Андрій Щекун: «Я себе до вимушених переселенців не відношу, бо мене депортували насильницьким шляхом»

 

Лариса Чайка, фото Віктора Ковальчука АСН

Співкоординатор громадської спілки «Координаційна рада організацій вимушених переселенців з Криму» Андрій Щекун відповів на питання журналіста «Аналітичної служби новин» (АСН). Говорили про блокаду Криму, про дії української влади щодо окупованого півострову, про те як потрібно діяти, щоб повернути Крим Україні.

 

— Андрію, ви спілкуєтеся зі своїми друзями та знайомими, які залишилися в Криму: як їм нині там живеться? Як вони сприймають Крим сьогоднішній?  

— Я востаннє був у Криму торік 20 березня – одразу після полону, коли мене обміняли. Але з тамтешніми людьми спілкуюся постійно, через інтернет: скайп, «Фейсбук», інші соціальні мережі. З рідними інколи ще й по телефону розмовляємо. Але треба зазначити, що спілкуюся більше з проукраїнськими по духу кримчанами, хто не підтримав російську окупацію і захоплення Криму. То ці люди, звісно, очікують від України якихось радикальних змістовних рішень, готові терпіти період окупації і не втрачають віри, що Крим буде повернуто в Україну. Про це ми говоримо постійно. Я зі своїми колегами підтримую їх морально, надто своєю громадською діяльністю, яку веду вже на материку. За моєю оцінкою, щонайменше 30% кримчан налаштовані проукраїнськи. Коли кажуть, що таких там немає, що ніхто за Крим не боровся, це, м’яко кажучи, неправда. Насправді громадський спротив окупації там був. Були акції й протести біля пам’ятника Шевченку. Ми постійно виходили на акції разом з кримськими татарами. Було й відстоювання позиції під Верховною Радою – це всі бачили… Хай би хто і що казав, але там багато однодумців, які готові, якщо буде такий переломний момент, взяти зброю до рук і відстоювати Крим. Цей час рано чи пізно настане. Щоправда, скільки знадобиться часу, поки що сказати важко. Та не думаю, що нам доведеться чекати довше, аніж чекали наші діди-прадіди незалежності України й вивільнення її з Радянського Союзу. Я й своїм друзям кажу, й загалом наголошую, що 70 років не треба буде – все відбудеться значно швидше.

— А вони з вами діляться, як змінилося життя загалом: магазини, лікарні, аптеки?

— Діляться, звісно. Розповідають і про тих, хто досі покладає великі сподівання на Росію. Таких чимало – у 2014-му Росія кинула на Крим величезні кошти: людям дали великі пенсії, подбали передусім про правоохоронців. Тому їхню ейфорію зрозуміти можна. Та настав 2015 рік – і почався економічний спад, який потягнув за собою стрімке зниження рівня життя: ціни збільшилися в середньому на 40–60%. Тому нині їм з кожним днем стає усе важче, люди відчувають це своїми гаманцями. Почали згадувати ті соціальні програми, які нині там скорочені. Порівнюють те, що отримали, з тим, що було в Криму до окупації, й уже розуміють, що в Україні були набагато кращі соціальні програми. Приміром, забезпечення тих же дітей-інвалідів, інших соціально-незахищених категорій, які потребують допомоги. А Росія вже не може так дотувати, як спочатку, хоч критична точка ще не настала. Продуктів там удосталь. Щоправда російських і за російськими цінами. З ліками складно. По-перше, вони дуже зросли в ціні, а по-друге, значно гіршої якості. Але Росія постачає їх. Хоч більшість кримчан, кому постійно потрібні якісь ліки, намагаються виїхати на материкову територію України й купити там.

— Зараз, мабуть, одна з найбільш важливих і обговорюваних проблем – торгово-економічна блокада Криму, яка почалася у вересні, тобто триває ось уже два місяці. Тут запитань одразу два: з одного боку, чи справді вона була потрібна, адже багато експертів казали, що блокада тільки нашкодить Україні? З іншого, Рефат Чубаров обіцяє ще й енергетичну блокаду, якщо на цей крок не піде уряд України. Мовляв, кримські татари якимись там своїми способами і засобами це забезпечать. Чим це загрожує для Криму зокрема й для України загалом?

