Кримчани на війні: севастополець Артем

Артем Артюхов – один з учасників антитерористичної операції. Повернувшись із зони бойових дій, він дав інтерв’ю ІА «Голос Крима», розповівши про своє життя у Севастополі, про те як сприйняв окупацію,  і як вплинула на його долю війна.

Артем з чого для тебе почалася окупація?

А.А.: Для мене окупація розпочалась ще з 1994 року. Тоді я жив у Севастополі й саме тоді, у моєму розуміння, і з’явилися перші  так звані «зелені чоловічки» – це був період  поділу (між Україною та Росією –ред.) Чорноморського флоту, але нам тоді розповідали, що це знімають кіно. Зараз можливо це звучить смішно, але якщо глянути на весь період від проголошення незалежності до теперішнього часу, то складається загальна  картина того, що ми маємо зараз!   Але через деякий час всі негативні, агресивні настрої почали вщухати. Найбільш український період в Криму припав на 1998-99 рр., тоді люди пишалися навіть тим, що вони в руках тримають гривні, а не російські карбованці! Але, коли  в російській політиці з’явився Путін –  це 2001-2003 роки, то в Севастополі  почались перші «вставання з колін», почали пробиватися паростки «руського миру» – це почався вже другий період окупації. Тоді різко згадалися такі слова як «бандерівці», «фашисти», «западенець», слова, які до 2001 року навіть не згадувалися!

Яким став Севастополь на момент окупації?

А.А.: Люди почали звідти виїжджати, коли система замкнена, то в ній хаос  тільки розростається! Почалася інфанталізація суспільства. Коли я під час відпустки приїздив додому, то спостерігав розрив ментальних зв’язків, і чим ближче до 2014 року, тим агресивніше це все відбувалося. Влітку 2013 року – це був останній рік, коли я приїхав до Севастополя, мене тоді вразило те, що, по-перше, місто стало брудним, а по-друге, були порушені терміни перебування кораблів на рейді перед заходом у порт… Ну і вже восени 2013 року почався Майдан, а в 2014 році зявились чергові «зелені чоловічки». На жаль, мені довелося розривати стосунки з родичами і не було ніякого навіть бажання з ними спілкуватися. На сором собі мушу зізнатися, що один з моїх братів дуже добре всмоктував в себе всі штампи російської пропаганди. Але 20 лютого 2014 року він мені подзвонив і сказав «Слава Україні», він став підтримувати ідеї майдану – це така типова зміна поведінки.

Я був би дуже вдячний владі, коли Україна все ж таки поверне Крим, що б вели закон  – про примусову депортацію тих людей, які підтримували пропаганду Росії саме на території півострову!

Ми можемо розраховувати на те, що вони самі поїдуть ?

А.А.: Дуже хотілося б, але на жаль ні, бо мають насиджені місця, роботу, родичів, друзів.

Як саме ти потрапив на війну?

А.А.: З початку 2014 року, коли оголосили першу хвилю мобілізації, чесно кажучи в мене просто не вистачило сміливості, а потім все-таки я свідомо пішов у військомат і потрапив під п’яту  хвилю мобілізації. Для мене особисто була дуже важлива служба в армії, адже це була спроба дати зрозуміти, що я заслужив носити паспорт громадянина України.

Де служив…

А.А.: Служив я в 46 батальйоні спеціального призначення «Донбас – Україна», з серпня ми перебазувались у зону АТО. Перше наше завдання було – це заміна батальйону 24 бригади. Це була перша місія, все обійшлося без жертв. Я вже демобілізувався, але  зараз наш батальйон доволі таки успішно  тримає позиції  у Мар’їнці.

Скільки часу тобі знадобилося, що б  психологічно звикнутися…

А.А.: Головне  – це не боятися, адже у кожної міни чи гранати є певний радіус дії вибухової хвилі, перебуваючи в якому ти можеш отримати максимум контузію, але якщо вчасно не сховатися, то можуть  бути летальні наслідки.

В тебе були випадки на межі життя та смерті?

А.А.: Моя служба полягала у постачанні  боєприпасів і артилерійського озброєння. Мені пощастило, бо я не попадав під обстріли, але постачання в армії теж надзвичайно важливе.

Чи перетиналися твої шляхи з кримчанами ?

А.А.: Був один кримський-татарин, але він демобілізувався по четвертій хвилі й більше я з ним не пересікався.

Чи доводилось тобі спілкуватися з місцевим населенням? Як вони реагували на вас?

А.А.: Місцеве населення має лояльне ставлення до України. Розмови у них,  як і всюди, побутові. Вони віддалились від політики і через це, на жаль,  політична активність там дуже низька.

Як хлопці, які з тобою служили, реагували на те, що ти кримчанин? Можливо говорили про повернення Криму?

А.А.: Нічого з цього питання їх не цікавило, бо там дуже багато людей з Донецька і їх більше цікавило питання повернення Донбасу.  

Як воно повертатися до мирного життя?

А.А.: Важко. Я чесно кажучи ще досі не повернувся.

Яким ти бачиш повернення Криму?

Коли місцеве населення скаже: «Україно ми згрішили проти тебе, дозволь нам бути хоча б серед твоїх працівників».  Мені здається, що залишилось ще трохи і вже почне прориватися цей голос, але наразі вони ще до цього не дозріли. Маю надію, що як тільки грошовий потік з Росії зупиниться, то люди почнуть замислюватись, що раніше, можливо, жили бідніше, але було краще.

Також треба пам’ятати, що там є люди, які б хотіли повернутися. Тому потрібно хоча б мінімально підтримувати їх:  давати їм розуміння того, що тут пам’ятають, знають і роблять якісь дієві речі для повернення Криму.

Матеріал підготувала Ксенія Щербач

SHARE

1 COMMENT

  1. “Дуже хотілося б, але на жаль ні, бо мають насиджені місця, роботу, родичів, друзів.”Коли місцеве населення скаже: «Україно ми згрішили проти тебе, дозволь нам бути хоча б серед твоїх працівників». Який послидовний хлопчина. Повний СУГС! Вин точно не був контужений? СНСВ УПУ!

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here