Сергій Громенко: « Не існує такого символу перемоги, як «георгіївська стрічка»… Ця стрічка сьогодні є символом російської агресивної потужності…»(відео)

Це програма «Голос Криму» на UA:Крим, ведуча — Ліна Голуб. В гостях у студії — Сергій Громенко — кримчанин, кандидат історичних наук, автор книги “500 битв за Крим”.

Ми говоримо про День перемоги в анексованому Криму, про історію цього свята та його символів, про правду і міфи довкола Другої світової війни. І почнемо з останніх подій: триколори, георгіївські стрічки та важка військова техніка. Таким було 9-те травня у містах анексованого півострова. Вулицями Севастополя, Керчі та Сімферополя пройшли військові паради. Як це було…

Сергію, які загалом ваші враження від того, що відбувалося в Криму? Чи було так до анексії, чи масштаби змінилися?
Сергій Громенко: Я би збрехав, якби сказав, що здивований. Насправді, нічого дивного, ми бачимо прогресування хвороби культу перемоги. Не можна сказати, що в Криму до анексії взагалі нічого такого не відбувалось. Мусимо визнати, що Крим, як один із найбільш ностальгованих за радянськими часами регіонів, завжди підтримував оцю свою особливість ментальну, і день 9 травня був один з головних наріжних каменів… в концепції «Як же добре ми тоді жили». Але після анексії відбулись не тільки кількісні, але й якісні зміни, тому що на цю ностальгію кримчан, яка підживлювалася лише місцевою владою, наклалася державна політика РФ, яка полягає в тому, що Росія — це безпосередній прямий і єдиний спадкоємець Радянського Союзу і, що зраз вона веде не агресивні війни по всьому світу, а натомість вона продовжує захищати фашизм, як 70 років тому, і той, хто сварить Радянський Союз, той сварить Росію, відповідно «оскверняет великую победу». Ми бачимо, що на місцях бувають перегиби, особливо там «ніч перемоги» і «георгіївські стрічки» пов’язують на пляшки з горівкою, але факт залишається фактом: більшість кримчан позитивно сприймає мілітарізацію цього свята, паради, кадети, навіть, козаків на конях, що абсолютно очевидно кожному, хто вчився в середній школі, що козаки в тій війні воювали на боці Гітлера.

Сергію, розкажіть нам детальніше про символ Дня Перемоги для росіян — георгіївську стрічку. Звідки вона взялася, і чому її так люблять чипляти куди завгодно?
Сергій Громенко: Будемо поправляти з самого початку. Не існує такого символу перемоги, як «георгіївська стрічка»…. Справжня Георгіївська стрічка є складовою частинною нагороди Хреста святого Георгія, який видавався під час існування Російської імперії, мав чотири ступені офіцерські і так званий солдатський… Відповідно, нікому б в голову не прийшло носити справжню Георгіївську стрічку не будучи георгіївським кавалером. До речі, за тодішніми російськими, радянськими і за сучасними законами забороняється особам, які не є нагородженими носити якісь відзнаки, тому ми не можемо говорити про «георгіївську стрічку» справжню, і маємо брати її у лапки. У Радянському Союзі ця стрічка на початку війни безумовно асоціювалася з ворогом, тому що георгіївським кавалером зокрема був фельдмаршал Карл Маннергейм — очільник фінських військ, які воювали проти Радянського Союзу. Так само козаки, переважно донські, використовували цей символ в якості свого розпізнавального знаку. Ну і нарешті російська визвольна армія генерала Власова нагороджувала своїх солдат і офіцерів георгіївськими стрічками, підкреслюючи традицію і тяглість з Російською імперією. Для того, щоб перебити, можливо, трошки такий ефект в Радянському Союзі було запроваджено цілих дві нагороди: по-перше, так звана гвардійська стрічка для екіпажів кораблів, що найбільше відзначились в тій війні. Натомість гвардійська стрічка істотно відрізняється від георгіївської стрічки шириною своїх смуг. По-друге, був введений особливий орден — орден Слави, який носився на тій самій стрічці, що і Хрест святого Георгія (на георгіївській стрічці – ред.). …Абсолютно очевидно, що той, хто не нагороджений орденом Слави не може носити георгіївську стрічку навіть в такому радянському розумінні. Через це ми бачимо, що ані в пізньому Радянському Союзі, після 65-го року, ані в ранній Російській Федерації, нікому до голови не приходило перетворювати чорно-помаранчеву стрічку на символ пов’язаний з перемогою у тій війні (Другій світовій – ред.), бо всі однозначно здогадувалися до чого вона прив’язана. Натомість з 2005 року, після того як відбулася Помаранчева революція,… політтехнологи Кремля з підконтрольними ним ЗМІ вигадали можливість створити універсальний символ для жителів Росії — «георгіївська стрічка». Кожен бачить в ній те, що хоче бачити. Одні – стрічку святого Георгія, інші – гвардійську стрічку, або стрічку ордена Слави, а більшість в ній взагалі нічого не бачить, але якщо з Кремля сказали, що можна, то можна. Відповідно, після початку агресивної зовнішньої політики РФ ця стрічка була витіснена з обігу в багатьох інших країнах. Наприклад, в Білорусії її заміняє стрічка в кольорах державного прапору з яблуневою квіткою, в Казахстані — це блакитна стрічка в кольорах їх прапору, ну про Україну зрозуміло… Тепер «георгіївська стрічка» — це не так символ перемоги, як символ російської агресивної потужності загалом. Тому зрозуміло, чому Росія вкладає такі шалені гроші у розповсюдженні її не лише в своїй державі, але ще у 88 країнах, як вони рапортують, по всьому світу.

