Мені 27. Я на чотири роки старша за Незалежну Україну. У моєму свідоцтві про народження між рядків фактично написано «сделано в СССР». Виховувалась я у традиціях постсоціалізму з дрібкою дисидентства. Мій дід побував на Соловках за польське походження та інакомислення. Моя бабуся пройшла голод і війну, а за рік до свого 90-річчя, їй довелось побачити обличчя війни вдруге. Моя родина шанує національні символи, але, говорить двома мовами. На книжкових полицях нашого дому поруч лежать книги з віршами Пушкіна і Шевченка, але у подвір’ї майорить український стяг. У нас є близькі родичі в Росії, але бандеролі з цукерками ми відсилаємо напередодні Різдва не їм, а воїнам АТО. Моя мама підтримує мене в усіх проявах боротьби із соціальною несправедливістю. Намагаюся заспокоїти її тим, що я – не дисидент із сокирою в руках та без інстинкту самозбереження, але, попри все, ні в якому разі не погоджуся бути рабом. Вона розуміє. Підозрюю, що іноді плаче, але розуміє. Їй по-своєму не пощастило: її єдина донька – викидень епохи. Але, мова не про мене, давайте говорити про епоху.
Завжди намагалась писати не те щоб лагідно, але, принаймні, «виховано». Цього разу – без цензури… За вікном студенти на все горло кричать «Путін – *уйло!». Суспільство втомилось бути толерантним, воно постійно вибухає нецензурними формами істини. І мій мозок – не виключення. Останні 10 років мені довелось прожити в Криму. Постійно дивувалась епізодичним викидам деяких «проросійських» осіб у вигляді ненависті до української мови. Але, приймала це, як побічний ефект історичного минулого регіону. Усвідомлення масштабу цього «побічного ефекту» прийшло разом із російськими танками і «зеленими чоловічками».
За п’ять діб до проведення «псевдо референдуму» я була поряд з військовою частиною у селі Перевальне. За брамою військової частини стояли наші бойові офіцери. Голодні, втомлені, інформаційно ізольовані. Через «секретний» вихід ми передавали їм продукти, а головне – відео ролики із записом телевізійних новин. З другого боку центральної брами офіцерів постійно цькувало так зване «местное население». Серед цієї категорії я впізнала двічі судимого жителя Гаспри, який кричав українському військовому: «Что, солдат, стоишь? Пока ты тут свою гавнородину защищаешь, мы пошли насиловать твою жену и резать твоих детей». Для довідки: сім’ї військових проживали у багатоповерхівках військового містечка, за 50 метрів від самої частини. Я й досі не вирішу для себе, що це було. Сила наказу згори «не йти на провокації»? Шалена воля? Чи просто, німа форма відчаю?
Разом із «зеленими чоловічками» до Криму прийшла «русская весна». Пам’ятаєте,як у класика: «грачи прилетели…» В анексованому Криму мені довелось жити до серпня. Тобто, майже 5 місяців я мала змогу спостерігати за таким собі «соціальним аутизмом». Найшвидший варіант соціального зрізу – це проїхатись у міському транспорті. Унікальна група для дослідження – від студента до пенсіонера, і все це в одному тролейбусі. Так от, у березні тролейбус гудів: «Хунта! Везде хунта! Во Львове едят рускоязычных младенцев! Не говорите об этом вслух – везде Правый сектор!» Я, до-речі, у той час, їздила з прикріпленою до сумки стрічкою у кольорах національного прапору і біля мене у транспорті завжди було багато місця… А від шепочучих людей пахло страхом… У серпні концепція змінилась. Тролейбус гудів наступне: «Ужас, какие цены! Это бандеры продуктов не дают! А пенсии не такие, как Путин обещал. Не надо об этом вслух – везде ФСБ!»
Господи! П’ять місяців я ламала собі голову. Постійно думала,що ми зробили не так? Де припустились помилки? Можливо,це – результат штучно створеного «інформаційного вакууму»? Чому Крим – проросійськи налаштований? Чому так сталося? А відповідь була під самісіньким носом. Це суспільство і не збиралось робити вибір! Єдиною рушійною силою для нього завжди буде тупий тваринний страх. Цей страх був посіяний у душах вже тепер пенсіонерів ще у 30- ті, пророщений в їхніх дітях в епоху «перестройки», вистиглий у свідомості онуків лозунгом «ты – винтик системы» в сучасності. Їм байдуже, кого боятися – Правого сектору чи ФСБ. Головне – потреба страху. Цей страх вселяє у них абсолютну впевненість,що вони живуть правильно, виховують своїх дітей правильно, люблять «Родину» теж правильно. А головне – цей страх позбавляє права вибору, а значить, звільняє від відповідальності за нього. Як би все не склалось, будь-хто з них, років через 10 зможе розвести руками і сказати: «А что от меня зависело? Власть поменялась. Я – ВСЕГО ЛИШЬ ЧЕЛОВЕК». Ось вам і різниця. Солдат, що стояв до останнього у своїй частині – ПОНАД УСЕ ЛЮДИНА, а той, хто народжений бути рабом – УСЬОГО ЛИШ.
Іноді я вдягаю маску оптимізму і вірю, що колись Крим повернеться. Але, не говоріть мені, що ми будемо єдині. Територіально – можливо, історично – можна припустити, душею – ніколи. У людей, які голими руками на морозі лупають бруківку заради свободи, стоять під кулями, відчуваючи, як у потилицю їм дивиться Смерть, немає нічого спільного із «соціальними імпотентами», які вважають, що «родина там, где пиво дешевле…»
Ірина Суліковська,
для ІА «Голос Криму»