Світлана Єременко: “Переселенці, починаючи життя з нуля, допомагають не лише собі, а й стають прикладом та підтримкою місцевим громадам ” (радіо)

Гість радіопрограми “Голос Криму” – пані Світлана Єременко, виконавчий директор Інституту демократії ім. Пилипа Орлика.

Сьогодні ми будемо говорити про тих, кого окупація та війна змусили залишити рідні домівки, про те, які труднощі долають переселенці і як вони стають переможцями та позитивним прикладом для місцевих громад.

Пані Світлано, розмову хочу розпочати з презентації книги, в якій розповідаються історії переселенців, «Знедолені? Нездоланні!» Чому саме таку назву ви обрали для книги?

С.Є.: Перш за все я хочу сказати, що це вже друга книга «Знедолені? Нездоланні!», і її ідея з’явилася після того як наш Інститут демократії імені Пилипа Орлика провів черговий моніторинг регіональних медіа. Ми побачили, що дуже мало журналісти висвітлюють проблеми переселенців. Наші експерти помітили, що надзвичайно мало аналітичних матеріалів, глибоких проблемних матеріалів, журналістських розслідувань…

Крім того, що ми проводимо регіональний моніторинг у восьми областях України, де досліджуємо 64 видання, останні два роки ми ще досліджуємо і ситуацію, в якій перебувають переселенці. Ми проводимо круглі столи для переселенців у різних регіонах. Фактично за ці два роки наші експерти об’їздили майже всю Україну. Якщо перша серія наших круглих столів стосувалася інформаційного доступу переселенців, власне,… налагодженню  комунікації між переселенцями, владою, місцевими громадами та засобами масової інформації, то друга серія круглих столів була присвячена вже адаптації переселенців у нових регіонах. Тому що, як ми знаємо за опитуваннями, 70% переселенців не збираються повертатися в Луганську та Донецьку області, а також в Крим, навіть якщо вони будуть деокуповані.

Так от, власне, переселенці у різних регіонах найбільше нарікали на те, що якщо журналісти і пишуть про них, то виставляють їх як прохачів… і це дуже пригнічувало та принижувало їх. І ми вирішили виправити цю ситуацію, і видати книжку про успішних переселенців. Я сама, коли їжджу в регіони, бачу що таких людей надзвичайно багато. І от минулого року ми видали першу збірку «Знедолені? Нездоланні!», і я дуже вдячна переселенці з Донецька, журналістці Олені Самойленко, яка подарувала нам цю назву… Мені здається, що ця назва самостверджуюча, і вона якраз передає той смисл, який ми і закладали у цю книгу. … Так, вони (переселенці – ред.) залишились без нічого, вони змушені були починати своє життя з початку, але вони вижили і не тільки вижали, а вони перемогли: започаткували новий бізнес, створили громадські організації. Вони почали життя з початку і допомагають вже не тільки переселенцям, а й місцевим жителям місцевих громад.

Пані Світлано, ви читали ці книги і, безумовно, переживали особисто кожну цю історію. Скажіть, будь ласка, історія якого героя вас вразила найбільше?

С.Є.: … Кожна історія життя нашого героя унікальна сама по собі… В першу нашу книгу увійшло 15 розповідей про людей-переселенців з усієї України. Написали ці історії журналісти також з усієї України….

Ці оповідання настільки душевні, читаєш і справді не можеш залишитися байдужим: ти справді переживаєш кожну цю долю, проходиш цей не легкий шлях разом з героєм…

До речі, у першій книзі у нас є нарис про переселенку з Криму Оксану Новікову, яка переїхала до Львова. Написав цей нарис відомий львівський журналіст… Роман Шостак. Це дуже цікава історія життя, це така цікава героїня: активна, енергійна, наполеглива. Я хочу зачитати уривок:

“Усі знають, що свобода і самодостатність громадянина не сумісна з будь-яким тоталітарним режимом. Не всі ладні за це приносити в жертву комфортність свого існування. Для Новікової свобода – найвища цінність, за яку вона готова платити, у всіх відомих нам значеннях цього слова, бо окупація, а згодом анексія Криму Росією стали для Оксани замахом на найдорожче”.

І от саме тому вона переїхала, започаткувала у Львові громадську організацію, яка називалась “Кримська хвиля”… В Криму вони (родина Оксани – ред.) залишили добре розвинутий бізнес, залишили землю, залишили склади – вони мали там велику інфраструктуру бізнесову. Вона переїхала і почала знову з нуля бізнес уже у Львові і відкрила там… кав’ярню, яка називається “Кримські перепічки”. Ви може собі уявити, яка у Львові конкуренція, скільки там чудових кав’ярень із смачними тістечками? Але вона зуміла зробити настільки смачною свою випічку, що до неї приїздіть із центру Львова, вона тепер є прикладом для інших.

Так само у другій книжці у нас є дві героїні-кримчанки, я знаю, що про одну з них, Леране Хайбуллаєву, ви вже розповідали…

Так, вона була гостею нашої програми.

С.Є.: Друга книжка відрізняється від попередньої тим, що в першій – ми здебільшого розповідали про героя, а в другій – вийшло так, що ми розповідаємо про родини, які виїхали. І у нас тут є і пастор зі своєю родиною, і актори, акторська родина, яка переїхала з Донецька до Львова, – театр “Жуки”, і  є лісовики – це люди, які займаються наукою, що стосується лісів. У нас є пара, яка започаткувала у глухому селі на Житомирщині зелений туризм.

