувається….

По-перше, вас ніхто не забуває. Ми будемо боротися за вас. В першу чергу ми будемо боротися не за Крим та частину окупованого Донбасу, а за людей, які там знаходяться. По-друге, слід розуміти питання безпеки своєї та рідних, близьких людей. Якщо виникають ситуації у яких ви не можете самостійно розібратися, то шукайте контакти на материковій Україні, на різноманітних сайтах, шукайте телефони, телефонуйте людям, вони обов’язково допоможуть.

Повну версію радіопрограми слухайте за посиланням: радіопрограми ІА «Голос Криму» 

Також нагадуємо, що «Голос Криму» виходить в ефірі Українського радіо щонеділі о 8.10 на середніх хвилях.

Олег Комуняр, ультрас ФК “Таврії”, розповідає про кримський футбол в окупації, відродженну “Таврію” та про кримських ультрасів, що воюють в АТО (радіо)

В ефірі Українського радіо програма «Голос Криму». Гість програми – Олег Комуняр, кримчанин, ультрас сімферопольського футбольного клубу «Таврія».

Олеже, розкажи, якої деформації зазнав кримський футбол за майже 2,5 роки перебування в окупації?

О.К.: Кримський футбол фактично зник. Так, окупанти проводять свій бутафорний чемпіонат, який вони назвали «Кримська прем’єр ліга», зібрали там якісь команди, когось напрягли з фінансуванням, зібрали вболівальників навіть у тих містах, де ніколи не було футболу… Вони таким чином відіграли перший сезон, а вже цього сезону у них розпочалися проблеми з фінансуванням, адже нікому такий футбол не потрібний, бо всі розуміють, що це не серйозно. У такого футболу не має жодних перспектив, адже футболіст з цього «чемпіонату» не відомо куди може потрапити: він для України є непотрібним і для Росії теж, адже буде рахуватися там українцем.

Кримський футбол – це сьогодні футбол за яким ніхто не стежить. Якщо взяти статистику відвідування цього кримського «чемпіонату», то в Сімферополі на матчах буває 50-100 осіб, переважна більшість з яких – це друзі футболістів, родини тощо. Якщо взяти один із самих відвідуваних стадіонів під час проведення української прем’єр-ліги… – це стадіон у Севастополі, який завжди був заповнений більш ніж на 90%.

А скільки там місць?

О.К.: Там приблизно шість тисяч місць, а зараз там на футбол приходить не більше 200 вболівальників. Я так розумію, що нікому цей кримський «чемпіонат» не цікавий, навіть тим, хто свого часу кричали: «За референдум!», «За Росію!»

Що для тебе особисто означає відродження «Таврії» та Федерації. Що, на твою думку, це означає для України та окупованого півострову?

О.К.: ФК «Таврія»  –  це один із брендів українського Криму. Це відомий ФК, який ставав чемпіоном України, Кубку України, а також він представляв нашу державу в Єврокубках. І це дуже добре, що він тепер буде потрапляти в СМІ… та життя України,… у думках та морально Крим буде з нами.

Яких зусиль зокрема тобі довелося докласти щоб відродити «Таврію» на материку?

О.К.: Я не дуже люблю говорити про себе… Ті з ультрасів, хто переїхав на материк в 2014 році, зібравшись разом вирішили, що непогано було б розпочати кампанію щодо відродження ФК. Але оскільки грошей у нас нуль та, власне, і можливостей теж, то ми почали стукати в усі двері. Ми з початку написали відкритий лист, який направили колишнім керівникам «Таврії», а також тим, хто мав хоч якесь відношення до цього клубу, до футболу взагалі: бізнесменам, простим українським вболівальникам  тощо. Але тоді вже розпочалась війна з Росією і, звісно, питання клубу було не на часі… десь через рік у себе на Фейсбук політтехнолог Тарас Березовець написав пост про «Таврію», а я йому відписав, що ми вже маємо ініціативну групу, яка прагне відновити клуб… Результатом нашої з ним зустрічі став захід, вя кому прийняли участь футбольні експерти, Сергій Куніцин.  Саме на цьому «круглому столі» був даний старт відродженню «Таврії». Після того пройшло трохи більше року, коли у нас стало щось по троху виходити.

Як на відродження «Таврії» та федерації відреагували у кримському та російському футбольних колах?

