Людмила Боженко, «Голос Криму»

фото 1

 

Сьогодні ми розмовляємо про енергетичну безпеку з відомим кримчанином  Романом Яремійчуком,  доктором технічних наук, професором, колишнім радником Голови Правління Державного акціонерного товариства «Чорноморнафтагаз та небайдужою людиною до долі України.

 

Ви неодноразово у своїх виступах, інтерв’ю, наголошуєте, що перемога в енергетичній війні для України не менш важлива, ніж відновлення миру на Донбасі та повернення Криму…

  • Можливо ми не мали б сьогодні війни на сході і окупованого Криму, як би хоча б 15 років тому почали дбати про свою енергетичну безпеку. На енергетичній проблемі України кувалися величезні статки олігархів, саме тому практично нічого не робилося для того, щоб уникнути цієї біди. Адже зрозуміло, що енергетична незалежність неможлива без двох складових: необхідно мати кошти, які повинні вкладатися в нові технології, модернізацію обладнання, і потрібен час для того, щоб організовувати цю роботу.

Про нафтову та газову промисловості мені боляче говорити. Україна за радянських часів була великою газовидобувною республікою, досить багато ми видобували і нафти. Але з відкриттям величезних ресурсів нафти й газу у Західному Сибіру все було зорієнтовано на розвиток саме цього регіону. Туди відправляли найкращих фахівців та обладнання. Там почали видобувати майже 600 мільярдів кубічних метрів газу на рік. Я пригадую, як з Івано-Франківського аеропорту щоденно вилітали в Сибір по 18 рейсів, що везли буровиків та спеціалістів-геологів. Також перекидали спеціалістів зі Львова, Полтави, Харкова, Києва та з інших міст колишнього СРСР.

Як це відобразилося на нафтогазовидобувній галузі України?

-У цей період фінансування, яке повинно було йти на розвиток галузі України, фактично було призупинене. У 80-тих роках розпочалося суттєве зменшення обсягів буріння свердловин, все меншим ставав видобуток. І на сьогодні в Україні залишилися лише частина з тих спеціалістів, хто зміг утриматися і продовжує працювати. Але трагедія не в тому, що вони сьогодні не працюють, найгірше – ми втратили кваліфіковані кадри. Одні фахівці пішли достроково на пенсії, для цього створювалися відповідні умови, інші виїхали за межі України у пошуках роботи. Бурові верстати, якими сьогодні володіють українські буровики є морально та фізично застарілими. Вони є також енерговитратними. Те, що ця стратегічно важлива галузь перебуває у такому стані є велика вина і НАК «Нафтогаз України». Причина всім добре відома – корупція. Все, що зароблялося, розходилося по кишеням новоспечених багатіїв та лягало на їхні рахунки закордоном, а у власне виробництво вкладалося дуже мало. Яскравий приклад нашої плачевної реальності – це підприємство «Укргазвидобування» у Харкові – їхнє бурове обладнання вже давно потребує списання, персонал втрачає фаховість і це є проблемою всеукраїнською. Стискається серце, коли буваю у Бориславі. Це місто на Львівщині, де колись було потужне бурове підприємство, на якому працювало біля 5 тисяч фахівців, сьогодні ж Борислав нагадує мені вимерле місто – дороги розбиті, будівлі в неприглядному стані, молоді спеціалісти поїхали у світ за очі, бо не мають роботи, а місцева влада не знає як собі дати ради. Адже занепад підприємства – це занепад регіону. І це при тому, що Україна має великі ресурси, і той же Борислав також. В занепаді перебуває зараз і «Львівгазовидобування» – кожний рік падає видобуток газу, родовища виснажені, нових немає, бо в розвідувальні роботи кошти не вкладуються.

На наше щастя ми ще не все проїли. Потрібні кошти, аби вкласти їх у модернізацію та розвиток промисловості і потрібні такі люди при владі, яким енергетична безпека країни не була б байдужою.