— Насправді це, я б навіть сказав, глобальна й дуже болюча проблема. Вона спровокована одним незрозумілим рішенням Верховної Ради минулого скликання у 2014 році, а потім підписанням цього законопроекту Президентом України Петром Порошенком. Йдеться про закон про вільну економічну зону «Крим». В цьому і є трагедія. І представники Меджлісу кримськотатарського народу, і Мустафа Джемілєв, а він представник БПП, торік двічі підтримав цей законопроект. Хоч наша позиція, тобто громадськості, була радикальною – «ні!». Цього не можна було робити. Про яку вільну економічну зону «Крим» можна говорити на окупованій території? Що таке зона вільної торгівлі? Це фактично відкриття для ринку потоків інвесторів. Які можуть бути інвестори, коли всюди запроваджуються міжнародні санкції?

Що цікаво, подібний законопроект торік ухвалила й РФ, тільки в нас це зроблено на 10 років, у них – на 25. Складається таке враження, що якийсь великий бізнес, капітал український домовився з російським, ті пролобіювали там на всіх стадіях, наші – тут. І потім просто заробляли гроші. А насправді для нас це деструктивний момент. І дякувати Богові, що на сьогодні Меджліс кримськотатарського народу зрозумів це і ініціював таку позицію. Блокада має свої плюси і мінуси. Головний плюс – знову привернуто увагу до Криму, навіть на міжнародному рівні – на саміті ООН про це йшлося. Бо, будьмо відвертими, проблеми Криму і кримчан останнім часом почали замовчуватися. Але, на мою думку, визначати, якою саме мусить бути така блокада, потрібно було і за участі громадських організацій. Ми переконані, що такої різкої блокади на території Чонгара, коли якісь озброєні люди зупиняють легковики і починається банальний, як кажуть у народі, «шмон», – бути не повинно.

Ще до початку блокади слід було провести потужну інформаційну кампанію – пояснити людям, чому ми не повинні постачати туди продукти. Річ у тім, що раніше в Крим постачалося продуктів утричі-вчетверо більше від потреби. Куди вони дівалися? Перепродувалися до РФ. Тобто ми, окрім усього, ще й 40-тисячну російську армію годували в Криму. Тому й треба було пояснювати людям, хто і що туди возить, які кошти заробляють ці люди, котрі спекулюють на цих питаннях. І показати, які саме українські виробники були там представлені, а які вже там перереєструвалися за російським законодавством. Ми повинні донести до людей, щоб суспільство це розуміло.

І другий важливий момент, який дасть змогу вийти зі складної ситуації, – потрібно скасувати закон про вільну економічну зону «Крим». Причому в той самий день на його місці має з’явитися новий закон – про особливості економічних взаємовідносин з Кримом. А поки що нині маємо серйозну проблему. Зрозуміло, фури вже не йдуть. Лідери акції зазначали, що блокада стосуватиметься лише постачання великих партій продукції, то з цим завданням уже впоралися. Тому дуже важливо, щоб ця блокада не перетворилася на хаос. А вже є підірвані енергетичні опори.

Ніхто ж не замислюється про те, що може зробити Росія, коли побачить, що починають підривати електроопори, фактично все це переростає в анархічні дії. А що як скаже РФ, що на території України перебувають терористичні організації, й кинеться їх приборкувати?! І де гарантія, що в такому разі на нас не підуть ще одним фронтом – з півдня, куди Росія почне вводити свої війська? І чи зможемо ми їх стримати? Тому моя позиція така: те, що нині відбувається на в’їзді в Крим, має бути приведено у правове русло. А отже – під контроль держави: замість учасників громадської блокади, які там перебувають, мають бути правозахисники й військові патрулі. Наступний крок – парламент вкупі з Президентом мусить визнати свою помилку і якнайшвидше внести альтернативний законопроект. Це не лише прибере проблему, а й не дасть змоги визріти тій конфронтації, яка нині намічається між правозахисниками і учасниками блокади. Вона є вже сьогодні, навіть попри те, що її ще не видно у публічній площині.

— А в чому полягає ця конфронтація?

— У недотриманні прав людини. Тобто нині немає законних підстав, щоб людей, які везуть собі на своїх власних машинах продукти, зупиняли невідомі зі зброєю й вилучали те, що, як їм здається, люди везуть понад норму. Приміром, картоплі, на думку організаторів блокади, можна везти лише 25 кілограмів, а вже якщо 26 кг – то товар весь вилучається… На чому це ґрунтується? Обмежень жодних немає, постанов Кабміну немає, тож вони не мають права цього робити. У нас була прикра ситуація із нашими священиками Київського патріархату, із самим владикою Климентом, архієпископом УПЦ КП: коли він виїжджав з Криму, організували просто «шмон». А коли повертався – вилучили свічки та інші речі для богослужіння в церкві, які він закупив і віз туди для церкви. Хіба це нормально?