О.К.: Російським футбольний колам, по-скільки тема Криму стала вже не зовсім цікава для російських медіа, адже патріотичний  угар «кримнаш» згасає, ця тема стала не цікавою. А що стосується людей, які підтримували «кримську весну», то тут все по-іншому: їм не подобаються процеси навколо «Таврії», адже вони розуміють, що кримський футбол, який вони використовували, як один з рупорів пропаганди, йде та відроджується зараз на материку…

Дуже цікавить командний склад Таврії… чи є там ті, хто грав у клубі до окупації…  як ви збирали команду?

О.К.: Збирали команду дуже швидко. Займався в основному цим питанням тренер «Таврії» Сергій Шевченко. Зараз в команді не має гравців, які грали в ній до окупації. По-перше, у нас в команді було дуже багато не кримчан, а кримчани, зокрема Галайда, то його в «Таврію» брати не хочеться, бо він зараз грає з окупантами…

Команда сьогодні складається в основному з молодих хлопців з Херсонської області, є гравці з Донецької та Київської областей.

Зараз відбувається обкатування команди…. Організація роботи ФК – це складаний процес. Але ми будемо його проходити і, звісно, з перспективою на другу лігу, і на першу, і дай Бог повернемось в еліту. Головне, щоб був інвестор, адже час у нас важкий…

Яке потрібне фінансування для існування клубу, чи є кому наразі підтримувати і кого плануєте ще долучати до цього процесу …

О.К.: Наразі клуб підтримують небайдужі люди…  Ідуть пошуки інвестора, займається цим президент Федерації Сергій Куніцин, адже у нього і можливостей більше. Але зараз говорити про постійного інвестора важко…

Я хочу зараз пригадати разом з тобою 2013-2014 рік, коли в Криму був свій Євромайдан, який потім переріс в рух опору окупації, і роль у цьому процесі футбольних фанатів. Для мене особисто і для тих кримчан, які виходили на ці акції, підтримка ультрасів, хлопців, які народились та виросли в Криму, стала справжнім одкровенням. Хто в вас плекав цей патріотизм, вміння критично оцінювати ситуацію… Ви пішли проти влади і підтримали спротив…

О.К.: Більш того, ми пішли проти тодішнього керівництва клубу, адже тоді почесним президентом ФК був діючий на той момент прем’єр-міністр Криму Анатолій Могильов. Футбольні фанати – це в будь-якому разі активний прошарок населення, який охоплює багато людей, і не лише хуліганів…, а й досить розумних людей; у нас були і бізнесмени і викладачі вишів. Якось так склалось, що всі мали достатньо інтелекту, щоб розуміти, що відбувається в країні і зробити правильні кроки. У нас навіть не було думок про те, щоб не підтримати революцію.

… Який відсоток фанатів ФК «Таврія» підтримали євромайданівський рух?

О.К.: В ультрасів – це була абсолютна більшість. Ультраси – це патріоти своєї країни, свого міста, і по іншу просто не могло бути.

Це не залишилось непоміченим для окупаційної влади. Дехто з хлопців був змушений терміново виїхати, бо їх почали переслідувати, навіть маємо декілька судових вироків… з позбавленням волі на 15 років. …

О.К.: … так, більше 10 людей отримали такі вироки…

… Хлопці, які виїхали на материкову частину України, вони досить активно долучилися до захисту східного кордону країни…

О.К.: Багато хлопців наших сьогодні воює на фронті, а ми, які залишилися тут, допомагаємо їм чим можемо. Наші хлопці всі, слава Богу, живі і здорові, а якщо у них виникають якісь потреби, то ми активно долучаємось до їх вирішення. Хлопці звідти всім передають вітання…

Досить часто останнім часом порівнюю українських і російських ультрасів, зокрема на Євро 2016. Надзвичайно пишаюсь нашими і обурююсь, м’яко кажучи, поведінкою російських фанатів: агресія, провокативні дії… чому так і хто режисер…

О.К.: Я думаю, що це продукт пропаганди, людей накручують… Якщо взяти площину футбольних якихось бійок чи відносин навколо футболу, то в принципі таке відбувалось і це не новина. Але коли здорові, спортивні та м’язисті хлопці лупцюють під час ігор не лише ультрасів інших клубів, а простих вболівальників, то це в голову не вкладається. Але, повторюсь, – це продукт російської пропаганди.

Напевно колись це станеться і збірна України та Росії вийдуть на одне футбольне полу…

О.К.: … Але це буде не в найближчий час, адже УЄФА та ФІФА розводять зараз команди ще під час жеребкування.

