Полон, тортури і… знову боротьба

 

Рік назад на адміністративному кордоні між Кримом і Херсонською областю біля села Чонгар були звільненні з полону семеро заручників – у тому числі активісти руху «Євромайдану-Крим» Андрій Щекун, Анатолій Ковальський та Михайло Вдовченко, який приймав участь у антивоєнному мітингу. Кожний із них відчув на собі широту «руської душі» та красу «руського миру»: приниження, знущання, тортури та катування.

 

 Анатолій Ковальський: «Є внутрішнє велике бажання перемоги справедливості»

ковальський анатолій

 Пробув у полоні 11 днів. Ми були безправні, до нас ставилися як до шматка м’яса. Більш за все вражали  звірячі вчинки тих, хто взяв нас в полон. Нас тримали в підвальному приміщенні із зав’язаними очима. Під час утримання проводили над нами різноманітні тортури, зокрема стріляли з травматичних пістолетів по відкритих частинах тіла, застосовували електрику. І все це проходило в присутності всіх затриманих.

Після звільнення з полону я найбільше хотів дізнатися, що з моєю родиною: дружина, син, невістка та онука. Зателефонувавши до доньки, дізнався, що всі виїхали з Криму, живі і здорові. А далі була дорого до Херсону, згодом лікарня, де ми оговтувалися від полону.

Після всього пережито у мене різко змінилося ставлення до нашого східного сусіда, а ще є внутрішнє велике бажання перемоги справедливості. І не лише у війні з Росією, а й з бюрократично-корумпованою державною машиною. Я не можу спокійно дивитися на ті події, які відбуваються в нашій країні. Коли прості українці воюють, знаходяться люди в Уряді, Верховній Раді, які просто йдуть по трупам і не вирішують питання корупції, розвитку країни, достатньо не дбають про тих, хто воює, про сім’ї загиблих на Майдані та на сході.

Сьогоднішніх волонтерів я порівнюю з хлопцями з Автомайдану, які нас зустріли на Чонгарі, привезли в лікарню, купили одяг (наш був брудний – у крові), взуття, мобільні телефони. Я переконаний якби не волонтери та ті, хто кладе своє життя за Україну, то, напевно, країни вже просто не було б.

Нажаль того ж самого я не можу сказати про нашу владу. Після звільнення мені стало соромно за нашу державу: я довгий час не міг відновити паспорт, який у мене відібрали в полоні, відкрити рахунок у банку, або ж скористатися тими, що мав. Жити не було за що, а мене футболили від відомства до відомства, від служби до служби. І по сьогоднішній день я ніякої допомоги, чи підтримки від держави не побачив.

Тим не менш руки не опускаю і разом із своїм колективом з лісового господарство Чернівецької області, постійно допомагаємо тим, хто потребує підтримки. Воїнам АТО надали допомоги більш ніж на 2 мільйони гривень, 200 кубометрів дров, а також ще понад 100 кубометрів пиломатеріалів,  передали біля 30 автомобілів різних марок. У своїх лісових господарствах безкоштовно оздоровляємо солдат, які повертають на короткий час у відпустки, та їх родини. На сьогодні вже прийняли 114 осіб. Також всі сім’ї тих, хто воює ми забезпечили по собівартості дровами. А ті родини, які втратили чоловіка, сина, онука забезпечили  – безкоштовно.

 Михайло Вдовченко: «Мене шокував ідіотизм «руського міру» і люди, які в цьому абсурді живуть»

михайло вдовченко  у центрі Сімферополя

Пробув у полоні 9 днів. Коли на вулицях міста з’явилися «зелені чоловічки», то я почав відчувати дикий внутрішній страх перед невідомістю. Тоді я був переконаний, що зараз в Криму розпочнеться війна і єдине, що ми зможемо робити – це створювати якісь групи однодумців, які під окупацією будуть допомагати своїй країні, а всі інші форми протесту не мають значення. Але 7 березня побачив відео, як біля військової частини в Сімферополі молодики поводилися з  жінками, які прийшли підтримати українських військових, тримаючи в руках плакати з написами: «Ми за мир», а їх за це називали фашистами, принижували і били. Саме тоді я вирішив, що є сенс у мирному протесті, що цей абсурд треба показувати. Вперше на мирний захід я вийшов 8 березня, і всі наступні дні до полону я приходив на ці акції. З того самого дня я купив собі дві жовто-сині стрічки, пов’язав на куртку і вже з нею ходив постійно. В цей період я спілкувався з агресивно налаштованими людьми. У мене навіть виходило їх у чомусь переконати. Я наївно повірив у те, що саме так потрібно діяти: спокійно демонструвати, що все що відбувається є надуманим, що є в Криму українці, які тут народилися, або ж багато років прожили – це ваші сусіди, знайомі і ми не є фашистами,  а так само прагнемо миру.