У вас на піджаку ми бачимо мак. Розкажіть будь ласка про цей символ в контексті Дня Перемоги.
Сергій Громенко: Мак, який ми в Україні використовуємо останніх 3 роки, є доволі унікальним прикладом переосмисленням старих і нових символів, тому що попередньо червоний мак — це є елемент відзначенням навіть не перемоги, а завершенням Другої світової війни. І, власне, до сьогоднішнього дня в країнах Британських співдружності можемо побачити на 11 листопада багато парадів, інсталяціях або просто публічних заходів,… також дуже поширено, коли діти виготовляють маки своїми руками, продають їх за символічну ціну, а виручені кошти ідуть на утримання ветеранів сучасних війн. Власне, червоний мак був поширений після Другої світової війни в Польщі. В Польщі у 44-му році одна із армій, яка воювала поруч із союзниками в Італії здобула велику перемогу і криваву перемогу під Монте-Кассіно, після того була створена спеціальна пісня про те, як маки на Монте-Кассіно пили польську кров. І вже тепер, після початку російсько-української війни, цей символ перейшов до України, де він органічно поєднався з традицією українською, козацькою. Ми не можемо говорити однозначно про 17 ст., натомість в багатьох піснях козацьких часів… маки завжди фігурують в значенні жалю за загиблими козаками… на будь-якому полі, де пролилася козацька кров мають обовязково розквітнути маки. І тому, поєднання всіх цих символів, цих епох, ну і зрештою, хай кине в мене камінь той, хто скаже, що чорний і червоний кольори для України є якимись чужими. Поєднання всіх цих символів і ідей призвели до поширення і тепер можемо сказати, що ми долучаємось до світової традиції не святкувати перемогу такою ціною, натомість жалкувати за тими, хто поліг в тій війні.

Мої колеги підготували для глядачів історичні кадри оборони Криму під час Другої світової війни. Пропоную подивитися.

Сергію, а чи є якісь міфи чи пропагандистські штампи довкола боїв за Крим? Розкажіть нам про найцікавіші на Ваш погляд.
Сергій Громенко: Я думаю, що нам не вистачило б і десяти програм, щоб розглянути всю радянську і російську міфологію, яка набудована над справжньою історією боротьби за Крим 41-44рр. Навіть, якщо ми викреслимо політичні складові і події пов’язані з депортацією кримських татар, а залишимо тільки військові, то перед нами на справді не оране поле міфології.
Почнемо з того, що Чорноморський флот зіграв аж не таку видатну і героїчну роль, яку йому пізніше приписували. На справді його командування перебувало у війні з противником, якого не існувало, воно побоювалось італійських і німецьких сил в акваторії і, власне, готувалось до війни з ними. Натомість у німців у Чорному морі не було жодного великого бойового судна і всі свої перемоги над Чорноморським флотом вони здобували за допомогою підводних човнів, невеличких катерів і літаків. Через цю неготовність Чорноморського флоту до війни він надзвичайно невдало «допомагав» при обороні Криму, переважно при обороні Севастополя.

З самим Севастополем пов’язано також безліч міфів, головним з яких є те, що він є містом російської слави і є абсолютно не приступним для ворогів. Натомість історично за Севастополь розгорталися бої щонайменше 5 разів протягом останніх двох століть і жодного разу його не вдалося захистити. Кожен, хто підійшов до міста з нормальними силами і засобами його здобував. І ця оборона 41-42 –го вона, з одного боку, демонструє нам справжні сторінки героїчної боротьби рядового складу солдат і матросів проти зовнішнього агресора, а з іншого, окрім халатності, ще й відверту зраду вищого керівництва. Взяття Севастополя на відміну від взяття Ленінграду було абсолютно невідворотнім. Тому що Севастополь — це місто і цитадель Чорноморського флоту. І без взяття Севастополя не можливо встановити контроль над морем. Тому німці би пробували взяти до кінця війни, розуміючи це радянське командування намагалося допомогти Севастополю, зокрема наприкінці 41-го висадило десант в Керчі і Феодосії для того, щоб відволікти частини німецької армії від Севастополя. Після того, як в травні 42-го року цей кримський фронт був знищений, стало зрозуміло, що Севастополь не втримати. І, що ж зробило радянське керівництво, можливо воно зробило план евакуації, можливо скерувало туди флот чи авіацію — абсолютно ні. Вони продовжували утримувати Севастополь не готуючись до оборони до самого останнього дня. Буквально за чотири дня до кінця, до остаточного падіння, літаками був вивезений командний склад, а за допомогою підводних човнів — командний склад піхотних з’єднань. В результаті вояки залишились без командування і наказу скласти зброю, коли оборонятися вже просто не можливо. За тиждень до падіння Севастополя вивезли більше тисячі керівного і партійного складу, а на підводних човнах замість поранених вивозили партійний архів. Після того близько 90 тис. радянських солдат потрапило в полон. Не можна сказати, що радянське керівництво не вміло проводити евакуацію, адже перед тим, роком раніше, майже бездоганно евакуювали Одесу. Після того, в 44-му, коли Вермах обороняв Севастопль він вивіз 65 тис. своїх бійців і цивільних. Натомість в 42-му радянська влада, і треба про це говорити, просто кинула своїх бійців напризволяще, а потім створила міф про неприступний для всіх Севастополь.