Так, але чи ви обговорювали у своєму колі цю тему і можливо вже прогнозували з якими меседжами ви б вийшли на трибуни під час такої гри…

О.К.: … Є такий варіант, що там би виходили не з меседжами… Знаю одне, що все б було дуже серйозно, і не дай бог у такому матчі програти… – це що стосується спортивного фактору…

Юрист Ганна Рассамахіна розповіла про судові позови кримчан та про труднощі з оформленням пенсій (радіо)

В ефірі Українського радіо програма «Голос Криму». Гість у студії – Ганна Рассамахіна – юрист спеціалізованої громадської приймальні у справах Криму Української Гельсінської спілки з прав людини.

… Коли ми з вами останнього разу зустрічались у цій студії, то говорили про судові справи, які ви супроводжуєте. Чи можливо сьогодні зробити підсумок цієї роботи. Адже і досі залишається не закритим питання щодо розробки Кабміном програми, яка б дозволяла би кримчанам-переселенцям отримувати на пільговій основі вищу та середню-спеціальну освіту. Наразі ви супроводжуєте позивну заяву студентки-переселенки, яка позивається до Кабміну за його бездіяльність. Як рухається процес…

Г.Р.: Якщо зовсім коротко, то Кабмін повинен був розробити порядок надання цих пільг – це загальноприйнята практика, адже будь-які виплати з бюджету мають проводитися згідно з постановою Кабінету міністрів України. Але у  цьому конкретному випадку пройшло вже майже півтора роки з того моменту, коли було прийнято закон, пройшло вже більш року з тих пір, як сплинув кінцевий термін для Кабміну, коли він мав розробити цей порядок.  Але досі не має жодних рухів спрямованих на розробку цього порядку.

… В позові студентки-переселенки ми просимо визнати   бездіяльність Кабміну незаконною та зобов’язати його розробити цей порядок. Цей позов ми готували досить довго. Заява враховує практику Європейського суду з прав людини, враховує Положення Конвенції про захист прав та свобод за якою працює ЄСПЛ, тому ми сподіваємось на позитивний результат. Якщо ж ми його не отримаємо у національному суді, то вже тоді в звернемось до ЄСПЛ.

Цей позов ми подали ще в лютому 2016 року і досі Кабмін не з’явився на жодне засідання суду та не надав ніяких письмових заперечень, тобто він нічого не висловив з приводу цього позову. Ця поведінка є нетиповою для Кабміну, адже структура має великий юридичний департамент, там десятки людей, яким платять зарплату, але чомусь вони не знайшли часу, можливості та бажання відреагувати на наш позов. 21 вересня представники Кабміну вкотре не з’явились на засіданні суду, тому його перенесли на друге листопада. З одного боку  – це погана ситуація, але з іншого – це безумовно свідчить про те, що Кабміну просто не має що сказати. Це банальне затягування часу, яке дає нам дуже велику надію, що ми виграємо цей суд…

Скільки разів Кабмін повинен не явитися  до суду, аби рішення по справі було все ж таки винесено?

Г.Р.:  Згідно Кодексу адміністративного судочинства  у випадку, коли будь-який відповідач за адміністративним процесом не з’являється на засідання два рази поспіль,  то суд має право розглядати справу на підставі тих доказів, які є в матеріалах справи. 21 вересня – це вже була друга не явка представника Кабміну, тому суд мав всі повноваження для розгляду та винесення рішення. Але всі ми розуміємо, що це досить гучна справа, що вона буде мати довготривалі наслідки. Тому перенесення розгляду справи я можу пояснити тільки тим, що суд, з огляду на вищезгадані обставини, хоче перестрахуватися і все ж таки почути, що скаже Кабмін.

Чи звертаються до вас студенти, які також хочуть подати до суду на Кабмін?

Г.Р.:  Звичайно звертаються, адже студентів-переселенців в країні тисячі. Але є проблема, яка стримує їх звертатися до суду, за позов треба платити чималий судовий збір. Той позов, який ми розробили містить п’ять позовних вимог: майнових та не майнових, а за таку кількість вимог потрібно сплатити судовий збір у розмірі 2900 гривень. Щоправда, ми змогли добитися фінансування судового збору у двох справах за рахунок Української Гельсінської спілки з прав людини, тому що це стратегічна справа, але ж ми не можемо сплатити цю немалу суму за інших охочих звернутися до суду. Тим не менш процес рухається…

Ми вважаємо, що якщо це буде не одна подібна справа і не одне рішення, то це створить умови для збільшення тиску на Кабмін.

