Україна, Литва, поле Куликове і радянська історична «правда» 70-х – початку 80-х рр.

Куликовська битва – флагман радянської військово-історичної пропаганди доби пізнього середньовіччя. Незабаром відбудуться її роковини, і є що згадати, адже ідеологічні наслідки роботи радянської історичної школи, де інде  відчуваються й сьогодні.

До Куликового поля завжди була прикута увага чисельної радянської аудиторії, передусім дітей та юнацтва. На цій битві виховувались покоління школярів. Всі знали про двобій Челубея та Пересвіта, генуезьку піхоту з Кримського півострова у війську хана Мамая і вирішальну атаку засадного полку під час битви.

Втім, окрім прославлення суто військових аспектів перемоги  московського князя Дмитра, прозваного пізніше на честь цієї події Донським, у офіційному наративі Куликовської битви спостерігалися й ознаки формування спотвореного, в окремих випадках, вкрай ворожого образу суперників Москви, зокрема, Великого князівства Литовського. І радянські діти вбирали зі сторінок учбової літератури і популярних історичних видань інформацію про нібито підступні й нешляхетні наміри – дії Ягайла, переймалися ворожими настроями щодо діяльності цього литовського князя, а потім загалом й до всієї Литви.

Офіційні радянські декларації про дружбу між народами лунали  одночасно із впровадженням в публічний простір штучних історичних схем, які могли за необхідності використовуватись для різноманітних і доволі небезпечних маніпуляцій. Ці схеми  давали радянській молоді чітку, беззаперечну бінарну опозицію щодо того, хто на полі Куликовому був: «свій – чужий», «ворог – друг», «союзник – зрадник». І Литва за рідким виключенням малювалася офіційними радянськими історіографами у вкрай негативному сенсі.

Як це відбувалося на практиці? Дуже цікавий матеріал для з’ясування цієї теми дають радянські шкільні й вузівські підручники. Радянська історична пропаганда мала багатоплановий характер. «Що дозволено Юпітеру – не дозволено бику». Отримання інформації щодо ролі Литви у подіях Куликовської  битви залежало від місця у тогочасній освітній ієрархії. Радянські люди мали різні рівні доступу до цієї  теми.

Найнижчим прошаркам – школярам, не історикам, широкому загалу, давали шаблон – трафарет з декількох рядків з чіткими установками, щоб вони ні про що більше не думали.

Студенти історичних факультетів педагогічних інститутів отримували значно більше, а слухачі університетських курсів вже наближалися до вершини тогочасної Куликовської інформаційної піраміди.

Як вже згадувалося, найбільш спотворену історичну картинку отримувала чисельна шкільна аудиторія, яка вивчала історію у 7-му класі. Месидж був коротким, брутальним і категоричним. Звучав він так: «Хан собрал огромное войско, заключил союз с Литвой для совместного наступления на русские земли» (Учебник Истории СССР 7-й класс 1974 г.). Головним союзником хана Мамая називався литовський князь Ягайло. З цими знаннями радянські діти мали йти далі у світ. Це все, що вони мали знати про Литву на Куліковому полі.

Історично освіченій студентській меншості пропонувався вже дещо інший продукт. Дуже цікаву динаміку демонструє підручник рекомендований для історичних факультетів педагогічних університетів (История СССР, часть первая с древних времен до 1861 г. под. ред. В.Мавродина издание 3-е – 1974 г.; издание 4-е – 1979 г. издание 5-е – 1983 г.). Тут можна побачити як завіса трохи підіймається. Радянська молодь після вступу на історичний факультет проходила перший рівень ініціації і мала право знати більше. Підручник стає більш доброзичливим, зокрема він констатує: «отдельные литовские князья также выступили против Орды». Студентській аудиторії педвузів вже дозволено знати, що не всі литовці пішли «в совместное наступление на русские земли». Цікаво, що автори п’ятого видання (1983 р.), яке побачило світ після Л.І.Брежнєва, навіть демонструють певну сміливість і називають імена братів Ягайла литовських князів Андрія та Дмитра Ольгердовичів, однак підкреслюють, що вони на той час ворогували з Ягайлом.

