За переглядом документального фільму «Крим. Спротив»

12 липня 2016 р. відбувся прем’єрний показ документального фільму «Крим. Спротив» (автор ідеї та сценарію фільму Еміне Джеппар, головний режисер – Фатіма Османова), який відвідав Президент України Петро Порошенко.

Фільм отримав схвальну оцінку з боку української громадськості та влади. Адже, на жаль, ми маємо на сьогодні лише поодинокі, здебільшого підготовлені на ентузіазмі та патріотизмі, суспільні проекти, які цілісно висвітлюють хроніку окупації Кримського півострова Російською Федерацією від початку 2014 року до сьогодні.

Головний герой фільму – реальний дослідник, який вивчає історію кримських татар. Героями фільму є кримські татари, які стали на захист своєї Батьківщини, а в результаті стали жертвами окупаційної влади. Звісно, саме кримські татари на початку 2014 року були найбільшими захисниками України в Криму. І на це було багато причин, які ховаються в історії цього народу і його боротьби за повернення на свою рідну землю.

Високо оцінюючи ідею і підготовку для широкого показу цього фільму, хотілося б висловити ряд побажань і пропозицій Міністерству інформаційної політики України, оскільки зазначається, що фільм створено за його підтримки.

За сценарієм фільму складається враження, що Крим захищали в основному лише кримські татари, а Україна до спротиву в Криму майже не докладалася, хоча насправді це було не зовсім так. У такому випадку фільм більше відповідає назві – «Кримськотатарський спротив». І це, з побаченого, було б правильно. Або ж фільм був приватним, з відповідно виставленими акцентами. Однак фільм вийшов під егідою Міністерства, тим більше інформаційної політики, тим більше України. У такому разі Міністерству варто було б у фільмі з назвою «Крим. Спротив» показати боротьбу не лише кримських татар, а й об’єктивно висвітлити всі аспекти боротьби з окупантом. Тому що складається враження, що боротьби не було, а були лише втрати, про які побіжно кількома рядками написано на завершальних кадрах фільму. Але ж цінність будь-якого фільму у візуалізації інформації, в іншому випадку вона губиться.

Щоб глядачу зрозуміти чи варто Україні було боротися за Крим, необхідно показати Україну в Криму. Російська і проросійська пропаганда завжди подавала Крим російським, але ж з історії ми знаємо Крим і українським, на чому потрібно акцентувати увагу Міністерству. Прикладів достатньо не тільки в далекому минулому, а й з часу приєднання Криму до України 1954 року. Кримська область, яка на початку 1950-х рр. у складі Росії переживала економічний занепад і стагнацію, після входження до складу УРСР, за 15-річний термін змогла перетворитися на передовий регіон курортного господарства та масового туризму в СРСР («всесоюзну оздоровницю»). Відродження народного господарства, значні успіхи в аграрному секторі та в промисловості на півострові в другій половині 1950–1970-х рр. значною мірою забезпечувалися ресурсами України та її народу. Адже перші десять років повоєнного переселення до Криму виявилися провальними: значна частина населення покинула регіон. Масовий від’їзд переселенців зумовив беззмістовні витрати та невирішеність основної мети – заселення Криму. В аграрному секторі економіки Кримського півострова було вкрай незадовільне забезпечення водою степової частини Криму, значне відставання урожайності овочів, фруктів, картоплі, тютюну, кормів, сіна у порівнянні з довоєнним рівнем. Гострою проблемою для Криму залишалися питання зрошення та водопостачання.

У скрутному становищі перебувало санаторно-курортне господарство Кримської області. У повоєнні роки відновлення курортного господарства здійснювалося повільними темпами. Значна кількість оздоровниць розташовувалася у непристосованих приміщеннях, які не відповідали необхідним лікувальним вимогам.

Труднощі спостерігалися і в системі охорони здоров’я на півострові. У повоєнний період у Криму не було збудовано жодної лікувальної установи. Мережа лікувально-профілактичних та дитячих закладів виявилася нездатною забезпечувати потреби населення.

З 1954 р. заселення півострова новоселами переважно з областей УРСР (Вінницька, Волинська, Дрогобицька, Київська, Житомирська, Львівська, Полтавська, Рівненська, Тернопільська, Чернігівська, Чернівецька, Хмельницька) було основною та головною тенденцією програми економічного розвитку регіону.

Загалом процес організованого заселення Криму 1976 р. було завершено. З цього часу, коли всі економічні показники були вже на гідному рівні, основними переселенцями стають військові та військові відставники з родинами з усього Радянського Союзу.

У ближчій до нас за часом історії можна вказати й на інші приклади. З розпадом СРСР всі фінансові і матеріально технічні витрати на повернення депортованих осіб в місця їхнього проживання в Україні на момент депортації лягли майже повністю на Україну.

Спроби Уряду України в 1992 р. налагодити співробітництво з країнами Середньої Азії, в тому числі з Узбекистаном, Киргизстаном, Таджикистаном, а також з Казахстаном щодо вирішення проблем депортованих осіб результатів не дали. 1992 р. Україна на ці потреби виділила 8,5 млрд. крб. Росія виділила наприкінці 1992 р. 500 млн. крб. на вирішення проблем повернення кримських татар, і Німеччина надала допомоги на повернення німців в Україну в сумі 20 млн. марок.

Україна запропонувала фінансування в 1993 р. програми повернення депортованих народів в Україну на основі підписання двосторонніх угод (половина витрат на долю України, інша половина – на долю інших країн): Україна – 50%, Узбекистан – 30%, Росія – 7,4%, Таджикистан – 5,7 %, Киргизстан – 4%, Казахстан – 2,8%, Грузія – 0,1%.

Таких прикладів внеску України в долю Криму можна навести безліч.

З огляду на це Україні є що втрачати і за що боротися, а особливо за людей, які показали себе гідними патріотами України, і зараз або змушені переселитися з Криму, або ж незаконно затримані чи засудженні, переживши масу катувань. І на прем’єрному показі фільму Президент України ще раз наголошуючи на необхідності внесення змін у 10 розділ Конституції України щодо надання права кримським татарам на самовизначення в складі суверенної України, відзначив внесок кримчанина Олега Сенцова, який нині перебуває у російській в’язниці за свої переконання.

У фільмі зовсім не продемонстровано боротьбу руху спротиву «Євромайдан – Крим», учасники якого були на вістрі подій, перебували в полоні, зазнали катувань… Також несповна висвітлено і спротив військових, які до останнього тримали оборону. Поза увагою залишилися й утиски релігійних організацій. Хіба всебічне висвітлення проблеми не є елементом політики інформаційного простору?

Міністерству значної уваги потрібно приділити і засобам масової інформації, які змушені були припинити свою діяльність у Криму. Серед ряду національних кримськотатарських були й «Чорноморська ТРК», інтернет-портал «Центр журналістських розслідувань, інтернет-видання «События Крыма», «BlackSeaNews», «ІРС – Гражданская оборона», україномовних порталів «Медіа-Крим» та «Голос Таврії», та ін. за якими долі сотень працівників.

Багато можна говорити і про втрату майна державних підприємств, організацій, наукових установ, навчальних закладів тощо.

Тому Міністерству інформаційної політики України необхідно сприяти виходу у світ ще не одного такого фільму з назвою «Крим. Спротив-2, -3, -4, -5…», щоб назва сповна відповідала змісту.

Володимир Дмитрук,

кандидат історичних наук,

відповідальний секретар

Національної спілки краєзнавців України

матеріал написано на замовлення ІА “Голос Криму” та гезети “Кримська світлиця”

SHARE

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here