Минулого разу ми також обговорювали проблему, яка на сьогоднішній день не вирішена – це повернення банківських вкладів кримчанам. В першу чергу – це стосується «Приватбанку». Чи тут щось змінилося, які тут маєте результати?

Г.Р.:   Тут теж не все однозначно. З одного боку, все без змін, адже «Приват» не повертає гроші, а з іншого – ми ведемо системну роботу, і справа з місця все таки зрушила.

Власники кримських депозитів стикаються з перепонами на всіх етапах. Перш за все, вони не можуть отримати письмове підтвердження від банку, що у них взагалі був цей депозит та про кількість грошей на ньому. І це є непереборною проблемою, адже здати письмову заяву у відділення «Приватбанку» просто не можливо – вони їх не приймають. Якщо ми цю заяву, де просимо повідомити про стан рахунку, відправляємо поштою , то нам приходить відповідь про те, що вони не можуть відкрити банківську таємницю, бо вони не впевнення, що саме ця людина підписала цю заяву – треба ідентифікувати підписанта. У цій ситуації ми ідем до нотаріуса, який завіряє підпис особи. До цього папірця ми також додаємо низку копій різних документів: паспорта, індкоду. Потім весь пакет відправляємо до центрального офісу банку в місто Дніпро. Але ми і досі не отримали жодної відповіді на ці нотаріально завірені заяви. Чому? Та тому, що ця відповідь, у якій буде вказано, що депозит є…, буде безсумнівну означати програш банку в суді, оскільки не має підстав не повертати депозити… Наразі ми звернулися до Національного банку України та просимо застосувати міри в рамках банківського нагляду….

Можливо тут потрібно було б використати інформаційний тиск на банківську установу, збільшити коло тих, хто буде знати про це. Щоб питання кримських депозитів не було лише проблемою кримчан?

Г.Р.:   До нас звертаються за інформацією та коментарями невеликі ЗМІ, які розраховані на вузьку аудиторію – вимушених переселенців. Але нещодавно ми отримали пропозицію від одного з центральних каналів України розповісти про цю проблему, зробити великий репортаж саме на тему «Приватбанку», який з’явиться в ефірі вже в листопаді цього року. Тому ми зараз працює над тим, аби надати для ефіру якісну, доступну інформацію щодо тих порушень, які допускаються «Приватбанком».

Я так розумію, що кількість бажаючих вирішити питання по вкладам не зменшується…

Г.Р.:   Звичайно. У нас зокрема є кілька справ, які ми особисто супроводжуємо в суді, ми розповсюджуємо розроблений нами типовий позов до «Приватбанку», співпрацюємо зі ЗМІ, розповідаємо про те, що можна  і необхідно домагатися повернення цих грошей. Також ми супроводжуємо вже декілька справ вже на етапі примусового виконання.

Тепер мені б хотілося поговорити на тему кримських пенсій. Адже на початку окупації були проблеми з виплатами, з переведенням пенсій на материк… Чи відпрацьований чіткий механізм щодо виплат пенсій кримчанам, а які проблеми тут залишилися ще й досі не вирішеними?

Г.Р.:   Тут дуже цікава ситуація саме з кримськими пенсіями, адже з пенсіями з зони АТО таких проблем не має. Якщо переселенець із зони Ато звертається за пенсією, то інформацію перевіряють в українському електронному реєстрі, де зафіксовано, коли йому припинились виплати. Тому після того як людина звернулась, то на підставі даних цього реєстру їй поновлюють виплати, а також виплачують заборгованість за минулий період.

Якщо ж звертається особа, яка зареєстрована в Криму, то Пенсійний  фонд застосовує Положення управління Пенсійного фонду. Цей документ встановлює порядок призначення пенсій особам, які живуть в Автономній Республіці Крим. Тобто цим положенням передбачено, що якщо людина, яка проживала та продовжує проживати в Криму не виїхала звідти і не отримала статусу ВПО, але хоче утримувати українську пенсію,  то вона звертається на материковій Україні до органів Пенсійного фонду для призначення їй цієї пенсії. Згідно цього Положення Пенсійний фонд у цьому випадку має  запросити інформацію з Російської Федерації, у свою чергу Москва повідомляє про виплати, які отримувала людина в Криму: скільки вони тривали і коли були припинені,  а також надсилає до українського Пенсійного фонду особову справу цієї людини і  тоді їй призначається вже українська пенсія…

Але цікавим є той факт, що це Положення чомусь також застосовують і до внутрішньо переміщених осіб (ВПО), які вже живуть на материковій Україні. Тобто людина… тут живе, вона працює повний робочий день або ж навчається на денному відділенні, вона має безперечне підтвердження того, що вона живе на підконтрольній Україні території, але  не зважаючи на це Пенсійний фонд України хоче пересвідчитись, що ця людина не отримує дві пенсії – в Криму та в Україні (чи то пенсію за віком, чи то пенсію по втраті годувальника, чи бідь-яку іншу гарантовану державою пенсію).