Я знаю, що нині вже приблизно два десятки кримінальних справ заведено. Ми повинні повернути в Україну Крим, а не демонструвати правовий нігілізм. Якщо вже намалювали якісь правила, у нас є закони, то керуймося цими законами і правилами, інакше нас ніхто не сприйматиме всерйоз. Права людини – це надзвичайна річ, яку необхідно реалізовувати в питанні деокупації півострова…

— Окрім усього цього, дедалі голосніше звучить думка, що ця блокада – не стільки повернення Криму Україні, про що говорить той самий Чубаров, скільки певний комерційний проект. Ви підтримуєте таку позицію?  

— Я не можу говорити про такі речі, чи це комерційний проект, чи не комерційний, бо я цього не знаю. Але дуже дивними виглядають окремі речі. Приміром, те, що комендант штабу із блокади окупованого Криму і власник каналу ATR, громадянин Російської Федерації – одна й та сама особа. Це Лянур Іслямов – людина, яка з’явилася в політикумі випадково й нещодавно. До цього часу ми його не знали. Хіба що як власника телеканалу. Понад те, ми знаємо, що він працював в уряді вже окупованого Криму. Нехай недовго, десь близько місяця, як він сам каже, але він там працював! Тобто, коли Крим захоплювали російські війська, він ще намагався співпрацювати з окупантами. Тому я не можу зрозуміти, чому саме ця людина, а не хтось інший від меджлісу, очолює блокаду. Тим більше, навряд чи його кандидатура годиться, аби очолити цю блокаду у правовому полі. Наскільки мені відомо, в нього є бізнес і в Російській Федерації. Коли окупували Крим, його банк зайшов на територію півострова першим. Тому я, як громадський активіст, м’яко кажучи, здивований вибором саме цієї кандидатури на таку роль.

— Те, що у нас відбувається на сході, на своїх плечах витягують волонтери. Те, що відбувається в Криму, якесь поліпшення ситуації лягає на плечі громадських організацій. А як, по-вашому, якщо йдеться про конкретні кроки, мала б діяти влада, щоб стартував реальний процес повернення Криму Україні?

— Тут не потрібно вигадувати ніякого велосипеда, насправді все дуже просто. Є досвід наших дідів-прадідів в екзилі, коли було відновлено всі державні структури у вигнанні й вони там реально працювали, проводили свої з’їзди, конференції, засідання. І в нас був останній президент УНР в екзилі, Микола Плав’юк, який приїхав і передав свої повноваження Леонідові Кравчуку. Тобто перше, що треба зробити, це відновити всі державні структури, які були на території Криму. Вони не повинні бути громіздкими, навпаки – мобільними, але вони повинні бути! Якщо в АРК була Верховна Рада, вона має функціонувати на території материкової України в екзилі.

Нехай вона, можливо, законодавчо якісь важелі втратить, але це буде дорадчий орган тієї ж Верховної Ради України. Якщо в нас є Кабінет міністрів Криму, він повинен тут функціонувати. Там було дві сотні чиновників, нині нам не потрібно стільки – досить 20-30, але щоб вони функціонували. Річ у тім, що ми з перших днів вимагали створення представницького органу, від якого б у Кабміні був наш представник. А вони взяли й натомість – замість міністерства, яке потрібне було, – створили цю Державну службу з питань Криму, яка фактично ні на що не впливає, й тепер ніхто не знає, що з нею робити. А нам потрібна людина, яка буде постійно діючим представником в уряді. І питання Криму там мають звучати постійно – аж поки ми Крим не повернемо.