Якщо піднятись вище по сходинках тогочасної ієрархії, можна побачити  іншу картину. Апогею вільнодумства сягає підручник, рекомендований для священної касти радянських істориків – студентів історичних факультетів університетів. Це Історія СРСР з найдавнішіх часів до ХVIII cт.  під редакцією відомого академіка Бориса Рибакова (вид. 1975 р.; 1983 р.) Тут сини Ольгерда Андрій та Дмитро вже не ворогують з Ягайлом. Вони мають інші мотиви: «Из Брянска и Полоцка со своими полками пришли даже сыновья Ольгерда…», що є свідченням спільних інтересів, а далі наводиться перелік «уклонистов», руських князівств, які ухилися від участі в битві (Твер, Рязань, Нижній Новгород, Великий Новгород), що також руйнувало, звичну картину народної єдності представлену у більшості видань.

Три підходи – «три правди» одночасно давалися про Литву і поле Куликове у радянський період.

Великий литовський князь Ягайло традиційно трактувався негативно. Така, упередженість щодо Ягайла й литовської ролі у битві мала свої політико-ідеологічні причини. Історикам звісно було відомо, що Ягайло на той час був зайнятий внутрішніми справами Литви, а із ординцями у нього був мир і торгівельні домовленості. Під час битви він вичікував.

Зразок радянської історичної пропаганди щодо формування образу ворога ( А.Митяев, Книга будущих командиров, М. 1970 р. стор.93)

Проте ідеологічне замовлення понад усе. Вирішальними для тлумачення ролі Ягайла стали події, які відбулися за п’ять років після Куликовської битви. Литовський Ягайло стає об’єктом нищівної історичної критики після Кревської унії з Польщею 1385 р., коли після одруження на польській Ядвізі, він перейшов з православ’я до католицизму. З цього часу його доля на сторінках ангажованих літописів, а далі й підручників була вирішена.

Міф про підступного Ягайла набув шаленого ідеологічного імпульсу через те, що московський князь Дмитро Донський розглядав литовського князя у якості кандидата у чоловіки до однієї зі своїх доньок. Однак не склалося. Плани про укріплення православ’я у литовських династичних колах  не реалізувалися. Ягайло зробив інший цивілізаційний вибір і після цього був зарахований до ворожого Москві кола. Сюжет з його «поведінкою» під час Куликовської битви був сконструйований пізніше в ХV столітті і аж до ХХ століття активно використовувався у різноманітних імперських пропагандистських цілях.

Українські землі у складі Великого князівства литовського отримали потужний імпульс для розвитку контактів із західною цивілізацією. Це непокоїло московських правителів тоді, непокоїть і зараз. В цьому насиченому антизахідними фобіями ідеологічному інкубаторі народжувалась народжується величезна кількість деструктивних міфів. Вони неспроможні зупинити хід історичного процесу щодо інтеграції українських земель в європейський цивілізаційний простір.

Проте носії радянських схем й досі поруч з нами. Іноді їх можна почути і в радіо ефірах, з питаннями: «…а що нам дала Литва?». Отже тематика спільної історичної спадщини Литви й України доби пізнього середньовіччя потребує подальшого вивчення, популяризації, у тому числі, в рамках окремих регіональних проектів, на кшталт, таких, які реалізуються, наприклад, в Херсонській області спільними зусиллями Херсонської міської громадської організації «Культурний центр Україна – Литва», інституту археології НАН України, кримськотатарських активістів, волонтерів з вивчення археологічної пам’ятки національного значення городища і фортеці Тягинь. Ця пам’ятка є уособленням розвитку української, литовської, кримськотатарської культур і наочною ілюстрацією розвитку історичних процесів на українських землях.

Георгій БЯНОВ

На першому фото: МІніатюра з рукопису “Сказання про Мамаєве побоїще”, ХVІІ cтоліття.

SHARE