У цій ситуації застосування цього Положення є неприпустимим та не законним, тому  що ця людина не є мешканцем АР Крим, вона є переміщеною особою, яка проживає на материковій Україні і тому цей документ не повинен застосовуватися до такої групи людей. Але не зважаючи на це проблема ніяк не вирішується. Кримчанам доводиться їхати до окупованого півострову, брати там особову справу та привозити її сюди, аби вже тут отримати пенсію….

… Нещодавно був цікавий випадок, одному переселенцю майже рік не могли призначити пенсію, тому що, як ми здогадуємось, так і не надійшла паперова справа з Криму. Пенсію не призначали, але і не відмовляли у її призначенні, а просто мовчали, також не реєстрували вхідну кореспонденцію, не надавали письмової відповіді. Наразі ми звернулися до суду з позовом про визнання дій Пенсійного фонду не законними. Що цікаво, у своїх запереченнях Пенсійний фонд…  не згадав нічого про вищезгадане положення. Вони надали суду досить незрозумілі заперечення, з яких аж ніяк не було видно, що вони законно не призначають пенсію майже рік. Тому наш позов перша інстанція задовільнила… Сподіваємось, що скоро людина почне отримувати належну їй пенсію. Якщо ви потрапили у подібну ситуацію, то обов’язково треба вимагати письмового підтвердження того, що очікується інформація з Російської Федерації, а також не боятися звертатися до суду.

Якщо особа звертається за призначенням пенсії вперше і частина її трудового стажу припадає на Крим в минулі роки, маю на увазі до окупації, звичайно ж вона отримає архівні данні про свій трудовий стаж, а також про умови, заробітну платню тощо. А ще з особовою справою отримає й  довідку про стаж, де стоїть печатка російської юридичної особи. І хоча ці данні стосуються українського періоду, але Пенсійний фонд України не приймає ці довідки, і ми маємо йти до суду за визнанням фактів. В той же час довідки Пенсійного фонду Російської федерації про соціальні виплати в Криму приймаються нашим Пенсійним фондом. Більше того, вони не просто приймаються, ці довідки, які нібито є незаконними  та не визнаються, є необхідною умовою для реалізації конституційних прав громадянина України. Відбуваються дивні речі, тому, як на мій погляд, потрібна суспільна дискусія, щоб якось привести до ладу це питання.

Повну версію радіопрограми слухайте за посиланням: радіопрограма «Голос Криму»

Також нагадуємо, що «Голос Криму» виходить в ефірі Українського радіо щонеділі о 8.10 на середніх хвилях.

Експерт Юлія Зайцева: про кримську топоніміку, про взаємодію та порозуміння у кримському питанні (радіо)

У студії радіопрограми «Голос Криму» ведучий Сергій Мокренюк та гість програми – киянка, громадській активіст, експерт в галузі прав корінних народів, Юлія Зайцева.

Юлія, ви приймали участь у розробці одного із законопроектів, який є дуже важливим для нашої держава, про зміну кримської топоніміки…

Ю.З.: Так, але не тільки цього законопроекту. Справа в тому, що я колишній державний службовець і працювала в сфері кримськотатарських питань, питанні корінних народів. Тому можу сказати, що Україна… за часи незалежності зробила багато чого для відновлення справедливості щодо кримськотатарського народу.

Давайте ми сьогодні поговоримо про вищезгаданий законопроект.  Існує багато дискусій щодо того чи варто було змінювати назви населених пунктів, чому відтермінували  його дію, і сьогодні ми продовжуємо називати Сімферополь Сімферополем, ані Акмеджитом…

Ю.З.: Справа у тому, що топоніміка сама по собі – це фіксатор історичної народної пам’яті.  Кримськотатарський народ – це корінний народ Криму, тобто це відновлення не просто історичної справедливості, це відновлення історичної пам’яті.  Географічні назви особливо давні, вони історичні і відображають побут, світогляд людей, їх імена, роботу тощо. І навряд чи можна говорити про будь-які знання, а  тим більше про любов до країни і повазі до її народу, якщо протягом більш ніж півтора століття на території Криму, який особливо відрізняється своїм багатим історичним минулим, йшло масове викорінення населення і зтерання з лиця землі історичних та географічних назв…