Перші два дні у полоні сидів з трьома українськими військовими у якомусь підвалі-душовій. Одному з цих військових вони чомусь дали прізвисько Натовець і катували його найбільше: кожний день, по декілька годин – крик стояв не людський. Мене шокував ідіотизм «руського міру» і люди, які в цьому абсурді живуть, а також те, з якою агресію вони захищають болото, в якому лише їм добре. Переконувати їх у протилежному – марна трата часу. У мене було більше співчуття до цих людей, ніж ненависті. Тим не менш, вони всі злочинці  і повинні понести покарання за знущання. Адже переконаний, що вони в своїх діях були обмежені наказами, якби їм дали волю, то вони нас всіх убили б. Весь час полону у мене взагалі не було впевненості в тому, що нас звільнять. Я думав, що нас скоріше за все вивезуть з Криму і посадять до Російської в’язниці років на 20. Така думка у мене виникла після того, як відбулася імітації моєї страти. На третю добу мене вже перевели в іншу кімнату, де як я потім зрозумів серед інших полонених були Андрій та Анатолій. Ці дві людини стали для мене якимось гарантом спокою, ми намагались спілкуватися, підтримували один одного.

Зараз у мене все добре. Разом із своєю дружиною долучилися до волонтерського руху: допомагаємо пораненим бійцям, які лікуються у київських медзакладах.

До Криму, на свою малу батьківщину, я не буду повертатися жити. Переконаний, коли Крим знову стане українським, то люди там залишаться такі самі.

Андрій Щекун: «Катування й тортури у полоні мене не зламали як цього хотіли кати. Більш того загартували в боротьбі проти окупантів нашої землі»

щекунГО

 

Пробув у полоні 11 днів. Перебуваючи в полоні постійно думав про те, що тебе очікуватиме найближчі години. Адже в будь-який момент міг ввійти до нас будь-хто й знущатися над нами якщо не фізично, то морально. Це відбувалося постійно як вдень, так і вночі. Єдине за що був спокійний, що сім`я в безпеці. Думки також були про те, чи всі активісти громадського руху «Євромайдан-Крим» почали покидати півострів, бо саме їм на той час загрожувала небезпека. На мою думку, наше викрадення стало реальним сигналом для кримчан і спасло багатьом громадським активістам життя. Важливо було й те, що наш полон продемонстрував суспільству яскраво виражений злочин, наступ на демократичні цінності. Аналізуючи ці події можна зробити єдиний справедливий висновок: не можна взагалі говорити про проведення будь-якого референдуму на той час. І міжнародна спільнота справедливо визначилася щодо невизнання референдуму, анексії.

Насправді боротьба продовжується. І сьогодні активісти, кримчани, знову ж таки руху «Євромайдан-Крим» самоорганізувалися й ведуть активну громадську діяльність за визволення Криму. Але ця боротьба триває не тільки з явним окупантом, що захопив нашу територію, а й з бюрократизмом, саботажем у діяльності державних органів влади України. Ми чітко розуміємо, що, не здолавши «гнилу» корупційну систему державного управління, не зможемо реалізувати нашу мрію – повернути Крим Україні.

Прикро, але бездарна політика української влади щодо півострову продовжується й надалі, як це було і всі 23 роки Незалежності, і цьому є певні причини: корупція, свавілля, зрада, а наслідки очевидні: втрата територій нашої держави. Саме цьому ми повинні сьогодні протистояти, і це в той час, коли тисячі добровольців власною кров`ю відстоюють Суверенітет й Незалежність України у боротьбі з зовнішнім агресором. У будь-якому випадку ми повинні чітко усвідомити, що без нашої участі в боротьбі за наше майбутнє, за краще майбутнє наших дітей не буде перспективного майбутнього України.

Борітеся – поборете. Хай нам Бог допомагає!

SHARE

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here