Одразу після закінчення війни у 1945 році парадів на честь Перемоги не було. З’явилися вони пізніше. Коли і чому?
Сергій Громенко: Реальна ціна перемоги була настільки очевидна для будь-якого учасника, не кажучи про самого так званого головнокомандуючого Сталіна, і святкувати, насправді, було нічого — це було очевидно для всіх, саме тому і не святкували. Адже для того, щоб святкувати потрібно було здобути трошки більше ніж збирався Сталін,… а він хотів завоювати всю Європу, а натомість зміг тільки половину. … А кожен солдат, що пройшов горнило тієї війни, розумів якою ціною далося йому вигнання нацистів і здобуття Берліна. І після того 20 років нікому в голову не приходило щось там святкувати. Лише у 1965-му році, коли вже стало зрозуміло, що комунізму не побудувати в Радянському Союзі, тоді коли на нього сподівалися, потрібно було вигадати якусь іншу парадигму для того, щоб обґрунтувати існування радянської системи, радянської держави. І цією парадигмою виявилася так звана велика перемога, тобто Радянський Союз зробив історичне досягнення, його історична місія полягала у тому, щоб знищити нацизм. І саме на цьому ідеологічному підґрунті було знову зроблене вихідним днем 9 травня і розгорнута кампанія про велику перемогу радянського народу під керівництвом радянської комуністичної партії. Завдяки цьому міфу про те, що Радянський Союз здобув найбільшу в світі цивілізаційну перемогу над нацизмом, вдалося пропетляти, вибачте на слові, ще років зо двадцять. А після того, коли почалась перебудова і радянські люди дізналися, про справжню ціну тієї війни, то… нікому не приходило в голову робити з цього карнавал. Тепер ми бачимо, що справжніх ветеранів насправді майже не залишилось. Кількість тих людей, які не тільки бачили війну, але і приймали в ній участь коливається в межах статистичної похибки і в Україні, і в Росії. Натомість прийшло покоління, яке нічого про цю війну, крім вигадок путінської пропаганди, не знає. Звідси виникла ось ця, на мою думку, кошмарна фраза: «Можем повторить», бо не дай Боже, щоб воно нам повторилося. …Путінський агресивний підхід до зовнішньої політики він вимагає якоїсь легітимізації в минулому, але комунізм використовувати для такої легітимізації не можливо, бо він занадто роз’єднує російське суспільство, так само не можливо використовувати якесь там світле майбутнє, тому що більшість росіян, не буде вірити російські пропаганді, живуть не так вже і багато як це показують по телевізору… Натомість, оця перемога і те єдине, що справді об’єднує всіх росіян і дозволяє путінському режиму мобілізовувати їх на свою підтримку.

Сергію, яким Ви бачите майбутнє Криму?

Сергій Громенко: Я не те, що є оптимістом, але і не є песимістом. Насправді, Крим — це був такий шматок, який вдалося Російський Федерації відкусити, але не проковтнути. В таких випадках німці говорять, що очі більші за шлунок. Конкретно в цьому випадку ми бачимо, що, попри всі переможні реляції російського зовнішньополітичного відомства, жодна із провідних та навіть звичайних країн світу не визнали Крим російським. Більше того, навіть з так званого пулу союзників Росії також далеко не всі погоджуються з цим захопленням. Відповідно, ця ситуація буде тривати рівно стільки скільки буде існувати путінський режим. Після того, коли він впаде, нове керівництво Росії задля стабілізації свого положення, можливо, задля того, щоб відвернути там громадянську війну з голодом в середині самої Росії, буде змушена на поступки міжнародного суспільства і повернути Крим взамін за гуманітарні ешелони або якось інше. Ми бачили цю ситуацію в 1992-му році, і я абсолютно впевнений, що ми до кінця цього десятиліття побачимо її знову.

Нагадуємо, що програма «Голос Криму» виходить щосуботи о 21.20 в ефірі «UΛ: Крим». 
Всі програми можна переглянути за посиланням — «Голос Криму».

SHARE

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

ЗАЛИШИТИ КОМЕНТАР