Масове перейменування…  населених пунктів в Криму розпочалося після завоювання Росією Кримського ханства та приєднання його до Російської імперії в 1783 році. Потім, в наслідок масової депортації 1944 року, теж було змінено багато назв… В наслідок змін цих назв вже формувалась ментальність народу…

…..Зараз у нас стоїть питання корінного народу, у нас Верховна Рада задекларувала право кримськотатарського народу на самовизначення, зараз президент наголошує на внесення змін до конституції, і можливо у цих змінах буде кримськотатарська автономія. Воно все взаємопов’язане: виходить так, що з одного боку ми декларуємо  наміри, а з іншого боку в наявності ніхто не бачив, ані цих проектів, ані цих змін. Тобто все це потребує обговорення і подачі конкретних нормативно-правових актів.

Давайте будемо переходити від минулого в майбутнє. Ви сказали, що повернення топоніміки, то є чесно та справедливо. Скажіть, будь ласка, як це буде впливати на майбутнє нашої держави, на майбутнє України. Чи може це бути якоюсь підставою для створення якогось мультикультурного простору взагалі?

Ю.З.: В першу чергу на міжнародному рівні для міжнародної спільноти: ми визнаємо кримськотатарський народ корінним народом, потім ми вносимо зміни в Конституцію – це може бути одним із шляхів деокупації Криму. Чому людини наразі не мають права на існування на своїй рідній землі? Ви бачили зараз хоч один документ, що стосується дійсно деокупації?

На сьогоднішній день можна, нажаль, стверджувати, що в Україні відсутня стратегія щодо деокупації або реінтеграції Криму. Є інформація, що    РНБО декілька разів намагався створити такий документ, але його не має. За результатами парламентських слухань щодо Криму, які відбулись в червні 2016 року винесена пропозиція зробити стратегію по деокупації та реінтеграції. Так само запропоновано президенту внести законопроект щодо прав корінних народів.

Ю.З.: Але є один маленький момент, є стратегічні  напрямки. Ми граємось в терміни: реінтеграція, деокупація, анексія – це несе  за собою різноманіття всіляких проектів документів, вони мають певні наслідки. Вони якось дуже юридично, термінологічно, з одного боку, між собою поєднуються, а з іншого –  абсолютно різні… Якщо навіть говорити про ці парламентські слухання по реінтеграції… Що таке реінтеграція? У нас в правовому полі України реінтеграція стосується взагалі питань повернення громадянства… А питання деокупації, якщо перший документ Російської Федерації стосувався саме окупації, то ми говоримо: окупація – деокупація. Якщо розглядати питання реінтеграції, то це, напевно, найбільше потрібно розглядати питання вже адаптації.

Як на вашу думку це має відбуватися? Якщо ми граємось із термінами: анексія, окупація, деокупація, реінтеграція…  – це створює багато роботи, і ми отримуємо якісь результати, ми маємо їх якось обробити, усвідомити, пропустити через себе і тільки після цього ці відносини мають бути якось врегульовані нормативними актами. То як має бути, яка картинка майбутнього на вашу думку має бути адекватною? Який шлях має сьогодні обрати держава Україна?

Ю.З.: … Можливо –  це «постсовкові» наслідки, але держава у нас сама по собі, а населення – це щось інше. Між державними службовцями, між урядом України і всіма гілками вдали повинен бути діалог.

Коли перші вимушені переселенці приходили до Міністерства соцполітики зі своїми вимогами, адже люди без даху, вони залишились на вулиці, то в більшій мірі службовці, коли виходили до них, то перше про що вони думали  – це, як їх звідси випхати? Тобто діалогу не було. Чому?… Наче б то з одного боку їх вислуховують, а з іншого… У нас треба реформувати не тільки державну службу, а й весь державний бюрократичний апарат… багато дуже зайвих паперів: контролі, запити – це чисто формальний підхід, натомість не має підходу до людського фактору,  до психологічного фактору, до фактору життя. Коли буде взаємодія, коли ми не на папері, а дійсно буде чути один одного, тоді мабуть що і будуть позитивні зміни…

Ви говорите про взаємодію між громадянами і органами влади, між громадянським суспільством і органами влади, але як досягти консенсусу, як найти спільну мову в нашому громадському діалозі між різними верствами українського населення?