На сьогоднішній день ми маємо в державі нову владу, яка вже певний час керує країно. Чи були нею зроблені реальні кроки, які б наблизили країну до енергетичної безпеки?

  • Зі сторони Уряду я цих кроків не бачу. Україна є надзвичайно енерговитратною державою, а це потребує реальних кроків, які б сприяли зменшенню цих витрат. Нажаль, немає сьогодні тих законів, які б сприяли зменшенню енерговитратності. Потрібні зміни у тепло-комунальній сфері, у модернізації виробництв. Ми ніяк не можемо позбавитися старих радянських принципів, коли, для прикладу, надавалися і надаються сьогодні податкові пільги металургійній та хімічній промисловості, а треба б було їх карати підвищеними податками за величезну енерговитратність та використання застарілих технологій.  До тих пір поки Уряд не стане рішуче вимагати від підприємств вкладати гроші в модернізацію, і не буде карати підприємства за перевитрату енергії, не буде створювати програми, які б цьому сприяли, про енергоощадність годі і говорити як, власне, і про перемогу в енергетичній війні.

Нещодавно дізнався, що польська компанія хоче перевести одну нашу теплоенергоцентраль на європейський рівень, де коефіцієнт корисної дії складатиме 0, 90, а це означає, що ми сьогодні витрачаємо на наших десятках подібних підприємств майже у 5 разів більше вугілля чи газу ніж у будь-якій країні світу. Відомо, що наші теплоенергоцентралі перевитрачають мільярди кубічних метрів газу щороку. А можна цю цифру зменшити в рази. Нажаль, у цьому напрямку не має сьогодні жодного урядового рішення. Треба захотіти знайти компанії, а їх у світі чи мало, які б готові були розпочати цю роботу в Україні. І за два три роки ми б зменшили у 4-5 разів витрати газу на теплоенергоцентралі.

Ви частину свого життя присвяти державній компанії «Чорноморнафтогаз», яка зараз «націоналізована» так званою кримською владою. Що відбувалося останні 5-10  років у компанії до початку окупації?

  • Власне це підприємство мало такі ж проблеми як і інші – на її розвиток виділялися дуже незначні кошти. Як приклад, 25 років тому назад були відкриті Одеське і Безіменне родовище, але розробляти їх почали лише три роки тому назад. Це дозволило підняти видобуток газу у 2013 році до 1,640 мільярдів кубометрів газу, передбачалося, що у 2014 році видобуток збільшиться до 2,5 мільярдів кубометрів, а цього року повинно було видобуватися 3 мільярдів і це лише за рахунок вводу в експлуатацію цих двох родовищ. Але навіть ця цифра – капля в морі, оскільки ресурси Чорного моря величезні.

Я пригадую, як Ігор Франчук, один із колишніх керівників компанії, у 2002 році запросив до Криму Президента світової видобувної компанії «Хант» для того, аби залучити цю компанію для розвідки глибоководних нафтових родовищ, що знаходяться на дні Чорного моря. Керівник компанії приїхав і привіз із собою 7 віце-президентів – спеціалістів у галузі фінансів, економіки, буріння, геологія… Ця світова компанія готова була вкласти 200 мільйонів доларів. При цьому керівник цієї компанії зауважив, що якби він не був впевнений, що з першої пробуреної свердловини буде даватися не менше 1 тисяч тон нафти на добу, то його б тут не було. Інформація була направлена в Київ для того аби провести тендер. І тут почались дивні метаморфози – тендер  виграла компанія «ВЕНКО», яка не мала досвіду робіт на морі, не мала власних фінансів та персоналу.  Після цього керівник «Хант» заявив, що його ноги в Україні більше не буде.

Чи не могло це на вашу думку також стати однією із складових окупації півострову?