У нас є розповідь про Ірину Березу, лікаря, яка переїхала із Севастополя до Вінниці. Дивовижна кримська літераторка і лікарка, яка працювала в головному шпиталі Чорноморського військово-морського флоту РФ. Вона виїхала до України з двома доньками, які тепер живуть і навчаються у Вінниці… І що цікаво, вона переїхала до Вінниці і знайшла там свою доля, і цікаво, що про неї написав її теперішній чоловік Вадим Козловський, також лікар і прозаїк…

Одна з ваших героїнь з Криму – це Леране, коли вона була у нас в гостях, то розповідала про окупацію, про початок життя з нуля…  Тоді вона також говорила про шанс, який можливо дається кожній людині раз у житті.  Тобто вона, не дивлячись на негатив, окупацію Криму, знайшла і позитив. Адже ця ситуація дала їй можливість реалізувати свою мрію – вона відкрила кафе, де пригощає киян кримськотатарськими стравами. Почати життя з початку – це під силу тільки сильним духом людям, чи це може зробити будь-яка людина?

С.Є.: Коли у мене виникла ідея видати таку книгу, я із самого початку була переконана, що вона потрібна… Ось ці історії, осі ці долі дивовижних людей, – вони є якраз дуже гарним прикладом для тих, хто опустив руки, хто зневірився, хто знаходиться в депресії, хто говорить: “Я не зможу, у мене не вийде, краще я буду отам сидіти (на окупованій території – ред.), і як буде так буде”. Насправді, ці історії є доказом того, що не треба сидіти і чекати, що, власне, доля кожної людини і її звершення, її перемоги залежать від неї ж самої.

У нашій другій книзі є ще одна дивовижна історія… Це історія Лесі Архіпової з Донецька, з Макіївки, яка переїхала до Івано-Франківська. У цієї людини незвичайна доля, вона втратила свого батька ще в перші дні війни, навесні 2014 року, під Карлівкою. Так от, вона переїхала до Івано-Франківська саме тому, що батькові подобалося це місто, і вона вирішила, що мусить реалізувати мрію свого батька… Вона переїхала до міста, де нікого не знала. Але уявіть собі, що з війною у цієї молодої жінки співпало і велике кохання. Вона закохалася у захисника України, добровольця. Вона, розуміючи, що кожного дня він іде в бій, ризикуючи своїм життям, наважилась народити дитину. І, власне, в Івано-Франківськ вона приїхали вже вагітною і через деякий час народила дитинку. І от здається, у чужому місті, без нічого, молода жінка з дитиною на руках – вона не розгубилася, вона вижила. Разом із своїм колегою донеччанином Сергієм Никаноровим вони створили громадську організацію “Дом”, яка дуже активно працює і допомагає не лише переселенцям, а й івано-франківцям…

Ви запитали мене на початку програми, яка для мене історія героя є найцікавішою? Я не можу сказати, бо люблю їх всіх. Я ними захоплююсь, я ставлю їх в приклад… знайомим переселенцям, які зневірилися. Я кажу їм, що це можливо, що можливо почати життя з початку у будь-якому віці не залежно від того скільки тобі років, і яку професію ти маєш. Головне – наполегливість, бажання і діяти. Не говорити, а діяти, не опускати руки.

Хочу повернутися до теми сприйняття громадами переселенців, і поговорити про ту ложку дьогтю… Як ви вважаєте, як можна подолати проблему не сприйняття? Яка у цьому процесі повинна бути роль державних органів влади, а яка суспільства?

С.Є.: Справді, ми спостерігаємо негативне ставлення до переселенців, щоправда зараз ситуація вже покращилась у порівняні з 2014 роком, коли ми бачили шквал фейкових матеріалів, що з’являлись у соцмережах, потім їх передруковували без перевірки сайти та друковані ЗМІ. Власне, мені про це прикро говорити, але наші ЗМІ, наші журналісти підіграли тій спецоперації, яку започаткували органи ФСБ Росії, бо зрозуміло, що то було все для того, щоб розділити донеччан і жителів західної та центральної України. Зараз, з одного боку, ситуація покращилась, адже не має ось цих категорично-негативних матеріалів у ЗМІ. Але за ці три роки виробилось дуже багато неприємних міфів та стереотипів про переселенців: про те, що вони не хочуть працювати, що вони ліниві, що всі переселенці хотіли жити в Росії і закликали Росію тощо.

Нажаль, і деякі чиновники, деякі представники і центральної, і місцевої влади сприяють цим міфам. Тому що вони щось не обережно скажуть в ефірі, або десь надрукують у себе на сторінці у Фейсбук, а журналісти просто це ретранслюють, передруковують. І тому  важливо, щоб перш за все чиновники, представники влади, думали про те, що вони говорять і, звичайно,  несли якусь відповідальність за свої слова,  і так само  журналісти. Наші психологи, які з нами співпрацюють, говорять про те, що інколи, на жаль, не обережним словом, якоюсь не обережною публікацією, журналісти можуть перекреслити, просто зневолювати всю ту роботу, яку проводили з людиною чи з групою людей (переселенцями – ред.) психологи протягом пів року, а то й року…

І тому під час наших медіа дискусій, під час наших круглих столів, коли ми говоримо про адаптацію переселенців у нових регіонах, у нових містах, ми якраз і говоримо про те, що журналісти повинні дотримуватися стандартів журналістики, в першу чергу, кодексу журналістської етики і бути більш толерантними…. А ще дуже багато залежить і від самих переселенців: наскільки вони будуть активними, наскільки вони будуть налагоджувати ось цей контакт і між собою, а також між переселенцями та місцевою громадою, і ЗМІ…

Тому звичайно багато залежить і від влади, і від засобів масової інформації, і від самих переселенців.

 Всі бажаючі можуть прочитати ці книги за посиланням:

“Знедолені? Нездоланні!” книга 1 

“Знедолені? Нездоланні!” книга 2  

SHARE

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here