Ю.З.: Я гадаю, що сьогодні в цьому напрямку дуже багато зроблено. Тому що при кожному органі виконавчої влади існують якісь дорадчі органи, існують громадські організації…

… ви маєте на увазі Громадські ради?

Ю.З.: Так, Громадські ради. Вже починається якийсь більш-менш діалог, заслуховується робота волонтерів…

Давайте візьмемо дуже простий приклад з чого ми  розпочали – це зміна назв населених пунктів в АР Крим та місті Севастополі… Але якщо бути чесним, то сьогодні існує дві ситуації: одна частина вважає, що це дуже потрібно, справедливо, чесно, а інші вважають, що це зайве, занадто швидко, що з початку треба забрати територію назад, а потім вже змінювати. Як знайти загальний діалог?

Ю.З.: Тоді ми будемо знову бігти за Росією: вона приймає якісь законодавчі документи, а потім ми від них відхрещуємось, а потім ми їх доганяємо. Ми повинні працювати на упередження.

Тобто  ми працюємо на наше майбутнє… я з вами абсолютно згодний, бо бачу наше майбутнє лише у справедливому суспільстві, а справедливе суспільство у даному випадку, що стосується Криму, передбачає однозначно повернення до реальних історичних назв… але інше питання, як це донести до тої частини, яка так не вважає…?

Ю.З.: Ті радянські укази про зміну топоніміки, які ми прописали в проекті постанови для скасування,  –  це лише маленьку частка того, що вдалося знайти  – це перший крок взагалі до роботи. Скільки ще радянських указів і указів Росії, країни-агресора, у нас діють на території України. Можливо їх теж продивитися, порахувати, повідміняти.

Мені б хотілось, аби ви зараз звернулись до кримчан зі словами підтримки, адже їм там, в окупації, не просто…

Ю.З.: …Ми про вас пам’ятаємо, ми за вас боремося, ми робимо все, що можемо для деокупації, для відновлення справедливості, для того, щоб усі жили вільно, для того, щоб в Криму було все спокійно та мирно.…

Повну версію радіопрограми слухайте за посиланням: радіопрограма “Голос Криму”

Також нагадуємо, що «Голос Криму» виходить в ефірі Українського радіо щонеділі о 8.10 на середніх хвилях.

Леране Хайббулаєва: «Я б не змогла «співати» оди російській владі в Криму, як це роблять кримські журналісти» (радіо)

У студії радіопрограми «Голос Криму» ведучий Сергій Мокренюк та гість програми – кримчанка Лєране Хайбуллаєва.

Лєране, розкажи як давно ти живеш у Києві, що ти тут робиш?

Л.Х.: До Києва я приїхала 16 січня 2016 року. Я не змогла знайти себе в окупованому Криму, ані як громадська активістка, тим більше маючи таку категоричну позицію по ситуації на півострові, ані як журналіст…, бо я не змогла б брехати… Перші люди, які завжди читали мої матеріали – це були мої батьки, і вони не вітали б, якщо б я «співала» оди російській владі в Криму, як це роблять кримські журналісти. Тому я різко змінила свою діяльність і стала підприємцем вже у Києві.

Ти не працюєш тут як журналіст, ти працюєш як приватний підприємець. Які враження від Києва, від новообраного шляху, як ставляться кияни до того, що у столиці відкрилась кримськотатарська справа…

Л.Х.: Може мене хтось назве ідеалісткою, але у мене все дуже добре. Звичайно я, як підприємець, стикалась з такими ж проблемами, які має кожний український підприємець: треба знайти персонал, приміщення, постачальників тощо. Але те, що стосується відкритості людей до тебе, можливо я знову буду виглядати ідеалісткою, але якщо ти добре ставишся до людей, то й вони до тебе будуть добре ставитися. Що ти віддаєш, то ти й отримуєш.

Зараз ти на Оболоні робиш чебуреки, янтики…

Л.Х.: … і роблю це з дуже великим задоволенням. Мрія відкрити свою справа у системі громадського харчування зародилась у мене давно – ще у 2005 році… Я мріяла про свій ресторан, але треба спочатку навчитися на малому…

Ти взагалі мала хоч якийсь досвід роботи у цій сфері?