  • Я думаю, що коли Путін задумав окупувати Крим, то крім перетворення півострову на військову базу, переслідувалася і мета не дати Україні досягти енергетичної безпеки за рахунок видобування нафти і газу з Чорного та Азовського морів.

Наразі всім, що видобуває і має «Чорноморнафтогаз» розпоряджається окупаційна влада. Що мусить зробити українська влада, аби відстояти своє право на володіння  майном та здобутками компанії?

  • Минулого року я разом з колишніми працівниками «Чорноморнафтогазу» звернувся з листом до Президента України Петра Порошенка, в якому ми виклали своє бачення того, що треба робити в нинішній ситуація. Одеське, Безіменне та Голіцінське газові родовища знаходяться у територіальних водах України, тому розробляти їх може лише держава Україна. А нині видобуток газу та їх розробка на цих родовищах та їх розробка проводиться Росією. Тому ми запропонували голові держави звернутися до міжнародних судів, з тим, що окупанти не мають ніякого права розробляти ці родовища, а якщо вже видобувають газ, то повинні за все видобуте сплатити Україні гроші. Або ж Росія повинна поставити свій газ в тому обсязі, який нині видобувається «Чорноморнафтогазом» з цих родовищ. По-друге, бурові верстати, так звані «вишки Бойка» та більше 20 великих і потужних кораблів, які були куплені за часів незалежності України, повинні бути повернуті нашій державі. У відповідь ми отримали листа, у якому було написано, що це все відомо, але що конкретно зроблено, щоб повернути куплене за величезні гроші українців майно, – ні слова.

Також ми запропонували, щоб «Чорноморнафтогаз», який документально знаходиться у Києві, відновив свою роботу з розміщенням офісу в Миколаєві, Херсоні чи Одесі. Ця компанія не повинна бути такою потужною як в Криму, це може бути підприємство, яке б працювало на залучення іноземних компаній-інвесторів для проведення геолого-розвідувальних та видобувних робіт та видобування нафти й газу починаючи від західних берегів Чорного моря до теперішніх кордонів тимчасово окупованої території.  За таким принципом працюють Румуни: на них працює 8 іноземних газовидобувних компаній і результати їхньої роботи вражають. А тим часом ми і тут втрачаємо свій шанс стати енергонезалежними і час.

Чи вистачає Криму видобутого «Чорноморнафтогазом» блакитного палива?

  • На сьогоднішній день «Чорноморнафтогаз» фактично задовольняє потреби півострову в голубому паливі, та надлишку газу немає. Але вони вже почали бурити нові свердловини на Одеському родовищі, планують вони розбурювати і Безіменне родовище, що є абсолютно незаконним.

Якщо Росія буде розвивати газовидобувну галузь в Криму то за скільки років зявиться надлишок газу, який можна буде продавати іншим країнам?

  • На це питання відповісти не можу. Треба все робити щоб Крим був знову українським.

ДОСЬЄ «ГК»

Роман ЯРЕМІЙЧУК народився19 листопада 1936 року в с. Зібранівка Снятинського району Івано-Франківської області. Закінчив Дрогобицький нафтовий технікум та нафтовий факультет Львівського політехнічного інституту. Навчався в аспірантурі Всесоюзного НДІ бурової техніки у Москві. Працював бурильником, інженером,  заступником директора контори розвідувального буріння тресту «Західбурнафтогаз». У 1976 році Романа Семеновича запросили в Івано-Франківський інститут нафти і газу на посаду проректора з наукової роботи. До 2010 року працював деканом двох факультетів та завідувачем двох кафедр. У 1993 році ініціював створення кафедри морських нафтогазових споруд, а у 2002 році спільно з Національною академією природоохоронного та курортного будівництва був організатором і першим деканом факультету морських нафтогазових технологій. Є членом Президії колегії Державної комісії з корисних копалин України та автором 55 книг, що друкувалися в Україні, Росії, Польщі, США та Китаї. Заслужений діяч науки і техніки Української РСР, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки.

SHARE