Далі потрібно на рівні держави зробити те, що самотужки намагається робити Майдан закордонних справ (є такий благодійний фонд), який презентував уже навіть стратегію повернення Криму. Її можна критикувати, можна концептуально змінювати щось, але платформу вони вже дали. То чому не долучитися – й не розглянути цю платформу, концепцію повернення Криму разом з громадськістю, з владою, з міжнародною спільнотою й випрацювати якийсь стратегічний план, який би у Президента, у Прем’єра лежав на столі?! В РНБО, СБУ, Генпрокуратурі… Є певні плюси у діяльності прокуратури АРК, яка вже працює в екзилі. Нібито відновило свою діяльність і Головне управління МВС в АРК, але не в Києві, а в Одесі. Й ми поки що не розуміємо, як вони працюють, та будемо спостерігати. Так само треба відновити головне управління СБУ по Криму й решту державних структур. І свою нішу має зайняти представництво президента по АРК, яке поки що виконує роль консультативно-дорадчого центру. Його треба реформувати однозначно. А потім усі ці державні органи в комплексі мали б напрацювати стратегію, причому не тільки на державному, а й на міжнародному рівні. І вже дотримуючись такої стратегії, можна буде вирішувати питання зокрема і щодо блокади. Якщо ми діятимемо саме таким чином, то повернемо Крим дуже швидко. Поки ж що ми маємо хаос, бо немає координації дій, хоча нібито всі розуміють, що потрібно робити. Що цікаво, що в меджлісі, що у нас – позиції збігаються: і погляди, і розуміння, як це все зробити, але держава в цьому процесі досі не зайняла свою нішу й поводиться дещо деструктивно.

— Чим реально займається Державна служба з питань Криму і чи вона вам якось допомагає?

— Насправді нічим. А так не повинно бути. Тож ми зустрічалися з цього питання з представниками Меджлісу кримськотатарського народу. Я особисто спілкувався і з Мустафою Джемілєвим, і з Рефатом Чубаровим. Дійшли згоди, що треба щось робити. Вони нібито й погоджуються з цим, проте реальних кроків поки що немає. Навіть позиції чіткої щодо блокади ця структура не має. Є тільки дещо розпливчатий коментар керівника: блокада ніби й треба, але яким мусить бути її обличчя, в Держслужбі не кажуть. Вони взагалі не публічні: жодного звіту за рік роботи служби. Ні той керівник, який був, ні теперішній – там проблем багато. Ми на громадській раді навіть спецоперацію проводили – намагалися розшукати, де знаходиться ця державна служба! Що й сказати, це було непросто…

Буквально місяць тому лише з’явилося положення про Державну службу. На наш погляд, воно дуже недосконале. Зрозуміло, що кримським татарам (а саме представники Меджлісу розробляли це положення) болять свої проблеми, і це загалом правильно, але Крим – це не тільки татари, там багато людей інших національностей. Тож коли йдеться про його повернення, не може тільки одна складова лягати в основу положення про діяльність такої структури.

 А як ви оцінюєте той факт, що нині спостерігається своєрідне паломництво в Україну російських адвокатів українців-політичних в’язнів путінського режиму? Причому навіть тих, чиї справи вже давно програні, – українці отримали термін. Серед них, до речі, є й кримчани, яких звинуватили у терористичній діяльності. Що їх змушує сюди приїжджати? Можливо, це кимось спланована акція?  

— Щодо конкретних адвокатів мені важко щось сказати – в кожному окремому випадку треба розбиратися. Але я знаю, що є там правозахисники, котрі справді щиро підтримують українців. У них там група «Меморіал» досить різко висловлювалася стосовно цих речей. І я знаю, що і в нашій «Кримській польовій місії» теж були росіяни – саме громадяни Російської Федерації, які виїжджали до наших людей в Крим і намагалися їх захищати бодай публічно, не боялися висловлювати протести. Із Санкт-Петербурга теж приїжджали правозахисники. Тобто насправді там є правозахисники, які готові допомагати нашим людям. Але в будь-якому разі треба дивитися, бо у підсумку це можуть бути і якісь спецоперації РФ.

Приміром, захисник нашого Олександра Костенка – правозахисник Дмитро Сотников, він досить відомий у Москві й коштує недешево. Наша «Кримська польова місія», яка моніторить ситуацію, яка стосується і в’язнів, і тих, хто поки що просто зник безвісти, не зовсім розуміє, що за процеси відбуваються довкола Костенка і яку роль в усьому цьому відіграє саме Сотников.

— Але якщо це – спецоперація Росії, то які цілі вони можуть переслідувати?