Л.Х.: Жодного. Більше того, моя мама мені часто говорили: «Іди краще книжки почитай …, бо ти ще встигнеш куховарити». Це не звична ситуація для кримськотатарської родини, оскільки  у нас ще змалечку вчать дівчат їсти варити, допомагати по господарству…

У тебе в кафе завжди можна побачити два маленьких прапорці – український та кримськотатарський…

Л.Х.: А як по-іншому. Іноді мої відвідувачі дивуються, що я гарно розмовляю українською мовою. Вони тоді починають сумніватися, що я кримська татарка. Я не розумію цього здивування, бо вважаю, що кожний громадянин України повинен знати державну мову…

…Чому в Ірландії кожний співка раз на місяця повинен обов’язково виконувати одну пісню ірландською мовою, чому у Швеції співак на 25% платить податку  менше, якщо він співає шведською, чому в Китаї кожна людина, коли іде працювати на бідь-яку роботу складає іспит на знання державної мови? А у нас чомусь все по іншому… Люди добрі, це вже не може бути для нас невирішеним питанням – ми вже дорослі, адже Україні вже 25 років – треба знати і розмовляти українською.

Як ти вважаєш, чи  в нашій державі мовне питання є питанням?

Л.Х.: Для мене цього питання не має, бо я громадянка України, тому кожна людина, яка приходить до мене в чебуречну отримує 2-3 хвилини політінформації. Я їй говорю про те, що Україна повинна бути цілісною, що, ані метра її землі не можна віддавати, що треба знати свої традиції, мову та культуру…

А як кияни сприймають кримськотатарську кухню?

Л.Х.: Дуже добре. Мене батьки вчили дуже простому правилу: завжди у будь-якому місці, у будь-який час залишатися людиною. Я чесно кажучи не переймалася питанням того, що  довелось приїхати у велике місце і, що я себе тут не знайду, що я провінціалка-кримчанка. Раджу всім: якщо ти приїхав і почав свою справу, то роби її якісно та із задоволенням…

Скажи, будь ласка, яким ти бачиш майбутнє України та Криму…

Л.Х.: Чесно скажу, що протягом дня, тижня у мене з’являються різні почуття: від відчаю до позитиву. Але я думаю, що в нашій країні буде все добре, бо досить багато позитивних речей відбувається щодня навколо нас у буденному житті…. є люди, які роблять свою справу по-совісті, є ті, які до життя ставляться позитивно, тому все буде добре.

Ще до окупації півострову була оприлюднена інформація, в якій говорилось, що більшість кримчан взагалі ніколи за своє життя не виїжджали за межі Криму, вони були ізольовані від України. Це є добре чи ні…

Л.Х.: Про це я можу судити по сусідах, які жили поряд з нами. У нас в Криму була дуже різноманітна сусідська когорта – це люди різних національностей, віку та з різних куточків колишнього СРСР.

Тоді, коли сталася окупація хтось поспішав  вивісити триколор, навіть, на конурі собачій, хтось мовчав, я тишком-нишком робила аукціони та збирала гроші на АТО, навпроти мене вже жили новоспечені співробітники ФСБ….  Але то не показник  того, що люди були ізольовані, бо вони як зараз так і тоді знали, що відбувається.

Зараз…  проукраїнські патріоти, які ще залишилися в Криму, є найоптимістичніші, навіть більше за нас (кримських татар – ред.), і я це можу довести. Вони разом з нами читають і українські джерела інформації, новини. Ми бачимо істину…

Я думаю, що прийде час, коли мисляча людина, а таких там чимало, навіть серед тих, які народилися в Криму і мають там декілька поколінь від тих росіян, українців, які приїхали на півострів у 50-60 роках, – вони вже по-інакшому ставляться до Росії, до України, до Криму – своєї малої батьківщина. Я вважаю, що вони хочуть, аби Крим процвітав, вони будуть обирати з ким їм бути, і це буде Україна…

Нашу радіопрограму слухають у 16 регіонах України і твоя промова наразі більше була для тих, хто живе на материку. Мені б хотілося, аби зараз звернулась до кримчан…

Л.Х.: Залишатися вірними своїм принципам та моральним устоям, які вам заклали батьки….  Слухайте своє серце та аналізуйте те, що відбувається навколо вас. Зараз для цього дуже   гарний час, адже те, що відбувається – це є для нас іспит і шанс. Шанс перевірити в себе, перевірити своє оточення, аби зрозуміти хто є хто. Шанс змінити повністю своє життя, звісно, – це не легко, тому потрібна віра у власні сили… і треба залишатися людиною… тоді все вийде.

Повну версію радіопрограми слухайте за посиланням: радіопрограма «Голос Криму»

Також нагадуємо, що «Голос Криму» виходить в ефірі Українського радіо щонеділі о 8.10 на середніх хвилях.