— Тут складно щось сказати. Повернімося до Костенка. Мало того, що з ним самим якась незрозуміла історія відбувається, так ще і його батько у березні цього року зник, і досі ніхто не знає ні де він, ні що з ним. А щодо Сашка, то у нього нібито є адвокат досить серйозний, нібито правильні речі робить і говорить, але дуже важко в цьому всьому розібратися… Ми не можемо зрозуміти, як Костенко, перебуваючи в Києві, опинився в СІЗО аж у Сімферополі? Він був тут! І потім, коли ми про це запитували адвоката, той загалом намалював якусь таку картину, що, чесно кажучи, в неї ніхто не повірив. Ні громадські активісти, ні наші правозахисники. Нам розповіли, що Костенка російські спецслужби спочатку викрали в Києві, вивезли його чомусь у Ростовську область, там він якимось чином утік. Потім подзвонив батькам, сказав, що втік. Батьки йому купили квиток, він сів на потяг, приїхав до Сімферополя через Керченську протоку, додому. Пробув кілька днів удома з мамою, а потім його взяли! І тоді вже його там били, руку зламали. Тобто якась украй незрозуміла історія, в якій важко щось коментувати. Тому, якщо говорити про російських захисників наших хлопців, питань тут насправді багато.

— Андрію, нині ваша справа – у Європейському суді з прав людини. Як ви думаєте, які перспективи її розгляду?

— Цю справу веде Євгенія Закревська, відомий український адвокат, яка співпрацює і з Гельсінкською спілкою. Позов ми подали і проти України, яка не забезпечила мої права, і проти Росії. Чому саме проти України? Моя позиція така: питання не в тому, щоб там якісь гроші висудити, це аж ніяк не головне. Питання в тому, що на той момент, коли ми чинили спротив, де була держава? Чому вона не вийшла на нас? Навіть якщо для нас була небезпека, чому про це не сказала, щоб ми не наражали інших людей на небезпеку? Вони прекрасно про це знали. І вони теж могли багато справ зробити разом з нами. Тобто ми не розуміємо до кінця, чому той самий спротив не чинили в Криму? Ми могли реально слов’ян 2–3 тисячі зібрати, які були готові взяти до рук зброю. Кримські татари, про що говорив Мустафа Джемілєв, могли зібрати 30 тисяч озброєних людей, які б стали на захист Криму. Повторюся: де тоді була держава?!

Тобто довкола всього того, що тоді відбувалося, досі багато таємниць. Я навіть не знаю, як нас обміняли, на яких умовах. Серед тих сімох осіб разом зі мною у полоні був і син Анатолія Гриценка Олексій. Можливо, саме тому, що він був з нами? Є різні чутки й домисли щодо цього, але правди ми так і не знаємо. Приміром, чому після обміну ніхто з нами не сконтактувався, не почав діяти в такий важкий час? Тому справа нині в Європейському суді. Й тому позиваюся я не лише до Росії, а й до України – бездіяльність теж призводить до великої біди. Що воно буде далі, не знаю, я просто довірив усе правозахисникам.

Та найголовніше в усьому цьому, що я себе особисто до вимушених переселенців не відношу – я себе відношу до категорії депортованих осіб. Нас таких на сьогодні троє: я, Анатолій Ковальський і Михайло Вдовченко. Річ у тім, що добровільно я з Криму не виїжджав, як робили це вимушені переселенці, яких залишити власні домівки змусили обставини. Ми не виїжджали, нас силоміць депортували. Та про це в державі сьогодні ніхто не говорить, немов і немає такої проблеми.

А це неправильно – сучасну депортацію не можна замовчувати. Приміром, таких, як Рефат Чубаров і Мустафа Джемілєв, не пускають до Криму за рішенням суду. А нас трьох було депортовано. І тепер ми є у списках окупаційної влади, тобто фактично нам заборонено повертатися додому. Та про це взагалі ніхто чомусь не згадує. Правозахисники зазначають, що щось довести дуже складно. Скажімо, щодо Чубарова і Джемілєва є рішення суду, що їм заборонено в’їзд на територію АРК. А якщо стосовно тебе немає такого рішення, отже, ти нібито не є депортованим. Таке враження, що хтось чекає, щоб я туди поїхав, мене там візьмуть, а потім я перетворюсь на політичного в’язня… Чому ми про ці речі не говоримо? Адже це – одна з проблем, якими й мусить займатися отой урядовий уповноважений з питань Криму й Севастополя. Замовчувати їх не можна – від таких замовчувань народжуються великі негаразди.

 

SHARE